Институт медленного и болезненного выяснения самых что ни на есть очевидных вещей

Олександр Терещенко «Життя після 16:30»

Екклезіяст пише: Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!
Бо часу свого людина не знає… так хапаються людські сини за час лиха, коли воно нагло спадає на них!…
Іноді здається що людина сама свій шлях, долю і будує майбутнє. Але іноді трапляються події що змінюють наше життя на до та після.
До сьогодні ми багато говорили про книжки які описують життя до, а ось сьогодні поговоримо про те що буває в житті після.
Олександр Терещенко, — в минулому, відеооператор однєї з миколаївських телекомпаній. Але коли настав 2014 рік він вирішив стати добровольцем на безіменній, поки що, війні. Під час виконання бойового завдання потрапив в Донецький аеропорт. В приміщення, де знаходився Терещенко з іншими захисниками, було кинуто гранату, яку Олександр намагався викинути…
Однак ця повість – не про подвиги, не про звитягу, не про війну, а про про зовсім інше…
Іноді можна зустріти у книгоманів запитання «яку мотиваційну книжку почитати». І не зважаючи на позицію багатьох вчених, що зовнішні джерела мотивації не дуже працюють, і жоден гуру не допоможе вам заправити своє ліжко, люди все рівно вірять в секретні знання мільйонерів, пікаперів чи людей які знайшли просвітлення. Іноді статечні люди побожно складаючи руки, звертаються до скам’янілих діячів культури з проханням «Поможи нам дать ладу» в любій країні.
Фахівці з області психології, особистісного росту, підприємці та бізнесмени діляться з вами у своїх книжках тонкощами успіху за зовсім невеличкі гроші. За декілька доларів вам обіцяють розповісти як заробити мільйони.
Можливо людям потрібна мотивація щоб почати щось змінювати у своєму житті.
Сьогодні ми поговоримо про книгу, яка на перший погляд зовсім не мотивує щось робити щось конкретне. Зазвичай у псевдонаукових психологічних бестселерах пишуть маячню накшталт:
«Створіть картинку приємного, щасливого майбутнього. Попросіть себе обов’язково виконати щось важливе. Сплануйте досягнення певної мети. Похваліть самого себе за те, що досягнув навіть незначного успіху».
Ця книга, як на мене, говорить інше, в тебе, да саме в тебе не може бути ніякого, виправдання для бездіяльності, лінощів чи образ на свою долю. Особливо не смій грішити на здоров’я та відсутність можливостей.
Якщо в тебе дві руки, та два ока – вітаю, ти вже виграв в лотереї життя. І вже маєш все для перемоги.
Не віриш? Твоє перше завдання: «застелити з ранку ліжко». Це зовсім не важко. Головний герой не має обох рук, а щоранку робить цю, звичну для багатьох справу. Якщо вийшло в нього, то в тебе не може бути аргументів, чому треба жалітися на життя.
«Життя після 16:30» — це книга не про війну, хоча і про війну теж, але війну поза фронтом.
– Чому я навмисно не писав про війну, і саме вибух цієї гранати, який, так би мовити, розколов моє життя навпіл. 16:30 – той час, який написали на мені моєю ж кров’ю, коли наклали на мене жгути. І після 16:30 пішов зовсім інший відлік, зовсім інше життя, і це я намагався показати в книзі. – говорить автор, — Це роздуми філософські, — продовжує Олександр, — як я намагаюсь справлятися і з тою же депресією, і з іншими своїми почуттями, коли ти не можеш щось робити руками, коли ти від когось залежиш. Тому така назва – «Життя після 16:30».
Френсіс Форд Кополла каже про героя свого фільму «Апокаліпсіс сьогодні»: міг стати генералом, але вирішив стати самим собою. Не знаю чи планував нашерой бути генералом, але себе він знайшов. Той бій в Донецькому аеропорті змінив не тільки фізичну оболонку нашого героя, скалічивши його тіла, не залишивши йому багато варіантів для роздумів: змінитися і вижити чи загинути.
Ця книга своєрідний щоденних, зібрання постів з Фейсбуку, 38 глав, які автор назвав «Маячня перша, друга, тридцять восьма».
Зазвичай в нашій передачі ми говоримо про книги які можна сміливо радити всім, звісно з поправкою на вік.
Сьогоднішня книга мабуть не для всіх. Дехто побачить в ній мотивацію і тягу до життя, хтось полюбляє історії тих хто був за межею і повернувся. А для когось вона може так і залишитись не зрозумілою. Щоб відчути біль та радість перемоги автора, треба мати певний, можливо навіть специфічний, життєвій досвід.
Сам автор теж не позиціонує свою роботу як книжка «для всіх», і з самого початку відверто попереджає:
«Єдиний сенс який я вбачаю в цій історії: якщо комусь, хто вже в десятий чи сотий раз повертається в «Попереднє меню», моя маячня на 1/1000 допоможе нарешті вибрати «Далі», — я буду щасливий більше, ніж від 10,000 «лайків» і стількох же схвальних коментів».
Шануймося!

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 5,00)
Загрузка...

Дмитро Кремінь — Медовий місяць у Карфагені

Медовий місяць у Карфагені : вибрані вірші та симфонії

В книзі «Не намагайтеся позбутися книжок» Умберто Еко згадував одного італійського автора афоризмів який зауважив, що не можна бути великим болгарським поетом. Сама по собі думка ця начебто пройнята презирством до малих націй. Ймовірно, він хотів висловити одну з наступних ідей — або обидві разом (замість Болгарії він міг би назвати будь-яку з маленьких країн):

  • навіть якщо великий поет і був, його мова недостатньо відома, а значить, наші з ним дороги ніколи перетнуться. Тож якщо «великий» означає «відомий», то можна бути гарним поетом і не бути знаменитим. Коли Умберто Еко був у Грузії, йому сказали, що грузинська національна поема «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі — це найбільший поетичний шедевр людства. Еко погодився, як і годиться чемному гостю, але покинувши Грузію, згодом зауважив що вона не мала такого резонансу, як п’єси Шекспіра…
  • щоб сформувати поета, який може писати не тільки любовну лірику, а й громадянську, щоб навчитися мислити у всесвітньому масштабі, необхідно пожити в країні, яка опинилася в центрі великих історичних подій.

