Сергій Сергійович (Saigon) — Грязь [*khaki]

Станіслав Лем вважав що «незбагненна нікчемність людського життя перед обличчям масового винищення не може бути передана засобами літератури, яка в центр оповідання ставить окремих людей або невеликі групи. Це все одно що намагатися зобразити Мерилін Монро за допомогою точного опису молекул, з яких складається її тіло. Це просто неможливо». Але люди яки пройшли через війну часто з ним не згодні. Наприклад, автор “Грязь [*khaki]” який до війни спробував себе в різних статусах, а на війні почав писати в Фейсбук про оточуючу дійсність мовою цієї дійсності.
Мовознавці досліджуючи зміни в українській мові будуть приємно враженні тим, як він збагатив літературну мову. Бо в окопі солдат відповідаючи на питання “що сталося?” замість літературного дієприслівникового зворота може і не літературно але дуже чітко підібрати дефініцію. Завдяки Конституції України, яка заборонила цензуру, ми маємо можливість насолодитися не літературною, але дуже щирою, мовою дісності.
Навряд чи в інші часи Сергій Сергійович з позивним «Сайгон» написав би книгу. Умберто Еко свого часу “написав роман тому, що… так захотілося”. Він вважав “це достатньою підставою, щоб сісти і почати розповідати. Людина від народження – тварина що розповідає». А ось Сергій Сергійович написав книгу бо «на війні у нас загострене почуття справедливості. Я зрозумів, що історія – це Вікіпедія. Будь-який герой України, заслужений або незаслужений, він залишиться Героєм України. Через 30 років помруть ті, хто знають, що він незаслужений, а героєм України він залишиться назавжди. І я вирішив написати про тих людей, про які ніхто не напише. Ну, так про кого писати, про Воркуту, який прикручували гіпсокартон в Києві, кинув нафіг шуруповерт, підписав контракт і сказав, що хоче служити в розвідці. Або про Келим а, який то там, то тут, то там, а тут він кулеметник. І я вирішив написати про них».

Сайгон пояснює що це «книга військових оповідань, про яку ви просили». І вона не — класичний щоденник: дата, місце, подія – це філософія війни. Можливо окопна, але дуже аутентична.
Авторство стародавнього китайського трактату Мистецтво війни приписується генералу й стратегу Сунь Цзи. Кажуть що під час навчання військовій справі в деяких арміях світу використовуються цитати з неї.
Можемо констатувати що у 2018 році в Україні з’явилася її адаптована версія.
Мемуари Сергія Сергійовича – це філософська робота яка передає тези китайського генерала словами звичайного учасника антитерористичної операції. Хоча може і не зовсім звичайного, зауважу що саме ця книга стоїть на книжковій полиці у президента України.
Порівняйте, Сунь-Цзи казав: “Війна – справа державної важливості. Не можливо до кінця не розібратися в цьому предметі”. А Сайгон в свою чергу пише: “Готовим до війни буть нєльзя. Треба вчитись на війні”, а далі пояснює що “прочитане може створити враження що війна переважно складається з… спокійних моментів і чаювання але це війна в будь-який момент може пролунати постріл довжиною у все твоє нікчемне життя може перший може єдиний для того хто його зробив може а може останній а може… коротше коли почався бій я люблю стрілковий на коротку. Кулемет на кулемет.
Це шоу інтелектуалів ціною в життя”.
Їдемо далі, Сунь-Цзи вважає: “У стані єдності взагалі немає місця страху”. Порівняйте з поясненням Сергія:
“Смерть стала не страшною, ні я не був безстрашним і не поспішав здохнути і під час прийняття рішень важливо в кінцевому рахунку чи боїшся ти померти Коли людина втомлюється боятися страх перед смертю розсіюється. Ні не всі напевно перестають але у багатьох вийшло. Під час війни Сайгона з Серьогою війна в голові перемогла, і за військовою звичкою спалила за собою мости”.
Сунь-Цзи радить: “У місці смерті – воюй!”. Сайгон згадує: “Побачивши спалахи на позиціях ворога я зібрав залишки мужності встав з окопу і спокійним голосом наказав Лому відпрацювати півкоробу патронів кулемета. Бо цигарки спокійно палити не дають. Щоб стріляти Лому теж треба було випрямитися на пів тулуба висунувшись з окопу. Він відкрив вогонь а я стояв поруч кулемет нас швидко спалили і останні 6 секунд стояти було дурістю. Але ми стояли. Пів коробу патронів було достатньо щоб вирішити що він не новий кулеметник а мій кулеметник”.
Сунь Цзи визнає що «всім відомо, що я зробив, аби перемогти, але ніхто не знає, які методи та стратегії я застосував». Читаючи Сагона який майже не називає конкретних дат, все ж можна зрозуміти що він розкриває одну з військових таємниць, і ділиться рецептом, що дозволяє нашим солдатам бути в постійній бойовій готовності – це вживання розчинної кави та нескіченне паління цигарок. Коли читаєш цю книгу, то присмак хімічної речовини під назвою «Три в одному» майже відчувається на смак.
Сайгон пояснює нам не тільки думки Сунь Цзи, але і максими Наполеона. “З часів Карла Великого піхота завжди була погана”, – говорить славетний корсиканець. А потім додає: “у моїй армії не було французького солдата, який не вважав би себе здатним протистояти ворогові і перемогти”. Сайгон лаконічніший: “Піхота… вона піхота. Просто ми тут працюємо… так Вася-піхотний, і ти можеш тут працювати. Переводись, і будемо разом”.
Сайгон написав тому що, по-перше сам бажав цього, написав як вважав за потрібне і переконаний тисячі читачів вдячні йому за це. Умберто Еко вважав що «автору слід було б померти, закінчивши книгу. Щоб не ставати на шляху тексту». Але Сайгон разом зі своїми побратимами вижив, і зберіг для нас історію про справжніх Героїв.
Дуже емоційна книга для повнолітніх, яка як на мене може викликати тільки дві реакції: дуже сподобається, або це не ваша література.