Інститут повільного і болісного з'ясування напрочуд очевидних речей

Філіп Дік – Людина у високому замку

Philip K. Dick – The Man in the High Castle

«Майбутнє тепер вже не те, що було раніше» – цитує Нассім Талеб свого друга. Люди люблять собі іноді уявляти перебіг подій, а потім коли вони вже відбулися, задавати собі питання «а якщо би сталось інакше, то щоби було».
У фантастиці навіть є окремий жанр «Альтернативна історія» —присвячений зображенню реальності, яка вона могла б бути, якби історія, в один зі своїх переломних моментів пішла іншим шляхом. У результаті цієї зміни події починають розвиватися за іншим сценарієм.
Михайлу Ломоносову приписують фразу що «Народ, який не знає свого минулого, не має майбутнього». Взагалі тим хто вірить в безумовну корисність минулого досвіду пропоную ознайомитися з висловом, який нібито належить одному відомому морському вовку:
«За все своє професійне життя я жодного разу не потрапляв ні в яку хоч скільки-небудь серйозну аварію. Я ніколи не бачив краху… не опинявся в ситуації, яка загрожувала катастрофою». Кажуть що ці слова належать Едварду Джону Сміту, капітану «Титаніка», які він сказав у 1907-му році.
Еміль Дюбуа-Реймон проголосив «ми нічого не знаємо і ніколи не дізнаємося».
У мистецтві самообману ми близькі до досконалості.
І зазвичай ні аналіз минулого, ні прогнозування майбутнього практичної користі не несуть.
Але якщо автору вдається створити цікаву історію, то чому б не почитати. Адже в Україні почали перевидавати Філіпа Діка – американського письменника та філософа, автор понад 30 романів.
Сьогодні ми поговоримо про книгу «Людина у високому замку». І якщо я не помиляюся, це взагалі перше видання українською мовою.
В описуваному альтернативному світі під час Другої світової війни (в 1940 році) президента США Франкліна Рузвельта було убито. Америка не змогла подолати наслідки Великої депресії та самоусунулась від європейського театру військових дії. Без її допомоги Британія та союзники впали під натиском країн Осі.
Радянський Союз без ленд-лізу було швидко окуповано ще в 1941 році, слов’янські народи в більшості було винищено, або поміщено до резервацій. Тихоокеанський флот США загинув під час атаки японців на Перл-Гарбор. Як наслідок Австралія, Нова Зеландія, Океанія і Гаваї опинилися під японською окупацією.
Війна тривала до 1947 року і завершилася підписанням Америкою капітуляції. Нацисти влаштували судовий процес, в ході якого засудили воєначальників антигітлерівської коаліції за військові злочини. Переділ світу, що відбувся після цього поділив США на Східні штати, які відійшли до Третього Рейху, Тихоокеанські штати, які відійшли до Японської імперії, та буферні Штати Скелястих гір, фактично —державу керовану нацистами.
Гітлер ще якийсь час правив Третім Рейхом, але відійшов від влади через сифіліс мозку. Його місце зайняв Мартін Борман, а після його смерті Геббельс і Гейдріх розпочали боротьбу за владу між собою. «Нижчі» раси по всьому світу поступово винищувалися.
В романі немає головного героя, декілька сюжетних ліній переплітаються в єдиний клубок історії. Хоча події тим чи іншим чином відбуваються навколо таємничого містера Абендсена або ж «Людини у високому замку», який описує в своїй книзі «І обважніє коник» інший світ, де країни Осі зазнали поразки в 1945 році. Цей роман заборонений в Рейху, але вільно продається в Японській імперії. При цьому описаний в «І обважніє коник» світ не є точним переказом реальної історії, маючи низку відмінностей. Крім того так чи інакше герої роману стикаються з книгою І-цзін, – китайским філософсько-окультним трактатом, присвяченим ворожінню. Віддавши право приймати важливі рішення які вплинуть на їхні долі ворожбі та розтлумаченою гексаграм.
Согодні людство знову перосмислює причини та наслідки Другої світової війни. І книга може бути цікава ще й в контексті розуміння трансформації суспільної думки про безумовно най значущу подію двадцятого сторіччя. Так, ми не знаємо як би було якщо би… Але навіть розуміння подій які вже відбулися різняться з часом. До речі, цікавий аспект, на який звертає увагу Філіп Дік. Що би було з наукою? Перша світлина Землі з космосу була отримана 24 жовтня 1946. Запущена в США ракета Фау-2 вийшла на суборбітальну траєкторію і зробила серію знімків Землі. А перший запуск ракети в космос Третій Рейх зробив ще в 1943-му. Вернер фон Браун керував не тільки виготовленням ракет для бомбардування Лондона, але і після війни у ролі заступника директора НАСА займався відправкою людей на Місяць.
Дік припускає що за нацистів освоєння космосу відбувалося би ще швидше.
Як на мене, роман досить дивний, та незавершений. Він показує цікавий погляд на мінливий світ, та нагадує нам, в яку халепу ми не потрапили фактично завдяки випадковим збігам обставин.
Після прочитання книги ще більше розумієш як нам пощастило жити саме в такому світі.

