Фрэнк Герберт – Дюна
Frank Herbert – Dune
…Шекспіра не можна визнати не тільки великим, геніальним, але навіть найпосереднішим автором…
Граф Лев Миколайович Толстой, “Про Шекспіра і про драму”, 1904 р.
Третього дня взяв почитати шеститомник Франкліна Герберта “Хроніки Дюни”. Але після прочитання першої книги вирішив зупинитися. Причин було дві. Перша – виявилося, що роман уже читав, а друга полягала в тому, що сьогодні мав Вікіпедію, отже, на відміну від тих часів, коли читав роман уперше, маю змогу подивитись, чим усе закінчилося.
Історія Арракіса нагадує Середньовічну Європу. Сюжет про помсту юного герцога, у якого вбили батька і забрали трон, банальний і, напевно, сягає давньоскандинавської “Саги про Гамлета”, якщо не раніше.
Отже, на умовній планеті-пустелі Арракіс триває боротьба за органічне добриво, яке складається з екскрементів – спайс, і в рамках ротації одне олігархічне угруповання (зване в книзі Будинком Атрейдесів) під керівництвом герцога Літо взяло владу у свої руки, змінивши інше (Дім Харконненів – барона Володимира). Питається, навіщо таким поважним людям гній? Виявляється продукт життєдіяльності місцевих черв’яків можна використовувати як заспокійливий при кашлі, так само його можна вживати в їжу (має приємний аромат кориці), а в малих дозах він тонізує організм. У німецьких аптеках його можна було вільно купити до 1971 року. Але оскільки черв’яки виробляли продукт строго в обмежених кількостях, він став дефіцитом.
Усе, що сталося, для місцевого населення мало б нагадати гру в поганого і хорошого поліцейського. Але щось пішло не так, і поганий поліцейський убив хорошого. Все б нічого, але син хорошого поліцейського вирішив помститися за батька дідові. Усі події розгорнуться в першій книжці, і судячи з епіграфів до кожного розділу, завершитися все весіллям.
Окремо треба відзначити глибоке опрацювання характерів героїв роману. Герцог Лето – благородний правитель, люблячий і вірний чоловік, турботливий батько, людина слова. Барон Володимир Харконнен – підлий гомосексуаліст-збоченець. Для нього зрада – це питання відповідного часу. Вчасно зрадити – це означає передбачити. Як ми бачимо, складні й неординарні персонажі.
Стисло рецензію на цикл подібних сюжетів дав український художник Лесь Подерев’янський у своїй двохактовій п’єсі “Гамлєт, або Феномен датського кацапізму”: Входить Зігмунд Фрейд. Його окуляри таємничо блищать в темноті.
Гамлєт (потихеньку починає тверезитись). Ітоги подвєдьом… Усюди смерть, розруха. Не буду більше пити я, хоч, правда, яка розумная цьому альтернатіва? Ех, … Данія! ****єц всім сподіванням…
Тихо грає музика… Зігмунд Фрейд підходить до Гамлєта, коле його шприцем … і уводить до божевільного дому.
Ви запитаєте навіщо було ще писати 5 томів продовження, три томи передмови і так далі? Відповідь проста – бажання роздобути більше портретів одного дипломата, вченого і масона за сумісництвом.
Ти сказав свою думку і я скажу свою. Мдяяя, поверхневість наше все!
Хоча як варіант чорного піару робиш все правильно – обосрати світовий шедевр фантастики і тебе точно запамятають, і у всіх на слуху буде блогер Костя.)))
Подеревянський то добре, але скоріше для пяних посіделок з сортірно-жопними жартами… Тепле і мяке то різні речі.
Чи ти як сателіт до його бренда чіпляєшся?)))
Всі твої висновки поверхневі або не вірні, важливе відсутнє. Дочитай до кінця.
“Все ху@#я давай по новой”