Институт медленного и болезненного выяснения самых что ни на есть очевидных вещей

Александр Мамалуй — Военный дневник (2014—2015)

Сьогодні ми поговоримо про унікальну книгу яку особисто я почав читати ще до того як вона була надрукована. Цей щоденник ви могли бачити в Фейсбуці на сторінці автора. Олександр Мамалуй суддя з Харкова, кандидат юридичних наук, викладач. А ще справжній патріот який в перший день першої хвилі мобілізації прийшов військкомат щоби отримати зброю і почати боронити незалежність нашої країни.
Ця книга про війну яка за словами автора не була якоюсь героїчною, хоча навряд чи мо можемо говорити про вибір в цьому випадку? Це вона вбиває нас.
Найскладніше зробити перший крок на поріг військкомата, а далі вже доля підхоплює і несе і чим закінчиться твій шлях відомо або тільки Богу.
Цю книгу писав не журналіст і не професійний письменник. Писав на Айфоні в наметах і під час відпусток дома і навіть в будівлі метеостанції Донецького аеропорту зробив декілька записів.
Давайте умовно поділимо всі книги про війну на три групи. До першої віднесемо ті, які написані під час бойових дій. До другої — все, що написано зі слів або в співавторстві очевидців подій. А в третю – дослідження людей непричетних безпосередньо до описаних подій. Думаю, ви зі мною погодитеся, що найбільш очікуваними будуть тексти безпосередньо з фронту, а право робити висновки про наслідки подій ми залишимо дослідникам на майбутнє.
З одного боку ця книга — класичний щоденник: дата, подія. Але особисто я чекав його чи не найбільше з усіх анонсованих книг про війну на сході. У вересні 2014 року прочитав у Фейсбуці пост Олександра зрозумів що у нього талант не тільки вбивати ворогів і нести слово послухайте:

Ти приїздиш в рідне місто з фронту на пару днів… Натягнувши «вихідну» форму, хапаєш речі і біжиш до машини. Пістолет — за пояс, запасну обойму і пачку патронів — в кишені. Хоч і в тил їдеш, але все буває, а полон — не для нас.
І ось ти їдеш все далі і далі від фронту… Пацани з групи супроводу сунуть тобі гроші і картки, замовляють гостинці — кому ніж, кому панаму, кому щось для машини …
Ти киваєш, обіцяєш все привезти, а в голові одна думка: ти їдеш додому, а вони залишаються. Ти будеш ввечері пити коньяк, а вони підуть на бойовий вихід, без тебе. Ти будеш спати в м’якому ліжку з жінкою, а вони не будуть спати взагалі…
Пацани підкидають тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей.
«Нацикі» та «беркути», які стоять на блоці, розпитують тебе, як там на фронті. Ти показуєш в телефоні фотки взятих сепарскіх укріплень, битою техніки, полонених…
І ось ти їдеш по мирній землі. Тут не стріляють з зеленки по нашим колонам, а наші не прострілюють кожну велику посадку. Тут смерть не прилетить до тебе з гущі листя, але ти все одно машинально вдивляєшся в густу зелень на узбіччі. Ти сам не раз лежав біля доріг, сховавшись у високій траві, і знаєш, що розгледіти засідку з машини практично неможливо. Але все одно дивишся.
Ілюзія управління власною долею…
На заправці ти з’їдаєш величезний цивільний хот доги з пепсі-колою. У найближчі пару діб ніякої тушонки, ніяких галет і макаронів.
Ось воно, рідне місто…
Очі розбігаються від великої кількості красивих дівчат — розпочався навчальний рік, приїхали студенти. Але проти волі також помічаєш і хлопців призовного віку — їх повним-повнісінько. Гуляють з дівчатами, потягують пиво …
І ось прорізається перша «синдромна» думка… І розумієш, що відтепер і до кінця днів своїх людей ти будеш ділити на тих, хто воював, і всіх інших.
Ти знав, що так буде, тебе попереджали.
Ми були як вони — менеджери, юристи, бухгалтери… Тепер ми кулеметники, снайпери, розвідники.
І ти просто п’єш.
Мовчки.
Іронія долі: в роті сухий закон, і на фронті спокійно обходишся без спиртного, але в мирному місті дитинства… неможливо.
Ось так і проходять твої відпускні два дні — в спілкуванні з родиною і — пляшкою.
У неділю ти підсядеш в машину волонтерів, що везуть допомогу на фронт.
Черговий відпускник, сідаючи в попутку, весело кричить тобі:
— Санька, ну як погуляв?
І ти складаєш пальці в ОК і кричиш у відповідь:
— Дуже добре, братан!
Хлопці привезли твій автомат і ти пересідаєш до них в машину.
Ти знову серед своїх.
Але найголовніше, про що ти змовчав — це те, що на війні у тебе кожен день абсолютно чиста совість.
Ти там, де треба.
Ти робиш саме те, що треба.
Давним-давно забуте відчуття …

Перегортаючи останню сторінку книги розумієш що на відміну від цього щоденника війна ще не закінчилася. Дякуючи таким людям як автор Військового щоденника сьогодні в нашому місті мир.
І як ще в 1992-му році пророче сказав Дмитро Кремінь:
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона.

