Що я про все це думаю

Інші автори

(так, звичайно, це факт моєї біографії, ну так я тут і розповідаю факти своєї біографії, і якщо ви, незрозуміло навіщо, їх читаєте, це ваше рішення, а не моє)

1. Я згоден з тими, хто говорить про зміну епох і про те, що епоха Просвітництва закінчилася.

2. Не потрібно тільки виходити з того, що Просвітництво – це за визначенням все хороше, а протистоїть йому Мракобісся, тобто, за визначенням, все погане. На мене свого часу дуже сильно подіяла книжка Кропоткіна «Велика французька революція» – саме тому, що Кропоткін вочевидь співчував революціонерам, але _навіть_ з його розповіді видно, що робили ці хлопці в ім’я Просвітництва і Розуму. Потім головним діячем освіти став Наполеон (що цілком зрозуміло з його ставлення до науки, про це є чудова стаття О.М. Крилова). Потім була «марксистська» (насправді, не тільки) ідея перебудувати світ на строго наукових, раціональних засадах. Щоразу крові було неміряно.

3. До речі, і радянський проєкт був безсумнівно просвітницьким.У мій час у всіх школах висів плакат «Математику вже потім вчити слід, що вона розум у порядок приводить». Атеїзм був науковий, комунізм був науковий… І знову крові неміряно.

4.Та й культ науки… Габер, Оппенгеймер, фон Нейман… Великі люди, без жодної іронії.Але… як там казав король у Стругацьких?Одного отруїть, іншого вилікує?І як там у Брехта (великий просвітитель, до речі) у «Житті Галілея»?

Настане день, коли ваше урочисте оголошення про нове велике відкриття буде зустрінуте загальним криком жаху?

5. Про сцієнтизм як світогляд можна не говорити, мені точно можна – дві товсті книжки як-не-як, «Статути небес» і «Крила Фенікса».

5. Що натомість? Ну, так, жлобство. Ну, так, розумників ми будемо <піддавати принциповій товариській критиці> на ліхтарях. Революція, фіглі. Нагадити в дорогоцінну вазу в захопленому палаці або, там, спалити бібліотеку в садибі – як без цього. І знову кровопролиття…

6. І все одно – поклоніння науці й технології, але це _інші_ наука й технологія, ідейно близькі до магії.Тобто, до науки періоду до Просвітництва.AI і машинне навчання – ідеальне втілення концепції «чаклунства-яке-діє»: _ефективність без розуміння_.

7. Про політику нецікаво (мені), але з класичної просвітницької тріади свобода і тим паче братерство не цікавлять узагалі нікого, а рівність – для одних жадана мета, для інших головний жупел.І замість розуму – емоції та понти-понти-понти.Дуже непросвітницьке поняття.Дуже.

8. Ну і так далі. Утім, я світ рятувати ніколи не наймався, а зараз уже й за віком і станом здоров’я… Можна розслабитися.

9. Але звичка прагнути до розуміння нікуди не поділася. Так що, ось.

