Інститут повільного і болісного з'ясування напрочуд очевидних речей

Про мертву і живу мову

Мені часто закидають, що вживаю міжнародні наукові (латинські) назви. Мені кажуть: “Перекладіть на українську, бо так незрозуміло та непатріотично”. Однак, перекласти на українську назви синтаксонів за системою Браун Бланке інколи неможливо, а інколи й нерозумно. Ми ж не перекладаємо “електрон” на “бурштинчик” чи “протон” на “ствердник” чи як там “чистоукраїнською сказати “позитивний”. А перекладіть на українську тонзиліт, апендицит, геморой. Болить горло, болить живіт і болить гепа? Такий переклад не дає точного окреслення поняття. Це як “вегето-судинна дистонія” чи просто “чомусь болить голова”. Їх можна замінити реченням або великим словосполученням – запалення… Далі пішли проблеми, бо мигдалики слово запозичене, лімфоїдні теж… Інколи, потрібен абзац із кількох речень. Перекладіть українською назву класу рослинних угруповань “Epilobietea angustifolia”. Це буде вже кілька не дуже коротких речень. Ось я зараз пишу аналітичну довідку на 40 сторінок, де купа міжнародних наукових назв. Якби я намагався їх перекласти, це додало б не менше, ще як 10-15 сторінок. Нечитабельних сторінок. Читати його прийшлося б, як німецьких класичних філософів – поки добрів до кінця речення, то забувся, що було на початку.
Мова повинна розвиватися. “Криштально чиста мова” кандидат в мертвяки. Адже, важливою є точка кристалізації. З якої пори вважати мову не забрудненою запозиченнями? З часів до Котляревського чи після? Не забуваймо, що він сам пододавав туди чимало неологізмів (Ось знову вискочило неукраїнське слово – неологізм). Якщо у світі з’являється новий об’єкт чи явище, що отримало своє власне ім’я, то нам запозичити його чи намагатися витворити щось донашогоподібне? Так смайлики можна замінити посмішками, куди не йшло тотографії замінити світлинами, але протони та Isoëto-Nanojuncetea нехай залишаться такими, якими ми їх вперше зустріли.
(c) Іван Хомяк

Еще о научном методе (очередная банальность)

Главная проблема, общая для практически всех “неученых любителей наук” и для многих научных работников (хотя большинство последних просто не парится, а следует лозунгу “заткнись и вычисляй” или каким-то его аналогам) – это представление о научном знании как совокупности элементарных “фактов”. Этакий логический атомизм. Отсюда популярность Поппера и подобных построений (если “фактов” нет, а их, как мы увидим ниже, нет, то что фальсифицировать?). Классики нашей науки отлично понимали всю вредоносность этих измышлений. В потрясающе интересной многолетней переписке Борна и Эйнштейна*, когда страсти накалялись (из-за разногласий по интерпретации квантовой механики), они начинали обзывать собеседника “позитивистом”, на что немедленно следовала реакция “за козла (зачеркнуто) позитивиста ответишь” (в более профессорском стиле, но мессидж понятен). Удивительно, что решающе важное заявление о научном методе Эйнштейн вообще, кажется, не опубликовал, мы его знаем в пересказе Гейзенберга (“Физика и философия”): Что можно, а что нельзя наблюдать, зависит от теории, которой вы пользуетесь.
“Фактов” не существует вне контекста понимания. Например. Говорят (и говорят правильно, если правильно это понимать, если же нет, то нет), что сканирующий туннельный микроскоп позволяет нам видеть атомы. Отлично. Но не объясните ли тогда, почему на поверхности графита он видит только половину атомов (треугольная решетка вместо гексагональной), в то время как в однослойном графене – все (гексагональная решетка)? Чтобы ответить на этот вопрос, нужно знать теорию – и теорию сканирующей туннельной микроскопии, и теорию электронной структуры графита. И это еще самый простой случай. Что люди на самом деле видят, когда они “наблюдают квазичастицы с зарядом 1/3 в режиме дробного квантового Холл-эффекта”, вообще без поллитры (зачеркнуто) “волновой функции Лаффлина”, а также без теории дробового шума и прочее, и прочее, и прочее не разберешь. Чего там говорить о кварках, массе нейтрино и хиггс-бозонах.
Казалось бы, ладно. Физика – наука, страдающая повышенной теоретичностью, в более приближенных к жизни случаях каждая собака знает (и каждому ежу понятно), что факт, а что нет.
Авотфиг. “Исторические документы”. Область, мягко говоря, повышенной опасности. Страсти иногда так накалены… Бесспорно (для меня), что для профессионального историка любая публикация ранее неизвестного документа есть благо. Он это сможет встроить в контекст (конечно, лучше, если он понимает, что он неизбежно встраивает в контекст, а не пребывает в младенчески невинном убеждении, что он “имеет дело только с документами”**). А как насчет общей публики?
Что есть документ? Допустим, письмо. Опубликовали какое-нибудь письмо Энгельса Каутскому, и “все понятно”. Потому что факт. Вот, сам написал. А если письмо процитировано не полностью? Если из него вырваны две строчки? Э, нет, скажут. Так нельзя. Это манипуляция.
Очевидно ли, что есть принципиальная разница между выдиранием двух строчек из письма и вырыванием одного письма из всей переписки между этими двумя людьми? А из всего массива подобной информации (скажем, сравнить с письмами других людей того же круга, написанных в то же время, чтоб выделить штампы времени и среды)? А из последующей и предыдущей литературы по этому вопросу? А не по этому? Кто решает, какой вопрос этот, а какой не этот? Когда мы выделяем “факт” или “документ”, мы неизбежно руководствуемся своими теоретическими представлениями о том, что имеет отношение к делу, а что не имеет. Хоть в физике, хоть в истории.
И так далее, господа. И так далее. Где остановиться, где поставить точку в тексте – решать можно только на основе своих общих представлений о мире, человеческом общении и все остальном.
А для любителей четких коротких утверждений: Проверяется всегда картина мира в целом.
_________
*Интересно, кто-нибудь поправит “не Борна, а Бора, опечатка у вас”?
**”Если ты знаешь, что делаешь, ты благословен, если же нет – ты проклят как преступивший Закон”.
01.11.2015
(с) Professor Mikhail Katsnelson