Александр Мамалуй – Военный дневник (2014—2015)

Сьогодні ми поговоримо про унікальну книгу яку особисто я почав читати ще до того як вона була надрукована. Цей щоденник ви могли бачити в Фейсбуці на сторінці автора. Олександр Мамалуй суддя з Харкова, кандидат юридичних наук, викладач. А ще справжній патріот який в перший день першої хвилі мобілізації прийшов військкомат щоби отримати зброю і почати боронити незалежність нашої країни.
Ця книга про війну яка за словами автора не була якоюсь героїчною, хоча навряд чи мо можемо говорити про вибір в цьому випадку? Це вона вбиває нас.
Найскладніше зробити перший крок на поріг військкомата, а далі вже доля підхоплює і несе і чим закінчиться твій шлях відомо або тільки Богу.
Цю книгу писав не журналіст і не професійний письменник. Писав на Айфоні в наметах і під час відпусток дома і навіть в будівлі метеостанції Донецького аеропорту зробив декілька записів.
Давайте умовно поділимо всі книги про війну на три групи. До першої віднесемо ті, які написані під час бойових дій. До другої – все, що написано зі слів або в співавторстві очевидців подій. А в третю – дослідження людей непричетних безпосередньо до описаних подій. Думаю, ви зі мною погодитеся, що найбільш очікуваними будуть тексти безпосередньо з фронту, а право робити висновки про наслідки подій ми залишимо дослідникам на майбутнє.
З одного боку ця книга – класичний щоденник: дата, подія. Але особисто я чекав його чи не найбільше з усіх анонсованих книг про війну на сході. У вересні 2014 року прочитав у Фейсбуці пост Олександра зрозумів що у нього талант не тільки вбивати ворогів і нести слово послухайте:

Ти приїздиш в рідне місто з фронту на пару днів… Натягнувши “вихідну” форму, хапаєш речі і біжиш до машини. Пістолет – за пояс, запасну обойму і пачку патронів – в кишені. Хоч і в тил їдеш, але все буває, а полон – не для нас.
І ось ти їдеш все далі і далі від фронту… Пацани з групи супроводу сунуть тобі гроші і картки, замовляють гостинці – кому ніж, кому панаму, кому щось для машини …
Ти киваєш, обіцяєш все привезти, а в голові одна думка: ти їдеш додому, а вони залишаються. Ти будеш ввечері пити коньяк, а вони підуть на бойовий вихід, без тебе. Ти будеш спати в м’якому ліжку з жінкою, а вони не будуть спати взагалі…
Пацани підкидають тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей.
“Нацикі” та “беркути”, які стоять на блоці, розпитують тебе, як там на фронті. Ти показуєш в телефоні фотки взятих сепарскіх укріплень, битою техніки, полонених…
І ось ти їдеш по мирній землі. Тут не стріляють з зеленки по нашим колонам, а наші не прострілюють кожну велику посадку. Тут смерть не прилетить до тебе з гущі листя, але ти все одно машинально вдивляєшся в густу зелень на узбіччі. Ти сам не раз лежав біля доріг, сховавшись у високій траві, і знаєш, що розгледіти засідку з машини практично неможливо. Але все одно дивишся.
Ілюзія управління власною долею…
На заправці ти з’їдаєш величезний цивільний хот доги з пепсі-колою. У найближчі пару діб ніякої тушонки, ніяких галет і макаронів.
Ось воно, рідне місто…
Очі розбігаються від великої кількості красивих дівчат – розпочався навчальний рік, приїхали студенти. Але проти волі також помічаєш і хлопців призовного віку – їх повним-повнісінько. Гуляють з дівчатами, потягують пиво …
І ось прорізається перша “синдромна” думка… І розумієш, що відтепер і до кінця днів своїх людей ти будеш ділити на тих, хто воював, і всіх інших.
Ти знав, що так буде, тебе попереджали.
Ми були як вони – менеджери, юристи, бухгалтери… Тепер ми кулеметники, снайпери, розвідники.
І ти просто п’єш.
Мовчки.
Іронія долі: в роті сухий закон, і на фронті спокійно обходишся без спиртного, але в мирному місті дитинства… неможливо.
Ось так і проходять твої відпускні два дні – в спілкуванні з родиною і – пляшкою.
У неділю ти підсядеш в машину волонтерів, що везуть допомогу на фронт.
Черговий відпускник, сідаючи в попутку, весело кричить тобі:
– Санька, ну як погуляв?
І ти складаєш пальці в ОК і кричиш у відповідь:
– Дуже добре, братан!
Хлопці привезли твій автомат і ти пересідаєш до них в машину.
Ти знову серед своїх.
Але найголовніше, про що ти змовчав – це те, що на війні у тебе кожен день абсолютно чиста совість.
Ти там, де треба.
Ти робиш саме те, що треба.
Давним-давно забуте відчуття …

Перегортаючи останню сторінку книги розумієш що на відміну від цього щоденника війна ще не закінчилася. Дякуючи таким людям як автор Військового щоденника сьогодні в нашому місті мир.
І як ще в 1992-му році пророче сказав Дмитро Кремінь:
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона.