Раджу всім придбати собі цю книгу, в книжкових магазинах залишилося обмаль примірників і мені не відомо чи буде вона передаватися.
Миру вашому дому, щастить!

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Ганс Фриче из «Министерства правды»

Hans Fritzsche (1900-1953)

Возможно вам будет интересно узнать как работает настоящее Минправды. Качество его работы упирается не в уровень методических материалов или законодательного регулирования, а только в уровень исполнителей. Это уже не работа, а искусство. Поэтому такие люди как условный «Нойнец» с «петримазепа» или Виктор Литовченко с «ВатаТВ» могут и без диплома помочь стране больше чем все эксперты с курсами Гарварда и Йеля.
И да, не оправдывая работу нашего «героя» истории — Ганса Фриче, на благо Третьего Рейха, напомню что его оправдали в Нюрберге по всем обвинениям.

Одной из особенностью нацистской пропаганды было то, что она не замалчивала новости противника. Всё время войны немцы могли пользоваться радиоприёмниками (в отличие от СССР, где население обязали сдать радиоприёмники в первые дни войны). К примеру, в 1942 году около 20% жителей Берлина регулярно слушали английское радио Би-Би-Си. Поэтому радиокомментатор Ганс Фриче придумал следующую стратегию: не замалчивать, а, наоборот, рассказывать о западных передачах, чтобы лишить пропаганду противника всякой почвы раньше, чем его сообщения успеют достичь немецких радиослушателей через Би-Би-Си и прочие радиостанции противника.
Такой способ комментирования привёл к тому, что многие немцы были твёрдо уверены в своей исключительной осведомлённости о прессе противника.
Фриче был оправдан по всем трём обвинениям: суд счёл доказанным, что он не призывал к преступлениям против человечности, не участвовал в военных преступлениях и заговорах с целью захвата власти.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Настоящий профессор

В нормальном состоянии студент стремится к локальному минимуму знаний.

Итак, профессор астрономии Хейфец. Настоящий учёный. Старая школа. Похож визуально на Умберто Эко. Только полнее. И не итальянский а наш.
Возможно лишний вес и приносит вред здоровью, но как же удобно на животе сложить руки. Пара. 80 студентов. Несколько групп.
Но профессор не с нами. Он всегда удивлен кто эти люди в аудитории? Он похоже ждал другие группы. Но сказав тему он замечает их, -невидимых нами «правильных» студентов. Они понимают о чем речь.
— Вы конечно, спросите… Хотят его спросить те, другие студенты. А я отвечу… Так и походит пара в их дискуссии.
— Вы же слышали новость, это сенсация! Нейтрино имеют массу, значит масса нашей вселенной будет уточняться!
Те другие студенты как призраки незримо одобрительно кивают, конечно слышали, знаем, согласны.
— Вот-вот! Указательный палец взымает в небо. Вы могли себе это представить?!
Мы что-то пишем, киваем и радуемся. Какие же умные те, другие студенты что постоянно что-то спрашивают.
Как будет происходить зачёт было решительно неясно. Понятно что те, другие студенты зададут. Если будут спрашивать конкретно по лекциям, то тоже не беда. Но какая-то недосказанность витала в атмосфере, или вообще не учить или таки повторить?
Знания имеют тенденцию таять из-за близости сессии, и к экзамену как атмосфера у Меркурия уже полностью отсутствуют. Что ещё нас роднило с планетой названой в честь древнеримского бога торговли — это отсутствие колец, а значит денег и свободного времени.
Древние греки в 3 веке до н.э. пришли к выводу что Земля вращается вокруг Солнца. Мы же точно были уверены в одном — профессор явно не злобный мужик, значит здадим.
В день экзаменов пришли и те, другие студенты. Профессор их хорошо знал в лица, приветливо им слегка кивал. Нас же пытался вспомнить, но это было труднее. Он понимал что мы на парад присутствовали как школьный телескоп. Вроде журнал говорит что есть, а глаза показывают что нет.
— Конечно, вздыхает профессор, вы этого не учили. Она же сократили курс. Эти «они» явно в сговорились с ректором. Но профессор тоже не первый день живёт в видимой Вселенной. Поэтому он вступил в такой же сговор с деканом «замечательный человек, во всем пошел на встречу, понимает важность астрономии» и как оказалось так же проблему отсутствия воды в лаборатории. Ещё в 70-е во дворе университета была построена обсерватория и пристроена к ней лаборатория. А воду не провели. И вот для хорошего экзамена нам вместо переписывания лабораторных у девочек и лекций у тех, других студентов, лучше бы помочь своим трудом.
Поэтому мы как трое практиков, а не каких то кабинетных теоретиков постигали науку и с лопатой. Жара. До заветной лаборатории оставалось прокопать метров 10, но движение на околосветовых скоростях замедляет время. Раньше выкопаем — трубу заставят тянуть, а вдруг ещё кто-то чего-то не знает. Нельзя оставлять товарищей в беде. Пусть потом искупят свое невежество.
И тут мы услышали стук каблуков. Его частота говорила нам о невозможности согнуть колени. А две девушки на горизонте явно были посторонним объектом требоющим продолжения наблюдения. Кроме нас троих в это время в лаборатории мог только быть сам профессор. Но как учил Шредингер — точно об этом мы сказать не можем.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Давайте поговорим о Вьетнамской войне

Давайте поговорим о Вьетнамской войне, потому что хиппи-версия (долбанные хиппи) уже достала.

