Категорія: Інші автори

Мені завжди було незрозуміло, чим так приваблює фотолюбителів об’єктив Геліос-40? З моєї точки зору, це стародавній мастодонт, важкий, тугий і незручний, а зважаючи на широке поширення на території колишнього СРСР, малоцікавий навіть для збирачів потворних викиднів радянського фотоапаратобудування. Коротше – річ ні для чого. Але ж люди його купують, причому платять цілком немаленькі гроші!

Зазвичай вони мотивують свої дії тим, що “Це ж Біотар!”, “У нього ж така світлосила!” Ну так, світлосила, можна знімати на дірці f1.5, а далі що? Адже якщо спробувати його в роботі, то одразу ж стає зрозуміло, що потрапляння в різкість під час використання цього об’єктива на відкритій діафрагмі – скоріше справа випадку, ніж закономірний результат докладених зусиль. Так у чому ж причина того, що люди усвідомлено йдуть на купівлю портретної лінзи, свідомо непридатної для використання за прямим призначенням? Ось тут-то і відкривається горезвісна скринька. Вони купують його з метою отримання гівняних портретів. Саме гівняних, і ніяких інших.

Тут необхідний маленький відступ.

Віднедавна я маю сміливість вважати, що вмію знімати портрет. Для отримання пристойного фотографічного зображення людини необхідно уявляти собі специфіку цього процесу, і проблеми, з якими доведеться зіткнутися. Перша проблема – реакція на фотоапарат. Ні для кого не секрет, що майже кожна людина перед об’єктивом стає скутою, і перемогти цю скутість (якщо, звісно, поставити собі за мету) вельми непросто. Але тим не менш, способи є.

Перша і основна умова отримання портрета, на якому людина була б розкутою, і виглядала невимушено, це рух. Фотограф повинен мати можливість рухатися в пошуку ракурсу, модель повинна рухатися в пошуку пози, (причому фокусна відстань 85мм дає змогу в процесі мати з моделлю цілком інтимний голосовий контакт, який спрямовує і координує цей рух).
Друга обов’язкова умова: модель не повинна нудьгувати в очікуванні того моменту, коли фотограф нарешті-таки натисне на кнопку. Саме це очікування, і спроби мати в цей момент найкращий вигляд і викликають скутість, іноді приводячи сором’язливу людину практично в заціпеніння. Портретованого необхідно змусити забути про те, що ось-ось, зараз, станеться СТРАШНЕ, і пролунає клацання затвора. Фіксація моделі на моменті зйомки – вірний шлях до отримання найганебніших знімків у всесвіті, цього потрібно позбуватися насамперед. Змусити модель відволіктися від цього моменту можна за допомогою безлічі хитрощів, наприклад дати їй якесь завдання: змусити її змінювати позу, поворот голови, положення рук, коротше – змусити її рухатися.

Якщо вдалося домогтися того, що модель перестала чути клацання затвора і припинила на нього реагувати, – половину справи зроблено, тепер уже можна й потрібно вичавлювати з неї емоції – смішити, смикати, веселити, базікати, або навпаки, розмовляти з нею про щось серйозне, налаштовуючи на потрібну хвилю. Тут уже варіантів маса, простір для ініціативи, найширше і не оране поле для застосування здібностей будь-кого, хто вважає себе фотографом.

Взагалі я можу ще довго розпинатися про те, що і як потрібно робити з моделлю в цей момент, але мова зараз не про це. Мова про те, що я просто не розумію, як можна робити все перераховане вище, якщо ти цілком і повністю поглинений процесом, блядь, фокусування?! Які там до свиней емоції? Яка там в жопу розкутість?! Який там нахер рух? Фотограф бідолаха напружився, завмер, і, майже не дихаючи, намагається звести докупи свої фокусувальні клини та мікрорастр, або взагалі, як істинний джедай, намагається навестися на матове скло автофокусної дзеркалки, яке для ручного наведення на різкість узагалі ніхера не призначене. Він пітніє, він пихтить, він трудиться в поті чола, у нього одне завдання – фокусування!

Скільки разів спостерігав, сховається такий собі Картьє-Брессон за своїм апаратом, і з захватом крутить, крутить, крутить своє фокусувальне кільце. Про модель він уже хвилин п’ять як забув, він навіть язик висунув, намагаючись спіймати на її віях жадану різкість, а нещасна дівчина, залишена напризволяще, і надана сама собі, зазвичай, негайно схиляється до найпоширенішого та найбільш заїждженого штампу – зображує смуток та награну замисленість.