Раджу всім придбати собі цю книгу, в книжкових магазинах залишилося обмаль примірників і мені не відомо чи буде вона передаватися.
Миру вашому дому, щастить!

Террі Пратчетт — Право на чари

Terry Pratchett — Equal rites

Аркканцлер был не из тех людей, кто получает удовольствие, обращаясь с женщинами бесцеремонно и грубо. Другими словами, он обращался бесцеремонно и грубо абсолютно со всеми, независимо от их пола, соблюдая, таким образом, равенство.
Терри Пратчетт, “Мрачный Жнец”

У 80-х роках минулого сторіччя деякі люди вважали, коли прибічників ідеї рівноправ’я чоловіків і жінок забезпечити не тільки фактичною рівністю, але і зафіксувати юридично ці самі «рівні права» то вони заспокоються. Террі Пратчетт навіть написав книжку «Право на чари» яка в оригіналі називається Equal rites — «рівні обряди», мабуть апелюючи до Equal rights — «рівні права».
Нажаль, виявилось що борці за права жінок роблять це не за для того щоб жінки отримали такі ж права як і чоловіки, а скоріше заради самого процесу війни. Гарантувати їм все нові і нові права, це як намагатися задовольнити апетити Гітлера віддавши йому Чехію. До цієї теми Пратчетт більше ніколи не повернеться, хоча ідеї толерантності і рівності всіх будуть звучати і в наступних книгах. Після цього роману Террі напише ще понад 40 книжок циклу «Дискосвіт», але головну героїню – Ескарину Сміт ми побачимо епізодично лише один раз. В останніх книжках автор прийде до думки, що єдиною можливістю забезпечити права всіх в тому числі меншин є диктатура. Розумний диктатор – єдиний вихід, адже сама ідея демократії слухати більшість, вже не передбачає виконувати вимоги меншості.
В романі саме жінки фактично керують Світом. Вони говорять чоловікам що робити, як і коли. І не важливо, дія відбувається в патріархальному селі Міцні горішки, шинку чи баржі. Без порад жінок – чоловіки немічні. Чоловіки навіть думки не мають  обмежувати жінок в будь чому, а особливо в праві керувати і приймати рішення. Але існує традиційний розподіл праці між чоловіками і жінками. Ніхто не вважає що робота по господарству легше ніж робота на кузні. Споконвіку дорослі і діти грали певній ролі. І якщо дівчина хоче грати «чоловічу» роль то людей це не стільки ображає, як дивує. Навіщо?
Раніше в «Дискосвіті» вважалось що чоловіки практикують магію побудовану на чарах та заклинаннях зібраних в старовинних інкунабулах. Чоловіків що пізнали магію називають чарівниками. Жінки ж практикують “природну” магію, використовуючи зілля, заговори та здоровий глузд. Таких жінок називають відьмами. Але якщо дівчинка хоче бути саме чарівником, а не відьмою що тоді робити? Єдине місце в Світі, де можна стати справжнім чарівником та отримати відповідну освіту – Незримий університет. І коли туди, вперше за сотні років, намагається поступити дівчина, то незважаючи ні на які звичаї та канони їй пропонують здати своєрідний іспит – показати що вона вміє.
Свобода вибору, навіть примарна, іноді вартує того що б випробувати вдачу. І коли все проти вас, і ваші шанси на перемогу один на мільйон – не хвилюйтеся, в дев’яти випадках із десяти у вас все вийде.

Генрі Форд – Моє життя та робота

My Life & Work by Henry Ford in collaboration with Samuel Crowther

А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок не буде кінця, а багато навчатися мука для тіла!
Екклезіяст 12:12