Как известно, по Женевским соглашениям 1954 года, Вьетнам разделили на две части — Южный (демократический) и Северный Вьетнам (коммунистический). В общем как с Северной и Южной Кореей получилось.

В принципе Юг и его союзников в виде США устраивало перемирие. Но не Север. Северная сторона создала террористическую группировку Вьетконг, которым начались поставки оружия через Камбоджу и Лаос (так называемая «тропа Хо Ши Мина»). Вьетконг это были гибридные войска Северного Вьетнама и СССР. Они устраивали терракты и вели партизанские действия против законных властей Южного Вьетнама.

Джон Кеннеди, заявив, что потеря Южного Вьетнама повлечет за собой «принцип домино» (т.е. падение демократических режимов по всей Азии), отправил в Южный Вьетнам американские войска. В то же время Кеннеди хотел решить вопрос мирно. Кеннеди, через послов, отправил мирные предложения Индии и Польше, чтобы те стали посредниками в переговорах США с одной стороны, и СССР и Северного Вьетнама с другой. Несмотря на то, что Джавахарлал Неру был серьезно настроен сыграть свою роль в урегулировании конфликта и имел хорошие отношения с СССР, Кремль и Ханой отвергли мирные предложения Кеннеди.

Lyndon Baines Johnson

Преемник Кеннеди, Линдон Джонсон не был более решительным, чем Кеннеди, на самом деле. К тому времени, Северный Вьетнам отправлял в Южный уже не просто оружие, а отправлял целые армейские подразделения. Но Линдон выиграл выборы как «голубь мира» против республиканца и «ястреба» Барри Голдуотера. Поэтому даже, когда произошел «тонкинский инцидент» и Конгресс проголосовал «тонкинскую резолюцию», что давала право Джонсону начать войну — он этого не сделал. Лишь когда Вьетконг и регулярные северовьетнамские войска атаковали базу США в Плейку и убили десятки американских солдат, Линдон решился начать войну с Северным Вьетнамом.

Я не люблю Линдона Джонсона по ряду причин, прежде всего из-за его внутренней политики «Великого общества», а также потому что он был мерзкий тип по жизни (закон о гражданских правах он подписал со словами «Я заставлю этих ниггеров голосовать за Демократическую партию на протяжении 20 лет»). Но решение ввести войска во Вьетнам и начать защищать Южный Вьетнам от гибридной интервенции коммунистов это было самое правильное решение его президентства. Впрочем Линдон вёл войну не очень стойко, все время заглаживая углы, боясь предпринимать какие-то крупные действия, что привело к тому, что американскую армию просто засосало в трясину этой войны.

Ричард Никсон, когда баллотировался на пост президента, обещал закончить войну «почетным миром». И президент Никсон сдержал обещание. Придя к власти, Никсон начал масштабные бомбардировки индустриальных комплексов Северного Вьетнама в Ханое и начал бомбить порты Хайфонге. Также Никсон начал операции в Лаосе и Камбодже на «тропе Хо Ши Мина». Северный Вьетнам, который отвергал предложения Кеннеди и Джонсона, вынужден был сесть за стол переговоров и заключить Парижское мирное соглашение 1973 года, которое подтвердило разделение Вьетнама на две части согласно Женевским соглашениям.

США также пообещали оказывать поддержку Южному Вьетнаму по принципу «патрон за патрон» — т.е. на каждый вид техники, который Северному Вьетнаму поставит СССР, США обязывались поставлять оружие Южному Вьетнаму. А в случае агрессии США обязывались поддержать Южной Вьетнам в том числе с воздуха.

В 1974 году президент Никсон ушел в отставку в связи с Уотергейтским скандалом (по которому есть много вопросов, кстати, но да это тема для другого разговора). Через несколько месяцев произошли выборы в Конгресс и Сенат и Демократическая партия взяла большинство голосов.

Поняв, что в США нестабильность, Северный Вьетнам при поддержке СССР, решил проверить реакцию и готовность США выполнять свои обязательства по Парижскому соглашению. Север атаковал провинцию Фулонг, на что Конгресс блокировал любые попытки оказать помощь Южному Вьетнаму.

Поняв, что США вряд ли зашевелятся при Демократическом большинстве, Север начал широкомасштабное наступление на Юг.

Президент Джеральд Форд подал в конгресс проект закона, чтобы Конгресс разрешил предоставить Южному Вьетнаму военную помощь, которая оговорена была соглашениями, т.е. выполнить взятые на себя обязательства. Но быстро стало ясно, что Конгресс намерен заблокировать возможность президенту оказать помощь союзнику.

Демократ из Миннесоты Дональд Фрейзер вещал: «Наше недоверие к исполнительной власти настолько велико, что мы опасаемся, что любые полномочия, любые ассигнования исполнительная власть использует, чтобы снова открыть дверь войне и совершить очередную попытку сделать то, что им не удалось сделать на протяжении 10 лет».

