Ім’я троянди / The Name of the Rose

(1986, Франція, Італія, ФРН, бюджет – 17 млн дол., 128 хв.)

Назва «Ім’я рози» виникла майже випадково й припала мені до душі, бо троянда як символ настільки насичена значеннями, що майже нічого вже не означає…
Назва, як і було задумано, збиває читача з пантелику. Він не може віддати перевагу якійсь одній інтерпретації.
Хотів того чи ні, але виникла загадка. Нічого не можу пояснити, хоча й розумію, що тут прихований якийсь сенс, а може, й кілька.
Нотатки на полях «Імені рози»

Екранізація таких складних і багатошарових текстів завжди передбачає компроміс, іноді з логікою. Заради видовищності режисер може змінити канву оповіді або не помітити сенсу, навіть якщо його чітко виписано італійською по білому. У будь-якому разі, гадаю, саме цей фільм враження від книжки не зіпсує, якщо таки наважитеся її прочитати.

Отже, в одному італійському монастирі в листопаді 1327 року за дивних обставин починають гинути ченці. Розслідування доручають колишньому інквізиторові Вільяму Баскервільському (Шон Коннері), який саме прибув до абатства зі своїм юним учнем Адсо (Крістіан Слейтер). Не дивно, що Вільяму не відразу вдається знайти вбивцю чи вбивць, адже робоча назва роману, за яким знято картину, – «Абатство злочинів».

Дивне місце, моторошне. Сьогодні, за доби комп’ютерної графіки, монастир, безперечно, намалювали б готичнішим, але чи став би він від цього правдоподібнішим? Є відома байка, ніби Чарлі Чаплін на конкурсі наслідувачів власної ходи посів третє місце. А хіба кінохроніка завжди здається правдоподібною? Під час перегляду кортить запитати, чому в чотирнадцятому столітті так темно, а тоді з радістю розумієш, що в середньовіччі ж знімали на плівку, ох уже ці аналогові технології!
Еко – специфічний автор, наскільки взагалі автор може бути специфічним. Не епатажний, як Далі, не псих (не певен, що це медичний термін) і наркоман, як Філіп Дік, просто письменник, чий стиль або приймаєш, або, тим гірше для тебе, видихаєшся вже на перших сторінках. Щойно роман написано, між текстом і читачем починається діалог. «Автора з нього усунуто». Але чи зацікавлений наш автор у вас як читачах? Анітрохи. Прочитавши рукопис, видавець запропонував скоротити першу сотню сторінок, які видалися йому надто серйозними й нудними. Еко відмовився. Бо був переконаний, що той, хто збирається оселитися в монастирі й прожити там сім днів, мусить спершу ввійти в його ритм. Якщо це йому не до снаги, то й книжку прочитати не до снаги. Так перша сотня сторінок відсіює читачів. Уже утвердившись як науковець, професор Умберто написав роман, бо йому так захотілося. «Гадаю, цього досить, щоб сісти й почати розповідати. … Писати я почав у березні 1978 року. Мені хотілося отруїти ченця… Отрута мала діяти поступово, переходячи з предмета на шкіру рук. Листа, у якому приятель повідомляв, що не знає отрути, придатної для мого випадку, я знищив відразу після прочитання, бо документ такого змісту, прочитаний в іншому контексті, може потягнути на найвищу міру покарання».

Не дивно, що в таку похмуру добу, як середньовіччя, ченців часом навідують думки про самогубство. Не викликає запитань і обраний спосіб – вистрибнути з вікна. Дивує інше – як самогубцеві вдалося так акуратно зачинити за собою вікно зсередини? Та мертві ченці мовчать, а живим вистачає щоденних клопотів. І якщо Вільяму Баскервільському начебто все зрозуміло, то його юному супутникові Адсо Мелькському доводиться до всього доходити самому. А читачеві й глядачеві залишається зробити власні висновки.