Інститут повільного і болісного з'ясування напрочуд очевидних речей

Ми сказали йому не приходити на весілля, але все одно хотіли його грошей

Ось такого чудового листа отримала ведуча колонки за порадами
“За 4 місяці до весілля моєї доньки вона попросила мене НЕ запрошувати на весілля мого брата Дейва, бо його присутність would make her feel unsafe (sic!), бо він консерватор і підтримує кандидатів, яких ми не виносимо.
Дейв завжди до нас добре ставився, і прохання дочки мене здивувало. Я написала Дейву дуже ввічливого листа, пояснивши, що його присутність небажана.
Дейв не відповів і не відвідав. Я надіслала йому фотки з весілля, щоб він не відчував, що його виключили.
Більше від нього нічого не було. Коли мої брати-сестри дізналися про те, що я зробила, вони на мене розлютилися.
Але є ще одна проблема. Дейв не надіслав моїй доньці подарунок! У минулому він надсилав членам сім’ї чеки більш ніж на $1,000. Донька каже, що вона розраховувала на таку ж суму! Поведінка Дейва мене засмутила. Вона просто непристойна. Як зробити так, щоб мій брат усвідомив свою дріб’язковість і змінив свою поведінку?
Тільки не кажіть, що це я все почала тим, що не запросила його. Зрештою він дорослий, а моя донька тільки починає життя.”
Як ви думаєте, це справді? Ця придурка справді так думає і поводиться? Чомусь мені здається, що справді. Господи…
(с) David Gurevich
Ask Amy: We told him not to come to the wedding, but we still wanted his money

Reflections on trusting trust

За матеріалами (с) Sean Brian Townsend про те, як написати “ідеальний” бекдор.
“Я думаю, что коллеги программисты помнят замечательную статью Кена Томпсона “Reflections on trusting trust”. В ней описывается очень интересный фокус, связанный с компиляцией компиляторов. В языке Си специальные символы, переводы строки, табуляции записываются специальными последовательностями, такими как “\n”.
Как мог бы выглядеть код компилятора? ЕСЛИ (текущий_символ = ‘\’, а следющий ‘n’), то вернуть “\n” Кода перевода строки 10 нет нигде в исходниках. Компилятор должен быть собран дважды. В первом “поколении” if (c == ‘n’) return 10; а в следующем уже if (c == ‘n’) return ‘\n’; Компилятор “обучен” новой последовательности.
По-умному, называется bootstrapping, чем-то напоминает попытку вытянуть себя за волосы из болота. Turtles all the way down. Попытайтесь, к примеру, реализовать новый тип struct без структур и вы поймёте о чем я. Ричард Гебриел не зря говорил, что Юникс и Си – особенно зловредный вирус, паразитирующий на человечестве.
И вот этот нехитрый фокус, можно использовать для того, чтобы вставить в софт троянского коня. Нужно только подправить компилятор, следующим образом – ЕСЛИ мы видим код сравнивающий пароли, ТО вставить сравнение с предустановленным паролем. И никакая проверка и вычитка исходных кодов, ни компилятора, ни программы контролирующей доступ не выявит нарочно вставленную уязвимость. Меня поражает до сих пор.
А на скриншоте оригинальная статья, написанная лейтенантом и майором американских ВВС, из которой идею подобрал Томпсон. 1974 год. Я потом напишу еще один пост, чуть более понятный, про вирусы, лямбда исчисление, формальные языки, иерархию Хомского, смешные примеры и того и другого, а пока просто листаю раритет – https://seclab.cs.ucdavis.edu/projects/history/papers/karg74.pdf” (PDF)

Оппенгеймер / Oppenheimer

“Оппенгеймер” — очень хороший фильм. Я это понял, ещё когда его захейтили в твиттере, а теперь посмотрел и убедился. Правило “послушай укртви и сделай наоборот” ещё никогда не подводило.
Мне тяжело даже представить себе, насколько надо быть в плену какой-то дикой меншовартості, как сейчас говорят, чтобы посмотрев его, сказать, мол, ну фильм не ко времени, тут война с рф, а там ругают маккартизм и прочее. Или банальное “ой, мы видели Калибры, что нам тот Лос-Аламос”.
На самом деле, этот фильм очень даже ко времени. Потому что напоминает нам о некоторых вещах, о которых мы сейчас думать не хотим. Это лента об ответственности.
Вот когда среди людей сейчас заходит речь о фронтовиках, то обычно говорят, что это люди, которые рискуют и умирают за других. И это правда. Но есть и вторая сторона медали — это люди, которые убивают за других. Приобретают опыт самых тяжелых дел и самых тяжелых решений, который люди в идеале вообще не должны приобретать.
И самое главное, что им потом с этим жить. Понятно, что люди разные, кому-то будет проще, кому-то сложнее. Но со своими снами все в итоге останутся наедине. И это будет как раз тот момент, когда общество отвернется, потому что тут тебе радость победы, можно больше не бояться сирен и не испытывать чувство вины. Появятся и вчерашние трусы и злодеи, которые удачнее остальных воспользуются плодами победы. И вчерашние герои, которых закидают гнилыми яблоками, потому что они будут пиздеть лишнего, не в унисон, и вообще мешать своими душевными порывами.
В фильме есть короткий эпизод, когда, уже после успешных испытаний бомбы, Оппенгеймер и генерал Гровс, симпатичный в общем-то персонаж, стоят у выезда из Лос-Аламоса, и ученый говорит, мол, а что возьмете меня в Вашингтон с собой? А генерал поворачивается к нему и отвечает: “Зачем?” И начинается долгая пауза. В течение которой Оппенгеймер понимает, что государство получило от него то, чего хотело, и теперь вот, бери свой кусок славы, кушай в углу и помалкивай. Дальше большие дяди без тебя разберутся. А, как выясняется уже вскоре, если слишком много открывать рот, то из героя, спасшего американских солдат от кровопролитных боев в Японии, можно стать врагом народа по щелчку пальцев.
Времена меняются. Военное время — это одно. Послевоенное — совсем другое, как похмелье после вечеринки. Оппенгеймер и другие ученые иногда пытаются апеллировать к старым временам. “А вот Рузвельт хотел…” Но Рузвельт умер. Пришло время других людей, которые сами будут определять, кто тут герой, а кто нет. Гэри Олдмен в роли президента Трумена появляется в кадре минут на пять максимум, но запоминается очень хорошо.
И в конечном итоге, пройдя через испытания, через тяжелые решения и череду моральных выборов, которых врагу не пожелаешь, человек остается один наедине со своими сомнениями, метаниями и неутешительными выводами. Чтобы сгорбленно и даже как-то неуклюже уйти на покой.
Ну а насчет физиков-пацифистов и их поругания, то напомню вам такой фан факт. В фильме этого нет, но в 1947 году Альберт Эйнштейн, который в фильме есть, предлагал учредить ООН на других принципах. С более широкими полномочиями, как мировое правительство, и без права вето в Совбезе, которое, по его мнению, делало всю контору бессмысленной. И его тогда закидали помидорами и красные, и американские ястребы, и вообще все победители. Потому что хіба ж можно.

(c) Дмитро Раєвський

Нет честного способа ввести основные понятия физики начинающим

Nikita Kalinin задал в комментах два вопроса:
“Я из-за этого не смог понять в физике ничего. В школе в каком-то классе прошли что такое работа. Это еще можно понять. Затем ввели энергию и на этом я сломался. Что такое энергия? Это такая абстракция, которая позволяет сказать куда переходит работа? А вот принцип наименьшего действия- он выводится из чего-то более фундаментального или просто постулируется?”