Прогрессист демократ из Массачусетса Тед Кеннеди пошел еще дальше, заявив, что деньги лучше выделить «международным организациям» на «гуманитарные операции», чем этой администрации «на войну».

На фотографии к посту вы видите президента Джеральда Форда 14 апреля 1975 года на заседании Комитета Конгресса по международным отношениям. Обеспокоенный развивающимися событиями, Джеральд Форд лично приехал на заседание комитета, это случилось впервые с 1919 года, когда в последний раз Вудро Вильсон принимал участие в работе Комитета. Форд умолял демократов выполнить свои обязательства перед союзником. Но Сенат и Конгресс отказали Форду. Именно тогда, 14 апреля 1975 года США проиграли Вьетнамскую войну, не потому что, вьетнамцы «победили» США, как любят рассуждать хиппи и прочие умники, а потому что Демократы сдали союзника и сдались сами.

Южный Вьетнам лишенный поддержки своего главного союзника, не имел просто даже средств для обороны, ему не хватало даже патронов, и он был захвачен Северным Вьетнамом.

Вот как всё было. А не «Чарли съели миску риса и побили США», а якобы все вьетнамцы так любили коммунистов, что сразу же кинулись к ним в объятия.

(c) Vladislav Pritula

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Финал ЧМ по футболу FIFA 2018: Бразилия — Германия

Перед началом ЧМ-2018 суперкомпьютер банка Goldman Sachs, который используется для финансовых инвестиций, смоделировал миллион вероятных ситуаций и вынес вердикт – в финале чемпионата мира будут играть Бразилия и Германия. Победят бразильцы.
Напомню что немцы заняли последнее место в группе, а Бразилия в 1/4 финала проиграла Бельгии.
Собственно прогноз Goldman Sachs Global Investment Research — The World Cup and Economics 2018.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Террі Пратчетт — Право на чари / Terry Pratchett — Equal rites

Аркканцлер был не из тех людей, кто получает удовольствие, обращаясь с женщинами бесцеремонно и грубо. Другими словами, он обращался бесцеремонно и грубо абсолютно со всеми, независимо от их пола, соблюдая, таким образом, равенство.
Терри Пратчетт, «Мрачный Жнец»

У 80-х роках минулого сторіччя деякі люди вважали, коли прибічників ідеї рівноправ’я чоловіків і жінок забезпечити не тільки фактичною рівністю, але і зафіксувати юридично ці самі «рівні права» то вони заспокоються. Террі Пратчетт навіть написав книжку «Право на чари» яка в оригіналі називається Equal rites — «рівні обряди», мабуть апелюючи до Equal rights — «рівні права».
Нажаль, виявилось що борці за права жінок роблять це не за для того щоб жінки отримали такі ж права як і чоловіки, а скоріше заради самого процесу війни. Гарантувати їм все нові і нові права, це як намагатися задовольнити апетити Гітлера віддавши йому Чехію. До цієї теми Пратчетт більше ніколи не повернеться, хоча ідеї толерантності і рівності всіх будуть звучати і в наступних книгах. Після цього роману Террі напише ще понад 40 книжок циклу «Дискосвіт», але головну героїню – Ескарину Сміт ми побачимо епізодично лише один раз. В останніх книжках автор прийде до думки, що єдиною можливістю забезпечити права всіх в тому числі меншин є диктатура. Розумний диктатор – єдиний вихід, адже сама ідея демократії слухати більшість, вже не передбачає виконувати вимоги меншості.
В романі саме жінки фактично керують Світом. Вони говорять чоловікам що робити, як і коли. І не важливо, дія відбувається в патріархальному селі Міцні горішки, шинку чи баржі. Без порад жінок – чоловіки немічні. Чоловіки навіть думки не мають  обмежувати жінок в будь чому, а особливо в праві керувати і приймати рішення. Але існує традиційний розподіл праці між чоловіками і жінками. Ніхто не вважає що робота по господарству легше ніж робота на кузні. Споконвіку дорослі і діти грали певній ролі. І якщо дівчина хоче грати «чоловічу» роль то людей це не стільки ображає, як дивує. Навіщо?
Раніше в «Дискосвіті» вважалось що чоловіки практикують магію побудовану на чарах та заклинаннях зібраних в старовинних інкунабулах. Чоловіків що пізнали магію називають чарівниками. Жінки ж практикують «природну» магію, використовуючи зілля, заговори та здоровий глузд. Таких жінок називають відьмами. Але якщо дівчинка хоче бути саме чарівником, а не відьмою що тоді робити? Єдине місце в Світі, де можна стати справжнім чарівником та отримати відповідну освіту — Незримий університет. І коли туди, вперше за сотні років, намагається поступити дівчина, то незважаючи ні на які звичаї та канони їй пропонують здати своєрідний іспит – показати що вона вміє.
Свобода вибору, навіть примарна, іноді вартує того що б випробувати вдачу. І коли все проти вас, і ваші шанси на перемогу один на мільйон – не хвилюйтеся, в дев’яти випадках із десяти у вас все вийде.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 5,00)
Загрузка...