All Hallows Even

Переддень Всіх Святих (1 листопада, у католиків), Дмитра Солунського (8 листопада, поминання померлих у православних) чи Дідів (народне свято – поминання предків).
Маленька довідочка.
У IX столітті папа Григорій IV (827-844) на честь освячення храму Усіх Святих у Римі призначив 1 листопада (раніше відзначався 1 травня) днем Всіх Святих у цілій Церкві – бо офіційний розкол станеться аж через 200 років.
Саме зміщення цієї дати внаслідок введення григоріанського календаря підв’язало її (просто совпадєніє!!! таке іногда случається) до Дня врожаю (що фактично розуміли як День подяки богам/Богу/предкам за хліб насущний) у різних європейських народів.
За день перед Днем усіх святих у церквах проводилося передсвяткування (лат. vigilia – бдіння). Звідси назва “All Hallows Even”, тобто “Вігілія Усіх Святих”, скорочено “Hallowe’en”.
Вирізана з гарбуза голова зі свічкою всередині для відлякування житла від злих духів відома абсолютно всім християнам, у кого цей гарбуз виростав на городі) І коли відлякували погань, то читали християнську молитву, хрестилися і зверталися іменно до Триєдиного Бога.
Тому завтра не гріх й гарбуза посвятити і зварити з нього свячену гарбузову кашу на молоці із борошняною затіркою- ми ж святимо такий неканонічний великодній кошик із бабами-ковбасами-салами-сирами…і даже ківами-бананами-манго) …і горілкою – ну, горілка – то святе поза часом і простором)
Моя покойна бабка Люба казала: “Аби ж, главне, жили по-людськи…тоїсть, по-хрістіянськи”)

Фреска “Похорон Сатани”. XIV ст. Верона. Італія.

(c) Наталя Жмуд

Стеклянный потолок в Скандинавии

Скандинавские страны в феминистской среде часто преподносятся в качестве образца правильной гендерной политики. Во рейтингах “гендерного равенства” эти страны неизменно лидируют. Однако, при этом, там существует “стеклянный потолок” – женщин среди менеджмента в частном секторе не просто мало, а очень мало. Недавно на сайте института Катона появилось исследование, в котором Нима Санандаджи из Стокгольмского королевского технологического университета разбирается в вопросе и приходит к выводу, что именно раздутые институты социального государства являются причиной скандинавского “стеклянного потолка”.

1. Экспансия социального государства в сферы образования, здравоохранения, ухода за детьми и стариками привела к вытеснению женского предпринимательства, которого до того доминировало в этой среде. В то время как традиционно мужские отрасли, вроде фабрик и шахт, так и остались частными. Таким образом социальное государство превратило женщин из предпринимателей и сотрудниц частных фирм в госслужащих, чья карьера в большей степени зависит от “выслуги лет”, чем от личных качеств.

2. Огромные налоги подталкивают женщин к тому, чтобы больше заниматься домашними делами и работать на полставки (вместо фуллтайма). К примеру, профессор может потратить лишний час на чтение лекций или на покраску дома. В обычных обстоятельствах лекция предпочтительней т.к. профессор в этом специалист – с гонорара он сможет нанять маляра плюс еще останется. Но если лекция облагается большим налогом, становится разумнее самому красить дом т.к. тут не нужно платить налог. Женщины становятся первыми жертвами такой налоговой политики, которая заставляет их предпочитать хозяйство работе.