Вопросы совершенно резонные, попробую ответить.
(1) Энергия.
Это понятие вводится по этапам. Сначала – механическая энергия. Для сил специального вида (которые представимы как минус градиент от некоторой функции координат, в дальнейшем именуемой “потенциальная энергия”) из законов Ньютона следует сохранение некой величины (“кинетическая энергия” плюс потенциальная энергия). Это важно чисто рецептурно, потому что позволяет решать задачи (в случае одномерного движения сохранения этой величины _достаточно_ для полного решения задачи). Концептуально выглядит как чудо, потому что в школьном курсе физики не объяснить, что особенного в таких специального вида силах.
Дальше чудеса множатся. При движении в магнитном поле, “сила Лоренца” _не_ потенциальная, но некоторая “энергия” сохраняется все равно. Для “диссипативных” сил, таких, как сила трения, ввести сохраняющуюся механическую энергию невозможно, но можно добавить _тепловую энергию_ таким образом, чтобы сумма тепловой и механической энергии сохранялась. Если добавить электромагнитное поле общего вида, тогда сумма механической и тепловой энергии не сохраняется, но можно добавить “энергию электромагнитного поля” таким образом, чтобы с ее учетом полная энергия сохранялась. Сказал бы я, что “и так всегда”, но так _не_ всегда: в общей теории относительности энергия гравитационного поля… эээ… не вполне настоящая (_псевдо_тензор энергии-импульса). Никакого способа просто, убедительно и компактно рассказать про все эти чудеса (почему так? а это почему?) я лично не знаю. К понятию энергии и его фундаментальной роли в физике нужно просто привыкнуть. А потом уже обсуждать связь с вариационными принципами (“теорема Нётер”), симплектической геометрией (“уравнения Гамильтона”) и т.д. Я же говорил: _нет_ честного способа ввести основные понятия физики начинающим, остается только врать и запугивать (если ты это не выучишь, не сдашь экзамен).
(2) Принцип наименьшего действия.
В Ландау-Лифшице он вводится с самого начала как фундаментальный закон природы, что мне всегда (ну, после двадцати лет, когда чуть-чуть поумнел) казалось издевательством. А как правильно? Ну… Его можно выводить из законов Ньютона, потом отдельно – из уравнений Максвелла, потом отдельно – из уравнений гравитационного поля, но остается вопрос – а почему во всех этих, столь разных, случаях, уравнения движения являются уравнениями Эйлера-Лагранжа, то есть, соответствуют экстремуму некоего функционала? (Кстати сказать: в общем случае, этот экстремум _не обязательно_ минимум, не забыть рассказать и об этом). И тут можно начинать пускать пузыри из самых разных сортов мыла. Можно ссылаться на фейнмановскую формулировку квантовой механики и квантовой теории поля и на метод перевала, соответствующий классическому пределу (не забыть тогда еще объяснить несчастному студенту, что числовых полей недостаточно, грассмановы переменные и т.п.). Можно порассуждать, что все есть нейросеть, а, значит, любая задача есть задача оптимизации. Можно связать это со свойствами мироздания, можно – с тем, что наши мозги заточены именно под этот класс задач и потому мы обречены искать под этим фонарем. А что из перечисленного понятнее и убедительнее для начинающего, решайте сами.

(с) Professor Mikhail Katsnelson

На допомогу весільному фотографу-початківцю. Частина друга.

Сподіваюся, що за той час, що минув з моменту публікації першої частини, весільний фотограф-початківець вже встиг оволодіти навичками виготовлення основних кадрів із “Золотої добірки Майведу”, без яких його фотографічна доля – лише жалюгідне животіння серед інших, таких же пересічних і тьмяних ремісників. Якщо так, то, схоже, йому вже час підвищити свій професійний рівень і перейти на наступний щабель майстерності.

Фотографії, секретами виготовлення яких я сьогодні поділюся з моїм вдячним читачем, можливо, і не настільки поширені, як знімки з першої частини, але саме вони складають той штрих, який і відрізняє портфоліо справжнього професіонала від любителя.

Місцем, звідки було почерпнуто більшість знімків для сьогоднішньої добірки традиційно є Майвед. Основний напрямок “творчого” пошуку також залишається по суті незмінним, і в основному складається з безлічі прийомів порушення вимог здорового глузду і наплювання на основні закони сприйняття фотографічного зображення. Перед прочитанням цього тексту для найкращого розуміння використовуваних термінів і понять я дуже настійно рекомендую ознайомитися з першою частиною, яка знаходиться тут. Але досить просторікувань, почнемо!

Кадр №1 “Потилицінкінг”

Перший за порядком знімок сьогоднішньої добірки надзвичайно популярний останнім часом у фотографів, які намагаються вийти за рамки традиційної весільної фотографії. Виготовляється він напрочуд просто, перед натисканням на кнопку необхідно просто попросити молодят відвернутися. Виходить вкрай високодуховний знімок, який через невидимість облич нареченого і нареченої багатоваріантністю домислення свого настрою може посперечатися навіть з “Обрізанням”.

Але парний “Потиличкінг” простий і малоцікавий, його виготовлення доступне навіть початківцям, тож справжній майстер негайно приймає виклик, і виконує “Потиличкінг” груповий! Ось де справжнє випробування майстерності професіонала! Розставляєш групу людей, потім несподівано оббігаєш їх зі спини – клац! – і ось він, шедевр на всі часи!

А якщо раптом коли-небудь у житті молодої сім’ї станеться таке нещастя, що внаслідок пожежі або іншого стихійного лиха вони втратять усі свої весільні знімки, крім одного-єдиного – групового “Затилкінга”, то можна тільки уявити собі, з яким теплом і вдячністю вони згадають фотографа, який подарував їм цей нетлінний шедевр! А скільки емоцій через роки викликатиме цей безцінний артефакт у подружок нареченої!
– “Ой, дивись, мені здається, ось це ти!”
– “Ні, це не я, ти що?! Хіба в мене така величезна дупа?”

Хіба не в цьому полягає диво фотографії? Один-єдиний знімок пробуджує найглибші спогади, і забирає нас у далеке минуле…

Ну а цей знімок хіба не краса? Як ще, через роки, змусити подружок нареченої болісно згадувати, котра з них того дня перефарбувалася в блондинку?

Але палітра застосування “Потиликінгу” значно ширша, ніж може здатися недалекому обивателю. Цей знімок чарівно поєднується з іншими постановками “Золотої колекції” Майведа. Наприклад, з таким заслуженим кадром, як “Видалення” зі “Зміщенням”:

Також давно і заслужено користується всенародною любов’ю гібрид “Потилкування” з “Розмиттям”.

Також “Затилкінг” завжди виручить будь-якого фотографа, який потрапив на єврейське весілля. Тут перевірений часом “Потиличкінг” стає паличкою-виручалочкою, а змістивши камеру трохи вгору, можна осучаснити “Потиличкінг”, одруживши його зі “Зміщенням”. Тільки на такому знімку можна перерахувати всіх, хто одягнув кіпу.

Але все ж пальму першості забирає з собою автор, який у спробі надати “Затилкінгу” нового звучання, відбіг на півкілометра. Оплески переможцю!

Кадр №2 “Букетинг”.

Цей простий у виконанні і вкрай популярний кадр може прикрасити будь-який весільний альбом, тим паче, що для його отримання достатньо просто покласти букет нареченої на землю і сфотографувати. Наречена в цьому кадрі абсолютно ні до чого, непередбачуваністю своєї поведінки вона тут може тільки все зіпсувати. Адже в чому основна перевага “Букетингу”? Однозначно в тому, що букет ніколи не виходить на фотографії погано. У нього не буває невдалого виразу обличчя, його настроєм не потрібно керувати, його не потрібно змушувати посміхатися, сфотографувати букет може навіть повний ідіот, і більшість весільних фотографів цим безсоромно користуються, бахаючи “Букетинг” по двадцять разів за весілля. Зазвичай до банкету букетик вже встигає полежати і на землі, і на асфальті, і на тротуарній плитці, і ще він неодмінно буде зафіксований у руках нареченої.

Іноді фотограф взагалі залишає молодят і на деякий час усамітнюється з букетом у якомусь затишному містечку. Гості тихенько перешіптуються за його спиною, вони знають, що не можна шуміти, поки він виготовляє “Букетинг”.


Зимове весілля негайно спокушає фотографа виготовити “Букетинг” на снігу.

Але невтомний геній весільного фотографа не дає йому спокою, і незабаром “Букетинг” був підданий удосконаленню, в результаті народивши абсолютно новий кадр, “Букетинг і нерізкі молодята”. Офіційно прийшовши на заміну кадру “Наречена на долоньці”, що вийшов на заслужений відпочинок, цей кадр окупував портфоліо абсолютно кожного, хто взяв у руки фотоапарат з наміром підзаробити на весіллях.
Описувати процес отримання цього знімка не має сенсу, тут головне покласти пучок трояндочок на землю, а на задньому плані встановити (посадити, покласти, підкинути) щасливу пару. Фокусуватися слід на букеті. Зважаючи на невелику дистанцію фокусування, навіть власники темних бюджетних зумів і кропнутих гівнодзеркалок можуть отримати ефект гарного розмиття заднього плану, що для якісного “Букетингу з нерізкими молодятами” життєво необхідно.
Причиною такого широкого поширення цього знімка є те, що абсолютно кожна пара молодят пристрасно бажає бути зафіксованою у вигляді безформної плями.