Ви колись задумувалися які автори і тексти будуть відомі і за тисячу років, а кого ми забудемо одразу після прочитання? Це покаже тільки час. «Земля занепадає, діти не слухаються батьків, кожен хоче написати книгу». Погодьтеся дуже актуально. Це вислів анонімного автора з’явився на початку двохтисячних в Інтернеті з підписом “Птохотеп, перша половина третього тисячоліття до нашої ери”. Але за двадцять років він вже і сам став класичним. Є люди які вміють написати так, що їх думки здаються актуальними завжди. Ви не знайдете перевидань текстів більшості нобелівських лауреатів з літератури. Вони не цікаві сьогодні. Давньогрецький мислитель і засновник філософської школи імені самого себе Платон вивчається і сьогодні. Хоча на думку деяких експертів його ідеї безглуздо-утопічні, та і за життя у нього було достатньо критиків. Але треба віддати належне, його тексти цікавлять і в 21-му сторіччі.
В книзі «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі події розгортаються в далекому майбутньому, люди живуть в суспільстві споживання, яке відраховує нове літочислення з винаходу нашого сьогоднішнього героя – людини, яка є засновником культу споживання. Офіційна релігія світу Гакслі – погляди цього чоловіка, викладенні в книзі, про яку ми зараз поговоримо.
Нове сторіччя. Жінки вимагають збільшення своїх прав. Феміністки на кожному кроці. Мода на електромобілі захоплює світ, а нові технології обіцяють залишити без роботи тисячі людей. Світ змінився. У гаражах створюються все нові стартапи, а ЗМІ постійно говорять про Теслу. Так, на дворі початок 20 сторіччя. І ось 1922 року Форд видає автобіографію де пояснює своє бачення цього мінливого світу.
Минуло майже 100 років з моменту першого виходу цієї книги в Світ. Доречі, в Радянському Союзі її надрукували одразу після США. Сьогодні виходять нові і нові перевидання. Фото Генрі Форда було на столі Гітлера в мюнхенській резиденції. Він єдиний американець якого майбутній лідер Третього Рейху згадує як «велику людину» яка «все ще зберігає повну незалежність» від таємного світового уряду. На знак взаємоповаги американський бізнесмен надавав дуже серйозну фінансову підтримку партії Адольфа Алоїсовича.
Що ж це за книга? Це книга про майбутнє, про світ, що змінюється, і місце людини в ньому. Сьогодні ми з недовірою дивимося на роботів і штучний інтелект, машина все частіше замінює людину.
Сто років тому люди з острахом сприймали автоматизовані механізми. Конвеєр все більше автоматизував працю. За якими професіями майбутнє? Відповіді Форда не втратили актуальність. Процитую: «після 14-го року дуже багато людей отримали ново поживу для роздумів. Багато хто вперше почав думати. Вони розплющили очі й зрозуміли, в якому світі живуть.» Ну і прикладом того як не треба робити він наводить Росію. А українцям дає пораду: «як на мене, ми забагато уваги приділяємо реформаторам. Їх є два види. Обидва тільки заважають реформам».
Зроблю припущення що і в майбутньому ми побачимо нові перевидання цієї книги. Філософія Форда охоплює майже всі сфери життя, і під виглядом боротьби за все добре проти всього поганого іноді обмежує право людини бути ідіотом.
Публікації Форда, на думку багатьох вчених, дуже вплинули на молодих нацистів Німеччині та надихали радянських юнаків та дівчат до звершень індустріалізації. Сьогодні вони надихають бізнес-тренерів та інноваторів.
Це одна із не багатьох книг про бізнес яку можна порадити прочитати широкому загалу.
«Моє життя та робота» Генрі Форда. Спробуйте. Вам сподобається.

Нассім Талеб – Чорний лебідь. Про (не)ймовірне у реальному житті

Nassim Taleb – The Black Swan: The Impact of the Highly Improbable

Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!
Екклезіяст 9:11

У світі існує багато літературних критиків та професіональних філологів, які знають про літературу все, окрім одного – як отримати від неї задоволення. Вони розділяють книги за жанром, тематикою і літературним напрямом. Дискутують чи цей текст – постмодернізм?
Думаю читачі іноді формують для себе власні класифікації. Наприклад, чи сподобалась книга? Чи пораджу її друзям?

В той же час багато авторів не турбуються про проблематику класифікацій їхніх книжок. Головне – щоб читачу сподобався результат їхньої праці. Так один італійський письменник зібрав свої наукові статті і видав під загальною назвою. Цю книжку прочитало більше людей, ніж результати робіт деяких академій наук.
Коли до одного відомого англійця звернулися з проханням написати книгу про його світобачення, він порадив видавництву видати в одній книзі свої газетні публікації за останні десять років. Майже в кожній країні, де виходив переклад цієї книги, вона ставала бестселером і продавалась мільйонними накладами. Вітчизняні видавці чекали понад десять років, щоб змінивши назву та обкладинку таки видати цю книгу. Тираж в три тисячі примірників розпродають і досі.
Нассім Талеб написав книгу, яку можна віднести до епістемології або філософії. Мабуть, це не суто класичний науковий текст, але проблематика, що була піднята автором, призвела до формування наукової теорії названої на честь книги. Лондонська Таймс назвала її однією з 12 найвпливовіших книг з часів Другої Світової війни. За 4 роки з моменту першої публікації було продано понад 3 мільйони примірників. На сьогодні існують переклади 32 мовами світу.
До речі про науку. Наприклад, граматику – як систему мови. Талеб в своїй книзі говорить що її винайшли люди, в яких нема більш цікавого заняття ніж намагатися сформулювати обмеження для живої мови. Ця книга про обмеженість і безмежність.