3. Длительные декретные отпуска приводят к тому, что женщин опасаются брать на те должности, где их сложно заменить. То есть на младшие должности – это пожалуйста, а вот рисковать исчезновением труднозаменимого топ-менеджера почти на год бизнес уже не желает.

4. Квоты, ох уж эти квоты. В Норвегии в 2003-ем году ввели закон о том, то 40% мест в советах директоров публичных компаний должны занимать женщины. После этого 100 из 500 таких компаний перестали быть публичными – лишь бы обойти требование. Другие были вынуждены забивать места женщинами, которые в среднем оказались на 8 лет моложе мужчин на аналогичных позициях, обладали меньшим опытом. После подсчетов выяснилось, что такое форсированное увеличение количества женщин директоров на 10% роняет рыночную стоимость компании на 12%. Никакого иного эффекта эти квоты не оказали.

5. Собственно стеклянный потолок. В Дании 28% женщин-менеджеров, 32% в Финляндии, 32% в Норвегии и 36% в Швеции. Для сравнения: в США 43%, и даже в России – 39%. При этом в Исландии 40% – и социальное государство там меньше, чем в странах полуострова. А вот самые высокие налоги и самое большое государство – в Дании, где и количество женщин-менеджеров как раз самое низкое. Таким образом есть обратная корреляция с размером государства. Единственная сфера, где в скандинавских странах отсутствует “стеклянный потолок” – это политика.

Вывод автора: хотя многими достижениями скандинавских стран в области равенства можно восхищаться (уровень образования, большое количество работающих женщин, низкий дисбаланс в зарплатах), “стеклянный потолок” в частном секторе реально существует. И причиной его является монополия государства ряде традиционно женских секторов (образование, здравоохранение и т.д.), высокие налоги и слишком длинные декретные отпуска.

В общем, товарищи женщины, любите рыночек! Весь этот прогрессивный социализм загоняет вас обратно на кухню.

https://www.cato.org/publications/policy-analysis/nordic-glass-ceiling

По материалам “Киты плывут на вписку с ЛСД”.