Знову ж таки, обличчя молодят на такому знімку абсолютно не читаються, а отже, вони можуть бути наскільки завгодно натягнутими або зовсім дерев’яними, – зіпсувати кадр вони не зможуть, і в майстра однаково вийде чудова фоторобота, яка якнайкраще пасуватиме до прикраси його весільного портфоліо.

Ну і знімок-переможець! Нічого чарівнішого я й уявити собі не міг.

Кадр №3 “Діркінг”

Тут фотограф, який бажає мінімізувати свою роботу над емоціями пари через традиційне зменшення відсотка площі кадру, який вони займають, але не бажає вдаватися заради цього до вже дещо застарілого “Видалення”, намагається сфотографувати молодят крізь якусь дірку. Що це буде за дірка – неважливо. Якщо дірка є, він крізь неї зніме. Іноді для задоволення цієї потреби фотографа все весілля в повному складі довго борознить місце зйомки, поки фотограф не знайде нарешті хоч якусь дірку, крізь яку він зможе фотографувати.
У будь-якого майведівця, який поважає себе, є певний набір улюблених дірок на будь-які випадки життя. Трапляється таке, що непорядні фотографи полюють за дірками своїх колег і водять до них своїх молодят. Викриті в такій поведінці піддаються загальному осуду, а на Майведі їх відправляють у бан.


Гарний “Діркінг” не тільки прикрашає весільний альбом, а й дає змогу фотографу пишатися кількістю зусиль, докладених для пошуку відповідної дірки.

Біля деяких, особливо вдалих дірок у весільні дні утворюється черга з найпередовіших майведівців, вони терпляче чекають своєї черги виготовити знімок, який прикрасить весільний альбом молодят, і їхнє портфоліо.

Підійшовши до моменту вручення першого призу в цій номінації, я не зміг остаточно визначитися, і вирішив розділити перший приз між наступними двома дірками, кожна з яких гарна по-своєму.

Кадр №4 Собачкінг.

Загальновідомим є той факт, що природженому Майведовцю знімати молодят насправді нудно і нецікаво, інакше чим би ще можна було пояснити ту щиру радість і дитяче захоплення, з яким він під час зйомки негайно перемикається на будь-яку тварину, яка з’явилася в кадрі? Варто тільки пробігти на задньому плані якомусь песику, як, не зволікаючи ні секунди, Майведовець блискавично ловить його у фокус.
Залишаючи нареченого з нареченою недбало розмитими, але водночас із максимальною чіткістю закарбовуючи песика, фотограф прагне залишити на пам’ять нащадкам не лише обличчя молодят, а ще й важливу інформацію про тваринний світ свого часу.

Проявивши необхідну для отримання “Собачкінга” вправність, Майведовец ні секунди не сумнівається в його придатності для свого портфоліо, і в тій магічній дії, яку будь-який “Собачкінг” справляє на потенційних клієнтів.

Якщо ж у момент зйомки поблизу не виявиться собачки, то можна використовувати будь-яку іншу тварину, наприклад білочку.

Або лебедя. Ну і що що він дуже далеко? Тим паче, що якщо придивитися, то там внизу зліва ще два є.
До переваг цього знімка не можна не віднести і того, що це насправді “Діркінг”, в якому сама дірка побудована з молодят.

Звісно ж, з огляду на їхнє широке розповсюдження та повсюдну доступність, для виготовлення “Собачкінга” найчастіше використовуються найрізноманітніші кішечки.


А ось “Собачкінг”, що використовує “Діркінг”, виготовлений із кішечки. Вкрай винахідливо.

Уже досить давно намагаються виділитися в окремий підвид фотографи, які виготовляють “Собачкінг” із застосуванням сільськогосподарських тварин.

І тут теж, зрозуміло, не обійшлося без елегантних поєднань “Собачкінга” і кадрів із “Золотої добірки Майведа”. Ось наприклад чудовий симбіоз “Собачкінга” з “Обрізанням”. Песик вийшов дивно добре.

Ну і нарешті, розриваючись між цими двома знімками, що назавжди підкорили моє серце…

Я все ж зрозумів, що саме цей кадр не залишив конкурентам жодного шансу!

Хто знайде на цьому знімку нареченого з нареченою швидше ніж за п’ять секунд, той заробить пиріжок.

Кадр №5 “Модноколір”
Одного разу молодий прихильник Майведівського креативу випадково дізнається, що з моменту появи кольорової фотографії його колеги витрачали масу зусиль на те, щоб сукня нареченої на знімках залишалася білою, небо – синім, а травичка – зеленою.
З цього моменту правильний колірний баланс завжди сприймається ним як ознака відсталості та ганебний пережиток минулого. Модний фотограф приймає усвідомлене рішення ніколи більше не робити фотографій із правильним кольором. Тому що по-перше, так модніше, а по-друге тому що так простіше – раз і назавжди відпадає необхідність домагатися правильного кольору, адже для “Модноцвета” взагалі що гірший колір, то кращий. Іноді взагалі єдиною метою всієї виробленої ним постобробки стає цілеспрямоване спотворення кольорів.

Досить довгий час креативний фотограф колекціонує досвід, прийоми і плагіни. Незабаром у його арсеналі вже є безліч варіантів: бляклі кольори, вицвілі кольори, розбавлені кольори, протухлі кольори. Потім він освоює головний хіт “Модноцвета” – тонування в колір гівна. Фотограф стверджується в думці, що колір гівна універсальний, у нього можна тонувати як прогулянкову частину весілля, так і банкет. А ще в поносному колорі дуже зворушливий вигляд мають ніжні романтичні лавсторі.

Незабаром портфоліо молодого майстра складається з говенних знімків трохи більше, ніж повністю. Щедрою рукою він додає гівна на свою Майведівську сторінку і на свій персональний сайт, потім щедро обмазує гівном фотокниги, за допомогою яких він заманює молодят.

Якщо ж під час зустрічі з потенційними клієнтами наречений наважується поставити здивоване запитання “А чому це у вас все таке ммм … коричневе?”, фотограф окине його презирливим поглядом, і знехотя процідить крізь зуби: – “Ну… це ж сучасний підхід… така обробка… Або вам потрібно як за старих часів?”, – після чого клієнт, усвідомивши свою фотографічну відсталість, сором’язливо замовкає і лізе в кишеню по завдаток. Фраза про “сучасний підхід” його остаточно переконує.

Кожна наречена напередодні весілля повинна вирішити основне, головне питання: яким буде її вінчальне вбрання? Адже до цієї сукні дівчинка йде все своє свідоме життя, і в найважливіший день свого життя вона хоче виглядати справжньою принцесою, бути красивішою за всіх! Процес вибору – надзвичайно важливий і дуже хвилюючий момент. У передчутті весілля, у пошуках сукні своєї мрії, наречена пурхає магазинами на крильцях щастя.
Нарешті вінцем її зусиль стає чарівна обтисла сукня кольору “айворі” з італійським мереживом. Вона трохи дорожча, ніж вона розраховувала, але дівчина щаслива – вона має в ній просто божественний вигляд, залишилося лише витратити ще кілька днів на підбір фати необхідної довжини і такого самого кольору, потім добирають сумочку і туфельки, і нарешті образ найніжнішої нареченої на світі готовий.

А потім приходить Майведовський фотограф, і наречена отримує на руки свої фотографії, де колір “айворі” не відрізнити від кольору асфальту.

Отримавши таку “пам’ять” про весілля, дівчина спочатку втрачає дар мови, а потім довго плаче.
А той, хто після цього скаже, що саме на майведівських фотографах лежить частина провини за досить значний відсоток шлюбів, що розпадаються, той просто заздрить їхньому чудовому смаку.

Галерею шедеврів цього напряму можна було б продовжувати нескінченно, повірте, мені коштувало великих труднощів зупинитися і вибрати лише кілька класичних прикладів.


Не можна також не відзначити і того факту, що нарівні з “Видаленням”, класичною постановкою з першої частини “Посібника для початківця-фотографа”, “Модноцвіт” демонструє абсолютно унікальну здатність поєднуватися з усіма без винятку постановками з “Золотої добірки Майведа”. Наприклад, з безсмертним “Літанням”.

Або навіть із “Літанням” у комплекті з “Морганням”!

І зрозуміло, найпоширеніший хіт Майведа – “Смещение” – теж не встояв, і неодноразово з великим успіхом був виконаний у “Моднокольорі”.