Справедливості заради потрібно обмовитися, що такий підхід до портретної зйомки практикують дуже багато фотографів, і необов’язково вони використовують совкову неавтофокусну оптику. Відсутність з боку фотографа хоч якогось контролю за емоційним станом моделі – хвороба багатьох моїх колег, як молодих, так і цілком собі зрілих, озброєних непоганими фотоапаратами і пристойною оптикою. У парках та інших місцях нашого міста я постійно спостерігаю цю вівісекцію над нещасними дівчатами. Моделі нервово сплітають руки, і винувато посміхаються, а бетонно-нерухомий фотограф, упершись у жертву своїм об’єктивом, Творить. Мені цих бідних дівчаток завжди щиро шкода.

Але якщо раптом станеться диво, і хтось із цих ідіотів одного разу спробує все ж таки взяти якусь участь у процесі зйомки, тобто зайнятися моделлю, спробувати керувати її настроєм та емоціями, то, на моє глибоке переконання, з неавтофокусним об’єктивом, подібним до сорокового Геліоса, його зі стовідсотковою вірогідністю спіткає невдача, бо, як уже було сказано вище, знімаючи на відкритій діафрагмі, поєднувати всю необхідну роботу з моделлю та здійснювати ручне фокусування неможливо в принципі.
Не викликає сумніву той факт, що набагато кращого, більш стабільного в технічному плані, і, безсумнівно, більш привабливого в плані художньому результату можна домогтися за допомогою недорогих автофокусних фікс-об’єктивів, які можна придбати значно дешевше, ніж “легендарний” Говногеліос.

То чому ж люди взагалі купують цей витвір радянського фотопрому? Думається причина криється у власне підході до портретного фото. Власника цього об’єктива абсолютно не засмучує те, що на тих кількох різких знімках, які він зміг отримати за двогодинну фотосесію, стомлена модель у затиснутій позі похмуро дивиться в об’єктив. Щасливий світлописець не звертає на це уваги, він розглядає БОКЕ, і самовдоволено зауважує – “Не гірше, ніж у Кенонівського 1.2!”.

Завіса.

Текст (с) Дмитро Майстренко

Цей метод дає змогу з високою точністю визначити художню цінність будь-якого фотографічного зображення.

Метод розроблений для всіх охочих, і дає змогу будь-кому навчитися практично миттєво оцінювати досягнення фотографічної думки своїх колег, друзів і конкурентів. За умови помірної чесності суб’єкта, який його застосовує, в переважній більшості випадків метод дає абсолютно точне, а місцями навіть вичерпне уявлення про те, наскільки цінним є цей конкретний фотовитвір з художньої точки зору.

Водночас метод дає також деяке уявлення і про професійний рівень автора оцінюваного твору, і про володіння ним фотографічною технікою. Цей метод розроблений мною особисто, і запропонований до вільного використання на території всього колишнього СРСР, а також скрізь, де в ньому може виникнути потреба. Жодних відрахувань за його використання я не вимагаю, і більше того, пропоную і наполягаю на його застосуванні всіма поціновувачами фотографії, аматорами і професіоналами.

Єдиною непорушною умовою практичного застосування цього методу є вимога до наявності деякої фотографічної освіти в того, хто з його допомогою береться визначити художню цінність фотографічного знімка.

Отже, в чому ж полягає цей революційний метод? Все просто, застосовуючи цей метод для оцінки художньої цінності якоїсь конкретної фотографії, користувач повинен зробити наступне: уважно подивитися на оцінювану фотографію, і поставити собі просте запитання: “Чи можу я цей знімок повторити?”. У разі, якщо у відповідь на це запитання користувач дає впевнене “Так”, то розглянута фотографія не шедевр. У разі, якщо у відповідь на це запитання дев’ять із десяти користувачів відповідають “Так, легко, в будь-який момент”, то оцінюваний знімок, без варіантів, стовідсоткове гівно.

Якщо ж на це запитання користувач відповідає щось на кшталт “Навряд чи”, “Насилу”, або “Ні”, то це означає, що автор знімка не просто так натиснув на кнопочку, а доклав до виготовлення цього твору певних інтелектуальних та (або) фізичних зусиль, і результат, що вийшов, цілком вартий уваги, і вивчення за допомогою інших, більш складних методів визначення художньої цінності фотографічного зображення, які ще належить винайти.

P.S. Вважаю за необхідне попередити, що за допомогою запропонованої методики не варто намагатися визначити комерційну цінність фотографічних зображень, для цього існують інші технології, які набагато складніші, більш витонченіші, а часом і зовсім недоступні розумінню адекватної людини.