Теория, эксперимент и фальсифицируемость

“Насколько я понимаю – физик в основном работает все же с опровержимыми теориями. И проверяет их как раз посредством измерений. При чем теория направляет и определяет его эксперименты, которые являются по отношению к ней вторичными, то есть проверками. Это говорил Поппер, и это, наверное, правда. Сначала нечто считается на бумаге (на компьютере), потом меряется. Нет?” (Елена Косилова)
Ну, давайте я попробую рассказать, как работаю я и мои коллеги. Важно при этом подчеркнуть – это мейнстримная наука. То, что мы делаем что-то “важное” и делаем это “хорошо” – можно обсуждать и опровергать, но мейнстримность вполне измерима формальными показателями (публикации, цитируемость, доклады на конференциях, гранты, премии, членство в научных сообществах и т.п.). Более того, и с “экспертными оценками” тут ситуация вполне однозначна. Скажем, у наших коллег из теории струн с цитируемостью, наградами и т.п. все более чем в порядке, но время от времени кто-нибудь из мейнстримных (см. выше) физиков или математиков публично заявляет, что теория струн – это какая-то неправильная наука. Про физику (и, в частности, теорию) конденсированного состояния никогда ничего подобного не слышал. Это вот совершенно базовая, хардкорная наука при _любом_ понимании.
Это я к тому, что, возможно, кто-то, кто точно знает и понимает, как устроена наука, увидев расхождения с моим рассказом, придет к хармсовскому выводу “ты не химик, а говно”. Почему бы и нет, люди на все пойдут, чтобы сохранить свою картину мира в неприкосновенности. Но это будет примерно такая ситуация: специалист по зоологии строит модель медведя из шарниров, пружинок и пластмассы (палка-палка-огуречик), а, когда ему указывают на некоторую переупрощенность модели и в качестве аргумента демонстрируют живого медведя, отвечает: а это у вас неправильный медведь, потому что где же у него пружинки.
Итак. Бывает ли такое, что, вот, теоретики что-то предсказали, а экспериментаторы потом померяли? Бывает. Но очень, очень редко. У меня было раза четыре в жизни, и это очень много – у подавляющего большинства моих коллег не было ни разу. Более того, эти экспериментальные подтверждения обычно немногочисленны и далеки от однозначности (дальше я объясню, в каком смысле). Чем же мы в основном занимаемся? Всяким разным.
Очень существенная часть современной теории конденсированного состояния – это исследование моделей, аналитическое (редко) или компьютерное. Экспериментальная проверка тут невозможна принципиально, потому что нет в природе такого объекта, как “модель Хаббарда”. Ну, то есть, одно время думали, что есть (“квантовые симуляции” в опыте с ультрахолоднми газами), но там столько ограничений и оговорок, что вряд ли сейчас кто-то относится к этому с полной серьезностью. Так что это – умозрительная гипотеза? Недоработанная, за которой потом, в процессе развития науки, последует настоящая фальсифицируемая (экспериментально) теория? Да нет. Связь с экспериментом есть. Но она другая. Скажем, та же “модель Хаббарда” вошла в моду в связи с исследованием высокотемпературной сверхпроводимости. Думает ли кто-нибудь, находясь в здравом уме, что реальные сверхпроводящие купраты описываются моделью Хаббарда? Это вряд ли. Более того, можно “фальсифицировать” это утверждение и опровергнуть его (скажем, рассчитать взаимодействие на разных узлах, отсутствующее в модели Хаббарда, и увидеть, что оно совсем не мало). Значит ли это, что “гипотеза не подтвердилась” и нужно предлагать следующую? Нет, совершенно не значит. Потому что мотивация исходно другая: понять, какие _в принципе_ могут быть механизмы сверхпроводимости, кроме уже известных, понять, чего _в принципе_ можно ожидать от “сильно коррелированных систем”, выработать правильный язык для обсуждения экспериментов (например, spectral density transfer). В общем, я бы сказал, что исследование, углубление и развитие _языка_ науки и является основной целью теоретика. Прямое сравнение с экспериментом возможно, но не обязательно.
Я, по стандартам своей науки, очень много работаю с экспериментаторами. И никогда – никогда! – это не выглядит так, что “теория направляет и определяет его эксперименты, которые являются по отношению к ней вторичными, то есть проверками”. В типичных (или, во всяком случае, наиболее успешных) случаях, это действительно _совместная_ работа, не разделимая на “теоретический” и “экспериментальный” этапы. Одни что-то “меряют”, другие “делают прикидки”, практически, одновременно и параллельно.
Предпоследнее (для такого короткого текста, по-хорошему, тут можно писать книги на сотни страниц). Современные эксперименты практически всегда косвенные. В конце концов, “экспериментальные данные” – это нечто нарисованное компьютером в условных цветах и имеющее смысл только в рамках определенной теоретической схемы. Скажем, то, что сканирующий туннельный микроскоп меряет “положение атомов” – это сугубо теоретическое утверждение, полученное с кучей оговорок и приближений, некоторые хорошо контролируемые, некоторые не очень. А уж как расшифровывают в мало-мальски сложных случаях рентгенограммы и нейтронограммы… Важная оговорка: это я не к тому, что экспериментальные данные “ненадежны”. Это я к тому, что они встроены в очень сложную картину мира, и их выделение в качестве “факта”, который может что-то “подтвердить” или “опровергнуть” – в высшей степени нетривиальная операция. Какая там “фальсификация”.
И последнее – это существование огромной серой зоны, которая, собственно, и составляет основное “тело” науки. “Ибо мы отчасти знаем, и отчасти пророчествуем”.
Из чего _не_ следует, что “наука – это не про истину”. А следует, что истина (в том числе, научная) – это процесс, а не состояние.
01.11.2019
(с) Professor Mikhail Katsnelson

“Тарас Григорович Шевченко не був живописцем”

Мистецтвознавиця Діана Георгіївна Клочко на своїй сторінці в Фейсбук пояснює в чому помиляється публічний філософ, професор, викладач Київського національного університету ім. Т.Шевченка:

Тарас Григорович Шевченко не був живописцем. Хоч дійсно навчався у майстерні живописця Карла Брюллова і частенько там бував (навіть деякий час і жив), та, як учень Академії художеств, вчащав до ермітажу, щоб копіювати малюнки і офорти Рембрандта у приватному імператорському зібранні.
А після отримання у 1842 році диплому Академії за полотно “Катерина”, писаного олійними фарбами (бо такими були правила захисту), Шевченко одразу й почав займатися графікою.
Якби пан АБ поцікавився, він би взнав, хоча би й із Вікі, що “Живописна Україна” 1844 р. – це серія офортів. Тобто папка графічних листів, розглядаючи які, не помітимо жодного, – ані в композиції, ані у темах, ані у моделювання об`ємів і світлових ефектів, – впливу Брюллова. Як і у численних автопортретах, замальовках і ескізах.
До слова, петербурзького цензора у 1844 р. не здивувало, що існує Україна, а от АБ у 2022му навіть не здивувався, що графічні малюнки можуть бути “живописними”, а варто ж було б подумати, перш ніж писати фігню.
Отже, брехня друга – “обязан Брюллову мастерством художника”: Шевченко вчився у майстерні Брюллова, але не у Брюллова. І про це написані десятки мистецтвознавчих статей. Які, звісно, філософ-маніпулятор, не читав. Адже повторює загальники радянських ідеологем – “Шевченко обязан…”, не розібравшись, як тоді проводилось навчання у академічних майстернях.
Мені можуть сказати: але ж для отримання звання академіка Шевченко обрав брюлловську “Вірсавію”, саме на знак “благодарности”?
Хм, скажу я на це.
На знак змагання.
Бо учень перевершив вчителя. І довів: офорт може бути ефектнішим за живописний оригінал. За що йому звання академіка гравюри й присвоїли. Між іншим, це був перший прецедент у Європі, де графікам академіків не давали. Адже усі роки від 1842-го, тобто закінчення навчання у академії і до 1859-го, коли (зацитую) “подав до Ради Академії мистецтв прохання щодо отримання звання академіка, надавши їй гравюру: одну створену з картини Рембрандта, що зображає притчу про виноградаря, другу — з картини П. Соколова «Приятелі», – він тільки те й робив, що вправлявся у рисунку.
Освоївши в умовах неволі, заслання і солдатської служби усі існуючі техніки, усіма можливими матеріалами. Акварель, нагадую – також техніка графічна, чого, ймовірно, пан АБ не знає.
Тому, Після повернення до петербурга, Тарас Шевченко заробляв на життя офортними портретами. До нього стояла черга бажаючих (включно з тодішнім віце-президентом Академії художеств Федором Толстим), щоб отримати такий, бодай зроблений із фотографії.
Прикріпляю і зображення офортного портрету 1860 р, бо саме Толстой, а зовсім не Брюллов (він помер 1852 р., в Італії, між іншим), разом із дружиною проявили піклування в справі визволення Шевченка із заслання, завдяки якому його звільнили завчасно 1858 р.
Що ж стосується “низменных пороков”, про які пише пан АБ, то публічне введення в оману (чим він насправді займається, не ознайомившись із азами мистецтвознавства, щоб відрізнити живопис від графіки) – із найогидніших.
Це ж треба так ненавидіти сучасну Україну, щоб такими-от наскрізно цвілими дописами розводити хейт.
От фу і тьфу…
p.s. додумала про “материальный ресурс”, тобто портрет Жуковського. “Ресурс” дійсно безкоштовно створив Брюллов, за що Шевченко йому віддячив, описавши увесь процес і участь у ньому Брюллова у повісті “Художник”, у Новопетровському укріпленні 1856 р. Але добре було би пану АБ згадати, хто зібрав основні кошти, щоб цей портрет зібрав потрібну для викупу суму. І це була аж ніяк не царська родина…
pps. Колега Едуард Димшиць у себе на сторінці мені закидає, що Шевченко був живописцем, а я применшую роль Брюллова у його творчості. Відповідю: так, Шевченко умів працювати олійними фарбами на полотні, що засвідчує і його останній автопортрет 1860 р. Його він написав, бо хотів продати, щоб гроші пустити на Буквар для найбідніших, між іншим. Про те, що цей автопортрет аж ніяк не “школа Брюллова”, а тяжіє до рембрандтівського розуміння старості й світла, я писала у есеї в книжці “65 шедеврів…”. Не придумала от зараз, а писала з аргументами ще 2019 року. Не виправдовуюсь, а нагадую. Бо лекцій чи статей шанованого пана Едуарда про творчість Шевченка не зустрічала.

Научный метод

Научный метод, исторически, был призван избавить человечество от таких ненадежных опор как авторитеты, или как общественное мнение, неизбежно отягощенное предрассудками эпохи, и сделать поиски истины занятием вполне общедоступным.
В сущности, чудо, как много удалось – если речь идет о математике и “точных” естественных науках, таких как физика и астрономия. Есть более-менее общепризнанные нормы – что такое математическое доказательство, как должен “правильно” проводиться эксперимент, как должны “правильно” собираться и обрабатываться данные наблюдений. Эти правила рассматриваются как общеобязательные. Академик и лауреат должен в своей научной работе доказывать теорему с той же степенью строгости, что и студент в своей. Шутка (Вл. Бахнова) о звании Главного Фонетика, которое дает право на орфографические ошибки, в общем и целом, воспринимается как шутка. Конечно, человек зачат во грехе и рожден в мерзости, путь его – от зловонных пеленок до смердящего савана, поэтому в реальной жизни бывает всякое (и, чем дальше от математики и физики, тем, видимо, чаще), но, к удивлению и радости, в общем и целом, это работает. Потому и наука возможна.
Когда говорят, что в науке все равны, что наука – самое демократическое занятие, и т.п., имеют в виду (конечно, если не занимаются демагогией) именно это: научный метод открыт для всех и правила его обязательны для всех.
Это не имеет никакого отношения ко многим крайне важным способам познания, которые, однако, не поддаются формализации. Например, интуиция. Она действительно крайне важна, но нет правил и способов, как гарантированно развить в себе интуицию (в то же время, доказывать теоремы или проводить физические эксперименты, в принципе, можно научить любого нормального человека, и многих ненормальных тоже). У некоторых она сильнее от природы, у некоторых слабее. Она приходит, или развивается, с опытом, и в этом отношении академик и студент уже не равны. Молодежь это обычно не понимает. Когда я был студентом, я, к стыду своему, довел учителя до того, что он сказал: “Пожалуйста, не ссылайтесь на интуицию, которой у вас пока еще нет”.
И уж, конечно, не может быть никакого равенства мнений о перспективности/бесперспективности тех или иных научных направлений, о ценности того или иного научного результата. Эти мнения не вырабатываются применением научного метода. Они основаны на опыте, на имеющихся (или отсутствующих) научных достижениях, зависят от общей эрудиции и уровня умственных способностей. Сила научного метода еще и в том, что он сделал процесс исследования доступным для дураков, и вы таки будете смеяться, многие дураки этой возможностью воспользовались. Так что замечание про умственные способности, когда речь идет о людях науки, лишним не является.
Равенство в науке обусловлено общедоступностью (принципиальной) научного метода и этим ограничено. Те же шахматы: гроссмейстер так же не имеет права на рокировку через битое поле, как и третьеразрядник, но их мнение “в этой позиции я бы пошел так”, или “величайшим шахматистом является Фишер vs является Колька из соседнего подъезда, которому я вчера продул”, несомненно, должно (и будет) восприниматься с разным весом.
Вроде бы, это все банальности, да?
11.10.2015
(с) Professor Mikhail Katsnelson