Генрі Форд — Моє життя та робота / My Life & Work by Henry Ford in collaboration with Samuel Crowther

А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок не буде кінця, а багато навчатися мука для тіла!
Екклезіяст 12:12

Ви колись задумувалися які автори і тексти будуть відомі і за тисячу років, а кого ми забудемо одразу після прочитання? Це покаже тільки час. «Земля занепадає, діти не слухаються батьків, кожен хоче написати книгу». Погодьтеся дуже актуально. Птохотеп, перша половина третього тисячоліття до нашої ери. Є люди які вміють написати так, що їх думки здаються актуальними завжди. Ви не знайдете перевидань текстів більшості нобелівських лауреатів з літератури. Вони не цікаві сьогодні. Давньогрецький мислитель і засновник філософської школи імені самого себе Платон вивчається і сьогодні. Хоча на думку деяких експертів його ідеї безглуздо-утопічні, та і за життя у нього було достатньо критиків. Але треба віддати належне, його тексти цікавлять і в 21-му сторіччі.
В книзі «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі події розгортаються в далекому майбутньому, люди живуть в суспільстві споживання, яке відраховує нове літочислення з винаходу нашого сьогоднішнього героя — людини, яка є засновником культу споживання. Офіційна релігія світу Гакслі – погляди цього чоловіка, викладенні в книзі, про яку ми зараз поговоримо.
Нове сторіччя. Жінки вимагають збільшення своїх прав. Феміністки на кожному кроці. Мода на електромобілі захоплює світ, а нові технології обіцяють залишити без роботи тисячі людей. Світ змінився. У гаражах створюються все нові стартапи, а ЗМІ постійно говорять про Теслу. Так, на дворі початок 20 сторіччя. І ось 1922 року Форд видає автобіографію де пояснює своє бачення цього мінливого світу.
Минуло майже 100 років з моменту першого виходу цієї книги в Світ. Доречі, в Радянському Союзі її надрукували одразу після США. Сьогодні виходять нові і нові перевидання. Фото Генрі Форда було на столі Гітлера в мюнхенській резиденції. Він єдиний американець якого майбутній лідер Третього Рейху згадує як «велику людину» яка «все ще зберігає повну незалежність» від таємного світового уряду. На знак взаємоповаги американський бізнесмен надавав дуже серйозну фінансову підтримку партії Адольфа Алоїсовича.
Що ж це за книга? Це книга про майбутнє, про світ, що змінюється, і місце людини в ньому. Сьогодні ми з недовірою дивимося на роботів і штучний інтелект, машина все частіше замінює людину.
Сто років тому люди з острахом сприймали автоматизовані механізми. Конвеєр все більше автоматизував працю. За якими професіями майбутнє? Відповіді Форда не втратили актуальність. Процитую: «після 14-го року дуже багато людей отримали ново поживу для роздумів. Багато хто вперше почав думати. Вони розплющили очі й зрозуміли, в якому світі живуть.» Ну і прикладом того як не треба робити він наводить Росію. А українцям дає пораду: «як на мене, ми забагато уваги приділяємо реформаторам. Їх є два види. Обидва тільки заважають реформам».
Зроблю припущення що і в майбутньому ми побачимо нові перевидання цієї книги. Філософія Форда охоплює майже всі сфери життя, і під виглядом боротьби за все добре проти всього поганого іноді обмежує право людини бути ідіотом.
Публікації Форда, на думку багатьох вчених, дуже вплинули на молодих нацистів Німеччині та надихали радянських юнаків та дівчат до звершень індустріалізації. Сьогодні вони надихають бізнес-тренерів та інноваторів.
Це одна із не багатьох книг про бізнес яку можна порадити прочитати широкому загалу.
«Моє життя та робота» Генрі Форда. Спробуйте. Вам сподобається.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 5,00)
Загрузка...

1 GHz

Приближается 2000 год, похоже Закон Мура будет работать и в XXI веке. Удивительно, разве можно было представить что когда-либо компьютерный процессор сможет работать с частотой в 1 гигагерц? Трудно поверить, правда? 1 миллиард тактов за секунду это фантастика!
Итак, раскрывая свежий номер компьютерного журнала мы читаем анонс нового процессора от компании Intel под торговой маркой Pentium 3. Сегодня нам уже доступны процессоры с частотой в 733 мегагерц. И такие анонсы выходят каждый квартал. Инженеры Intel наверное день и ночь ведут борьбу за то чтобы таки достичь мегагерц. И у них получается, смотрите сами: 650, 667, 700, а сегодня уже 733! Прогресс не остановить, и надо отдать должное мужественным людям ведь понятно что простому пользователю не нужны такие мощные компьютеры, но для Intel главное прогресс, как только у них появляется более мощный процессор и они тут же выводит его на рынок, а не берегут до лучших времен. Компания желает дать пользователям самое лучшее, последнее, инновационное. Мы знаем что они не остановится ни перед какими трудностями и каждые пол-года у нас будет новый процессор. Я знаю что будет в новом журнале – победа! Победа науки и инженерной мысли и мудрого руководства компании Intel.
Ну что это? Как это так? 6 марта 2000 года компания AMD предоставляет процессор Athlon который работает на частоте 1 гигагерц! Не может быть! Нет, всё нормально, уже 8 марта компания Intel, всего за 2 дня смогла разработать, протестировать и анонсировать процессор с частотой 1 гигагерц. Победа!
Фух, а вот и свежий анонс, наверное это было какое-то недоразумение, и вот мы уже 20 марта читаем… Еще один процессор? Молодцы в Intel, так держать! И какая же у него частота? На сколько он быстрее? Открываем новость, и … очередная инновация – процессор с частотой 866 Mhz. Только непонятно если у них уже есть процессы на 1000 MHz, почему они только сейчас смогли и запустить в производство 866? Неужели у них и раньше «на полке» был более мощный процессор, а они просто продавали старые пользуясь своим монопольным положением? Не может быть этого, Intel не такой. Просто они сразу после 800 MHz разработали 1000 MHz, а только потом смогли его замедлить до 866-ти. Они боялись дать нам слишком мощные ПК.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (2 оценок, 4,50)
Загрузка...

