Інститут повільного і болісного з'ясування напрочуд очевидних речей

Окситоцин

Наше розділення оточуючих на «своїх» і «чужих» глибоке й інстинктивне. Якщо людина протягом 0,1 с бачить за якимось ознаками «чужого», то все відбувається автоматично. Раніше ніж включаться вищі відділи мозку (за 0,2 с), що послуговуються вихованням, спрацьовує (за 0,07-0,08 с) мигдалевидне тіло, яке генерує страх та агресію і та частина гіпокампу, яка відповідає за почуття огиди. Ознаками «чужого” можуть будь які відмінності. Наприклад, це почуття виникає щодо представників інших рас. При цьому, людина може не палити хрести і не носити костюми іспанської інквізиції, а бути активним прихильником BLM. До речі, расове несприйняття стихає, якщо на людині бейсболка або футболка «своєї» команди. Отже, існує вроджена й набута системи маркерів, які ділять оточуючих на «своїх» і «чужих».

Сказати, що це добре або погано – згрішити проти істини. Все залежить від конкретних соціальних обставин. Так само наївністю чи свідомою маніпуляцією буде твердження, що це можна змінити за допомогою виховання. Вихованням ми зможемо зробити лише дві речі: зміцнити силу волі (привчити послуговуватися прифронтальною корою наперекір поривам «нижніх» відділів мозку) та виробити правила поведінки, на які буде направлена ця сила волі. І тут ми маємо визнати, що із фізіологічних та соціальних причин здатність різних людей активізувати прифронтальну кору (вмикати силу волі) неоднакова. Є ті, хто має можливість включати силу волі (сеченівське гальмування) і ті, кому це робити дуже важко. Стверджувати, що це виключно недоліки виховання або виключно фізіологія, теж невірно. В кожному окремому випадку – це певна пропорція фізіологічного та соціального. Тут важлива точна діагностика і відповідний до неї баланс між психотерапією та фармацевтикою.

Але є ще один цікавий момент. Схильність до загальної любові, альтруїзму, та гострого почуття справедливості – наслідок впливу окситоцину. Тут знову протистояння цього нейрогормону і прифронтальної кори. Людина із низьким вмістом окситоцину може діяти «соціально», за допомогою сили волі, втілюючи ідеї, отримані під час виховання. Вона може жертвувати своїми інтересами, турбуватися про дітей, підтримувати близьких. Так не від серця, так не щиро, так лише після роздумів, але усвідомлено. Так само людина із високим вмістом окситоцину може частково стримувати себе від різних «альтруїстичних безумств», що шкодять їй та оточуючим. Отже, люди діляться на альтруїстів та егоїстів відповідно до свого ендокринного статусу та здатності прифронтальної кори контролювати несвідомі пориви.

Але в окситоцині є ще одна, «темна» сторона. Із зростанням його концентрації, дискримінація на «свій» і «чужий» підвищується. Тобто, чим більше в людині щирого альтруїзму, тим більше ненависті до тих, хто не має відповідних «своїх» маркерів. Дуже часто активні борці проти насильства та дискримінації схильні до саме насильства і дискримінації. Вони хочуть хейтерити хейтерів, булити булерів і не тільки. Достатньо не відповідати якомусь встановленому в середовищі «своїх» параметру, або поставити під сумнів якийсь догмат і ти отримаєш за усі гріхи людства. Саме в цьому ховається причина перетворення лівацьких систем «боротьби за справедливість» на нелюдські, тоталітарні, агресивні спільноти. Тут нічого соціального – чиста фізіологія.

Оминайте альтруїстів і активних борців за справедливість – timeo Danaos et dona ferentes.

(c) Іван Хомяк

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично
Пока нет оценок
Loading...

Коротко про етику (українському мордокнижжю присвячується)