Переможця в добірці “Моднокольору” вибрати було нелегко, але витончено-землистий колір облич і обрізані (за такого-то віддалення!) ноги людей схилили шальки терезів на користь ось цього “Зсуву”.

(с) Дмитро Майстренко

Искусство усреднять

В физике очень часто встречаются рассуждения об “усреднении по ансамблю”. Рассмотрим конкретный пример: требуется рассчитать электросопротивление металла за счет рассеяния электронов проводимости на каких-то примесях, при этом предполагается, что примеси расположены “случайно”. Усредняя по случайному распределению примесей, можно рассчитать их вклад в электросопротивление. Можно, также, провести соответствующие результаты и сравнить теорию с экспериментом.
Здесь есть, однако, тонкий момент, который редко обсуждается в учебниках. В эксперименте мы не усредняем результаты измерений по миллиону образцов. Более того, это просто невозможно – приготовить миллион образцов, идентичных во всех отношениях, кроме распределения примесей. Мы измеряем электросопротивление данного конкретного образца. Какой же смысл сравнивать такую теорию с таким экспериментом?
Дело в том, что электросопротивление достаточно большого куска металла обладает свойством самоусредняемости – это доказано. Самоусредняемость означает, что, хотя, формально, электросопротивление есть случайная величина (зависящая от конкретного расположения примесей в образце), ее распределение, в пределе большого числа атомов в кристалле, становится очень резким, с очень четко выраженным максимумом вероятности. Очень грубо, это можно рассматривать как проявление закона больших чисел, в соответствии с которым при достаточно большом числе испытаний монета будет в половине случаев падать орлом – и это утверждение про половину случаев становится все точнее и точнее при все большем и большем числе бросков.
В то же время, если исследуемый образец достаточно маленький (но все-таки не наномасштаба, а существенно больше, скажем, микронного), сопротивление перестает быть самоусредняемым, и начинает заметно изменяться при перескоке одной-единственной (!) примеси. Тем самым, возникают большие флуктуации, которые проявляются как шум в экспериментальных данных при изменении параметров системы (температура, магнитное поле, и т.д.). Их изучает специальный раздел физики конденсированного состояния, который называется мезоскопикой. Научную информацию из этих зашумленных данных можно извлекать, только опираясь на соответствующую теорию, в противном случае это выглядит просто как “какая-то грязь”.
Другой пример относится к обычной термодинамике. В теории можно, в принципе, рассчитать зависимость плотности газа от температуры при данном давлении (или от давления при данной температуре). При этом, опять же, используется “усреднение по ансамблю”. И, опять же, никто не делает миллион одинаковых баллонов, не заполняет их, допустим, аргоном, и т.п. – берут один баллон, и проводят измерения. Здесь обоснование, почему так можно, немного другое, оно связано с так называемой эргодической гипотезой (э.г.). Согласно э.г., для системы “общего положения” усреднение по времени наблюдения за любым представителем ансамбля можно заменить усреднением по ансамблю. Тем не менее, и здесь возможны важные исключения, например, так называемые стекла. Более того, “есть основания думать”, что сложная (в некоем трудноформализуемом смысле) система общего положения есть, как раз, стекло. Статистическая физика стекол – область чудовищно сложная и, во многом, counterintuitive.
Что из этого следует? А то, что, прежде чем использовать статистические методы где бы то ни было, нужно уже иметь теорию, то есть, нужно уже знать значительную часть ответа. Как минимум, эта теория вам подскажет, что именно нужно усреднять (например, в случае неупорядоченных металлов самоусредняющейся величиной является электросопротивление, а в случае диэлектриков – грубо говоря, его логарифм). Она, также, подскажет, когда система становится достаточно большой, чтоб использование статистических методов стало оправданным. Пример мезоскопики показывает, что ответ на этот вопрос может быть совершенно противоречащим здравому смыслу (и миллион атомов – это еще мало).
В “неточных” естественных науках и, тем более, в социологии используется, как правило, “лобовое” усреднение по ансамблю (взяли тысячу пташек, или тысячу человек, распотрошили, или спросили мнение о победе Д. Билана), которым физики пользуются только в самом крайнем случае. Причина проста – ансамблей не бывает. Не бывает систем, идентичных во всех отношениях, кроме одного.
“Я, например, не припомню, каким образом было выделено влияние широты места на чувствительность глаза или иных органов от прочих влияний: температуры, давления, времени года, времени дня, влажности воздуха, направления и силы ветра и прочих физически измеримых факторов, и обеспечено сохранение постоянства факторов физиологических, как, например, сыт или голоден субъект, чем питался, что и сколько пил, как действовал желудок, не имел ли каких радостей или огорчений, и пр. В таких случаях требуется несколько миллионов или даже несколько миллиардов наблюдений, чтобы случайные изменения параметров во всем множестве их возможных сочетаний компенсировались и можно было бы иметь хотя бы некоторое доверие к результату” (А. Н. Крылов, Мои воспоминания).
И, самое главное: лучше вообще не пользоваться математикой, чем пользоваться ей неправильно.
03.06.2008
(с) Professor Mikhail Katsnelson

Чому вам не потрібен захисний фільтр

Думаю, настав час розвіяти міф, що звеличує корисність захисного фільтра. На мій особистий погляд, якщо вже і є у фотографічному світі аксесуар, абсолютно даремний у щоденному застосуванні, то це саме він.

Звідки взагалі взялася легенда про необхідність фанатично захищати передню лінзу? Думаю, що звідти ж, звідки й інші – з ненаситної потреби виробників і продавців заробляти на фотографах побільше грошей. Зайдіть у будь-який магазин і подивіться, чим “навантажують” людину, яка купила свою першу дзеркалку – захисний фільтр там буде обов’язково. Ну, або ультрафіолетовий, що вже в магазині знайдеться.

Насправді передня лінза навіть при помірно акуратному використанні об’єктива взагалі не потребує додаткового захисту! Досить просто носити на об’єктиві бленду, і передній елемент вашого об’єктива вже буде повністю захищений практично від усіх небезпек.

До того ж уже багато років достовірно відомо, що для формування картинки набагато більше значення має задня лінза об’єктива, а забруднення, подряпини, і навіть відколи на лінзі передній часто не завдають зображенню хоч скільки-небудь помітної шкоди. Ті, хто не згоден з цим твердженням, просто не бачили ось цей експеримент, в якому людина щосили намагалася погіршити картинку, що дається об’єктивом, навмисно пошкоджуючи його передню лінзу. Щоб домогтися свого, йому довелося дуже сильно постаратися.

А ті, хто не вірить у правдивість цього досвіду, можуть самі повторити його софт-версію, в якій навіть не доведеться розбивати об’єктив молотком. Потрібно буде лише прикласти до передньої лінзи звичайний сірник, виставити максимальну фокусну відстань і сфотографувати вид зі свого вікна на середній діафрагмі, десь 5.6. Потім зробити такий самий кадр, на такій самій діафрагмі, але вже без сірника. При порівнянні цих двох знімків ви навряд чи помітите різницю. Якщо вас цікавить питання, чому так відбувається, потрібно просто поглянути на оптичну схему зум-об’єктива Canon EF 24-70mm f/2.8L:

І відразу ж стає зрозуміло, який довгий шлях долають промені світла до того моменту, як вони сформують зображення на матриці. Кількість заломлюючих поверхонь обчислюється десятками, і передня лінза в цьому ряду хоч і найперша, але далеко не найважливіша.
У результаті ми будемо змушені визнати, що якщо навіть цілий сірник, приклеєний до передньої лінзи, не чинить жодного впливу на зображення, то вже парою пилинок точно можна знехтувати.

З необхідністю захищати передню лінзу від пилу розібралися, тепер поговоримо про захист передньої лінзи від впливу ударних навантажень.
Часто можна почути таку думку, що фільтр захищає об’єктив від ударів, як приклад навіть наводяться випадки, коли “фільтр вщент, а об’єктив – цілий!”.
Тут я можу згадати тільки один такий самий асиметричний за змістом приклад, старий анекдот про людину, яка хвалила високу якість радянських калош, і розповіла про Ваську, який зістрибнув у цих калошах з даху: “Васька на смерть, а калоші цілі!”