Нассім Талеб — Чорний лебідь. Про (не)ймовірне у реальному житті / Nassim Taleb — The Black Swan: The Impact of the Highly Improbable

Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!
Екклезіяст 9:11

У світі існує багато літературних критиків та професіональних філологів, які знають про літературу все, окрім одного – як отримати від неї задоволення. Вони розділяють книги за жанром, тематикою і літературним напрямом. Дискутують чи цей текст – постмодернізм?
Думаю читачі іноді формують для себе власні класифікації. Наприклад, чи сподобалась книга? Чи пораджу її друзям?
В той же час багато авторів не турбуються про проблематику класифікацій їхніх книжок. Головне – щоб читачу сподобався результат їхньої праці. Так один італійський письменник зібрав свої наукові статті і видав під загальною назвою. Цю книжку прочитало більше людей, ніж результати робіт деяких академій наук.
Коли до одного відомого англійця звернулися з проханням написати книгу про його світобачення, він порадив видавництву видати в одній книзі свої газетні публікації за останні десять років. Майже в кожній країні, де виходив переклад цієї книги, вона ставала бестселером і продавалась мільйонними накладами. Вітчизняні видавці чекали понад десять років, щоб змінивши назву та обкладинку таки видати цю книгу. Тираж в три тисячі примірників розпродають і досі.
Нассім Талеб написав книгу, яку можна віднести до епістемології або філософії. Мабуть, це не суто класичний науковий текст, але проблематика, що була піднята автором, призвела до формування наукової теорії названої на честь книги. Лондонська Таймс назвала її однією з 12 найвпливовіших книг з часів Другої Світової війни. За 4 роки з моменту першої публікації було продано понад 3 мільйони примірників. На сьогодні існують переклади 32 мовами світу.
До речі про науку. Наприклад, граматику – як систему мови. Талеб в своїй книзі говорить що її винайшли люди, в яких нема більш цікавого заняття ніж намагатися сформулювати обмеження для живої мови. Ця книга про обмеженість і безмежність.
До відкриття Австралії у Старому Світі вважали що всі лебеді білі. Тисячолітній досвід спостережень за цими чудовими птахами це підтверджував. Чи можна було припустити вченому орнітологу, що лебеді бувають чорні, якщо за 1000 років вони не бачили жодного? Можливо, природа не допускає появу таких птахів? І уявіть собі їхнє здивування, коли з Австралії був привезений чорний птах!
Книга про інше. Вона показує наскільки обмеженою урок нам дає досвід і спостереження. Постає питання про цінності наших наукових теорій, якщо один-єдиний факт може зруйнувати тисячі років спостережень за мільйонами білих птахів. Але для повноти картини вченим не вистачало хоча б одного чорного.
Ця книжка про те, що ми сліпі, коли йдеться про випадковість, особливо про масштабну. Автор йде далі і каже, що читаючи газети та дивлячись телебачення – ми ще гірше розуміємо події, що відбувається у Світі.
Якщо аналітики не здатні передбачити аномалії, як вони можуть прогнозувати подальший хід історії? Наші прогностичні помилки в політиці чи економіці настільки великі, що переглядаючи історію прогнозів виникає питання – навіщо взагалі ми слухаємо цих людей? На думку Талеба, люди занадто зосереджуються на відомому. Ми схильні копирсатися в дрібницях, замість того щоб розглядати загальну картину.
Ми не вчимося, що ми не вчимося. Ми не вчимо правила, а лише запам’ятовуємо факти.
Є твердження – хто не знає минулого, той не має майбутнього. Але французи добре вивчили історію і збудували лінію укріплень. Це їм не допомогло. Гітлер просто обійшов їх.
У своїй книзі автор висуває твердження, що уявлення багатьох людей про світ хибні. Світом керує не об’єктивний історичний процес, як нам переконливо доводили в школі, а крайнощі, невідоме й малоймовірне. І незважаючи на подальший прогрес, появу суперкомп’ютерів, штучного інтелекту і аналітиків, які отримують за свої поради мільйони, – майбутнє ставатиме все менш передбачуваним, тоді як людська природа і соціальні науки ніби змовилися приховати цю обставину.
А якщо ви з цим не згодні, то на думку автора, ми здебільшого вчимося у тих з ким не погоджуємось. Тому нас не будуть переконувати фактами, що підтверджують думку автора. Скоріше зруйнують наші ілюзії та уявлення. До речі, друга частина книги побудована на лекціях, що Талеб читав у університеті. На мою думку, не погано було б щоб хоча б частина науковців готувала лекції такого рівня.
Автор не переконує у своїй правоті. Він просто трохи по іншому ставить питання, що нам здаються відомими. Багато історичних картин отримають зовсім інше забарвлення.
Ця книга для людей, які хочуть і вміють думати. Навіть якщо ви повністю не погодитесь з автором, зроблю припущення, що ви будете більш детально обґрунтовувати власні прогнози на майбутнє.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (2 оценок, 5,00)
Загрузка...