Professor Mikhail Katsnelson

Leave a comment

Лігу плющить

Інші автори

Якщо ви думаєте, що проблеми в університетського середовища США почалися після приходу Трампа, то ви помиляєтеся. Криза і занепад почалися набагато раніше. Певною мірою – це частина світової наукової та викладацької кризи, яка накрила нас на межі ХХ і ХХІ століття. У кожної країни були свої проблеми, але вони частина загальної. Джерело проблеми – гроші.
Загалом ми маємо три джерела грошей: політики, які хочуть сподобатися виборцям, бізнесмени-благодійники, які хочуть сподобатися акціонерам та споживачам, бізнесмени, які хочуть заробити грошей на наукових відкриттях. Усі три джерела є проблемою для науки в класичному її розумінні. Вони вбивають академічну свободу.
Академічна свобода – це ключовий елемент наукового прогресу. Це інженери-конструктори повинні працювати в ієрархічній дисциплінованій команді над поставленими конкретними техзадачами. Наука так не робиться., Вчений повинен мати свободу творчості. Наука – це творчий процес, який виростає із внутрішнього прагнення творця. Решта, це просто констатування спостережуваних фактів (принцип “міряй і не думай”) або інженерія, хоча вона теж часто вимагає індивідуальних творчих рішень.
У тоталітарних спільнотах дуже рідко робляться фундаментальні проривні відкриття людьми, які зрослися із ними. Саме тому коли, я вас спитаю про дисидентів серед радянських біологів, зламаних навіки лисенківщиною, ви будете довго ґвалтувати пошуковики. А коли про радянських фізиків, яким дали свободу заради перемоги у ядерній гонитві, то більшість назве пару імен без обдумання. Навіть у туполівській шарашці інженерам давали можливість відчувати таку свободу в межах їхнього ув’язнення. Це є причиною того, що тоталітарні держави здебільшого крадуть винаходи в ліберальних. СРСР, РФ, КНДР, КНР навіть зараз користуються більше краденим ніж своїм. І це при шалених капіталовкладеннях. Чому?, Тому, що така біологія наукової діяльності.
На кінець ХХ століття вчені почали різко втрачати академічну свободу. Політики перераховують гроші платників податків лише на користь своїм електоральним надбанням. Грантодавці від них не відстають – вони теж роблять це із популістичною метою. А бізнес хоче швидкий результат від прикладної науки, не вкладаючись в фундаментальну, яка є базовою для усілякої нової інженерії. Там, де це робиться, спостерігається найбільша маса академічної недоброчесності. Як ви думаєте, чому дослідження в фармакології найгірше відтворюються. Тому що бізнесу потрібні суперприбуткові ліки, а не дослідження ефективних ліків.
Гроші – причина того, чому керівництво наукових та освітніх установ, жорстко придушує усіляку наукову свободу заради зализування до блиску дистального кінця травної системи багатим та популярним грошодавцям. Як казала одна житомирська політикиня “Цена вопроса рупчик”.
Із американської “Ліги плюща” видавлювали вільнодумних вчених та професорів, і коли в топі була ультраліва повістка, і зараз коли вона ультраправа. Колись сказав “All lives matter.” і тебе вже ніде на професорську посаду не візьмуть, будь ти хоч мільйон раз нобеліський лауреат. Зараз скажи щось проти Трампа… Тож, із його приходом, нічого не змінилося. Перед ученими останні півстоліття завжди був вибір маневрувати і намагатися зробити, хоч щось, або виїжджати деінде. Хтось прогинався, хтось маневрував, а хтось мусив голосувати ногами.
Я часто бачу коментарі під новиною про виїзд єльських професорів, мовляв, нехай би залишалися і боролися за свої права та свободи. Коли “народ і партія єдіни”, то це буде лише сепуку. Любить наш народ забивати цвяхи мікроскопом. За такою логікою Альберт Ейнштейн, Енріко Фермі, Ліза Мейтнер, Отто Фріш, Ганс Бете, Едвард Теллер, Джон фон Нейман і Нільс Бор мали не утікати від нацистів, а ходити проти Гітлера на одиночні пікети? О, це був би ефективний протест найкоротшою дорогою в концтабірний крематорій. Америка найближчого майбутнього , сучасна Росія чи нацистська Німеччина минулого не відрізняються по суті. Ми теж однією ногою стоїмо в тоталітаризмі і хто знає, як воно буде, коли припиниться військовий стан та пройдуть певні політичні процеси.
Моя думка буде непопулярною для більшості читачів цього допису. Національної науки не існує. Наука – це загальнолюдська цінність і власність. Вчений – це надзвичайно дуже рідкісний соціально-психологічний збоченець, який може принести велику користь людству своєю працею і майже нічого за це не отримає. Ви багато заплатили Фарадею за електрику, Ейнштейну за GPS, а братам Кюрі за електронні годинники? Вчений працює на усі майбутні покоління людства. Саме тому, єдиним етичним кроком для нього є ось так працювати до останнього подиху. Якщо замість того, щоб виїхати і творити, він залишиться і буде намагатися виправити помилки свого малого соціуму, то він зрадить велику моральну мету заради малої. Якби Тімоті Снайдер залишися і “боровся”, то він здійснив би аморальний вчинок з огляду на усі майбутні людські покоління. Етичні цілі ієрархічні. Ви ж не назвете вчинок українського добровольця аморальним, якщо він знехтував інтересами своєї родини, заради інтересів держави чи нації? То чому єльських професорів, які вибрали працю заради усього майбутнього людства, замість боротьби за академічну свободу в окремій країні, ви вважаєте аморальними? Де логіка?
Трохи від себе. Я не вважаю себе вченим. Така українська ситуація. Я викладач із дослідницьким досвідом. Ось уже майже 23 роки я працюю в одному університеті. Незважаючи на мої скромні досягнення в науці, кожного року я отримую 2-3 пропозиції попрацювати деінде. Якщо ви думаєте, що я відмовляюся із патріотичних міркувань, то ви глибоко помиляєтеся. Причин дві. По перше, у мене проблеми із мовами, особливо із іноземними. Це особливість мого мозку. Я ніби то добре приховав свої вроджені логопедичні та лінгвістичні проблеми, але це лише маскування. Ціною неймовірних зусиль, це можна було б подолати, як я це зробив із українською, але…. Друга і головна причина – академічна свобода. Ніде, в жодному із закладів, куди мене запрошували, я не мав би такої академічної свободи, яку маю зараз. Це для мене найвища цінність. Так, є проблеми із фінансуванням, війна, засилля бюрократії – це проблеми. Але, їх можна подолати. За 22 з половиною роки, жоден керівник, жодного рівня мого університету не втручався в мою академічну свободу. Хочу досліджувати впливи шахедів на відновлення рослинності – будь ласка, захотів провести серію експериментів із використання місячного реголіту – без питань, “вплив ландшафтів на дезадаптацію” – СПФ до моїх послуг. Якщо я завтра захочу в себе в 318 лабораторії влаштувати куточок “Зони 51” , то отримаю повну підтримку від керівництва на усіх рівнях. Це дуже багато коштує. Свобода творчості найнеобхідніша в науці річ. І необхідна вона усьому людству на багато поколінь вперед.