Текст (с) Дмитро Майстренко

Перший фільм оригінальної трилогії “Зоряних війн” народжувався важко – продюсери не надто вірили в успіх, грошей було небагато, тож людям, які відповідали за реквізит, доводилося несолодко. І коли прийшов момент виготовити світловий меч для Люка Скайвокера, художник Роджер Крістіан просто відламав спалах від старого фотоапарата Graflex “Speed Graphic”.

Трохи модифікувавши його рукоятку, він отримав цілком придатний світловий меч, яким молодий падаван бився з ворогом упродовж усієї четвертої частини.

Звісно зараз, коли дивишся на цей меч, його бюджетність одразу впадає в око – і контакти стирчать, і взагалі від оригінального спалаху він відрізняється мало.

Але молодий Скайвокер залишився цілком задоволений.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував – сага стала мегапопулярною, і знищивши “Зірку смерті”, джедаї стали знищувати фотоапарати Graflex. Точніше, знищували, звісно ж, не самі джедаї, це робили фанати “Зоряних війн”, кожному з яких хотілося мати точну копію того меча, яким розмахував у фільмі Скайвокер.

У підсумку це призвело до того, що якщо сьогодні в пошуку Еbay вбити запит “Graflex Speed Graphic”, то ми побачимо, що всі ці камери продаються вже без спалаху. Любителі косплею вимели їх ще у вісімдесятих та початку дев’яностих. Їм було абсолютно байдуже глибоке горе колекціонерів фототехніки, які тепер вдень з вогнем не можуть купити повний комплект “Спід Графік”.

А той самий, перший світловий меч, зроблений Роджером Крістіаном, був проданий на аукціоні за $250 000, ставши найдорожчим спалахом в історії фотографії. Щоправда, мені здається, що сьогодні він міг бути проданий ще дорожче.

Текст (с) Дмитро Майстренко

У той час як деякі явно неповноцінні в розумовому відношенні фотографи витрачають багато часу і сил на те, щоб домогтися від людей, яких фотографують, природності та емоцій, багато віртуозів весільної фотографії давно вже відкрили для себе секрет справжнього професійного успіху. Усе дуже просто: потрібно поставити молодят на деякій відстані одне від одного, їхні обличчя мають бути позбавлені будь-якого виразу, а руки витягнуті по швах. Фотограф відходить, натискає на спускову кнопку, і – ось він, шедевр на всі часи!

Але ось особисто я від імені розумово відсталих фотографів все ж хочу запитати – а з якою метою робляться такі знімки? Ну ось хоча б, наприклад, з точки зору історії? Візьмемо для прикладу умовний, і до крайності банальний знімок: пара молодят, обійнявшись, дивиться в об’єктив і безтурботно посміхається. На такий знімок можна подивитися через багато років, і сказати – “Це ми, ми в цей день молоді, щасливі, у нас все життя попереду, і фотограф зафіксував нас саме в цей момент, він зловив мить радості і щастя, він залишив цю мить нам на пам’ять”.

А тепер візьмемо знімок молодят, які стоять по стійці “струнко”.

Ось років так тридцять потому, під час перегляду весільного альбому колишні молодята поглянуть на нього, і що вони скажуть? Дійсно, що про цей знімок можна буде сказати?! Я особисто скільки не напружував свій неповноцінний мозок, так і не зміг нічого придумати. Хіба що глава сім’ї видавить із себе невпевнено – “Ну… тоді так знімали… це було модно”… – і швиденько перегорне сторінку альбому.

Так, наречений з нареченою, що стоять стовпом, – це точно не той знімок, від якого може нахлинути хвиля спогадів. Як втім і багато інших традиційних знімків, над виготовленням яких так старанно працює більшість моїх колег.

Звичайно ж “модні” і клішовані знімки – це взагалі прокляття весільних фотографів. Вони, бідолахи, і так у масі своїй не надто оригінальні, але ж на весіллях же потрібно щось знімати, щось придумувати! Що ж робити, коли винахідливість на нулі, плюс ще всякі сайти на кшталт Майвед і Ведлайф підливають олії у вогонь, просто штовхаючи весільників дерти один в одного все підряд. Наприклад, варто було з’явитися у якогось москаля на вищезазначеному ресурсі кільком фотографіям, на яких молодята зображені на тлі своїх імен, вирізаних з паперу і нанизаних на мотузочку, як наступної суботи я бачу в парку дівчинку-фотографа в модних вісложопих штанях, яка розгортає на вітрі мотузку з буквами Маша+Саша.