Чи готові ми переглянути наше розуміння історії?

АФГАНІСТАН:
Чи готові ми знести пам’ятники нашим, українських воїнам-афганцям і визнати, що в Афганістані вони робили те саме, що різні буряти і дагестанці зараз роблять в Україні?
У нас не прийнято про це задумуватися. Буцімто то поганий СССР вів ту війну, а наші хлопці, котрих туди слали вмирати (і вбивати) були скоріше жертвами режиму.
Але чи не це саме кажуть батьки бурятів, яких забрили під мобілізацію в Україну? Ваші батьки виходили тоді на протести? Мої – ні.
ФІНЛЯНДІЯ:
Вважається, що СССР поламав зуби об Фінляндію і пішов звідти з соромом.
Але тим не менше, Фінляндія втратила 11% своєї території і мала переселити 12% свого населення.
Більше того, Фінляндія підписала Паризький Мирний Договір про фактичну “демілітаризацію”, в якому обіцяла не вступати у військові блоки, не мати підводних човнів, не мати літаків-бомардувальників, і купа інших обмежень на розвиток власного війська,
А ТАКОЖ часткову компенсацію СССР-у його втрат на ведення війни в Фінляндії у сумі 300 мільйонів доларів.
Тобто, репарації платили фіни росіянам. Його, до речі, продовжили у 1992-му вже у формі Договору між РФ і Фінською Республікою об основах отношений, де фіни і надалі залишалися “демілітаризованими”.
Чи готова Україна на щось подібне з РФ зараз заради припинення війни?
В’ЄТНАМ:
Всі добре пам’ятають (і багато хто поважає) оті всі виступи проти проти війни в 1960х. Джон Леннон – голуб миру з його Imagine, проповіді папи Римського за мир, студенти по всьому США з анти-воєнними виступами проти кровожерливого Ніксона і його воєнних яструбів, яких хлібом не годуй, дай лише напалмом попалити в’єтнамців.
Врешті-решт, протести привели до виходу американців з тої непопулярної війни. І фактичною перемогою північного В’єтнаму, підтримуваного СССР-ом.
Після чого комуністичні “переможці” північного В’єтнаму вбили кілька мільйонів раніше підтримуваних і фактично полишених південних в’єтнамців, концтабори для “перевиховання” для програвших, більше мільйона біженців, 250 тисяч загиблих на морі під час спроб втікати на човнах і плотах і хто що міг знайти.
Чи ті з нас, хто люблять співати бітлівську за-мир Imagine, готові думати про жертви, які сталися після здачі американцями південного В’єтнаму північному?
КОРЕЯ:
Південна Корея – це круто. Північна Корея – це останній сучасний концтабір.
Але чи знали ви, що в Корейській війні Південна Корея вірила у свою перемогу і готова була перемелювати комуністичну підтримувану СССР-ом північ до кінця. Лише просила зброю.
Але підтримка півдня ставала все менш популярною в США. Ті самі аргументи, що і сьогодні – “дорогий бензин”, “ці гроші краще потратити на школи і дороги вдома”, “досить бути світовим поліцейським” —
і через три роки повної підтримки США втомилися і фактично поставили ультиматум півдню: або ви сідаєте за стіл переговорів, проводите лінію (38 паралель), і припиняєте стріляти, або ми зупиняємо військову підтримку і лишаємо вас сам-на-сам з підтримуваною СССР-ом північною Кореєю.
Звичайно були обіцяні (і виконані) тотальні санкції і ембарго на Північну Корею, її повна ізоляція від світу і все таке. Але…
Вірю, що до того не дійде, але якщо дійде, чи був би такий варіант прийнятним для України?