(c) Іван Хомяк

Leave a comment

Zero Day

Кіно

Колись у кіно все було просто: світ на межі катастрофи, герой збирає команду, всі разом рятують планету.
У класичній команді рятівників світу обов’язково були: відчайдушна жінка-красуня, технар із соціальними проблемами, харизматичний афроамериканець, дотепний представник ЛГБТ+ або замкнений азіат — і всі вони героїчно гинули десь ближче до середини фільму, залишаючи головному герою простір для пафосу та помсти. Іноді виживала жінка — для ефектного фінального поцілунку.
Сьогодні — інші реалії. Герої більше не просто герої. Вони — носії правильного політичного контексту. І серіал “Zero Day” від Netflix — приклад саме такого кіно. Тут, щоби врятувати світ, мало просто перехитрити хакера — треба ще встигнути обговорити реформу поліції, зміну клімату, мову інклюзії та нагадати глядачам, чому дезінформація — це погано.
На чолі країни — темношкіра президентка. Попередник, білий чоловік старшого віку, знімає кандидатуру з виборів. Звучить знайомо? Так, алюзії не просто прозорі, вони вже вийшли з тіні з транспарантами.
Сюжет — про змову, кібератаку, фальшиві наративи і гібридну війну. Але всі ці теми, замість того щоб бути двигуном драми, перетворюються на зручні тумби для виголошення правильних тез. Якщо і діжку меду додати дегтю, то бочку треба викидати. Але не тоді, коли деготь лише зверху. Можна ще спробувати ложкою зібрати, вибрати, відфільтрувати. І ось “Zero Day” — саме той випадок. Де замість того, щоби викинути всю бочку, хочеться все ж врятувати трохи сюжету, трохи акторської гри, трохи ідеї.
Окремий уклін Роберту Де Ніро, який намагається зіграти людину в той час, як усі навколо — гасла. Його персонаж — останній уламок старого Голлівуду, де дія йшла попереду декларацій. Але навіть він, здається, трохи втомився.
Netflix сьогодні не просто знімає серіали — він знімає заяви. І якщо хочеться подивитися політичний маніфест у форматі трилера — ласкаво просимо. Якщо ж у планах було щось на кшталт “Дня Шакала” чи “Карткового будинку”, краще зробити собі чай і знайти стару добру VHS-касету.
Серйозне обличчя, повільний зум, глибокий голос за кадром: “Питання не в тому, хто атакував Америку. Питання — хто хоче, щоб ви думали, що знаєте відповідь.”
І десь поруч тихенько плаче Ян Флемінг.