До відкриття Австралії у Старому Світі вважали що всі лебеді білі. Тисячолітній досвід спостережень за цими чудовими птахами це підтверджував. Чи можна було припустити вченому орнітологу, що лебеді бувають чорні, якщо за 1000 років вони не бачили жодного? Можливо, природа не допускає появу таких птахів? І уявіть собі їхнє здивування, коли з Австралії був привезений чорний птах!
Книга про інше. Вона показує наскільки обмеженою урок нам дає досвід і спостереження. Постає питання про цінності наших наукових теорій, якщо один-єдиний факт може зруйнувати тисячі років спостережень за мільйонами білих птахів. Але для повноти картини вченим не вистачало хоча б одного чорного.
Ця книжка про те, що ми сліпі, коли йдеться про випадковість, особливо про масштабну. Автор йде далі і каже, що читаючи газети та дивлячись телебачення – ми ще гірше розуміємо події, що відбувається у Світі.
Якщо аналітики не здатні передбачити аномалії, як вони можуть прогнозувати подальший хід історії? Наші прогностичні помилки в політиці чи економіці настільки великі, що переглядаючи історію прогнозів виникає питання – навіщо взагалі ми слухаємо цих людей? На думку Талеба, люди занадто зосереджуються на відомому. Ми схильні копирсатися в дрібницях, замість того щоб розглядати загальну картину.

Ми не вчимося, що ми не вчимося. Ми не вчимо правила, а лише запам’ятовуємо факти.
Є твердження – хто не знає минулого, той не має майбутнього. Але французи добре вивчили історію і збудували лінію укріплень – “Лінію Мажино”. Це їм не допомогло. Гітлер просто обійшов їх.
У своїй книзі автор висуває твердження, що уявлення багатьох людей про світ хибні. Світом керує не об’єктивний історичний процес, як нам переконливо доводили в школі, а крайнощі, невідоме й малоймовірне. І незважаючи на подальший прогрес, появу суперкомп’ютерів, штучного інтелекту і аналітиків, які отримують за свої поради мільйони, – майбутнє ставатиме все менш передбачуваним, тоді як людська природа і соціальні науки ніби змовилися приховати цю обставину.

А якщо ви з цим не згодні, то на думку автора, ми здебільшого вчимося у тих з ким не погоджуємось. Тому нас не будуть переконувати фактами, що підтверджують думку автора. Скоріше зруйнують наші ілюзії та уявлення. До речі, друга частина книги побудована на лекціях, що Талеб читав у університеті. На мою думку, не погано було б щоб хоча б частина науковців готувала лекції такого рівня.
Автор не переконує у своїй правоті. Він просто трохи по іншому ставить питання, що нам здаються відомими. Багато історичних картин отримають зовсім інше забарвлення.

Ця книга для людей, які хочуть і вміють думати. Навіть якщо ви повністю не погодитесь з автором, зроблю припущення, що ви будете більш детально обґрунтовувати власні прогнози на майбутнє.


P.S. Видатний фізик-теоретик Михайло Кацнельсон, на своїй сторінці у фейсбуці так прокоментував думки Талеба:
“Известная книжка Талеба про черных лебедей вызвала сильное раздражение (честно говоря, дочитать не смог), но это мои проблемы. Сейчас про черных лебедей говорят вообще все. Поскольку Талеб писал свою книгу во славу мировой науки и лично товарища Мандельброта (“все есть фрактал”), а разбирался в этой самой науке, судя по всему, не шибко, позвольте сделать некоторые пояснения о связи фракталов с черными лебедями.
Ключевая концепция здесь – это self-organized criticality (SOC). В слабо устойчивых системах (представьте себе попросту кучу песка, или, к примеру, риса) случаются обвалы (лавины). Маленькие случаются часто, большие редко. Между характерным временем ожидания лавины и ее размером есть степенная зависимость. В каждый момент времени ландшафт такой системы самоподобен, то есть, фрактален. Лавины сходят все время, но ничего при этом не меняется – кроме изменения положения конкретных песчинок. Лавина – это талебовский черный лебедь; вся фишка как раз в том, что, по большому счету, при этом ничего не происходит. Вот расхожая цитата (не помню, из кого), что в России за десять лет меняется все, а за триста – ничего – это как раз прекрасное описание SOC. На масштабе десяти лет мы говорим про перемещение конкретных песчинок, а на масштабе трехсот лет – о том, как выглядит вся куча. Правильно ли это описание применительно к России – этот вопрос к беспризорным детям, которых я в настоящий момент представляю, отношения не имеет.
А реальная новизна возникает не так. Скоро мы окончательно поймем – как, и тогда непременно всем-всем-всем расскажем.”
11.04.2018

