Владимир Васильев – Сердца и моторы (Горячий старт)

Вначале была повесть «Сердца и моторы» написанная в 1997 году, потом, через несколько лет, Васильев написал продолжение — «Горячий старт». Сегодня они объединены в роман «Горячий старт».

Вначале была повесть «Сердца и моторы» написанная в 1997 году, потом, через несколько лет, Васильев написал продолжение — «Горячий старт». Сегодня они объединены в роман «Горячий старт».

– Наливай, что ли…
…
– Я больше не буду.
– А я тебе больше и не наливаю. Ни каплей больше – столько же, сколько и в прошлый раз.
Владимир Васильев «Сердца и моторы»

Что такое атмосферная книга? С кино конечно проще. Когда вы смотрите «Бегущий по лезвию» (1982) то сырость физически ощущается в помещении, после просмотра «13-го воина» (1999) зуд в теле напоминает мужчинам о том кто они по своей природе, а для женщин в фильм добавили Антонио Бандероса. С книгой сложнее. Да, пожалуй, Стивен Кинг заставит вас оглядываться на незапертый шкаф, и внимательно одевать тапочки слезая с кровати.
Но, для создания атмосферы некоторым книгам нужен предварительно подготовленный читатель. Например, чтобы ощутить атмосферу «Имени розы», вам надо попробовать прожить в средневековом монастыре неделю, такова фильтрующая функция первых 100 страниц.
Атмосферна ли книга «Сердца и моторы»? Очень, но ощутить это дано не каждому. Вас возмущает необходимость предварительной подготовки? Хорошая книга как вино, им можно наслаждаться без закуски с граненого стакана (бывают и такие ситуации, особенно в молодости). Правильная закуска ставит задачу не только подготовить организм к встрече с прекрасным, но и помочь различить некоторые ноты недоступные неподготовленному сомилье.
Чтобы понять дано ли вам окунуться в этот мир попробуйте посмотреть «Хакеры» (1995). Вам показалось что это утопия и детская сказка? Но если внутри стало теплее, то пожалуй продолжим. Еще не разобрались с ощущениями? Тогда стоит повторить – попробуйте «Джонни-мнемоник» (1995).
После просмотра этих фильмов вы уже знакомы с главными героями Владимира Васильева. Автор не виноват, что его роман экранизировали, до того как он был написан. Это все неважно, если писатель компилирует образы увиденные ранее в что-то стоящее.
Книга о которой пойдет речь пусть не бестселлер, но крепкий, настоящий атмосферный киберпанк.
» Read more

Террі Пратчетт – Колір магії, Химерне сяйво

Terry Pratchett – The Colour of Magic, The Light Fantastic
У всіх оглядів книжок Пратчетта, хоч би якими різними вони були, є дві спільні риси:
а) вони переказують сюжет;
б) вони цілком і повністю помилкові.

Террі ПратчеттЩо таке англійська література? Один письменник сплутав фахівцям усі карти, коли, народившись у Російській імперії й живучи у США, написав англійською книжку, яку видав у Франції, щоб мати за що винайняти номер у швейцарському готелі. Залишимо філологам питання, що таке англійська література. Гадаю, спадщина англійських класиків, таких як Дуґлас Адамс, Террі Пратчетт і Джеремі Кларксон, – це найкраща світова література. Правду кажучи, на відміну від української літератури, у якої важко виокремити визначальну рису, є речі, властиві істинно англійським авторам, – нелюбов до Франції та імперський погляд на світ. І якщо перше хоч чимось виправдане, адже, як зауважив один італієць, «французи ледачі, схильні до кляуз, злопам’ятні, заздрісні, самовпевнені аж до переконання, ніби кожен, хто не француз, – дикун, і не здатні терпіти зауваження», то друга риса, хоч і властива багатьом народам, починаючи з давніх латинів, дозволяє англійцям із гумором описувати недоліки навколишнього світу, а англійкам – лежати в ліжку із заплющеними очима й думати про Англію.

Террі Пратчетт – Химерне сяйво

Книжки серії «Дискосвіт» цікаві безліччю оригінальних персонажів. Чого лише вартий Грун-Варвар, який за мірками Пупземелля вважався мало не академіком, оскільки вмів думати, не ворушачи при цьому губами, хоча особливою кмітливістю похвалитися не міг, та й уява в нього була відсутня начисто. Значну частину свого життя він провів, відшукуючи золото, демонів чи стражденних незайманок і звільняючи їх відповідно від господарів, життя та принаймні однієї з причин їхніх страждань.