Leave a comment

Вимоги знизити викиди СО2 призводять до збільшення викидів СО2

Інші автори

Помаленьку продовжую пописувати книгу-підбірку історій про те, як хотіли якнайкраще, і вийшло як завжди.
Оті всі “ефект кобри”, коли уряд В*єтнаму хотів зменшити популяцію кобр, платячи за зданих змій, а натомість люди почали вирощувати кобр, щоб заробити. Кілька десятків історій цього штибу з власної підбірки я поширив у себе в ФБ у свій час.
Якщо комусь цікаво – продовжую.
Цього разу історія про те, як вимоги знизити викиди СО2 насправді призводять до збільшення викидів СО2.
Отже, уряд США вирішив щось робити з викидами СО2 транспортними засобами. Досить димлячих бегемотів на дорогах. Дайош більш економні двигуни!
І ввів обмеження на середню витрату пального на автомобілі від окремо-взятого виробника.
Верхню планку як таку не вводили, розуміючи, що має лишатися місце для, приміром, спортивних автомобілів з великими двигунами. АЛЕ, хочеш виробляти спортивні автомобілі з великими двигунами, маєш також виробляти більше економних малолітражок, щоб середня витрата пального на всі вироблені автомобілі була в межах дозволеного ліміту.
Більше того, уряд розуміє, що деякі автовиробники спеціалізуються на вантажівках, пікапах, і інших більш “робочих” транспортних засобах, тому нелогічно заганяти всіх під умовні 5 л/100 км.
Має бути правка на розмір автомобіля. Якщо робиш щось маленьке пасажирське, може і 4 л/100 км защедро. Але якщо клєпаєш пікапи для фермерів, тут може в 10 л/100 км цілком навіть резонно.
Тому вимоги по витраті пального прописали не як абсолютну величину, а як похідну від розміру автомобіля.
В результаті створився парадокс, коли вписатися в ці вимоги можна за рахунок або більш економних менших двигунів, або … за рахунок збільшення розміру автомобіля.
І так за кілька років існування цих вимог, в США зовсім зникли малі пікапи, а натомість лишилися лише величезні бегемоти типу Ford F-150, Dodge RAM 1500, i Chevy Silverado 1500, які фактично по розміру мало не ЗіЛ чи КрАЗ.
Більше того, деякі виробники, як той же Форд, взагалі перестали виробляти лекговушки.
Вже років 5 Форд виробляє виключно “джипи” і пікапи. В тому числі і тому, що більшим “джипам” і пікапам дозволено мати менш економні двигуни, в той час як з меншими легковушками ще треба помучитися, щоб вписатися в дозволені витрати пального.
І так, звичайно сьогодні F-150 досить економний, як для свого розміру.
Але оскільки малі пікапи зникли взагалі, як і кількість малолітражок дуже зменшилася, то в балансі по країні маємо вищі, а не нижчі викиди СО2.
А така гарна екологічна задумка була.
Хто не в курсі, на другому фото Ford Ranger, який був полярним 20 років тому і який Форд більше не виробляє, в порівнянні з найпопулярнішою моделлю в США на сьогодні – Ford F-150. Найпопулярнішою не від Форда, а взагалі, цей “зілок” – найпопулярніша модель автомобіля в США вже років 10.

(с) Vasyl Taras

Leave a comment

Переповнення буфера

Нотатки

Дахран, Саудівська Аравія. Казарми, 28 американських військових загинуло внаслідок влучання іракського «Скада» під час «Бурі в пустелі»

Про ціну помилок програмістів нагадує нам трагедія на авіабазі в Дахрані.
Комісія Конгресу визначила, що причиною, через яку батарея Patriot не змогла перехопити цей «Скад», була помилка в програмному забезпеченні (переповнення буфера, яке різко знижувало точність і надійність перехоплення вже після трьох годин безперервної роботи системи, а на момент атаки комплекс працював безперервно понад 100 годин).

Американський уряд опублікував звіт Patriot Missile Defense: Software Problem Led to System Failure at Dhahran, Saudi Arabia (IMTEC-92-26: опубліковано 4 лютого 1992 р., відкрито для публічного доступу 27 лютого 1992 р.)

Розслідування виявило помилку в програмному забезпеченні Patriot, через яку за кожні 100 годин безперервної роботи батареї відбувалося відхилення системного годинника на одну третину секунди, що зрештою призводило до неточних розрахунків.

Leave a comment

Що з сучасною музикою не так?