Нил Стивенсон – Криптономикон / Neal Stephenson – Cryptonomicon

Умберто Эко в “Имени розы” ставил перед нами тот же вопрос что и Нил Стивенсон в “Криптономиконе”. Когда тебе нужно сделать выбор, который может изменить судьбу миллионов людей, и оба ответа, похоже, неправильные, то что делать?
Открыть свободный доступ к книге, прочтение которой может привести к религиозным войнам и гибели тысяч или скрыть ее от человеческих глаз, тем самым похоронив один из лучших текстов созданных за всю историю человечества?
Спасти сотни тысяч людей и потенциально погубить миллионы?
Как оно, отправлять на смерть ради того чтобы враг не догадался что ты догадался?
В интернете как то ходила легенда про штабные учения адмиралов против искусственного интеллекта (ИИ). По сюжету армада кораблей под управлением ИИ должна захватит некий объект, но начальные параметры заданы так, что корабли с десантом не успевают во время. Так вот ИИ начал бой с уничтожения собственного корабля. Учения были продолжены не смотря на очевидный сбой программы. В результате компьютер выиграл.
Анализируя логи битвы, и пытаясь понять зачем ИИ потопил свой корабль, оказалось что он был медленнее остальных и задерживал армаду. А оставить его одно в море – потенциально отдать противнику. ИИ не раздумывая пожертвовал кораблем и экипажем для достижения своей цели. И если бы для победы было необходимо, он бы пожертвовал 99,9% своих войск.
Человеку такое решение принимать труднее. Значит ли это что последнюю битву с Матрицей/Скайнетом мы проиграли ещё до ее начала? Не знаю.
В “Криптономиконе” вы не найдете очередную вариацию нашего гипотетического будущего. Автор старался приготовить умбертоэковщину в лучшем смысле этого слова. Но у него не совсем получилось. Где проходит грань между ремесленником и творцом, мне не ведомо. Чем шедевр отличается от хорошой работы тоже не скажу. Но перед нами, как по мне очередной хороший роман.

Лесь Подерв’янський – Таинственный Амбал

Читать иль не читать?
Один лишь только раз и уже крадется близорукость с улыбкой хищной.
Конъюнктивит, ячмень и катаракта, заплеванный пол, больница, от шприца гематома и могила…
На ней та молодая блондинка-библиотекарь с букетом маргариток, а под ней тот фраер, что так любил читать!

Когда-то Боб Бимон совершил прыжок в длину на 8,90 м в финале Олимпиады 1968 года в Мехико. Боб закончил заниматься спортом поняв что уже никогда не сможет повторить свой результат и 23 года он оставался не превзойденным. А вот Сергей Бубка пригнув с шестом 5.94 м. в далеком 1984 году решил что может больше, и десять лет подряд устанавливал рекорды, поднимая планку до 6,14.
Джером Сэлинджер написав роман «Над пропастью во ржи» наверное понял что не сможет уже создать ничего подобного наложил запрет на переиздание ранних сочинений и ушел в затворники. Благо гонорары позволяли с 1965-го и до смерти в 2010 ничего не делать, занимаясь «духовными практиками». Умберто Эко издав «Имя розы» в 1980 году получил всемирную славу и признание не только своих научных работ, но и стал первым постмодернистским романистом. Через 8 лет он издает «Маятник Фуко» который поднимает планку криптоистории на новую высоту.

Александр Сергеевич Подервянский, более известный как Лесь Подерв’янський («Подя») стал одним из самых цитируемых украинских драматургов при жизни. Он мог уже ничего не писать и ставить свои пьесы собирая полные залы почитателей таланта.
Но последовав примеру Эко он решил написать роман, который не ответит, а скорее сформулирует вопросы которые волнуют «Митця».

«Таинственный Амбал» – сюжетно повторяет тот же «Маятник Фуко». Главный герой Эко предавался весь роман раздумьям и воспоминаниям, а потом посетивши Париж отправился на дачу. Герои Леся весь роман будут употреблять спиртные напитки в питейных заведениях Киева, навестят кабак во Франции и соберутся в парке Киевского национального университета чтобы попить портвейн. Но сюжет вторичен. Поиски Амбала будут вестись в Африке и на Востоке. Красоту мы будем постигать в Европе, пытаясь понять магию испанской корриды во Франции.
Понять суть научного амбаловедения нам помогут такие эксперты как А. Гитлер и А. Шварценеггер. Мастером дзен выступит молодой медведь гризли из киевского зоопарка. Рецепция личности Амбала будет раскрываться в письмах мастера дзен мастеру фехтования.

Джозеф Хеллер – Уловка-22

Joseph Heller – Catch-22

catch-22«Я в крові буду топити усі спроби посягнути на гуманізм!»
Шоу долгоносиков

Как известно, бравый солдат Швейк, после того как медицинская комиссия признала его идиотом, ушел с военной службы и теперь промышлял продажей собак, безобразных ублюдков, которым он сочинял фальшивые родословные. Но дело его живет, и вот спустя двадцать лет медицинская комиссия оказалась в трудном положении. Полными идиотами необходимо было признать весь личный состав бомбардировочного полка ВВС США расквартированного на островке Пианоза в Тирренском море (Италия).