(с) Vasyl Taras

Разум ученых столь же уязвим, как и у любого Homo

Результаты двойного слепого тестирования эффекта Матфея в науке (https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=4190976) прискорбны. Исследование команды Юргена Хубера показало абсолютную предвзятость рецензирования научных статей.
• Статью, совместно написанную нобелиатом и новичком, предложили на рецензию 3300ти профильным ученым.
Предложили 3я способами:
– скрывая имена авторов (одного или обоих)
– не скрывая
• Из 2611 до кого дошло приглашение, согласилось дать рецензию всего 821. Предвзятость вела к отказам при знании имен авторов: рецензенты не хотели связываться с нобелиатом и тратить время на новичка.
• Дальше все стало совсем плохо. Рецензия зависела, в основном, от того, знал ли рецензент имена авторов (см рис):
– лишь 23% рекомендовали отклонить статью, когда нобелиат был единственным показанным автором
– 48% сделали это для анонимной статьи
– и 65% рекомендовали отклонить, когда новичок был единственным показанным автором.

Итого: статью нобелиата одобряют 77% рецензентов, а ту же статью новичка 65% пускают в отстой.

Следовательно, ученые столь же бессильны против когнитивных искажений, как и судьи, политики, эксперты (https://t.me/theworldisnoteasy/1447), да и вообще все люди.
И это значит, что в предельно усложнившемся мире, вошедшем в зону непредсказуемости, надежды на науку тают. Объективность и непредвзятость решений, предлагаемых наукой, крайне сомнительна. Ибо в ней, как и по всюду у людей, правит эффект Матфея.

Этот эффект, сформулированный еще Спасителем – «ибо кто имеет, тому дано будет и приумножится, а кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет», – уже 2 тыс лет считается непреложной истиной, справедливой для всех областей деятельности людей.
Неважно, чем богат человек – деньгами, властью, репутацией, известностью и т.д., – богатые будут и дальше богатеть, а бедные беднеть до конца веков.

Такая несправедливость мира прискорбна, но вовсе не смертельна для развития цивилизации землян. Потенциально смертельной она становится при двух условиях:
1. Бесконечное усложнение мира в результате развития науки, технологий, экономики и устройства социума, влекущее все более сложные экологические, техногенные и техно-гуманитарные кризисы.
2. Достижение интеллектуального предела сложности задач, которые необходимо решать человечеству за все меньшее время на решение.

А главной причиной достижения нами интеллектуального предела сложности решаемых задач стали наши когнитивные искажения. Плата за богоподобный интеллект Homo оказалась неподъемной. Для выживания во все усложняющемся мире, мозг людей использует порожденные им же модели, интегрирующие информацию: полученную наследственно, извлекаемую из социо-когнитивных сетей социума и извлекаемую из собственного опыта. И вот тут засада.

Все 3 источника «отравлены» когнитивными искажениями разнообразной природы. Накладываясь на эффект Матфея, они лишают человека объективности. В результате этого принимаемые нами решения вытекают из искаженной картины мира. Последствия очевидны. Для экзистенциальных задач – это путь к катастрофам. И если в науке и дальше будут доминировать искаженные представления о мире, последствия будут прискорбными.
* * *
За матеріалами ТГ-канала “Малоизвестное интересное”

Чи може русалка бути темношкірою?