Україні пощастило на поетів, і подій світового масштабу у нас вистачає… Дмитро Дмитрович Кремінь — історик, філософ, мудрець і поет. А в нашій історії, якщо це справжній поет, то він майже завжди ще й Пророк — згадаймо шевченкове «І мертвим і живим і ненарожденним»:
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли…

Погодьтеся, деяких дарунків від братів ми не чекали. Дмитро Дмитрович в своєму вірші пророче попереджає:
Перші особи живуть на портреті
В різних народів, народностей, рас…
Тільки у нас уже першими треті,
Гамлета вбито — гряде Фортінбрас…
Тихо у Каневі плаче Тарас
Кожним месією, кожним засланцем.
Переболіти іще нам не раз.

Ну а перкладати Креміня, це завжди загадка для філолога, своєрідний квест. Один приклад, в «Тендрівських мустангів Одіссея»:
Світанки схарапуджені встають.
А на Кінбурні знову склянки б’ють.

Бити склянки можна як в прямому, так і переносному сенсі, тобто відміряти час. «In Kinburn, some people break bottles», тобто б’ють скло, говорять нам перекладачі, втрачаючи сенс який на англійській називається Ship’s bell, тобто корабельний дзвін. Можливо «The vestal Kinburn Spit in shards of hourglass from ship bell strikes»?
Тому до «проблемних» авторів, накшталт вищезгаданного Еко та Террі Пратчетта, перекладачі яких пишуть листи та ессе з теми: «не знаю як це взагалі перекласти можна», можемо сміливо додати Дмитра Дмитровича.
Поезія Креміня це дуже часто умбертоековщина в самому кращому розумінні цього слова.
«В фіналі еллінської драми «Бог з машини» одне повелів». «Бог з машини» — це відсилка до прийому в античній драматургії, що означає несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх могутніших сил чи обставин. Фраза бере свої витоки у театрі Стародавньої Греції, де для виходу богів на сцену застосовувалися механічні пристрої. Перевести її дослівно – безумовно буде помилкою. Тому що перекладати Креміня, потрібна, мабуть не одна вища освіта потрібна.
У вірші «Втрачений манускрипт» Дмитро Дмитрович говорить про те, що для поневолення народу треба знищити літопис його історії: «спалити рукопис. Довести, Що нас на світі й Не було ». І закінчує фразою:
А Галя сіє чорнобривці
Посеред лютої зими,
І плачуть птахи — самовбівці,
Щоб ми зосталися. Людьми …

Чомусь, по наївності багато хто думає, що фінал життєстверджуючий, адже Галя навіть взимку сіє чорнобривці. Але в приватній бесіді автор мені пояснив, що його героїня просто збожеволіла …
Тому раджу почитати «Медовий місяць в Карфагені» одного з найбільших геніїв сучасності.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Річард Фейнман — Та ви жартуєте, містере Фейнман! / Richard Feynman — Surely You’re Joking, Mr. Feynman!

«Досягни того ж, чого й він … А до того часу тримай язик за зубами» вчить нас Гі де Мопассан. Людина не повинна критикувати інших в тій діяльності, якою сама не займається, вважав Марк Твен. А доктор Геббельс узагальнив цю думку словами: «Критик повинен бути готовий і здатний у будь-який момент і на першу вимогу зайняти місце критикованого їм і виконувати його справу продуктивно і компетентно».
Але в двадцятому сторіччі домогтися успіхів у всіх питаннях, за якими хотілося б висловити свою думку важко. Адже виходить що тільки повар може сказати дружині що в мами борщ смачніший. А в більшості випадків, за цією логікою, теза про щось не раціональне, натикається на аргумент «зроби краще, або мовчи».
На щастя, у нас є Річард Фейнман якій взяв зробив все краще і не промовчав, видавши книгу про роздуми людини, що пізнала світ на квантовому рівні.
В середньовіччі музикант міг працювати організатором вечірок, і навіть винаходити нові м’ясні страви, будучи вегетаріанцем, а увійти в історію як художник Леонардо да Вінчі.

Але якщо ви думаєте що сьогодні важко бути талановитим музикантом, композитором, художником, біологом, хіміком, співтворцем ядерної бомби, а також поціновувачем заборонених в деяких країнах речовин, галюцинацій і гарних дівчат — Містер Фейнман поділиться з вами секретом як це все поєднувати з Нобелівською премією по фізиці.
Як на мене, багато хто читає біографії мільйонерів щоб спробувати зрозуміти хід їх думок, і приходить до висновку що людям просто пощастило.