Наш главный герой – капитан Джон Йоссариан начинает подозревать что все, кто его окружает на авиабазе – психи. А еще он обращает внимание на то, что когда он вылетает на своем бомбардировщике B-25 на задание, немцы пытаются его убить, стреляя по самолету из зенитных орудий. И не надо думать, что противник не собирался убить именно Йоссариана, расстреливая все американские самолеты, стреляют то и в него!

yossarianИтак, похоже, наш герой не совсем психически здоров, а полковой доктор Дейника – приятель Йоссариана. Так почему же он не отстранит своего друга от полетов? Ведь, наверное, существует правило, согласно которому доктора обязаны отстранять от полетов любого психически ненормального. Оказалось что такое правило действительно есть, и доктор просто обязан отстранить Йоссариана и заодно всех остальных летчиков в эскадрилье от полетов, поскольку считает их всех сумасшедшими. Вот только, Йоссариан (как и любой другой летчик) должен сам об этом попросить доктора. Но как только он это сделает, в дело вступит “Уловка-22” (в некоторых переводах “Поправка-22”), которая гласит: “Всякий, кто пытается уклониться от выполнения боевого долга, не является подлинно сумасшедшим”.

Вдобавок доктор – зомби. Нет, вы не подумайте ничего такого. Просто ради надбавки «за боевые вылеты», Дейника просил пилотов включать его в списки экипажей. И когда один из самолетов, в котором «летал» доктор не вернулся, то доктор формально для армии и страны умер. Ему перестали платить жалование и сняли довольствия в столовой. А то что он на самом деле жив – надо еще доказать. Командованию то виднее кто жив а кто нет, вдобавок на родине его уже похоронили как героя.

Единственным психически нормальным среди окружения Йоссариана был его пилот Макуотт. Йоссариан считал его самым ненормальным летчиком во всей эскадрилье, потому что Макуотт был полностью в своем уме и тем не менее охотно участвовал в военных действиях. Что снова ставило вопрос о его вменяемости.

Вам кажется, что 42 главы (нет, 42 – это не ответ на вопрос) вместе с сумасшедшими – это скучно? Ничуть. Ведь возможно нас тоже окружают психически нездоровые люди, просто мирное время не дает им реализовать свой скрытый потенциал.
«Уловка-22» – сатира, но в оуреловском стиле, где юмор с примесью цинизма переходит в абсурд. Но где тот конец которым заканчивается начало?

Уильям Шекспир – Много шума из ничего

William Shakespeare – Much Ado About Nothing

Да, тот, кто написал этот Театр, явно умел пользоваться магией. Даже я верю происходящему на сцене, хотя знаю, что все это неправда.
Эсмеральда Ветровоск

Был ли Евклид величайшим математиком античного мира? Не знаю. Но именно его «Начала» обобщили итоги трёхсотлетнего развития греческой математики, сделав его отцом геометрии, которая в школах и до сегодня основывается на его пяти постулатах.
Является ли Шекспир величайшим английским писателем и драматургом? При жизни он не считался великим драматургом, но именно его работы переведены на все основные языки. Как известно “наш Шекспир богаче, чем тот, которого читали его современники”.

William_ShakespeareТак за что мы любим драмы Шекспира? Опустим вопрос о том, как малообразованный актер мог быть автором приписываемых ему произведений. Хотя, если быть до конца последовательным, наверное, Шекспира любят не все, и Лев Николаевич тому пример: «Помню то удивленье, которое я испытал при первом чтении Шекспира. Я ожидал получить большое эстетическое наслаждение. Но, прочтя одно за другим считающиеся лучшими его произведения… я не только не испытал наслаждения, но почувствовал неотразимое отвращение, скуку и недоумение о том, я ли безумен, находя ничтожными и прямо дурными произведения, которые считаются верхом совершенства всем образованным миром, или безумно то значение, которое приписывается этим образованным миром произведениям Шекспира» (статья “О Шекспире и о драме” написана в 1903 г.)
И как не согласиться с Умберто Эко, считавшим что по своим литературным качествам «Гамлет» не является шедевром — он стал шедевром потому, что не поддается нашим интерпретациям. Иногда достаточно произнести несколько бессмысленных слов, чтобы войти в историю.

Наверное, Шекспир – великий плагиатор, и ценен именно тем, что обобщил практически все популярные сюжеты (только для трех пьес не найдены источники, откуда он мог позаимствовать фабулу). Хотя, конечно, драматург нередко перерабатывал произведения, под которыми ставил свое имя.

* * *
Леонато: Сколько же дворян потеряли вы в этом сражении?
Гонец: Очень немного; а из знатных – никого.
Леонато: Победа – двойная, когда победители возвращаются без потерь.