А чого варта вродлива Геррена-найманка, яка ніяк (на відміну від звичайної секретарки) не може налагодити стосунки з протилежною статтю! Адже чоловіки не сприймають тебе серйозно, доки ти їх не вб’єш у буквальному розумінні цього слова, після чого вони взагалі перестають тебе сприймати. Але вона була надто високою, щоб стати злодійкою, надто чесною, щоб піти стежкою найманої вбивці, надто розумною, щоб вийти заміж, і надто гордою, щоб обрати єдину жіночу професію, яка ще залишалася загальнодоступною.

І це ми ще не перейшли до головних героїв! Хоча, мабуть, ще одного варто згадати – це дерев’яна Скриня, і, судячи з авторських описів, вона була наполовину валізою, наполовину маніяком-убивцею, а опис її ставлення до світу можна почати з характеристики «кровожерливо-злобне» й уже від неї танцювати далі.

Отже, позавчора до порту міста Анк-Морпорк прибув молодий чоловік, а за ним прослідувала Скриня, імовірно повна золота. Як виявилося, це перший турист за всю історію Дискосвіту. А першопрохідцям іноді буває не лише важко, а й небезпечно…

Цикл «Ринсвінд» вигідно відрізняється від інших тим, що містить техніки справжніх магічних практик. Можна дізнатися, як молодий шаман проходив дуже важливий етап своєї підготовки. Він поїв священного мухомора, покурив святого кореня, ретельно розтер і ввів у різні отвори свого тіла містичний гриб і тепер, сидячи під сосною в позі лотоса, намагався зосередитися. Він мав не лише ввійти в контакт із дивними й чудесними таємницями, прихованими в серці Буття, а й не дати власній маківці відкрутитися й відпливти геть.

Автор чесно попереджає, що магія дуже підступна, тому чарівники роками тренуються. Якщо ви почнете забивати ще на розминці, то неприємні наслідки практично гарантовані. Наприклад, після завершення практики молодий і недосвідчений шаман доклав надлюдських зусиль і пригадав правильну послідовність рухів, які піднімають людину із землі. Йому навіть вдалося зробити кілька кроків, перш ніж він поглянув униз і вирішив облишити це марне заняття, бо в нього закінчилися ноги. Це найдурніше в магії. Ти витрачаєш двадцять років на те, щоб вивчити заклинання й викликати собі до спальні оголених дівиць, але на той час, коли вони з’являються, ти вже навіть пригадати не можеш, навіщо вони тобі знадобилися.

А головне, перші дві книжки закінчуються не по-англійськи – не так, що всі герої гинуть, а шанувальники у твіттері вгадують, кого автор уб’є наступного разу. Фінал вийшов ефектним – більшість мешканців світу перебуває у стані духу, якого досягають після цілого життя, присвяченого наполегливій медитації, або після тридцяти секунд куріння забороненої законом травички.

Макс Кідрук – Бот

Vanitas vanitatum et omnia vanitas
(лат. «Марнота марнот, і все — марнота»)

Свого часу ще Екклесіаст зауважив, що людство вже не здатне вигадати нічого справді нового: усі сюжети ненаписаних книжок колись уже використовувалися. Отож виникає закономірне запитання: чи матимуть попит нові художні твори, якщо вони не приносять жодної новизни? Логіка підказує, що ні, але практика (принаймні, кіноіндустрії «для дорослих») доводить протилежне: навіть найпростіший сюжет лишається затребуваним.

Отже, черговий автор написав черговий роман. Можливо, він виношував задум роками, і сюжет — плід його уяви. Автор, звісно, не винен у тому, що його історію «екранізували», задовго до того, як він її вигадав, а головного лиходія змалювали ще в юності його батька. Світ спостерігав епічну битву добра й зла під музику незрівнянного Енніо Морріконе тоді, коли самого письменника ще не було на світі. Утім, усе це неважливо, якщо він уміло компілює побачені раніше образи у щось варте уваги. А можливо, автор узагалі не читав фантастику й не дивився технотрилери — і, подібно до Больцано чи Вейєрштраса, дійшов усього самотужки.

Отож, третього дня, коли кохана, не стуляючи повік, чекає милого з відрядження, а Україна спокійно спить, група дослідників на далекій арктичній станції знову рятує світ. Точніше, рятує його за мотивами оповідання Джона В. Кемпбелла-молодшого «Who Goes There?», хоча починалося все, як у Філіпа Діка, — у пустелі. Єдина різниця: у нас бешкетує Четверта, а не «Друга модель». Та чим урізноманітнити сюжет, якщо проблему вже успішно сформульовано та розв’язано? На поміч приходить Вікіпедія — у прямому й переносному сенсі. Розкажімо, що таке МРТ і факторіал. Хай люди просвіщаються.