Richard Feynman at Caltech in 1959

Будучи одним із творців квантової механіки, наш герой чесно зізнається: «Якщо ви думаєте, що розумієте квантову механіку, значить ви її не розумієте», але дає дуже корисні поради, як дивитися на світ так, щоб порозумітися зі своєю совістю.
Електронні бібліотеки відносять текст цієї книги до рубрики анекдоти, хоча перед нами класичні мемуари. Ну не винен ж автор що він любить пожартувати? Іноді люди висловлюють дуже складні припущення і їм здається що все правильно, але на думку Фейнмона, це не так, — бо істина завжди виявляється простіше ніж можна було припустити. Що нам дійсно потрібно, — так це уява, але уява в надійному спеціальному одязі, що застосовується для контролю рухової активності пацієнтів психлікарень.
Математика, фізика, хімія, біологія — ці науки, які багатьох лякали в школі чи університеті під час лекцій Фейнмана стають зрозумілими, навіть якимись затишними і домашніми.
Напевно, в дитинстві кожен мріяв мати якусь супер-здатність: хлопчики бажали швидко бігати, або розбивати стіни одним влучним ударом, а дівчинки мріяли дізнатися секрети магічної здібності подобаються людям.
А чи багато хто з нас хотів бути геніальним? Фейнман повторює шлях Соломона, який бажаючи отримати задоволення від життя, просив у Бога не сили, а мудрості. А з нею в житті з’явилися гроші, слава і успіх, в тому числі успіх у протилежної статі.
Автор дає власну, дуже переконливу відповідь на питання «Хто більше захоплюється красою світу вчений чи художник?» пройшовши шлях від ученого до митця.
А суперечку з філософами Фейнман виграв майже заочно, показавши що до науки філософія, не має жодного відношення.
Також наш герой радить ніколи не звертатися до психіатрів, на його думку вони здебільшого мають психологічні девіації. Щоправда психіатри завдали удару у відповідь, надавши Фейнману довідку що його не можна допускати до служби в армії і взаємодії з військовими. Зроблю припущення, що Америку і світ врятувало те, що психіатри поспілкувалися з вченим вже після того як він допоміг зробити ядерну бомбу.
Також книга буде цікава, в першу, чергу педагогам та батькам.
За свою допитливість наш герой дякує в першу чергу батьку, який не прагнув дати прості відповіді на складні питання, а навпаки — закликав сина самому спробувати зрозуміти Світ у всьому його різноманітті.
Присвятивши багато років викладанню Фейнман був вражений наскільки вчителі замість того щоб навчити, імітують процес освіти, змушує студентів і школярів заучувати по тисячі визначень. В результаті ми отримуємо людей з гарною пам’яттю і повною відсутністю розуміння того, що вони так добре запам’ятали.
Для школяра, студента, дослідника — не може бути аргументом те що так вважає хтось. Якщо людина хоче в чомусь розібратися, треба навчити її науковому методу, критеріям що виробила наука, а не вбивати сліпу віру в авторитети.
Свого часу сам Ейнштейн приходив послухати студента Фейнмана. Славетному фізику була цікава думка молодого хлопця без наукових регалій, — бо справжній вчений тримає мозок відкритим до нового знання.
Ну і про свої помилки наш герой пише дуже відверто: «Оскільки я не знав, куди саме мене занесе в Південній Америці, я вирішив вивчити іспанську, так як в більшості південноамериканських країн говорять саме на цій мові.
Отже, коли настав час записуватися на курс, і ми стояли в коридорі, готові увійти в аудиторію, повз нас пройшла блондинка з пишними формами… Вона виглядала просто приголомшливо. Тоді я сказав собі: «Може бути, вона теж буде вивчати іспанську — це було б здорово!» Але ні, вона увійшла в аудиторію, де вивчалась португальська. Тоді я подумав, що я, чорт забирай, з тим же успіхом можу вивчати і португальську.
Я вже було пішов за нею, але тут властива мені англосаксонська розсудливість заявила: «Ні-ні, це не найвагоміша причина, щоб вибирати мову, який збираєшся вивчити». Тому я повернувся і, на превеликий жаль, записався на курс іспанської мови».
Через деякий час Фейнмана запросили приїхати до Бразилії в «Центр фізичних досліджень». Ось тепер йому довелося перетворювати свою іспанську в португальську.
Навіть генії помилятися, тому що намагаються думати раціонально, а не давати волю емоціям.
Але яким би, центром ухвалення рішень не користувалися ви при відповіді на питання: «Яку книгу читати наступної неділі?» — раджу зупинитися на цій.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 4,00)
Загрузка...

Сергій Сергійович (Saigon) — Грязь [*khaki]

з facebook «Сергей Сергеевич»

Станіслав Лем вважав що «незбагненна нікчемність людського життя перед обличчям масового винищення не може бути передана засобами літератури, яка в центр оповідання ставить окремих людей або невеликі групи. Це все одно що намагатися зобразити Мерилін Монро за допомогою точного опису молекул, з яких складається її тіло. Це просто неможливо». Але люди яки пройшли через війну часто з ним не згодні. Наприклад, автор «Грязь [*khaki]» який до війни спробував себе в різних статусах, а на війні почав писати в Фейсбук про оточуючу дійсність мовою цієї дійсності.
Мовознавці досліджуючи зміни в українській мові будуть приємно враженні тим, як він збагатив літературну мову. Бо в окопі солдат відповідаючи на питання «що сталося?» замість літературного дієприслівникового зворота може і не літературно але дуже чітко підібрати дефініцію. Завдяки Конституції України, яка заборонила цензуру, ми маємо можливість насолодитися не літературною, але дуже щирою, мовою дісності.
Навряд чи в інші часи Сергій Сергійович з позивним «Сайгон» написав би книгу. Умберто Еко свого часу «написав роман тому, що… так захотілося». Він вважав «це достатньою підставою, щоб сісти і почати розповідати. Людина від народження — тварина що розповідає». А ось Сергій Сергійович написав книгу бо «на війні у нас загострене почуття справедливості. Я зрозумів, що історія — це Вікіпедія. Будь-який герой України, заслужений або незаслужений, він залишиться Героєм України. Через 30 років помруть ті, хто знають, що він незаслужений, а героєм України він залишиться назавжди. І я вирішив написати про тих людей, про які ніхто не напише. Ну, так про кого писати, про Воркуту, який прикручували гіпсокартон в Києві, кинув нафіг шуруповерт, підписав контракт і сказав, що хоче служити в розвідці. Або про Келим а, який то там, то тут, то там, а тут він кулеметник. І я вирішив написати про них».