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Аргумент “русалок взагалі ніяких не існувало, їх вигадали, тому і темношкіру русалку можна вигадати” мене смішить.
У казках попри нереалістичний сеттінг(?) цілком собі діють біологічні закони, ви не помічали? Люди помирають від хвороб та важких поранень; магічні створіння помирають від настання якихось певних умов (наприклад, розривають себе навпіл, коли хтось вгадує їхнє ім’я). Взимку стає холодно і йде сніг, а навесні на деревах з’являються бруньки. Це все діє попри нереалістичність світу загалом, і саме це у казці приваблює: там показаний звичний для нас, реальний світ (що функціонує природно і логічно), у який вплетені нереалістичні якісь речі.
У тій же казці про Румпельштільцхена ТРЕБА, щоб світ функціонував за природними законами, ТРЕБА, щоб людина не могла навіть теоретично перетворити солому на золото. Не продати солому за золото, а саме створити з одного – інше. Інакше не було б казки, бо не потрібний би був Румпельштільцхен.
І якби Румпельштільцхен вмів уникати угоди, яку він сам оголосив, кастувати нову магію стосовно себе, казки теж би не було. Був би серіал, у якому героїня щодня або щотижня рятує свого первістка від карлика, який хоче забрати його душу, а сам карлик вигадував би нові способи ту душу отримати.
У казках діють не лише закони біології, а й закони логіки і соціальні закони. У серіалі “Персні влади” ми бачимо хобітів, які живуть не дуже заможно та дуже консервативно. Мати каже дочці, що хобіти не сходять зі Шляху, бо це є запорукою їхньої безпеки і виживання. Тобто ця спільнота не виявляє цікавості до чогось за межами її території проживання. Більше того, карає за таку цікавість. А речі, що поза межами спільноти (людей, астрономічні явища), трактує по книгах.
Як у такій спільноті, де більшість складають білі, може мати досить високий статус темношкірий хобіт? Як він міг там з’явитись взагалі? Він просто прийшов до їхнього поселення звідкілясь, продемонстрував класні скілли – і отримав такий статус? Ок. Тоді чому мати фактично забороняє дочці пізнавати світ навколо, якщо у цьому світі є щонайменше ще одне плем’я хобітів зі шкірою іншого кольору? Чому сам цей хобіт не згадує про своє плем’я, звідки він з’явився?
Цей хобіт не з іншого племені, а з того ж самого? Це вже не б’ється з біологією, але припустімо. Чому тоді переважна більшість у ньому – білі, у тому числі діти?
Маємо у світі “Перснів влади” сонце, що дає життя рослинам і зігріває землю; маємо вогонь, що зігріває і дає світло, маємо воду і маємо камінь, і вони цілком такі ж, як у реальному світі, у нашому. Вода мокра і напуває, а каміння тверде і з нього можна будувати. Маємо магічні раси(?) – гномів, ельфів, хобітів. І вони цілком антропоморфні. Вони мають шкіру, подібну до реальної людської, статуру, подібну до реальної людської. Чому серед таких антропоморфних гномів, які живуть під землею і мінімально ризикують отримати сонячні опіки, є темношкіра гномиха?
Якщо у гномів якась інша шкіра, то чому ця гномиха одна така?
Далі йдемо щодо соціальних законів. Ельфи показані не надто компліментарно; більшість з показаних – боягузливі або нерішучі покидьки, які цікавляться передусім естетикою навколишнього, причому естетикою невисокого пошибу. І звісно. більшість з показаних – чоловіки. Галадріель з-поміж них вирізняється. Ну, вона жінка, і жінка з принципами. Як у такому світі таких ельфів вона могла отримати під своє командування цілий загін, але не могла відстояти свої переконання і свої резони? Як вона у такому світі таких ельфів могла стати Білою Леді Галадріель, яку ми бачили у “Володарі перснів” Джексона і про яку читали у Толкіна?
Ок, припустімо, завданням такого сценарію і касту було показати, що між людьми нема різниці (якої б статі та кольору шкіри вони не бели) і що будь-хто і будь-що може змінитись. Між людьми у розрізі прав людини дійсно нема різниці. Щодо змін – складніше, але припустімо, що так. Та людське сприйняття у тому віці, у якому дивляться кіно, не закладається цеглинкою у порожній ящичок. Воно НАКЛАДАЄТЬСЯ на дані, що були накопичені раніше. Було якесь знання та уявлення про світ навколо, про його біологічні закономірності і логічні закони та відповідники, про історію (та про положення жінок в історії), була основа – далі на неї нашаровується фільм. І якщо фільм прямо суперечить цій основі, він не “працює”, ти просто не віриш у те, що відбувається на екрані.
Колись я намагалась це пояснити у Піратському чаті на прикладі “Анны Карениной” у якійсь західній постановці, де Кареніну грала темношкіра жінка. Якби темношкіра жінка в імперській Росії могла б мати той соціальний статус, що його мала Кареніна, у неї б не було левової частки проблем, що складали основу і трагедію життя Кареніної та призвели її до самогубства. Цивілізоване законне розлучення, новий законний шлюб, законний статус другої дитини і право опіки над первістком, народженим у першому шлюбі, відсутність осуду з боку суспільства – оце була б її реальність. І реальність її другого чоловіка. Яке самогубство? Ви б не повірили у нього або списали б його на делірій.
Не подобається Толстой – ок, є шевченківська Катерина та інші покритки. Чому воно так болісно і чому зрозуміла трагедія, чому зрозумілий весь жах становища Катерини? Тому що ви пам’ятаєте з уроків історії, що таке тоді було суспільство. А тепер згадайте сучасне суспільство, де Катерина може бути навіть чужинкою у своїй громаді – і спокійно чекати пологів, покладатись на допомогу держави та затикати рота всім, хто про неї розповсюджує брудні плітки. Як ви тоді поясните дії і долю шевченківської Катерини, її відчайдушні спроби викликати співчуття у таких же поневлених людей? Та ніяк. Чи спишете на післяпологову депресію. Як ви поясните поневіряння її дитини, яка у ті часи була позбавлена законного статусу? Та ніяк. Чи спишете на якісь “генетичні” схильності до самознищення.
Маєте сприймати реальність об’єктивно. Навіть коли читаєте чи дивитесь казку.

1 2 3 10