Уявімо собі удар, досить сильний, щоб розбити досить товсту передню лінзу об’єктива, яка перебуває в масивній металевій оправі. Уявили? А тепер уявімо на шляху цього удару скельце міліметрової товщини в кволенькій оправі. Уявили? А тепер уявіть собі, як скельце зупиняє цей удар. Уявили? Посміялися? Тоді продовжимо серйозно: жоден фільтр не в змозі захистити об’єктив від сильного удару. Жоден! У результаті будь-якого більш-менш серйозного впливу від фільтра залишиться лише купка скляних крихт, і оправа з осколками. Скельця потрібно буде витрусити, а з оправи дістати осколки. Ось і вся дія захисного фільтра.
Так що ж робити?! Як захиститися від випадкових ударів? Тут я можу знову порадити завжди носити бленду. Будь-яка пластикова бленда захищає передню лінзу від ударів у тисячу разів ефективніше, ніж фільтр. І більше того, у разі коли об’єктив правильно спроєктований, наприклад, як той самий Canon EF 24-70mm f/2.8L першої версії (а не ідіотський, другої версії), бленда в нього кріпиться безпосередньо до корпусу, і захищає не тільки передню лінзу, а ще й висувну частину об’єктива, що висувається.
До того ж бленда ніколи не погіршує якість зображення, а фільтр погіршує його завжди. Звісно, можливо, якщо купити дуже-дуже дорогий фільтр, то падіння якості картинки не буде так сильно кидатися в очі, але покажіть мені того, хто готовий на такі жертви?

Серед призначень захисного світлофільтра варто згадати ще одне. Часто кажуть, що світлофільтр “не шкода”. Тобто в разі забруднення його не шкода терти, якщо подряпається, можна замінити. Не знаю, мені здається, що сучасні просвітлювальні покриття взагалі дуже складно пошкодити, якщо тільки спеціально не постаратися. Особисто я завжди тру свої лінзи чим доведеться, і нічого. А деякі об’єктиви у мене в роботі вже по десять років!

То чи варто зробити висновок, що захисний фільтр абсолютно і завжди марний? Не зовсім так. Особисто я можу пригадати щонайменше один сюжет, під час зйомки якого захисний фільтр справді абсолютно необхідний, це різання металу. Річ у тім, що розпечена металева стружка, яка може лише злегка обпікати відкриті ділянки шкіри, під час зіткнення зі склом одразу ж у нього вплавляється, і залишається там уже назавжди.
У всіх інших випадках передню лінзу об’єктива захищати абсолютно ні до чого, хіба що ви дуже турбуєтеся про товарний вигляд свого об’єктива, і маєте намір продати його згодом як новий, або як “з дня покупки під фільтром”.
І справді, на такі фрази вельми ласі фотографи-початківці, адже саме їм доступне секретне знання: якісний знімок можна зробити тільки бездоганно чистим об’єктивом! У такого фахівця в кожній кишені по Ленспену, а в сумці про всяк випадок ще спеціальна ганчірочка.
Коли у нього виходять погані фотографії, він розуміє, що причиною тому брудний об’єктив, і починає протирати захисний світлофільтр не перед зйомкою, а перед кожним кадром. Він знає, що щойно він досягне необхідного рівня чистоти, прекрасні знімки не змусять себе чекати. І він фанатично стежить за чистотою, найменша порошинка на поверхні фільтра приводить його в жах, а побачивши на передній лінзі свого об’єктива подряпину, він негайно втрачає свідомість і падає на землю, мальовничо розкидавши в сторони руки і ноги.

P.S. Чортову купу років фотографуючи все що завгодно, часто в не найкомфортніших умовах, я ніколи не використовував захисні фільтри. На передній лінзі мого 70-200 є пара маленьких подряпин, і одна побільше, (це якось мені в бленду закотилася більярдна куля). На якість знімків ці подряпини ніяк не впливають, і коли я їх бачу, я не засмучуюсь, все одно надто вже цей об’єктив потертий, щоб я міг мріяти продати його під виглядом нового.
(с) Дмитро Майстренко

“Малюнок” старої радянської оптики

Фотографія, як і багато інших галузей людської діяльності, пов’язаних із поняттям “творчість”, сповнена легенд і міфів. Один із міфів, живучість якого може зрівнятися хіба що тільки з його абсурдністю, це “чудовий малюнок старої радянської оптики”. У кожній фотографічній тусовці, на кожному містечковому форумі обов’язково знайдуться ті, хто буде з піною у рота розповідати, наскільки прекрасним є малюнок радянського “Геліоса-44” або подібних до нього пристроїв, народжених у надрах Литкаринського заводу оптичного скла.

Напевно, тут необхідно пояснити, що власне такий параметр, як “малюнок”, у фотографічних об’єктивах взагалі-то не з’являється сам по собі. Оптичний малюнок, якщо знайти йому аналогію в автомобілі, це керованість. І поява хорошої керованості абсолютно неможлива без довгої і наполегливої роботи над конструкцією підвіски.

Таким чином, як у випадку з автомобілем, так і у випадку з об’єктивом, наявність оптичного малюнка або хорошої керованості абсолютно завжди є результатом довгої та наполегливої роботи великої команди висококваліфікованих і добре оплачуваних фахівців. Ви можете собі таке уявити в СРСР? У військовій промисловості, звісно, так, але в цивільній – мої тапки лопнули від сміху!
Отже, стверджувати, що у “Геліоса-44” є чудовий оптичний малюнок, це абсолютно те ж саме, що стверджувати, що “ВАЗ-2103” 1985 року випуску прекрасно тримає дорогу, дивовижно кермується, і цілком може брати участь у кільцевих автоперегонах.

З питанням наявності/відсутності малюнка будемо вважати розібралися. Але залишається питання, звідки ж тоді береться міф про наявність у СРСРівських об’єктивів хорошого оптичного малюнка? Мені здається, причин тут дві. Перша з’являється від елементарної некомпетентності.

Якийсь юзер, який купив цифрозеркалку і має пристрасть до експериментів, одного разу виявляє у себе на горищі дідусевий Зеніт, на якому встановлений великий металевий об’єктив, який заклично вабить фіолетовою глибиною великих лінз. Юзер вражений, адже нічого крім EF-S 18-55mm f/3.5-5.6 він до цього моменту і в очі не бачив. Він вирішує схрестити бульдога з носорогом, і спрямовує стопи свої в магазин, де купує перехідник.

Спроби робити знімки конструкцією, що вийшла, спочатку зазнають невдачі, апарат, не маючи можливості встановити електронний зв’язок з об’єктивом, відмовляється працювати в єдиному відомому користувачеві автоматичному режимі, але незабаром кмітливість фотолюбителя та куріння мануала з інтернетами підказують використання режиму “А”, і питання отримання правильної експозиції нарешті вирішене. Керування діафрагмою в перехіднику зрозуміло відсутнє, і користувач фотографує на повністю відкритій дірці, яка, між іншим, становить у “Геліоса-44” цілком некислі 2.0. Після бюджетного зума це виглядає як одкровення, юзер вперше отримує знімок з маленькою глибиною різкості, і зрозуміло вирішує, що це він – оптичний малюнок! Після цього він скрізь постить фотки свого кота, у якого у фокусі тільки кінчики вусів, і направо і наліво розповідає про те, який у старих об’єктивів чудовий оптичний малюнок. Цю людину можна зрозуміти, вона погано розбирається у фотографії, і щиро помиляється.

Тепер друга причина: підтримання міфу. Здійснюється воно таким підвидом людей, яких особисто я називаю “старими мудаками”. Це такі мужики, їм зазвичай добре за п’ятдесят, і вони мудаки. Визначити такого нескладно, по-перше, все, що він говорить, він говорить дуже вагомо, з таким виглядом, немов усе сказане є безсумнівною незаперечною істиною. По-друге, він із великою готовністю підхоплює будь-які розмови на тему “Ось раніше було…”. Часто одягнений у жилет із безліччю кишеньок. Нерідко носить вуса. По суті ніщеброд, нерідко пенсіонер, і фапає на старі совкові об’єктиви, бо інших не може собі дозволити. Палко звеличує їхні неймовірні переваги в кожній розмові.
Унаслідок того, що ще з часів занять фотографією в Палаці піонерів цей старий мудак уміє відрізняти витримку від діафрагми, в очах сучасного фотолюбителя, який розпочав свій шлях із цифродзеркалки і режиму “Р”, старий мудак має великий авторитет, а його манера говорити справляє найсильніше враження. І коли він, чухаючи пузо, вимовляє щось на кшталт – Так-а-а-а-а, старі об’єктиви мали такий малюнок, що сучасним пластмасовим і не снилося! – його слухають, відкривши рота.
Але основна причина, через яку він так звеличує радянські об’єктиви, полягає в тому, що він сам ними приторговує на місцевій барахолці, причому, звісно, за абсолютно негуманними цінами.