з facebook «Сергей Сергеевич»

Сайгон пояснює що це «книга військових оповідань, про яку ви просили». І вона не — класичний щоденник: дата, місце, подія — це філософія війни. Можливо окопна, але дуже аутентична.
Авторство стародавнього китайського трактату Мистецтво війни приписується генералу й стратегу Сунь Цзи. Кажуть що під час навчання військовій справі в деяких арміях світу використовуються цитати з неї.
Можемо констатувати що у 2018 році в Україні з’явилася її адаптована версія.
Мемуари Сергія Сергійовича — це філософська робота яка передає тези китайського генерала словами звичайного учасника антитерористичної операції. Хоча може і не зовсім звичайного, зауважу що саме ця книга стоїть на книжковій полиці у президента України.
Порівняйте, Сунь-Цзи казав: «Війна — справа державної важливості. Не можливо до кінця не розібратися в цьому предметі». А Сайгон в свою чергу пише: «Готовим до війни буть нєльзя. Треба вчитись на війні», а далі пояснює що «прочитане може створити враження що війна переважно складається з… спокійних моментів і чаювання але це війна в будь-який момент може пролунати постріл довжиною у все твоє нікчемне життя може перший може єдиний для того хто його зробив може а може останній а може… коротше коли почався бій я люблю стрілковий на коротку. Кулемет на кулемет.
Це шоу інтелектуалів ціною в життя».
Їдемо далі, Сунь-Цзи вважає: «У стані єдності взагалі немає місця страху». Порівняйте з поясненням Сергія:
«Смерть стала не страшною, ні я не був безстрашним і не поспішав здохнути і під час прийняття рішень важливо в кінцевому рахунку чи боїшся ти померти Коли людина втомлюється боятися страх перед смертю розсіюється. Ні не всі напевно перестають але у багатьох вийшло. Під час війни Сайгона з Серьогою війна в голові перемогла, і за військовою звичкою спалила за собою мости».
Сунь-Цзи радить: «У місці смерті – воюй!». Сайгон згадує: «Побачивши спалахи на позиціях ворога я зібрав залишки мужності встав з окопу і спокійним голосом наказав Лому відпрацювати півкоробу патронів кулемета. Бо цигарки спокійно палити не дають. Щоб стріляти Лому теж треба було випрямитися на пів тулуба висунувшись з окопу. Він відкрив вогонь а я стояв поруч кулемет нас швидко спалили і останні 6 секунд стояти було дурістю. Але ми стояли. Пів коробу патронів було достатньо щоб вирішити що він не новий кулеметник а мій кулеметник».
Сунь Цзи визнає що «всім відомо, що я зробив, аби перемогти, але ніхто не знає, які методи та стратегії я застосував». Читаючи Сагона який майже не називає конкретних дат, все ж можна зрозуміти що він розкриває одну з військових таємниць, і ділиться рецептом, що дозволяє нашим солдатам бути в постійній бойовій готовності – це вживання розчинної кави та нескіченне паління цигарок. Коли читаєш цю книгу, то присмак хімічної речовини під назвою «Три в одному» майже відчувається на смак.
Сайгон пояснює нам не тільки думки Сунь Цзи, але і максими Наполеона. «З часів Карла Великого піхота завжди була погана», — говорить славетний корсиканець. А потім додає: «у моїй армії не було французького солдата, який не вважав би себе здатним протистояти ворогові і перемогти». Сайгон лаконічніший: «Піхота… вона піхота. Просто ми тут працюємо… так Вася-піхотний, і ти можеш тут працювати. Переводись, і будемо разом».
Сайгон написав тому що, по-перше сам бажав цього, написав як вважав за потрібне і переконаний тисячі читачів вдячні йому за це. Умберто Еко вважав що «автору слід було б померти, закінчивши книгу. Щоб не ставати на шляху тексту». Але Сайгон разом зі своїми побратимами вижив, і зберіг для нас історію про справжніх Героїв.
Дуже емоційна книга для повнолітніх, яка як на мене може викликати тільки дві реакції: дуже сподобається, або це не ваша література.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Філіп Дік — Людина у високому замку / Philip K. Dick — The Man in the High Castle