Інші автори

Автор – Sascha Rammstein
* * *
О, карочє, поки нікуди не дівся інсайт, я можу сказати, що з сучасною музикою не так, на прикладі того ж “Space Lord”, чому так вже не впирає.
Не так те, що музика не відповідає тексту, не відповідає інтонації – і не відповідає стану, який має передаватись і музикою, і і текстом, і інтонацією.
Генерально є три-чотири хвилини, у які треба вкласти початок історії, розвиток та кульмінацію – і катарсис. Так, кульмінація і катарсис рознесені в абсолютній більшості випадків, і ви самі можете в цьому впевнитись. Катарсис, локальний, скромний, маленький, ваш особистий катарсис, наступає ПІСЛЯ того, як була заспівана кульмінація історії. Характеринй приклад – Rammstein – Rosenrot.
Перед початком історії може існувати передмова, а може і не існувати. Після катарсису можу існувати післямова, а може і не існувати. Наприклад, у Rammstein – Spring є передмова, ось вона: “Auf einer Bruecke ziemlich hoch haelt ein Mann die Arme auf, da steht er nun und zoegert noch, die Menschen stroemen gleich zuhauf”. Все, на цьому передмова закінчена, далі починається основна історія, і музично це висловлено, бо додається ще один інструмент. А у Rammstein – Rosenrot передмови нема, ви не підбираєтесь здалеку до історії чи до ситуації, вас одразу у неї занурюють.
У Monster Magnet – Space Lord теж передмови нема. Вас одразу занурюють в історію. І занурюють саме так, як треба: потихеньку. Буквально тихо і вкрадчіво: “I’ve been stuffed in your pocket… So grease up your baby… and swallow those pills”.
Далі йде розвиток історії. Я не цікавилась групою, тож з цього тексту роблю висновок, що це про психоактивні речовини і стосунки з ними, і я бачу текст: “You’ve been drinking my blood, well, I’ve been licking your wounds, well, I’ll shave off the pitch now in the scope of your tune”. Це все співається вже зовсім інакше, ніж у першому куплеті.
Це співається так, як коли психоактивні речовині вже стають невід’ємною частиною життя. “Space Lord” – вже не вкрадчівий новий друг, а молодий хазяїн, який з кожним днем перебирає все більше повноважень і залізає у все більшу кількість сфер побуту. Але ще досі прикольно, ще досі це все як гра. І музично це висловлено. І інтонаційно це висловлено. “Я ще не підсів, ви шо, я бавлюсь, я можу кинути у будь-який момент”.
А у приспіві одразу після цих слів вже відчувається владність молодого хазяїна, його молода жадібність.
Кульмінація настає далі, зі словами “Built in my nightmares and using my name, you’re strobing my cortex and you know I’m insane”. І тут не треба нічого юзати самому, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Музично це висловлено ідеально: біля цих слів і потім у приспіві маємо все багатство звуків, що взагалі є у цій пісні.
І кліпово все висловлено ідеально: ніби нічого нового, але монтаж стає дрібнішим та щільнішим і кадри для монтажу обираються відповідні…
А потім – катарсис. Лише потім. Зі словами “The time has come for me to kill this game”. Добре, що кліпово це не показали, інакше кліп з шедевру перетворився б на тупу агітку на кшталт “Requiem For a Dream”.
Але це показав соліст – голосом. І це показали музиканти. І це показав текст. Просто переслухайте – ви зрозумієте, про що я.
Так от власне про що я? Про те, що нас впирає річ загалом, і щоб вона впирала, кожна складова цієї речі має відповідати задуманій ідеї і задуманій структурі.
Чому так не впирає сучасна музика? Тому що, передусім, нема ідеї. Нема історії. Нема задуманої відповідно до ідеї структури. І нема жодних змін протягом композиції відповідно до ідеї. Є тільки побудова музичної композиції, що по-прєжнєму спирається на початок-кульмінацію-катарсис, але під цим нема більше нічого з того, що було прєждє. Вам просто зачитують чи заспівують генеральну думку під музику. Дидактично.
Тут дуже яскравий приклад – “WAP”. Здавалося б, пісня про секс, тут купу всього можна було б вкласти у текст. Здавалося б, кліп знятий недавно, тут купу всього можна було б показати навіть з купюрами, що мало б відношення власне до сексу…
Натомість вам показали дидактичний матеріал на тему того, як жінка вибудовує відносини з чоловіками на основі власних інтересів. Двох. Інтересів. Інтересу бути задоволеною фізично/фізіологічно та інтересу бути задоволеною соціально.
Ніякої історії цікавої тут нема. На звичній музичній схемі “початок історії-кульмінація-катарсис” вам показаний клішований вигаданий всесвіт сферичного коня у вакуумі. Коня жіночої статі, у леопардових лосинах та empowered, звісно. Куди ж без цього в наш час.