Шекспир об отношении знати к простым дворянам
* * *

Craft, Kinuko Y – “Much Ado About Nothing”

Итак, третьего дня в гости к наместнику сицилийского горда Мессина, достопочтенному графу Леонато прибывает благородный арагонский принц Дон Педро с двумя знатными юношами: падуанецем Бенедиктом и флорентинцем Клавдио.
На пиру в честь встречи Клавдио знакомиться с дочерью Леонато (по крайней мере ее мать говорила что она его дочь) – прекрасной Геро. И влюбляется в нее с первого взгляда, а девушка, наслушавшись о подвигах юноши, отвечает ему взаимностью. Но кто откроет свои чувства первым?
Там бы и остались молодые люди одинокими в этом году, но благородный дон Педро решил взять инициативу в свои руки. На карнавале в маске, он признается в любви Геро, а на претензии Клавдио в ответ утверждает, что сделал это от его имени, и согласие он получил только потому, что девушка не знала с кем она на самом деле. Так что после всего что было, Клавдио как честный и благородный молодой человек просто обязан жениться на Геро, и свадьбу можно отгулять в ближайшие выходные.
Но благородному дону Педро одной Геры мало, и он считает своим долгом осчастливить узами брака прекрасную Беатриче, племянницу Леонато. А заодно и женоненавистнику Бенедикту полезно будет узнать на практике что такое узы брака.
Все были бы счастливы, если бы не побочный брат благородного Педро – откровенный негодяй дон Хуан, который замыслил ради развлечения оклеветать невинную Геро, заявившись к ее спальне ночью.
Комедия могла бы стать трагедией, но покой знатных, благородных и умных дворян охраняют самые тупые полицейские в мире – пристав Кизил и его помощник Булава. Будем надеяться, что у дона Хуана ничего не получится, ведь как известно любое коварство пасует перед беспросветной тупостью.

Терри Пратчетт – Удивительный Морис и его учёные грызуны

Terry Pratchett – The Amazing Maurice and his Educated Rodents
Сказки не хотели, чтобы вы думали, — они хотели, чтобы вы верили тому что вам сказали…

the-amazing-maurice-and-his-educated-rodentsМногим в детстве читали сказки, некоторые даже их слушали. Хотя мне они всегда казались немного странными. Особенно если у них было немецкое происхождение. Вот тут один англичанин интересуется: девочка которая не видит разницы между своей бабушкой и волком, – наверное, тупая, как пробка, или происходит из чрезвычайно уродливой семьи?

Найти девушку с подходящим размером обуви – хороший способ выбрать жену? Согласитесь, было бы меньше вопросов, если бы принц обращал внимание на другие части девичьего тела, а не только на форму ступни. Ну а девушкам сказку про “Золушку” читать вообще вредно, а тем более смотреть ее экранизации вроде «Красотки». Крестная фея конечно может помочь и сделать принцу предложение, от которого он не сможет отказаться… Кстати, в сказке говорилось о «прекрасном принце»… так было на самом деле, или звание принца автоматически делает мужчину таковым? А что делать Ричарду Гиру если его отец не королевских кровей… Глупости какие-то!

Но вернемся к нашей истории. В один немецкий город пришёл волшебный флейтист, заиграл на дудочке, и увел крыс в реку… Хорошая сказка? Правда, в ее оригинальной версии, затем он увел всех городских детей в лес. Но даже не в этом дело. Почему никого не вспомнил, что крысы умеют плавать? Возможно, все не так просто, как кажется на первый взгляд известным сказочницам Сёстрам Гримм.

Терри Пратчетт рассказывает нам свою версию тех событий.

Итак, история началась совсем не в Бад Блинтц (маленький городок в Убервальде), она скорее там закончилась. А все началось на свалке Незримого Университета. Вам может показаться что магия – метафизический предмет, но мусор после нее остается вполне осязаемый. Несмотря на то, что волшебники на свалке поставили знаки «Опасно!» и «Яд!» — но тогда крысы ещё не умели читать, а есть им так хотелось…
И вот, крысы уже спрашивают себя: тварь ли я дрожащая или право имею? А как известно такие вопросы и до кота доводят. Кстати, кота звали Морис. Он твердо знал, что вершина творения – коты. Было когда-то так, что кошка кормила человека? Вот и доказательство! Хотя есть говорящих существ, по мнению Мориса – не гуманно. Лучше найти глупого на вид мальчика-сироту, умеющего играть на флейте и разыграть представление. Клан крыс наводняет город, терроризируя жителей, но тут появляется волшебный крысолов, и играя на флейте, за мзду малую (но не менее 30-ти анк-морпоркских долларов серебром или золотом), уводит крыс в реку. Главное, все довольны – жители, крысы и Морис.

Хотя, похоже, провернув трюк десятки раз участники представления устали. И решили дать последнее выступление, под девизом This Is It (Вот и всё), а затем, честно разделив деньги заняться сольными проектами. Но вряд ли они представляли, что эта гастроль действительно ожется последней.

pratchett

Автор говорит нам, что это лишь история о людях и крысах. Но самое трудное в ней состоит в том, чтобы выяснить, кто является людьми и кто крысами. И каждый может сделать какое-нибудь маленькое дело, благодаря которому мир станет хоть чуточку лучше. К примеру, застрелить кого-нибудь.

P.S. По мнению некоторых читателей, перед нами детская книга о геноциде и каннибализме. Но вы не пугайтесь, этот роман награжден медалью Карнеги – престижной британской наградой за лучшую детскую книгу года.

1 2 3 4