В етиці (науці про мораль) я бачу три основних проблеми:
1) Що може і що не може розглядатися із позиції моралі?
2) Хто може і хто не може робити моральні судження?
3) Що робити в ситуації етичної дилеми (невизначеності)?
Для будь якої речі у Всесвіті головним законом є виживання. Способів вижити є дуже багато. Хтось прагне індивідуальної стійкості, хтось бере кількістю, хтось гнучкістю, а хтось співпрацею. Для складної співпраці потрібні правила, які регулюють відносини (напр. між людьми в суспільстві). Це і є сфера дії етики. Частина із цих правил успадковується генетично, а частину ми набуваємо в процесі життя. Набуті правила часом встають в конфронтацію із успадкованими. Оце змагання прифронтальної кори із рештою мозку і є моральним вибором. До цього слід додати, що у різних людей різний соціальний досвід. Тож, часом більш загальні моральні закони можуть конфліктувати із своїми аналогами в меншій групі. Наприклад, дитина вихована в середовищі злодіїв, матиме мораль, яка відрізнятиметься від тієї, що є в «великому» світі. А ще додам, з різних причин, в тому числі генетичних, фізіологічних чи психологічних у деяких людей поріг фронтальної кори низький. Вони фізіологічно не здатні опиратися інстинктивним поривам. Гени пальцем не поправиш. Не ставте клептократа завскладом, соціопата вихователем, а клоуна президентом – не буде проблем із мораллю та безпекою. Там, де можна лікувати – лікуймо, де коригувати – коригуймо, але не можна сліпого призначати водієм автобуса, лише із страху бути звинуваченим у дискримінації.
Оскільки, мораль – це спосіб соціуму адаптуватися до умов середовища, то його зміни призводять до зміни моралі. Немає єдиної і універсальної моралі для усього світу на усі часи. Релігія і політика стверджує протилежне, але вони брешуть. Тому, аналізуючи вчинки, які відбуваються десь і колись, ми маємо оцінювати, як це сприяє виживанню або прогресу соціуму, а не наскільки це відповідає нашому місцю, часу чи світогляду. Це є перша моральна дилема. А ще, вплив поведінки людини на процвітання соціуму може носити як прямий так і опосередкований (відтермінований) характер. Часто ми не можемо оцінити моральність, тому що час іще не настав. Це є друга моральна дилема.
Третя моральна дилема взуває перші дві – розділення сфери особистого і суспільного. Особисте не підлягає розгляду із позиції етики, але суспільство настільки динамічне і складне, що провести межу майже не можливо. Лозунг «моє діло – моє тіло» – це пояс Кайдашихи. Спробуйте визначити де закінчується моє, а де починається суспільне. Ось вам простий приклад. Вулицею ізраїльського містечка, жінка тягне вередуючу дитину. Її терпець увірвався і дитина відхвачує по попі. До неї підскакує перехожа:
– Яке ви маєте право бити дитину?!
– Яке ваше діло?! Це моя дитина!
– Ви вдарили не вашу дитину, ви вдарили громадянина Ізраїлю!
Я не запитую вас про те, чи можна вдарити дитину. Я запитую про те, чи має суспільство втручатися в відносини мами і дитини? Як і коли? Що таке дитина? Це з точки зору біології напівавтономна брунька материнського організму. Згадайте скільки років мами кажуть «ми покушали», «ми покакали». «Її тіло – її діло?». «А ви її носили, а ви її родили, а ви її ростили?» – скажуть матері. Де провести межу між правом матері на дитину і правом суспільства на свого громадянина?
Зменшимо градус – поговоримо про секс. Наскільки суспільство може втручатися в статеві стосунки? Не поспішайте казати ні на скільки, бо є зґвалтування і розбещення. Для себе я вибрав три правила: «секс має бути добровільним, усвідомленим і безпечним». Та чи мої правила є універсаліями? А як щодо полігамії, дошлюбного сексу і подружньої зради? Є загальноприйняті норми але між загальноприйнятим та істинним прірва розміром у Всесвіт. Часто цими трьома правилами не обійтися. Тож чи є за їх межами об’єкти етики?
А тепер знову підвищимо градус дискусії – поговоримо про борщ. То квасолю кидати чи ні? З одного боку, що б не їла людина – це не є соціальною проблемою. Навіть, якщо вона їсть кажанів чи інших людей. Головне, щоб вона не полювала на людей заради їжі і щоб кажани не були в ЧКУ. Із іншого боку поява кошерної їжі – це був один із способів врятувати ізраїльський народ від знищення через релігійну і культурну асиміляцію. То чи можуть бути моральні табу щодо їжі?
Перейдемо до другого питання – хто має право робити моральні судження? Оскільки, я і так написав багато букв, то скажу коротко – усі. Кожен член суспільства має право (а можливо і обов’язок) на етичний аналіз відносин між іншими членами в зрізі впливу на виживання цього суспільства. Ви ж не скажете, що я не маю права засуджувати вбивцю, тільки тому, що я не вбивав, або, що мене не вбили? То чому в інших випадках можна запроваджувати дискримінацію за віком, освітою, статтю, життєвим досвідом чи політичними переконаннями. Кожен має право аналізувати всіх і бути проаналізованим усіма. Але..
Але розв’язання моральних дилем завжди носитиме ймовірнісний характер. Відповідь залежатиме від часу, місця і обставин, але ніколи не буде точною. Соціальна наука має стати справжньою наукою і об’єктивно, без хайпу і бажання сподобатися натовпу навіжених мавп, розглядати відносини між людьми в розрізі їхнього впливу на виживання суспільства. Вона має уточняти межі між особистим та суспільним, визначати сферу відмежування моралі, будувати прогнози… Опираючись на вищесказане, я вважаю аморальною тенденцію українського мордокнижжя виключати прифронтальну кору і, видушуючи гормони до останньої краплинки, вести смертельний бій за межу, яку апріорі не можна встановити. Учіться в нас екосистемологів: між екосистемами завжди є екотон – зона, де ще не почалася одна із них та не закінчилася інша.
(c) Іван Хомяк

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично
Пока нет оценок
Loading...