На цьому перелік причин виникнення настільки поширеної і настільки незаслуженої слави СРСРівської оптики можна вважати закінченим. Хіба що, напевно, все ж потрібно зробити невеликий відступ. Як говорив мій знайомий, прекрасна людина і хороший фотомайстер Борис Вікторович Єжов:

“Візьми десять Ніккорів, постав поруч – не знайдеш двох різних.
Візьми десять Геліосів, постав поруч – не знайдеш двох однакових”.

Причина такого явления заключается в том, что в Японии имеются культура производства, и контроль качества, а вот в СССР ни первого, ни второго и в помине не было. Таким образом, любой конкретный образец того же Гелиоса может оказаться как и вполне приличным объективом, так и отвратительным дерьмом, из которого выпадают линзы. И не нужно думать, что приобретя сие чудо отечественной оптики, вы можете наудачу вдруг получить действительно прекрасный объектив. Нет, чудес не бывает, и как был этот Гелиос сделан по схеме Планара тридцатых годов, так он довоенной конструкцией и останется.

Ну и в завершение, если вдруг кто-то спросит — Так что же такое этот пресловутый/вожделенный/неуловимый “оптический рисунок”, и где его искать? — я отвечу: в дорогих дискретниках. Только там можно встретить действительно красивое боке, когда объектив передаёт объекты, находящиеся в зоне нерезкости, в виде пятен с мягко размытыми краями. Таких объективов немного, но они есть. Не нужно ждать красивого рисунка от Кэноновского штатника 50/f1.8, а вот 35/f1.4 например вполне может удовлетворить. Вот в качестве примера снимок моей руки. На мой взгляд, вся прелесть оптического рисунка тридцатьпятого объектива на этой фотографии очевидна.

(с) Дмитро Майстренко

Обсуждение преподавания комплексных чисел школьникам

Обсуждение преподавания комплексных чисел школьникам навело на вопрос, представляющий самостоятельный (и даже бОльший) интерес: должно ли преподавание более-менее следовать историческому развитию предмета. Оно, конечно, тождество исторического и логического, Гегель-Шмегель, все дела, но слишком легко строятся контрпримеры.
(1) Знакомство человечества с электричеством началось с электризации трением. Про электризацию трением даже студентам не рассказывают, потому что очень сложное явление, там и по науке далеко не все понятно.
А следующий важнейший этап – Франклин, атмосферное электричество. Тоже невероятно сложно, если обсуждать честно.
А следующий – Гальвани и Вольта, батарейки… И в них радости мало. Но, впрочем, каждый из этих этапов _проще_ предыдущего.
(2) Знакомство человечества с магнетизмом началось с магнетита Fe3O4. _Крайне_ сложное соединение, там тебе и много подрешеток, и фервеевский переход металл-изолятор, и зарядовое упорядочение, и чего только не. Нормальных работ по _микроскопическому_ пониманию магнитных свойств магнетита я, собственно, не знаю. Сам на эту задачу постоянно облизываюсь.
А потом – Гильберт, земной магнетизм (который тоже до сих пор до конца не понят).
И так далее. То ли дело – опыт Эрстеда (сравнительно поздний, девятнадцатый век). А самый мудрый подход (принятый, например, в Берклеевском курсе) – это выводить магнетизм через теорию относительности.
При этом, конечно, прекрасно, когда студенты знают _историю_ своей науки. Но это, по моему убеждению, должен быть отдельный курс. И там должно быть все по-честному, без этих глупостей про “два облачка” в физике конца девятнадцатого века (излучение черного тела и опыт Майкельсона-Морли) и прочей ерунды.
Теперь насчет комплексных чисел. На меня глубокое впечатление произвело одно из интервью Атийи, где он, в частности, рассуждал, что мы до сих пор не понимаем истинной природы спиноров, что их связь с группой вращений – это скорее досадная случайность, чем суть. Вы не представляете, как это правильно и как важно лично для меня, потому что спиноры в графене _никакого_ отношения к группе вращения не имеют, но они самые настоящие – и серьезное отношение к этим неправильным спинорам дало мне поучаствовать в некоторых из моих самых известных работ.
А Атийя сравнивает спиноры с комплексными числами, которые возникли при решении кубических уравнений и какое-то время прозябали в алгебре – но вся их мощь раскрывается только в анализе, и там их настоящее место.
22.05.2022
(с) Professor Mikhail Katsnelson

На допомогу весільному фотографу-початківцю

Зайшов я якось на Майвед. Дай думаю гляну, чим живе країна? Переглядаючи портфоліо тамтешніх фотографів, я незабаром помітив, що мене раз у раз відвідує спочатку легке, а потім дедалі більш нав’язливе відчуття дежавю – одні й ті самі кадри, зроблені як за лекалом, з разючою регулярністю повторювалися в абсолютно різних авторів, причому жили ці автори навіть не в одному місті. Покопавшись у представлених фотографіях ще трохи, я зробив вражаюче відкриття! Виявляється, Майведовські фотографи давно виробили чітко визначений набір постановочних кадрів, що дає змогу зафіксувати будь-яке весілля, і залишитися в пам’яті своїх клієнтів яскравим, талановитим, не шаблонним, а головне – модним фотографом!

До крайності вразившись неповторною новизною і фотографічною свіжістю цих шедеврів, я взяв на себе сміливість відібрати ці кадри, систематизувати їх, і запропонувати для вивчення початківцям-фотографам, попутно на прикладах найбільш вдалих знімків розкриваючи всі секрети і тонкощі їх виготовлення.
Прошу після прочитання не судити мене занадто суворо, можливо, деякі нюанси отримання цих чудових фотографій я розкрити так і не зміг, як не старався. Отже!

Кадр №1 “Зміщення”


Для отримання цього знімка фотограф повинен порушити всі мислимі і немислимі правила композиційної побудови кадру, і навмисне змістити молодят у якийсь кут, причому розташувати їх так, щоб вони, за можливості, займали не більше десяти відсотків площі знімка. Чим більш порожньою і малоінформативною буде частина, що залишилася, тим краще. Ідеально, якщо вона буде просто сліпуче білою, адже фотограф запихає своїх молодят у кут кадру не для того, щоб розташувати на площі, що звільнилася, якийсь об’єкт, а для того, щоб продемонструвати новизну своєї фотографічної думки, і повну свободу від безглуздих стереотипів на кшталт “золотого перетину”.

Не маючи часу на детальний аналіз усього вмісту сайту, я все ж таки все ж наважуся припустити, що це, напевно, найпопулярніший кадр Майведа. Практично кожен фотограф ні-ні, та й не втримається, зробить “Зміщення”. Дуже вже сильна спокуса, найпростішим рухом фотоапарата отримати настільки нетривіальний і свіжий знімок і, крім іншого, довести свою причетність до прогресу.
Прикрасивши подібним знімком своє портфоліо, весільний фотограф однозначно дає глядачеві зрозуміти, що це – робота генія, і не інакше. Адже хто ще, крім генія, наважився б з такою невимушеною легкістю оголосити застарілим саме поняття композиції?

Ну і безсумнівним переможцем цієї добірки є наступний знімок, де молодята вписані в поле кадру з незбагненною точністю!

Так-так, я теж їх не відразу знайшов.


Кадр №2 “Видалення”


Для того, щоб отримати цей незабутній знімок, потрібен ширококутний об’єктив і який-небудь пейзаж. Секретом успіху при виготовленні цього шедевра є виконання однієї основної вимоги: потрібно, щоб пара молодят була сфотографована дуже-дуже здалеку, і займала на знімку якомога менше місця.
В ідеалі їх узагалі має бути майже не видно, щоб глядач, роздивляючись знімок, розгублено нишпорив очима по полю кадру, і не міг виявити радісних членів новоспеченого осередку суспільства щонайменше п’ять секунд. Якщо ж глядач укладається в коротший час, тоді цей кадр вважається невдалим, і його слід перезняти, віддалившись від молодят ще на один кілометр.

А наступний знімок представляє нам чудовий приклад того, як іноді “Видалення” набуває ще однієї незаперечної та вкрай цінної переваги: якщо надрукувати його на папері розміром приблизно метр на півтора, оформити у відповідну раму та повісити на стіну, то в разі, якщо молодятам раптом несподівано й терміново знадобляться фотографії на паспорт, завжди можна буде розбити скло, і за допомогою ножиць витягти з цього величного полотна себе коханих розміром якраз 3х4 сантиметри.