Веб 2.0, 3.0… n.0 мертв, и нет ничего нового под солнцем

«Будущее теперь уже не то, что раньше»
Йоги Берра

Номерной Веб мертв, но с Интернетом все в порядке. Сегодня как никогда, мы имеем хорошую физическую связность, протокол IPv6, массовое внедрение https, шифрование трафика становиться нормой. Интернет разрабатывался с запасом прочности, и сеть должна была пережить ядерный удар, поэтому попытки блокировать информацию или обречены (как в России) или обходятся власти очень дорого (как в Китае). Скорость доступа за последние десять лет выросла на порядок. Мой провайдер продавал за 500 гривен 0,5 Мбит/с в 2006-м. Сегодня за те же деньги получаю 100 Мбит/с (при том что в 2006-м году этот было 100 долларов, а сегодня $20). Справедливости ради, отмечу что провайдер все эти 10 лет не менял оборудование, и все манипуляции происходили программно. Еще 10 лет у меня была техническая возможность пользоваться всеми благами быстрого веба, но рыночная экономика позволяет продавать товар так дорого, насколько готов за него платить клиент (не будем вспоминать Джобса). Чего бы там не думал старина Бернс-Ли, но увеличение скорости доступа в Сеть не ускорило обмен знаниями. Просто теперь мы смотрим девушек и кошечек в HD-качестве (а качаем в 4к). Правило 34 работает, что бы не говорили с высоких трибун дряхлеющие академики.
Когда в середине нулевых появилась концепция Веб 2.0, многие критиковали не концепцию, а скорее определение, делая акцент на том что Тим О’Рейлли не говорит о качественных изменениях и продолжает использовать технологии и концепции старого доброго Веба, а определение 2.0 скорее попытка обобщить тренды.
Предположу, что и сторонники и противники сходились во мнении что веб движеться в правильном направлении, становясь лучше, а как его правильно периодизировать и называть – предмет дискуссии.
Мне кажется, что неправы были все, и в итоге мы получили «ні мертвий, ні живий» а «ненарожденний».
Примеры Веб 2.0 технологий, которые были предвестниками светлого будущего, за более чем 10 лет не изменились. Многие компании, в ожидании коммунизма и победы вики-технологий сократили службы поддержки и предложили пользователям самим писать инструкции how to. В итоге мы получили не работающую справку у производителя условных роутеров и 100500 статей в Сети как настроить проброс портов в D-Link/Mikrotik etc. Начинаються они так: «к сожалению производитель не заботиться о своих пользователях, поэтому на моем youtube-канале я вам покажу как…».
Издатель обычно зарабатывает больше писателя, а науке живется лучше, чем ученым (около половины всех научных работ, которые писались месяцы или годы, так никто и не прочтет до конца кроме автора). И вы хотите от каждого по способностям, каждому по потребностям? Даже Маркс понимал что эта формула работает только когда мы говорим о приятной и творческой деятельности. Поэтому раздел «секс» в википедии представлен лучше чем «физика».
Синергия – это миф, хотя нам обидно это признать. Более того, если у тебя есть яблоко и у меня есть яблоко, совсем не факт, что мы их захочем сложить их в одну корзинку.
Екклесиаст сказал что «всему свое время… время войне, и время миру», но только спустя тысячилетия Папа Урбан II объявил «Deus vult», в результате чего тамплиеры создали современную финансовую систему. Разве миру не нужны были долговые расписки и денежные переводы раньше? Не знаю. Технологии появляются в разное время, но развитие получают тогда, когда в них нуждается общество или «Этого хочет Бог».
Предположу что именно блогеры должны были стать боевыми юнитами светлого будущего – независимыми создателями контента, которые сделают его более «человечным». Да, некоторые ещё смотрят глянцивые СМИ, но мы то знаем, почему так популярны шоу формата «The Girls Next Door». Нравятся нам не силиконовые куклы, а девушки по соседству.
Как грибы после дождя, в ожидании массового наплыва блогеров стали появляться блог-платформы. И если pr-селебрити привычно регистрировал аккаунт на любой мало-мальски популярной платформе (а вдруг там платящие фаны), то активист пишущий о плохих дорогах, бездомных собаках или делящийся опытом воспитания своих малышей оказался перед выбором. И не смотря на то, что все сайты обещали простой редактор и неограниченные возможности, по факту мы получили 100500 площадок с неактивной аудиторией и непонятным интерфейсом. Блогер не желая остатья единственным живым в компании рекламных ботов, на очередном мега-портале продолжают искать ту самую площадку, с упорством которое Джозеф Хеллер охарактеризовал как «встречаюсь со многими молоденькими девушками, поначалу они мне ужасно нравятся, кажется, я даже мог бы верно любить их всю свою жизнь, не знай я заранее, что они быстро мне наскучат.»