«Майбутнє тепер вже не те, що було раніше» — цитує Нассім Талеб свого друга. Люди люблять собі іноді уявляти перебіг подій, а потім коли вони вже відбулися, задавати собі питання «а якщо би сталось інакше, то щоби було».
У фантастиці навіть є окремий жанр «Альтернативна історія» —присвячений зображенню реальності, яка вона могла б бути, якби історія, в один зі своїх переломних моментів пішла іншим шляхом. У результаті цієї зміни події починають розвиватися за іншим сценарієм.
Михайлу Ломоносову приписують фразу що «Народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього». Взагалі тим хто вірить в безумовну корисність минулого досвіду пропоную ознайомитися з висловом, який нібито належить одному відомому морському вовку:
«За все своє професійне життя я жодного разу не потрапляв ні в яку хоч скільки-небудь серйозну аварію. Я ніколи не бачив краху… не опинявся в ситуації, яка загрожувала катастрофою». Кажуть що ці слова належать Едварду Джону Сміту, капітану «Титаніка», які він сказав у 1907-му році.
Еміль Дюбуа-Реймон проголосив «ми нічого не знаємо і ніколи не дізнаємося».
У мистецтві самообману ми близькі до досконалості.
І зазвичай ні аналіз минулого, ні прогнозування майбутнього практичної користі не несуть.
Але якщо автору вдається створити цікаву історію, то чому б не почитати. Адже в Україні почали перевидавати Філіпа Діка – американського письменника та філософа, автор понад 30 романів.
Сьогодні ми поговоримо про книгу «Людина у високому замку». І якщо я не помиляюся, це взагалі перше видання українською мовою.
В описуваному альтернативному світі під час Другої світової війни (в 1940 році) президента США Франкліна Рузвельта було убито. Америка не змогла подолати наслідки Великої депресії та самоусунулась від європейського театру військових дії. Без її допомоги Британія та союзники впали під натиском країн Осі.
Радянський Союз без ленд-лізу було швидко окуповано ще в 1941 році, слов’янські народи в більшості було винищено, або поміщено до резервацій. Тихоокеанський флот США загинув під час атаки японців на Перл-Гарбор. Як наслідок Австралія, Нова Зеландія, Океанія і Гаваї опинилися під японською окупацією.
Війна тривала до 1947 року і завершилася підписанням Америкою капітуляції. Нацисти влаштували судовий процес, в ході якого засудили воєначальників антигітлерівської коаліції за військові злочини. Переділ світу, що відбувся після цього поділив США на Східні штати, які відійшли до Третього Рейху, Тихоокеанські штати, які відійшли до Японської імперії, та буферні Штати Скелястих гір, фактично —державу керовану нацистами.
Гітлер ще якийсь час правив Третім Рейхом, але відійшов від влади через сифіліс мозку. Його місце зайняв Мартін Борман, а після його смерті Геббельс і Гейдріх розпочали боротьбу за владу між собою. «Нижчі» раси по всьому світу поступово винищувалися.
В романі немає головного героя, декілька сюжетних ліній переплітаються в єдиний клубок історії. Хоча події тим чи іншим чином відбуваються навколо таємничого містера Абендсена або ж «Людини у високому замку», який описує в своїй книзі «І обважніє коник» інший світ, де країни Осі зазнали поразки в 1945 році. Цей роман заборонений в Рейху, але вільно продається в Японській імперії. При цьому описаний в «І обважніє коник» світ не є точним переказом реальної історії, маючи низку відмінностей. Крім того так чи інакше герої роману стикаються з книгою І-цзін, — китайским філософсько-окультним трактатом, присвяченим ворожінню. Віддавши право приймати важливі рішення які вплинуть на їхні долі ворожбі та розтлумаченою гексаграм.
Согодні людство знову перосмислює причини та наслідки Другої світової війни. І книга може бути цікава ще й в контексті розуміння трансформації суспільної думки про безумовно най значущу подію двадцятого сторіччя. Так, ми не знаємо як би було якщо би… Але навіть розуміння подій які вже відбулися різняться з часом. До речі, цікавий аспект, на який звертає увагу Філіп Дік. Що би було з наукою? Перша світлина Землі з космосу була отримана 24 жовтня 1946. Запущена в США ракета Фау-2 вийшла на суборбітальну траєкторію і зробила серію знімків Землі. А перший запуск ракети в космос Третій Рейх зробив ще в 1943-му. Вернер фон Браун керував не тільки виготовленням ракет для бомбардування Лондона, але і після війни у ролі заступника директора НАСА займався відправкою людей на Місяць.
Дік припускає що за нацистів освоєння космосу відбувалося би ще швидше.
Як на мене, роман досить дивний, та незавершений. Він показує цікавий погляд на мінливий світ, та нагадує нам, в яку халепу ми не потрапили фактично завдяки випадковим збігам обставин.
Після прочитання книги ще більше розумієш як нам пощастило жити саме в такому світі.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Александр Мамалуй — Военный дневник (2014—2015)

Сьогодні ми поговоримо про унікальну книгу яку особисто я почав читати ще до того як вона була надрукована. Цей щоденник ви могли бачити в Фейсбуці на сторінці автора. Олександр Мамалуй суддя з Харкова, кандидат юридичних наук, викладач. А ще справжній патріот який в перший день першої хвилі мобілізації прийшов військкомат щоби отримати зброю і почати боронити незалежність нашої країни.
Ця книга про війну яка за словами автора не була якоюсь героїчною, хоча навряд чи мо можемо говорити про вибір в цьому випадку? Це вона вбиває нас.
Найскладніше зробити перший крок на поріг військкомата, а далі вже доля підхоплює і несе і чим закінчиться твій шлях відомо або тільки Богу.
Цю книгу писав не журналіст і не професійний письменник. Писав на Айфоні в наметах і під час відпусток дома і навіть в будівлі метеостанції Донецького аеропорту зробив декілька записів.
Давайте умовно поділимо всі книги про війну на три групи. До першої віднесемо ті, які написані під час бойових дій. До другої — все, що написано зі слів або в співавторстві очевидців подій. А в третю – дослідження людей непричетних безпосередньо до описаних подій. Думаю, ви зі мною погодитеся, що найбільш очікуваними будуть тексти безпосередньо з фронту, а право робити висновки про наслідки подій ми залишимо дослідникам на майбутнє.
З одного боку ця книга — класичний щоденник: дата, подія. Але особисто я чекав його чи не найбільше з усіх анонсованих книг про війну на сході. У вересні 2014 року прочитав у Фейсбуці пост Олександра зрозумів що у нього талант не тільки вбивати ворогів і нести слово послухайте:

Ти приїздиш в рідне місто з фронту на пару днів… Натягнувши «вихідну» форму, хапаєш речі і біжиш до машини. Пістолет — за пояс, запасну обойму і пачку патронів — в кишені. Хоч і в тил їдеш, але все буває, а полон — не для нас.
І ось ти їдеш все далі і далі від фронту… Пацани з групи супроводу сунуть тобі гроші і картки, замовляють гостинці — кому ніж, кому панаму, кому щось для машини …
Ти киваєш, обіцяєш все привезти, а в голові одна думка: ти їдеш додому, а вони залишаються. Ти будеш ввечері пити коньяк, а вони підуть на бойовий вихід, без тебе. Ти будеш спати в м’якому ліжку з жінкою, а вони не будуть спати взагалі…
Пацани підкидають тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей.
«Нацикі» та «беркути», які стоять на блоці, розпитують тебе, як там на фронті. Ти показуєш в телефоні фотки взятих сепарскіх укріплень, битою техніки, полонених…
І ось ти їдеш по мирній землі. Тут не стріляють з зеленки по нашим колонам, а наші не прострілюють кожну велику посадку. Тут смерть не прилетить до тебе з гущі листя, але ти все одно машинально вдивляєшся в густу зелень на узбіччі. Ти сам не раз лежав біля доріг, сховавшись у високій траві, і знаєш, що розгледіти засідку з машини практично неможливо. Але все одно дивишся.
Ілюзія управління власною долею…
На заправці ти з’їдаєш величезний цивільний хот доги з пепсі-колою. У найближчі пару діб ніякої тушонки, ніяких галет і макаронів.
Ось воно, рідне місто…
Очі розбігаються від великої кількості красивих дівчат — розпочався навчальний рік, приїхали студенти. Але проти волі також помічаєш і хлопців призовного віку — їх повним-повнісінько. Гуляють з дівчатами, потягують пиво …
І ось прорізається перша «синдромна» думка… І розумієш, що відтепер і до кінця днів своїх людей ти будеш ділити на тих, хто воював, і всіх інших.
Ти знав, що так буде, тебе попереджали.
Ми були як вони — менеджери, юристи, бухгалтери… Тепер ми кулеметники, снайпери, розвідники.
І ти просто п’єш.
Мовчки.
Іронія долі: в роті сухий закон, і на фронті спокійно обходишся без спиртного, але в мирному місті дитинства… неможливо.
Ось так і проходять твої відпускні два дні — в спілкуванні з родиною і — пляшкою.
У неділю ти підсядеш в машину волонтерів, що везуть допомогу на фронт.
Черговий відпускник, сідаючи в попутку, весело кричить тобі:
— Санька, ну як погуляв?
І ти складаєш пальці в ОК і кричиш у відповідь:
— Дуже добре, братан!
Хлопці привезли твій автомат і ти пересідаєш до них в машину.
Ти знову серед своїх.
Але найголовніше, про що ти змовчав — це те, що на війні у тебе кожен день абсолютно чиста совість.
Ти там, де треба.
Ти робиш саме те, що треба.
Давним-давно забуте відчуття …

Перегортаючи останню сторінку книги розумієш що на відміну від цього щоденника війна ще не закінчилася. Дякуючи таким людям як автор Військового щоденника сьогодні в нашому місті мир.
І як ще в 1992-му році пророче сказав Дмитро Кремінь:
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона.

Раджу всім придбати собі цю книгу, в книжкових магазинах залишилося обмаль примірників і мені не відомо чи буде вона передаватися.
Миру вашому дому, щастить!

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Террі Пратчетт — Право на чари / Terry Pratchett — Equal rites

Аркканцлер был не из тех людей, кто получает удовольствие, обращаясь с женщинами бесцеремонно и грубо. Другими словами, он обращался бесцеремонно и грубо абсолютно со всеми, независимо от их пола, соблюдая, таким образом, равенство.
Терри Пратчетт, «Мрачный Жнец»

У 80-х роках минулого сторіччя деякі люди вважали, коли прибічників ідеї рівноправ’я чоловіків і жінок забезпечити не тільки фактичною рівністю, але і зафіксувати юридично ці самі «рівні права» то вони заспокоються. Террі Пратчетт навіть написав книжку «Право на чари» яка в оригіналі називається Equal rites — «рівні обряди», мабуть апелюючи до Equal rights — «рівні права».
Нажаль, виявилось що борці за права жінок роблять це не за для того щоб жінки отримали такі ж права як і чоловіки, а скоріше заради самого процесу війни. Гарантувати їм все нові і нові права, це як намагатися задовольнити апетити Гітлера віддавши йому Чехію. До цієї теми Пратчетт більше ніколи не повернеться, хоча ідеї толерантності і рівності всіх будуть звучати і в наступних книгах. Після цього роману Террі напише ще понад 40 книжок циклу «Дискосвіт», але головну героїню – Ескарину Сміт ми побачимо епізодично лише один раз. В останніх книжках автор прийде до думки, що єдиною можливістю забезпечити права всіх в тому числі меншин є диктатура. Розумний диктатор – єдиний вихід, адже сама ідея демократії слухати більшість, вже не передбачає виконувати вимоги меншості.
В романі саме жінки фактично керують Світом. Вони говорять чоловікам що робити, як і коли. І не важливо, дія відбувається в патріархальному селі Міцні горішки, шинку чи баржі. Без порад жінок – чоловіки немічні. Чоловіки навіть думки не мають  обмежувати жінок в будь чому, а особливо в праві керувати і приймати рішення. Але існує традиційний розподіл праці між чоловіками і жінками. Ніхто не вважає що робота по господарству легше ніж робота на кузні. Споконвіку дорослі і діти грали певній ролі. І якщо дівчина хоче грати «чоловічу» роль то людей це не стільки ображає, як дивує. Навіщо?
Раніше в «Дискосвіті» вважалось що чоловіки практикують магію побудовану на чарах та заклинаннях зібраних в старовинних інкунабулах. Чоловіків що пізнали магію називають чарівниками. Жінки ж практикують «природну» магію, використовуючи зілля, заговори та здоровий глузд. Таких жінок називають відьмами. Але якщо дівчинка хоче бути саме чарівником, а не відьмою що тоді робити? Єдине місце в Світі, де можна стати справжнім чарівником та отримати відповідну освіту — Незримий університет. І коли туди, вперше за сотні років, намагається поступити дівчина, то незважаючи ні на які звичаї та канони їй пропонують здати своєрідний іспит – показати що вона вміє.
Свобода вибору, навіть примарна, іноді вартує того що б випробувати вдачу. І коли все проти вас, і ваші шанси на перемогу один на мільйон – не хвилюйтеся, в дев’яти випадках із десяти у вас все вийде.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 5,00)
Загрузка...