Наступний знімок крім того, що визнається найкращим у добірці видатних “Видалень”, також назавжди залишиться для мене причиною пекучої заздрості, і недосяжною іконою стилю – я взагалі не зміг знайти на ньому ні нареченого, ні наречену!!!

Далі, в загальному руслі усвідомленої відмови від організації між молодятами будь-якої емоційної взаємодії, за допомогою повного нехтування виразом очей і облич фотографованих, а також демонстративного нехтування всіма застарілими, і відверто безглуздими правилами портретної фотографії, сучасний весільний фотограф приходить до наступної підбірки кадрів, які вже просто каменя на камені не залишають від запліснявілих уявлень так званих “старих майстрів”!


Кадр №3 “Затуляння”

Справжньому майстру добре відомо, що фотографуючи людей, зовсім необов’язково фіксувати їхні обличчя. Ба більше, наявність на весільному фото облич є не що інше, як ганебний пережиток минулого. Тому для отримання по-справжньому сучасного, модного знімка обличчя нареченої можна чимось прикрити, наприклад журналом. Вдало, якщо на обкладинці опиниться жіночий портрет, а якщо там буде мужик, нічого страшного, так навіть креативніше. Головне – не забути взяти журнал із собою на прогулянку і в РАЦС, щоб він весь час був під рукою.

Якщо ж журналу під рукою не знайшлося, а виготовити цей знімок фотографу нестерпно хочеться, то можна прикрити обличчя нареченої букетом. Якщо ж хочеться прикрити і обличчя нареченого, а другого букета немає, тоді доводиться вдаватися до різних підручних матеріалів, тут уже під час підбору реквізиту відкривається прекрасний простір для фантазії і креативу. Вінілові платівки, кульки, соняшники і льодяники, все це може стати у пригоді майстру весільного фото, який фонтанує ідеями. За умови відсутності відповідного реквізиту можна попросити молодят просто прикрити обличчя руками, але це, звісно, паліативне рішення, якого справжній митець повинен по можливості уникати.


І зі значним відривом випереджаючи всіх інших, перемагає божественна робота зі підлоговою ганчіркою. Вже затуляти, так затуляти! Горизонт також люто доставляє.

Але ніщо і ніколи не зможе зрівнятися з наступним, найрадикальнішим і найтворчішим кадром усіх часів і народів, де в спробі зробити по-справжньому значущий твір фотографічного мистецтва фотограф остаточно ставить крапку в усіх суперечках про те, яким має бути сучасне весільне фото.


Кадр №4 “Обрізання”


Тут у сміливій спробі досягти нових висот у подоланні застарілих догм і встановленні нового підходу до закарбовування весіль, за допомогою натхненного творчого кадрування Майведовський професіонал просто відрізає молодятам голови. Виходить незабутній кадр, що чудово ілюструє незвичайну творчу сміливість фотографа. А молодята, коли бачать себе закарбованими в такому вигляді, від подяки і щастя зазвичай не можуть стримати сліз.
Ні, я позитивно впевнений, що сучасного фотографа дратує наявність у кадрі людських облич. Інакше з чого б він так завзято намагався їх позбутися?

Серед цих неповторних прикладів “нового слова” у весільній фотографії мені, зізнаюся, складно виявити переможця. Може, кадр знайдений у капусті?

Після того як модний фотограф, працюючи на весіллі, вже зробив “Зсув”, “Видалення”, “Затуляння” і “Обрізання”, він несподівано для себе раптом стикається з необхідністю зробити хоча б кілька кадрів, де все ж видно обличчя молодят. Але і на цей випадок у нього в рукаві приховано кілька заготовок, які дадуть йому змогу не вдарити в бруд обличчям, і з честю вийти із ситуації.


Кадр №5 “Моргання”


Сміливо наплювавши на вислів “Очі – дзеркало душі”, який приписують Льву Миколайовичу Толстому, хороший весільний фотограф з легкістю доводить, що це не так. Майведовський профі знає секрет: найкращий знімок вийде, якщо натиснути на спускову кнопку саме в той момент, коли людина, яку фотографують, моргнула. Вищий пілотаж під час зйомки пари – це натиснути на кнопку саме в ту коротку мить, коли моргнули обидва. Ось тут уже фотограф заслужено пишається собою, з почуттям глибокого задоволення вручає цей знімок молодятам, скромно розшаркуючись приймає заслужені компліменти, а згодом самовдоволено прикрашає цим шедевром своє портфоліо. Та пішов ти в жопу, Лев Миколайович!


Уміло застосовуючи фантазію, суперпрофесіонал може створити навіть “Моргання” зі “Зміщенням”!

І безумовним переможцем цієї добірки поза всякими сумнівами є автор божественного триптиха “Наречена, що моргнула”.


Кадр №6 “Млість”


Трохи раніше ми дізналися секрет Майведа, який ретельно оберігають, і який полягає в тому, що найкращі кадри виходять саме тоді, коли очі в нареченого з нареченою закриті. Так значить їх потрібно закрити будь-що-будь!
Фотограф ставить молоду пару в якусь витончену позу, і командує їм закрити очі. Одержаний знімок двох снулих риб, які відверто мліють, повинен являти собою фотографічну фіксацію раптової нестерпної ніжності, яка нестерпно нахлинула, і спопеляючої пристрасті. Молодята нудяться напоказ, фотограф щасливий.

Унаслідок того абсолютно незабутнього враження, яке ця божественна постановка справляє на уми весільних фотографів, швидкості поширення цього знімка портфоліо майведівських професіоналів позаздрила б навіть бубонна чума тринадцятого століття, що викосила пів Європи. Але майведівські профі полягли не дарма, вони додали воістину безцінний експонат до золотої колекції Майведа.

Зрозуміло, найпопулярніша постановка Майведа проникла і в цю добірку. Їй і віддамо перемогу, ось воно, блискуче “Млість” зі “Зміщенням”:


Кадр №7 “Підписування”

Загальновідомий факт: далеко не кожен середній громадянин під час перегляду весільних фотографій може зрозуміти, що дівчина в пишній білій сукні, яка знаходиться в центрі уваги, і є нареченою. У країні загальної грамотності вихід може бути тільки один – основних дійових осіб весілля потрібно підписати!

Зі поблажливою усмішкою сучасний фотограф згадує стародавні часи, коли зашореними і забитими жителями СРСР робили перші несміливі спроби “Підписування”, і на свідків надягали червоні стрічки з написами “Дружок” і “Дружка”. Сьогодні в арсеналі фотографа набагато більше написів, і зроблені вони набагато краще. Завсідник Майведа приносить із собою на весілля таблички з написами “наречений”, “наречена”, “містер”, “місіс” і так далі. Він розпихає ці таблички молодятам у руки, і – вуаля! – жодних запитань хто є хто.

Після загсу нестримно креативний фотограф витягує найголовніший транспарант, табличку “Just Married”, і трясе нею перед молодою парою вже до самого закінчення прогулянки. Молодята цілуються над нею, під нею, разом з нею, і беруть її з собою в ліжко на першу шлюбну ніч.
Не варто також забувати і того, що вміло жонглюючи паперовими листочками з написами “wedding” і “весілля”, крім зміцнення свого статусу креативного мегапрофесіонала, фотограф також домагається того, що навіть через багато років, переглядаючи фотографію, у жодного з глядачів не виникає запитань щодо того, чому саме була присвячена ця давня пиятика-фотосесія.
А якщо раптом відповідної нагоди таблички у нього не виявиться, для всяких несподіванок у нього припасена дощечка, на якій за необхідності можна зімпровізувати що-небудь від руки.
Крім іншого “підписування” безцінне ще й тим, що воно добре допомагає донести до глядача емоційний посил фотографії. Навіщо домагатися того, щоб фотографія щось говорила візуально? Це ж нерозумно! Просто підпиши, і все буде чудово! Всучив молодятам табличку “Ми щасливі” – отримав фотографію щасливих молодят, немає нічого простішого!

Ось власне і “Підписування” з “Заслоненням”:

Ну і “Обрізання”, куди ж без нього!

Керівництвом до якого саме процесу служать ці, явно спеціально виготовлені до весілля таблички, я не знаю. У міру своєї зіпсованості я, звісно ж, запропонував би один варіант, але утримаюся, все ж таки це читатимуть фотографи-початківці.

А це, звісно, приклад блискучого володіння навичками виготовлення модних фотографій – “Зсув”, “Затуляння”, “Розмиття” і “Підписування” в одному кадрі! Ось це я називаю запорукою прекрасної лавсторі!