Кіношних штампів теж варто додати, адже поганий той автор, який не мріє про екранізацію власного роману. Класикою кліше фільм не зіпсуєш: як казав Дюма в «Трьох мушкетерах», «Тікайте, я їх затримаю». Потім посилюємо напруження фразою з вираженим акцентом «Let’s get out of here», а на фінал — ефектне руйнування секретної лабораторії-бази злого Генія. Герої бігтимуть, дивом уникаючи завалів, вогню та іншого сміття, яке вибірково пожирає переслідників. Тут-таки хтось може героїчно загинути, підперши собою обвалений прохід і врятувавши важливіших персонажів. Формулу знайдено: можливо, не бестселер, зате міцний трилер — а якщо головний герой — хакер із ноутбуком, то вже й «техно». Хто, скажімо, претендує на лаври творця першого технотрилера? Ніхто? Тоді я буду першим!

Умберто Эко – Имя розы

Имя розыUmberto Eco – The Name of the Rose

(Франция, Италия, ФРГ, 17 млн., 128 мин.)

Заглавие “Имя розы” возникло почти случайно и подошло мне, потому что роза как символическая фигура до того насыщена смыслами, что смысла у нее почти нет…
Название, как и задумано, дезориентирует читателя. Он не может предпочесть какую-то одну интерпретацию.
Желал я этого или нет, но возникла загадка. Ничего не могу объяснить, хоть и понимаю, что тут зарыт некий смысл (а может быть, несколько).

Заметки на полях «Имени розы»

Экранизация таких сложных и многослойных текстов всегда компромисс, иногда с логикой. Режиссер для зрелищности может изменить канву повествования или не увидеть смысл, даже если он четко прописал итальянским по белому. В любом случае, думаю именно это кино не сможет испортить впечатлении от книги, если вы все же решитесь ее прочесть.

Итак, в одном итальянском монастыре в ноябре 1397 года начали странным образом погибать монахи. Следствие поручают случайно оказавшемуся поблизости экс-инквизитору Вильяму Баскервильскому (Шон Коннери) и его юному послушнику Адсону (Кристиан Слэйтер). Не удивительно, что Вильяму не удается сразу найти убийцу (или убийц), ведь рабочее название романа, по которому снята картина, – “Аббатство преступлений”.

Странное местечко, жутковатое. Сегодня, в эру компьютерной графики, безусловно, монастырь нарисовали бы более готично, но стал бы он от этого правдоподобнее? Как известно Чарли Чаплин в конкурсе на лучшее подражание походки Чарли Чаплина занял третье место. И разве бывает кинохроника правдоподобной? При просмотре хочется спросить, почему в четырнадцатом веке так темно? И потом с радостью понимаешь, тогда ведь, в средневековье, снимали на пленку, ох уж эти аналоговые технологии!
Эко специфический автор, насколько автор может быть специфичным. Не эпатажный, как Дали, не псих (не уверен что это медицинский термин) и наркоман, как Филипп Дик, просто автор, стиль которого или принимаешь или тем хуже для вас, вы выдохнитесь на первых страницах. После прочтения любого романа завязывается диалог между текстом и читателем. «Автор из него исключается». Но заинтересован ли наш автор в вас как читателях? Нисколько. Прочитав рукопись, издатель предложил подсократить первые сто страниц, показавшихся ему чересчур серьезными и скучными. Эко отказался. Потому что был убежден, что тот, кто собирается поселиться в монастыре и прожить в нем семь дней, должен сперва войти в его ритм. Если это ему не под силу – значит, ему не под силу прочитать его книгу. Такова фильтрующая функция первой сотни страниц печатной версии книги. Состоявшись как ученый, профессор Умберто написал роман потому, что ему так захотелось. «Полагаю, что это достаточное основание, чтобы сесть и начать рассказывать.book … Я начал писать в марте 1978 года. Мне хотелось отравить монаха … Яд должен был действовать постепенно, переходя с предмета на кожу рук. Письмо, где приятель сообщал, что не знает яда, подходящего к моему случаю, я уничтожил сразу же по прочтении, ибо документ такого характера, воспринятый в другом контексте, может подвести под высшую меру.»

Не удивительно, что в такое мрачное время как средневековье, у монахов периодически возникают суицидальные мысли. Не вызывает вопросов и способ самоубийства, – выброситься из окна. Странно другое, как самоубийца аккуратно после себя закрыл окно изнутри. Но мертвые монахи молчат, а живые заняты текущими заботами. И если похоже, что Вильгельму Баскервильскому все ясно, то его юному спутнику Адсону Мелькскому приходится до всего додумываться самому. А читателю и зрителю сделать свои выводы.

1 2 3 4