Думаєте, це було весілля імбецилів, які не знали, як їх звуть? А можливо, це наречений далекоглядно вирішив, що через роки, після розлучення, дивлячись на фотографії, він так зможе легше згадати ім’я своєї колишньої? Звичайно ж ні, просто дівчинка в штанях із вбудованим памперсом здійснювала нехитрий і традиційний для весільного фотографа плагіат. Але хрін з нею, з мотузочкою з буквами, адже якщо забути про те, що дівчинка в штанях-обосраках тупо копіює чужу ідею, і за умови, що в неї ще не всі мізки стекли в брючний гівнопріємнік, то із витівки з іменами на ниточці ще можна щось вичавити (принаймні цей знімок не зобов’язує тих, хто фотографується, неодмінно робити обличчя олігофренів). Тож у дівчинки є шанс зробити нехай і вкрадений, але цілком непоганий кадр.

Але ось що змушує когось копіювати чужий знімок, на якому молодята стоять по стійці “струнко”?! Ось цього я ніколи не зрозумію. Тобто ось якийсь гіпотетичний фотограф у якийсь момент свого життя в пошуках натхнення заходить на Майвед, бачить у когось такий знімок, і його осяяло осяяння – він вирішує цей знімок неодмінно повторити! Що ним рухає в цей момент? Запущене розрідження головного мозку? Можливо. Неймовірна технічна легкість виконання цього фотографічного “шедевра”? Напевно. Більше я нічого придумати не можу. Адже припустити, що цей знімок справді може комусь сподобатися і викликати якийсь емоційний відгук, я, чесно кажучи, за всієї своєї недоумкуватості ну ніяк не можу.
І ось цей гіпотетичний фотопрофесіонал додає цей знімок до списку своїх постановок “художньої” частини весілля.
І наполегливо довбає його на кожній зйомці.
І вставляє його у своє портфоліо на тому ж Майведі.

А потім одного разу на Майвед випадково заходжу я, і починаю люто, скажено іржати – там у кожного другого дебіла в портфоліо є такий кадр! Сцуко, які ж вони всі тупі! Ну хоч якось би намагалися урізноманітнити цей кадр, хоч би вже ставили їх спиною до об’єктива, чи що… Але ні! Мабуть, крізь їхні лобові кістки такі вольності не проникають, і вони свято зберігають вірність початковій схемі: руки по швах, обличчя нічого не виражають, дивимося прямо перед собою. Мабуть, у їхньому розумінні той знімок-провісник, на якому вперше склалася ця унікальна композиція, – це сакральна святиня, на яку потрібно молитися, і спотворювати її – рівносильно богохульству.

Щоправда, радикальні представники прогресивного крила весільних бомбил все ж іноді дозволяють собі внести в постановку цього позачасового шедевру свіжий струмінь – у них молодята СИДЯТЬ. Але це, звісно ж, вважається неприпустимим відступом від канонів, і таких авторів побратими по цеху зневажають за зраду ідеалам. А того, хто при виготовленні цього кадру одного разу надів на голови молодим відерця з-під попкорну, як я чув, побили камінням, а труп спалили. Залишився тільки сам знімок молодят, які скорботно схилили голови в передчутті сумної долі свого фотографа.

Але відкинемо мої роздуми на тему: “Чи завжди у весільних фотографів розм’якшення мозку неодмінно супроводжується/спричиняється збільшенням товщини лобових кісток?”, і замислимося над наступним – невже вони самі ніколи анітрохи не сумніваються в тому, що це вдалий кадр, гідний того, щоб зайняти місце у весільному альбомі? Адже весільні фотографії зберігатимуться набагато довше і дбайливіше, ніж фотографії з поїздки “на шашлики”, а ті з них, що будуть надруковані на папері, можливо навіть побачать нащадки! (Може кинуть побіжний погляд, перед тим як викинути в сміття, але все-таки!)
Невже тим, хто наполегливо робить цей знімок, не спадає на думку те, який безглуздий вигляд він має зараз, і який ще більш безглуздий і безглуздий вигляд він матиме в майбутньому?

Я не збираюся тут зараз заводити нудну розмову про відповідальність перед замовниками і майбутніми поколіннями, я просто хочу уточнити – я правильно на самому початку цього опусу визначив, хто саме тут є недоумкуватою людиною?

P.S. Ну і звісно ж галерея безсмертних шедеврів:

У питанні знеособлення фотографованих і позбавлення їх останніх емоцій витончені професіонали вельми винахідливі:

А якщо ті, кого фотографують, перебувають у гарному настрої, посміхаються, і ніяк не можуть зробити вкрай бажані для цього знімка дебільні обличчя, у професійного фотографа завжди знайдеться спосіб розв’язати проблему:

(с) Дмитро Майстренко