Александр Мамалуй – Военный дневник (2014—2015)
Сьогодні ми поговоримо про унікальну книгу яку особисто я почав читати ще до того як вона була надрукована. Цей щоденник ви могли бачити в Фейсбуці на сторінці автора. Олександр Мамалуй суддя з Харкова, кандидат юридичних наук, викладач. А ще справжній патріот який в перший день першої хвилі мобілізації прийшов військкомат щоби отримати зброю і почати боронити незалежність нашої країни.
Ця книга про війну яка за словами автора не була якоюсь героїчною, хоча навряд чи мо можемо говорити про вибір в цьому випадку? Це вона вбиває нас.
Найскладніше зробити перший крок на поріг військкомата, а далі вже доля підхоплює і несе і чим закінчиться твій шлях відомо або тільки Богу.
Цю книгу писав не журналіст і не професійний письменник. Писав на Айфоні в наметах і під час відпусток дома і навіть в будівлі метеостанції Донецького аеропорту зробив декілька записів.
Давайте умовно поділимо всі книги про війну на три групи. До першої віднесемо ті, які написані під час бойових дій. До другої – все, що написано зі слів або в співавторстві очевидців подій. А в третю – дослідження людей непричетних безпосередньо до описаних подій. Думаю, ви зі мною погодитеся, що найбільш очікуваними будуть тексти безпосередньо з фронту, а право робити висновки про наслідки подій ми залишимо дослідникам на майбутнє.
З одного боку ця книга – класичний щоденник: дата, подія. Але особисто я чекав його чи не найбільше з усіх анонсованих книг про війну на сході. У вересні 2014 року прочитав у Фейсбуці пост Олександра зрозумів що у нього талант не тільки вбивати ворогів і нести слово послухайте:
Ти приїздиш в рідне місто з фронту на пару днів… Натягнувши “вихідну” форму, хапаєш речі і біжиш до машини. Пістолет – за пояс, запасну обойму і пачку патронів – в кишені. Хоч і в тил їдеш, але все буває, а полон – не для нас.
І ось ти їдеш все далі і далі від фронту… Пацани з групи супроводу сунуть тобі гроші і картки, замовляють гостинці – кому ніж, кому панаму, кому щось для машини …
Ти киваєш, обіцяєш все привезти, а в голові одна думка: ти їдеш додому, а вони залишаються. Ти будеш ввечері пити коньяк, а вони підуть на бойовий вихід, без тебе. Ти будеш спати в м’якому ліжку з жінкою, а вони не будуть спати взагалі…
Пацани підкидають тебе до нацгвардійського блоку на кордоні областей.
“Нацикі” та “беркути”, які стоять на блоці, розпитують тебе, як там на фронті. Ти показуєш в телефоні фотки взятих сепарскіх укріплень, битою техніки, полонених…
І ось ти їдеш по мирній землі. Тут не стріляють з зеленки по нашим колонам, а наші не прострілюють кожну велику посадку. Тут смерть не прилетить до тебе з гущі листя, але ти все одно машинально вдивляєшся в густу зелень на узбіччі. Ти сам не раз лежав біля доріг, сховавшись у високій траві, і знаєш, що розгледіти засідку з машини практично неможливо. Але все одно дивишся.
Ілюзія управління власною долею…
На заправці ти з’їдаєш величезний цивільний хот доги з пепсі-колою. У найближчі пару діб ніякої тушонки, ніяких галет і макаронів.
Ось воно, рідне місто…
Очі розбігаються від великої кількості красивих дівчат – розпочався навчальний рік, приїхали студенти. Але проти волі також помічаєш і хлопців призовного віку – їх повним-повнісінько. Гуляють з дівчатами, потягують пиво …
І ось прорізається перша “синдромна” думка… І розумієш, що відтепер і до кінця днів своїх людей ти будеш ділити на тих, хто воював, і всіх інших.
Ти знав, що так буде, тебе попереджали.
Ми були як вони – менеджери, юристи, бухгалтери… Тепер ми кулеметники, снайпери, розвідники.
І ти просто п’єш.
Мовчки.
Іронія долі: в роті сухий закон, і на фронті спокійно обходишся без спиртного, але в мирному місті дитинства… неможливо.
Ось так і проходять твої відпускні два дні – в спілкуванні з родиною і – пляшкою.
У неділю ти підсядеш в машину волонтерів, що везуть допомогу на фронт.
Черговий відпускник, сідаючи в попутку, весело кричить тобі:
– Санька, ну як погуляв?
І ти складаєш пальці в ОК і кричиш у відповідь:
– Дуже добре, братан!
Хлопці привезли твій автомат і ти пересідаєш до них в машину.
Ти знову серед своїх.
Але найголовніше, про що ти змовчав – це те, що на війні у тебе кожен день абсолютно чиста совість.
Ти там, де треба.
Ти робиш саме те, що треба.
Давним-давно забуте відчуття …
Перегортаючи останню сторінку книги розумієш що на відміну від цього щоденника війна ще не закінчилася. Дякуючи таким людям як автор Військового щоденника сьогодні в нашому місті мир.
І як ще в 1992-му році пророче сказав Дмитро Кремінь:
Літописи наші непридумані,
Але інших – Господи! – нема.
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
Треба жити, щоб жила – вона.
Раджу всім придбати собі цю книгу, в книжкових магазинах залишилося обмаль примірників і мені не відомо чи буде вона передаватися.
Миру вашому дому, щастить!