Ну, і переможцем визнається робота “Море щастя”. Такого моря щастя я в житті не бачив, аж завидно.


Кадр №8 “Розмиття”


Продовжуючи шукати нові підходи до весільного фото, модний фотограф пропонує таку незаперечну тезу: молодятам необов’язково бути у фокусі. Чи даремно промисловість налагодила випуск дешевих ленсбебі об’єктивів з тілт-шифтом? Чим не привід зробити половину кадру замиленою? Але справжній професіонал не обмежується розмиттям пейзажу, вже порушувати правила, так порушувати, і він розмиває в мотлох і самих молодят. Навіщо всі ці вишукування з філігранним попаданням у площину фокусу вій нареченої? До чого всі ці спроби отримати знімок чітких молодят на розмитому заднику? Розмити потрібно все, до біса собачим! Хто взагалі сказав, що молодята на знімку мають бути у фокусі? А як же тоді майведівський профі виразить себе?

Зрозуміло, професіонал, який досконало опанував “Розмиття”, не в змозі встояти перед спокусою підвищити виразність цього знімка шляхом поєднання його, наприклад, з “Млість”:

Або “Зміщенням”:

І в особливо запущених випадках – з “Обрізанням”:

Збираючись присудити пальму першості, я довго вагався між двома незаперечними шедеврами, “Нерізкими потилицями”:

І незрівнянною роботою, на якій у фокусі немає взагалі нічого, крім власне копірайту автора:

Але в результаті я все ж схилився до того, щоб віддати перемогу чудовому знімку, що демонструє по-справжньому творчий підхід до роботи з фішаєм:

І хто сказав, що риб’яче око не дає розфокусу заднього плану? Ридайте, недотепи! У руках Майведовського профі фішай дає найніжніше боке з усіх, які ви тільки бачили у своєму убогому житті. Бездоганна композиція, в гавно розмиті молодята, і невинно чітка тінь самого світлописця… Креатив, як він є!


Кадр №9 “Літання”


Ще з часів Коперника і братів Райт людина мріяла про диво польоту. Минули століття, поки ця мрія стала дійсністю, і людина підкорила небо. І зараз, хоч авіація і стала буденністю, проте спрямований у небо граціозний силует сріблястого птаха, як і раніше, втілює в собі романтичну мрію людини про відрив від землі, є символом легкості, польоту і безмежної свободи.
Знімкуючи молодят на тлі літака, фотограф отримує кадр, що символізує собою майбутній життєвий політ молодої сім’ї, повний звершень, надій, мрії і щастя. Виготовлення цього знімка цілком нескладне, наречений з нареченою зображують радість, а літак на задньому плані готовий у будь-яку секунду зірватися з місця, і забрати молодят у дивовижні далі, назустріч сліпучому щастю.
Щоправда, не у всіх є можливість фотографуватися на тлі персонального Боїнга, тож як літак-символ зазвичай використовують брудний, зачохлений, іноді напіврозібраний, кукурузник, що стоїть на вічному приколі.


Виходячи з переваг майведівських фотографів у виборі натури для виготовлення “Літання”, особисто у мене склалося таке враження, що чим обшарпаніший літак, тим для “Літання” краще. Напевно деталі зовнішньої обшивки, що висять, надають знімку глибокого символізму, дають поживу для роздумів про перепони сімейного життя.

Зрозуміло, що і при виготовленні цього знімка не обійшлося без витончених поєднань основної ідеї “Літання” з іншими безпрограшними постановками із золотої колекції Майведа. Наприклад, з “Видаленням”:

Або з “Морганням”:

Також чудовий вигляд має поєднання “Літання” і “Зміщення”:

А сміливий гібрид “Літання” зі “Зсувом” і “Розмиттям” взагалі приводить замовників у стан легкого шоку. Подивіться, як чарівно вийшов маленький літачок! Яка пара не мріє мати такий знімок у своєму весільному альбомі?!

Ну а перше місце дістається знімку “Обгризений Ан-2”.


Кадр №10 “Стояння”


Десятку постановок, що запам’ятовуються найбільше, досвідченого Майведовського професіонала вінчає безперечний шедевр на всі часи. Приємно констатувати, що цей заслужений кадр з часом абсолютно не втратив своєї популярності, а сама ідея його виконання під час зйомки весілля і сьогодні знаходить найгарячіший відгук у серцях весільних фотографів. Здається, причина нев’янучої популярності цього знімка криється в нескінченній варіативності його втілення. Адже “Стояти” можна і в чистому полі (сподіваюся, ви вже безпомилково визначили гібрид “Стояння” і “Видалення”):

Так і на тлі пам’яток:

І навіть у пляжній кабінці для переодягання!

Воістину безмежною є кількість втілень і поєднань цього шедевра. Наприклад “Стояння” і “Заслонення”:

А ось “Стояння” з “Заслоненням”, що включає тінь фотографа і мішки з цементом:

А також “Стояння” з “Розмиттям” і радикальним “Обрізанням”:

Або такий варіант урізноманітнити “Стояння”:

Ну і знімок-переможець:

Коли я бачу таке, я розумію, що “Стояння” рано списувати на смітник, потенціал цього кадру ще далеко не вичерпаний.

Епілог.

Деякий час тому було заведено вважати, що найкращими знімками є ті, на яких наречений з нареченою просто схожі на себе, їхні пози позбавлені награності, скутості або манірності, а на обличчях грають посмішки. Через широке поширення цієї хибної думки також було прийнято думати, що фотограф на весіллі повинен насамперед встановити з нареченим і нареченою емоційний контакт, допомогти молодятам подолати ту природну скутість, яку люди відчувають перед об’єктивом, допомогти їм розкритися, домогтися від них природності, і щирих емоцій.
Незрозуміло чому, але існувала навіть така думка, що фотографічний портрет має відображати внутрішній світ людини, фіксувати його і показувати глядачеві. У деяких особливо запущених випадках передбачалося навіть, що саме фотограф повинен домогтися від нареченого з нареченою тих щасливих посмішок, які так прикрашають весільний фотоальбом.

На щастя, тепер все це застаріло, і відправлено на звалище. Тепер фотограф, приїжджаючи на весілля, повинен всього лише продемонструвати своє перебування в тренді, і вміння робити “зміщення”, “розмиття”, і вдячні клієнти вже носять його на руках, розсипаються в компліментах, і гаряче рекомендують його всім своїм знайомим.
Не викликає також жодних сумнівів і те, що модний фотограф приймає похвали і компліменти абсолютно щиро, тому що всі ці кадри дуже подобаються і йому самому. Та що там, якщо говорити начистоту, він сам від них просто в захваті! Від виготовлення “Обрізання” він отримує справжнє естетичне задоволення, а виробляючи на світ чергове “Стояння” він відчуває глибоке творче задоволення.
Ви запитаєте, чому я так думаю? Та тому, що робити “стояння”, “томління” або “обрізання” не можна не всерйоз, такий рівень цинізму просто недосяжний за законами фізики.

Думаю, ситуація, що склалася, має своєю причиною один невеликий аспект професійної деформації психіки весільного фотографа – людина, що знімає весілля, незабаром перестає ставити собі просте запитання: “а чи хотів би я сам мати такий знімок у своєму весільному альбомі?”. Вона перестає приміряти ситуацію на себе, і можливо навіть перестає вважати своїх клієнтів мислячими істотами. Ось тут уже й недалеко до “Видалення”…
Не можна також скидати з рахунків стадний інстинкт і певний тиск з боку спільнот весільних фотографів, де всі знімають одне й те саме, з мінімальними відмінностями, а в топі присутні тільки ті фотографи, яких туди виносить власник спільноти, з яким ці “топові” фотографи щедро діляться грошима, зібраними на майстер-класах для початківців.

Насамкінець хотів би сказати, що я, за можливості, намагався відбирати роботи тільки тих авторів, які реально знімають весілля, тобто тих, хто дійсно регулярно працює з людьми, і чималою мірою формує як обличчя сучасної весільної фотографії, так і смаки замовника.

P.S. Коли я дивлюся на весь цей тихий жах і повний пиздець, мене невідступно мучить одна думка: якщо це – найкращі знімки цих фотографів, тобто ретельно відібрані найвдаліші кадри, старанно опрацьовані та осмислено викладені для представлення рівня фотографа, то … який же кошмар кривавий ці хлопці зазвичай видають пересічному замовнику? Про це мені навіть думати не хочеться.
(с) Дмитро Майстренко

1 2 3 12