Генрі Форд — Моє життя та робота / My Life & Work by Henry Ford in collaboration with Samuel Crowther

А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок не буде кінця, а багато навчатися мука для тіла!
Екклезіяст 12:12

Ви колись задумувалися які автори і тексти будуть відомі і за тисячу років, а кого ми забудемо одразу після прочитання? Це покаже тільки час. «Земля занепадає, діти не слухаються батьків, кожен хоче написати книгу». Погодьтеся дуже актуально. Птохотеп, перша половина третього тисячоліття до нашої ери. Є люди які вміють написати так, що їх думки здаються актуальними завжди. Ви не знайдете перевидань текстів більшості нобелівських лауреатів з літератури. Вони не цікаві сьогодні. Давньогрецький мислитель і засновник філософської школи імені самого себе Платон вивчається і сьогодні. Хоча на думку деяких експертів його ідеї безглуздо-утопічні, та і за життя у нього було достатньо критиків. Але треба віддати належне, його тексти цікавлять і в 21-му сторіччі.
В книзі «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі події розгортаються в далекому майбутньому, люди живуть в суспільстві споживання, яке відраховує нове літочислення з винаходу нашого сьогоднішнього героя — людини, яка є засновником культу споживання. Офіційна релігія світу Гакслі – погляди цього чоловіка, викладенні в книзі, про яку ми зараз поговоримо.
Нове сторіччя. Жінки вимагають збільшення своїх прав. Феміністки на кожному кроці. Мода на електромобілі захоплює світ, а нові технології обіцяють залишити без роботи тисячі людей. Світ змінився. У гаражах створюються все нові стартапи, а ЗМІ постійно говорять про Теслу. Так, на дворі початок 20 сторіччя. І ось 1922 року Форд видає автобіографію де пояснює своє бачення цього мінливого світу.
Минуло майже 100 років з моменту першого виходу цієї книги в Світ. Доречі, в Радянському Союзі її надрукували одразу після США. Сьогодні виходять нові і нові перевидання. Фото Генрі Форда було на столі Гітлера в мюнхенській резиденції. Він єдиний американець якого майбутній лідер Третього Рейху згадує як «велику людину» яка «все ще зберігає повну незалежність» від таємного світового уряду. На знак взаємоповаги американський бізнесмен надавав дуже серйозну фінансову підтримку партії Адольфа Алоїсовича.
Що ж це за книга? Це книга про майбутнє, про світ, що змінюється, і місце людини в ньому. Сьогодні ми з недовірою дивимося на роботів і штучний інтелект, машина все частіше замінює людину.
Сто років тому люди з острахом сприймали автоматизовані механізми. Конвеєр все більше автоматизував працю. За якими професіями майбутнє? Відповіді Форда не втратили актуальність. Процитую: «після 14-го року дуже багато людей отримали ново поживу для роздумів. Багато хто вперше почав думати. Вони розплющили очі й зрозуміли, в якому світі живуть.» Ну і прикладом того як не треба робити він наводить Росію. А українцям дає пораду: «як на мене, ми забагато уваги приділяємо реформаторам. Їх є два види. Обидва тільки заважають реформам».
Зроблю припущення що і в майбутньому ми побачимо нові перевидання цієї книги. Філософія Форда охоплює майже всі сфери життя, і під виглядом боротьби за все добре проти всього поганого іноді обмежує право людини бути ідіотом.
Публікації Форда, на думку багатьох вчених, дуже вплинули на молодих нацистів Німеччині та надихали радянських юнаків та дівчат до звершень індустріалізації. Сьогодні вони надихають бізнес-тренерів та інноваторів.
Це одна із не багатьох книг про бізнес яку можна порадити прочитати широкому загалу.
«Моє життя та робота» Генрі Форда. Спробуйте. Вам сподобається.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 5,00)
Загрузка...

Нассім Талеб — Чорний лебідь. Про (не)ймовірне у реальному житті / Nassim Taleb — The Black Swan: The Impact of the Highly Improbable

Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!
Екклезіяст 9:11

У світі існує багато літературних критиків та професіональних філологів, які знають про літературу все, окрім одного – як отримати від неї задоволення. Вони розділяють книги за жанром, тематикою і літературним напрямом. Дискутують чи цей текст – постмодернізм?
Думаю читачі іноді формують для себе власні класифікації. Наприклад, чи сподобалась книга? Чи пораджу її друзям?
В той же час багато авторів не турбуються про проблематику класифікацій їхніх книжок. Головне – щоб читачу сподобався результат їхньої праці. Так один італійський письменник зібрав свої наукові статті і видав під загальною назвою. Цю книжку прочитало більше людей, ніж результати робіт деяких академій наук.
Коли до одного відомого англійця звернулися з проханням написати книгу про його світобачення, він порадив видавництву видати в одній книзі свої газетні публікації за останні десять років. Майже в кожній країні, де виходив переклад цієї книги, вона ставала бестселером і продавалась мільйонними накладами. Вітчизняні видавці чекали понад десять років, щоб змінивши назву та обкладинку таки видати цю книгу. Тираж в три тисячі примірників розпродають і досі.
Нассім Талеб написав книгу, яку можна віднести до епістемології або філософії. Мабуть, це не суто класичний науковий текст, але проблематика, що була піднята автором, призвела до формування наукової теорії названої на честь книги. Лондонська Таймс назвала її однією з 12 найвпливовіших книг з часів Другої Світової війни. За 4 роки з моменту першої публікації було продано понад 3 мільйони примірників. На сьогодні існують переклади 32 мовами світу.
До речі про науку. Наприклад, граматику – як систему мови. Талеб в своїй книзі говорить що її винайшли люди, в яких нема більш цікавого заняття ніж намагатися сформулювати обмеження для живої мови. Ця книга про обмеженість і безмежність.
До відкриття Австралії у Старому Світі вважали що всі лебеді білі. Тисячолітній досвід спостережень за цими чудовими птахами це підтверджував. Чи можна було припустити вченому орнітологу, що лебеді бувають чорні, якщо за 1000 років вони не бачили жодного? Можливо, природа не допускає появу таких птахів? І уявіть собі їхнє здивування, коли з Австралії був привезений чорний птах!
Книга про інше. Вона показує наскільки обмеженою урок нам дає досвід і спостереження. Постає питання про цінності наших наукових теорій, якщо один-єдиний факт може зруйнувати тисячі років спостережень за мільйонами білих птахів. Але для повноти картини вченим не вистачало хоча б одного чорного.
Ця книжка про те, що ми сліпі, коли йдеться про випадковість, особливо про масштабну. Автор йде далі і каже, що читаючи газети та дивлячись телебачення – ми ще гірше розуміємо події, що відбувається у Світі.
Якщо аналітики не здатні передбачити аномалії, як вони можуть прогнозувати подальший хід історії? Наші прогностичні помилки в політиці чи економіці настільки великі, що переглядаючи історію прогнозів виникає питання – навіщо взагалі ми слухаємо цих людей? На думку Талеба, люди занадто зосереджуються на відомому. Ми схильні копирсатися в дрібницях, замість того щоб розглядати загальну картину.
Ми не вчимося, що ми не вчимося. Ми не вчимо правила, а лише запам’ятовуємо факти.
Є твердження – хто не знає минулого, той не має майбутнього. Але французи добре вивчили історію і збудували лінію укріплень. Це їм не допомогло. Гітлер просто обійшов їх.
У своїй книзі автор висуває твердження, що уявлення багатьох людей про світ хибні. Світом керує не об’єктивний історичний процес, як нам переконливо доводили в школі, а крайнощі, невідоме й малоймовірне. І незважаючи на подальший прогрес, появу суперкомп’ютерів, штучного інтелекту і аналітиків, які отримують за свої поради мільйони, – майбутнє ставатиме все менш передбачуваним, тоді як людська природа і соціальні науки ніби змовилися приховати цю обставину.
А якщо ви з цим не згодні, то на думку автора, ми здебільшого вчимося у тих з ким не погоджуємось. Тому нас не будуть переконувати фактами, що підтверджують думку автора. Скоріше зруйнують наші ілюзії та уявлення. До речі, друга частина книги побудована на лекціях, що Талеб читав у університеті. На мою думку, не погано було б щоб хоча б частина науковців готувала лекції такого рівня.
Автор не переконує у своїй правоті. Він просто трохи по іншому ставить питання, що нам здаються відомими. Багато історичних картин отримають зовсім інше забарвлення.
Ця книга для людей, які хочуть і вміють думати. Навіть якщо ви повністю не погодитесь з автором, зроблю припущення, що ви будете більш детально обґрунтовувати власні прогнози на майбутнє.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (2 оценок, 5,00)
Загрузка...

Нил Стивенсон — Криптономикон / Neal Stephenson — Cryptonomicon

Умберто Эко в «Имени розы» ставил перед нами тот же вопрос что и Нил Стивенсон в «Криптономиконе». Когда тебе нужно сделать выбор, который может изменить судьбу миллионов людей, и оба ответа, похоже, неправильные, то что делать?
Открыть свободный доступ к книге, прочтение которой может привести к религиозным войнам и гибели тысяч или скрыть ее от человеческих глаз, тем самым похоронив один из лучших текстов созданных за всю историю человечества?
Спасти сотни тысяч людей и потенциально погубить миллионы?
Как оно, отправлять на смерть ради того чтобы враг не догадался что ты догадался?
В интернете как то ходила легенда про штабные учения адмиралов против искусственного интеллекта (ИИ). По сюжету армада кораблей под управлением ИИ должна захватит некий объект, но начальные параметры заданы так, что корабли с десантом не успевают во время. Так вот ИИ начал бой с уничтожения собственного корабля. Учения были продолжены не смотря на очевидный сбой программы. В результате компьютер выиграл.
Анализируя логи битвы, и пытаясь понять зачем ИИ потопил свой корабль, оказалось что он был медленнее остальных и задерживал армаду. А оставить его одно в море — потенциально отдать противнику. ИИ не раздумывая пожертвовал кораблем и экипажем для достижения своей цели. И если бы для победы было необходимо, он бы пожертвовал 99,9% своих войск.
Человеку такое решение принимать труднее. Значит ли это что последнюю битву с Матрицей/Скайнетом мы проиграли ещё до ее начала? Не знаю.
В «Криптономиконе» вы не найдете очередную вариацию нашего гипотетического будущего. Автор старался приготовить умбертоэковщину в лучшем смысле этого слова. Но у него не совсем получилось. Где проходит грань между ремесленником и творцом, мне не ведомо. Чем шедевр отличается от хорошой работы тоже не скажу. Но перед нами, как по мне очередной хороший роман.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...
1 2 3