Можно предположить, что и у администрации блог-платформ не было видения что они строят и как монетизировать их детище. Как известно, чем больше библиотека, тем менее заинтересована она в читателях. Это маленькой локальной библиотеке надо усиленно работать 7 дней в неделю без праздников и выходных — привлекать читателя. А если у тебя 24 этажа в центре города и сотни миллионов финансирования, то ты спокойно можешь проводить санитарные дни каждую неделю, и писать планы развития на 10-20 лет, рассказывая, что еще сотня миллионов – и тогда уж, а сейчас в читальном зале должно быть тихо, кто там страницами шуршит?
Отдельно надо сказать про ЖЖ (LiveJournal, LJ). Примитивный, постоянно падающий, без шансов разобраться новичку он многие годы оставался безоговорочным лидером. В начале 2000-х слова ЖЖ и блог были синонимичны. Пользователь не мог не то что видео в пост вставить, даже за загрузку картинок-иллюстраций необходимо было платить. Но в ЖЖ была аудитория, которая мучилась, понимая, что альтернативы еще хуже.
В тех блог-платформах где пользователи смогли разобраться, чтобы от них избавиться использовали специально обученных модераторов. Синдром вахтера и отсутствие тян делали свое дело. Не стали популярными i.ua и блоги на подобных площадках.
А потом пришел Фейсбук. В нем была аудитория, и некие базовые инструменты. И главное, наверное, надежда на то, что будет развитие.
Анализируя количество подписчиков в аккаунтах лидеров общественного мнения приходишь к выводу что интеллект сам по себе в современном обществе никаких особых преимуществ не дает. И тут нет никаких противоречий. Биология человеческого поведения основана на еде/удовольствиях, размножении и доминировании. Без этих стимулов мозг предпочитает отдыхать. Ведь когда мы начинаем думать, мозг может потребить до 25% энергетических ресурсов организма. Поэтому люди выбирают безделье и не любят думать с целью сохранить энергию. В инстаграме NASA 28 миллиона подписчиков. У Джастина Бибера 92 миллиона.
Увы, работая над своими ошибками и занимаясь серьезной подготовкой при написании постов, не станешь популярным блогером.Люди нуждаются в тех, кто будет думать за них. Насим Талеб пишет о том что всегда было выгоднее брести с толпой, пусть по неверному пути, чем по правильному, но одному. И гены нам достались от тех, кто следовал за самоуверенными дураками, а не за колеблющимися мудрецами. Социальная патология налицо: психопаты с легкостью вербуют приверженцев.
Но даже набрав аудиторию в Фейсбуке многие блогеры с удивлением обнаружили что по пути к коммунизму, в дороге кормить никто не обещал. Если ты не политик или общественный активист, возникает вопрос как конвертировать десятки тысяч подписчиков в деньги? Если ты пишешь обзоры фильмов, рассказываешь об отношениях или делишься рецептами выпечки, когда тебя читают тысячи – это конечно приятно, но остается вопрос как эту аудиторию конвертировать в деньги.
И тут есть несколько подходов. Цукерберг пригласил нас в гости на свой частный пруд и дал нам удочку и ведро для рыбы. По его задумке мы должны получать удовольствие от процесса рыбной ловли, а рыбку на ужин будет кушать он. Стив Джобс заставил бы еще заплатить за аренду снастей, и продал накладку для правильного удержания его спининга.
И есть Гугл, который готов делиться с нами частью улова. Да, рыбку будет пересматривать и сортировать он, но зато часть улова наша. Именно поэтому, в тот же Ютюб, как последнее убежище массово пошли создатели контента. Там хоть теоретически возможно получить в оплату за труд не только сотню лайков, но и настоящие долларовые чеки. Создавать контент бесплатно – дураков нет.

Данко вириває з грудей сердце, яке світить карасиновим світом, і вимахує ним як фонарем.
Данко. Харош… Шо поставали?
Запопадливий голос з натовпу. Данко! Серце згасне!
Справді. Серце в руці Данко починає гаснути. Данко кидає його з розмаху об кочку і затаптує ногами. Потім вирива у себа печінку. Печінка відразу ж починає горіти синім вогнем.
Данко. (несамовито реве) Іттіть!
Данко і натовп зниккають у напрямку протилежному тому з якого прийшли.
Запопадливий голос з натовпу. Данко! Печінка згасає.
Данко. … (помирає)
Голос з натовпу. …Ми тут в пустині сад зробимо!
Голоси. А вірно хлопці! А діло каже!
Всі. Ураааааа!

Лесь Подерв’янський. Данко (Фєєрія)

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (1 оценок, 4,00)
Загрузка...
1 2 3 4 23