Leave a comment

Про деменцію і каву

Популярно про науку

Вчені знову здивували нас тим, що ми і так знали: люди, які регулярно п’ють каву, мають менший ризик розвитку деменції.
Але є один важливий нюанс: цей зв’язок працює тільки для кави з кофеїном.
От і виходить, що всі ці “безкофеїнові альтернативи” — це просто гаряча вода з претензіями. А справжні каволюби, які заряджаються еспресо чи міцним американо, не просто насолоджуються життям, а ще й тренують свій мозок!
Тож тепер можна офіційно казати: кава — не просто напій, а інвестиція в майбутнє.

Джерело – https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S0002916524006713

Leave a comment

Halo

Кіно

Не грав у гру, тому можу із широко заплющеними очима писати про серіал
Є планета, на якій видобувають цінний ресурс, здатний змінити хід галактичної історії. Її піски — свідки багатовікових битв, а небо прорізають зорельоти, що несуть смерть і надію. Повстанці, які живуть у тіні пустельних бурь, ведуть безкінечну війну проти Космічного командування Об’єднаних націй, яке прагне тотального контролю.
Тут Ковенант, що здатний стати для людства і найбільшою загрозою, і найглибшою загадкою.
Є “добрий Генерал”, лідер повстанців, але тільки на словах. Бо генералом він виявився так собі — розтринькав усі ресурси, загубив людей і, як наслідок, загинув одразу після появи. А ще всі сімейні гроші чи то в казино залишив, чи дівчатам фінансово допоміг. Бо офіційна версія – витратив на боротьбу. Його спадщина? Малолітня дочка, яка вирішила шукати пригод (а точніше, наркотиків) за містом, тому і врятувалася.
Ще є жінка-лікар, яка, виявляється, ані лікар, ані добра. Вона, здається, виписала собі сертифікат про медичну освіту десь між серіями. Бо все що про неї відомо, що написала 20 статей. І сама не знає, ким хоче бути, але точно не лікарем і точно не доброю.
Словом, історія починається дивно і обіцяє ще більше “чудес”.
Всі персонажі такі “картонні”, а намагання показати емоції — ну, давайте чесно, це явно не найсильніша сторона акторів.
Той хоробрий, та красива, ця – психічно хвора. Без варіацій. Там лише собака грає натурально пса.
Враження в цілому – чудовий серіал, який раджу для сімейного перегляду.

Leave a comment

Про (не)розуміння квантової механіки

Інші автори, Популярно про науку

Епіграф:
“Коли софісти стверджували, що знають багато, нічому не навчившись, софіст Сократ виступив із зухвалою заявою, що він знає тільки те, що нічого не знає. Можна було очікувати, що він продовжить свою думку: «…бо я теж нічому не вчився». (Щоб щось дізнатися, треба вчитися.) Але Сократ, очевидно, більше нічого не сказав; можливо, втім, що бурхливі оплески, які пролунали після його першої фрази і тривали дві тисячі років, заглушили подальше”. (Б. Брехт, «Розповіді пана Койнера»).

Вважається загальновизнаним, що квантова механіка незбагненна для людського розуму, причому настільки, що для примирення з її загадками та парадоксами доводиться відмовлятися від традиційної математики, а також від традиційної логіки [і від того, щоб щодня чистити зуби] (закреслено). На мій погляд, ці твердження, якщо спробувати їх серйозно обдумати, розпливаються в загадкові й не зовсім пристойні картинки, і що саме мається на увазі — зрозуміти неможливо.

Якщо людина каже: «Я особисто не здатний зрозуміти квантову механіку», — це твердження осмислене й, безумовно, в переважній більшості випадків правильне, особливо якщо ця людина толком не займалася квантовою механікою. “Щоб щось дізнатися, треба вчитися” (див. епіграф). А я, наприклад, не розумію будову автомобіля чи тим паче літака, не вмію співати й танцювати й ганебно слабкий у латинській граматиці. На відміну від квантової механіки. Ви — навпаки, але це ж, мабуть, природно?

Але, вибачте, адже сам великий Фейнман сказав, що квантову механіку не розуміє ніхто. Ну, сказав, і що з того? У тих самих лекціях, прочитаних на початку шістдесятих років, сказано, що ми не розуміємо феромагнетизм заліза. І це була чиста правда — тоді не розуміли, спроби щось розрахувати приводили до розбіжності ключових параметрів із експериментом і за знаком, і за порядком величини, а зараз розуміємо, і розуміємо досить добре. Люди працювали, я, між іншим, теж доклав рук — спочатку не розуміли, а потім зрозуміли. Абсолютно нормальний науковий процес.

Друге. Мало що лектор говорить у лекціях, щоб привернути увагу аудиторії. Але сам Фейнман у тих самих лекціях зробив дуже багато, щоб представити квантову механіку у цілком зрозумілому вигляді. Він чудово пояснює, як виходить, що світло поширюється у всіх напрямках одразу, дуже переконливо обговорює закон відбивання й дифракційну ґратку — а потім каже, що й електрони так само. Що тут незбагненного?

А що хвилі на воді поширюються у всіх напрямках одразу — це збагненно? Ну так математика та сама. Оптико-механічну аналогію відкрив ще Гамільтон (на основі попередніх внесків Ферма, Мопертюї, Ейлера і Лагранжа). Фейнман у своїй формулюванні “інтегралів за траєкторіями” цю аналогію остаточно демістифікував. Тож, по-хорошому, на його заяву, що квантову механіку не розуміє *ніхто*, хтось із його друзів мав би відповісти: “Не зводьте наклепу на нашого Діка”.

А як же — Ейнштейн “не прийняв”, Шредінгер “не зрозумів”, бачите — найбільші генії, і ті зламалися? Що я можу тут сказати? Не їжте на ніч сирих помідорів, щоб не нашкодити шлунку, і не читайте на ніч популярну літературу, щоб не нашкодити своїй безсмертній, припустимо, душі. Читайте оригінальні тексти, і ви зрозумієте, що “не так все було. Зовсім не так”.

Що міг би означати вислів “квантову механіку не розуміє ніхто”, якщо спробувати надати йому конкретного змісту? Що, мовляв, у класичній фізиці ми часто можемо передбачити відповідь, не розв’язуючи повністю задачу, а в квантових справах це неможливо? Але це ж просто неправда. Залежить від вашого бекґраунду (див. знову ж епіграф).

Я багато займався квантовими задачами, і я часто *можу* передбачити відповідь без повного розв’язання. А от із найкласичнішою гідродинамікою все набагато гірше. Турбулентність я не розумію. Напевно, тому, що я нею зовсім не займався? Теорію пружності я часто не розумію — тому що там усе хоч і класичне, але нелінійне (на відміну, між іншим, від *лінійних* рівнянь Шредінгера чи Дірака, які вже цим одразу набагато простіші).

Що ж, є ще, наприклад, загальна теорія відносності.

Власне, я можу так продовжувати кілометрами — і це я ще зовсім не згадав наші власні роботи, які цілком демістифікують математичний апарат квантової механіки (а крім математичного апарату там і нема чого демістифікувати). Але можу й не продовжувати. Просто:
1. Не ведіться на твердження, яких ви насправді не розумієте.
2. Пам’ятайте: щоб перетворити незрозумілі твердження на зрозумілі, треба ґрунтовно *попрацювати*. І все.
3. Не бачу, чим це радикально відрізняється від боксу, футболу, шахів чи гри на фортепіано. Там теж, кажуть, треба багато працювати, щоб чогось досягти.
4. Так само й для того, щоб зрозуміти квантову механіку — чи будь-який інший розділ фізики.

Professor Mikhail Katsnelson

Leave a comment

Reductio ad absurdum

Нотатки

У математиці є такий підхід розв’язання задачі, як доведення до абсурду (reductio ad absurdum). Сенс у тому, що треба показати неспроможність обраного методу шляхом доведення до протиріччя між реальною ситуацією і початковою тезою, тим самим переконатися, що необхідне інше рішення через помилковість вибору.
У цьому контексті багато рішень різних суспільних лідерів набувають сенсу.

Leave a comment
1 2 3 … 55