Справжній професор

У звичайному стані студент прагне до локального мінімуму знань.

Отже, професор астрономії Х*****. Справжній науковець старого гарту. Виглядом нагадує Умберто Еко, але більш огрядний і, звісно, не італієць, а наш. Можливо, зайва вага шкодить здоров’ю, зате як зручно покласти руки на живіт. Аудиторія, пара, 80 студентів, кілька груп. Але професор ніби не з нами. Він увесь час дивується: хто ці люди в залі? Здається, він очікував якихось «правильних» студентів. Сказавши тему лекції, він ніби бачить їх – тих, невидимих нам, ідеальних слухачів, які все розуміють.

– Ви, звісно, спитаєте… – звертається він до них, тих інших. І сам одразу відповідає. Так і минає заняття – у дискусії професора з його уявними відмінниками.
– Ви ж чули новину? Це сенсація! Нейтрино мають масу, отже масу Всесвіту треба уточнювати!

Ті інші студенти, мов примарні тіні, ніби кивають у згоді: так, чули, знаємо, згодні.
– От-от! – пальцем професор спрямовує в небо. – Ви могли собі це уявити?!

Ми ж просто щось записуємо, погоджуємось, тішимося. Які ж розумні ті інші студенти, що постійно щось запитують! Але як буде відбуватися залік – не ясно. Здається, вони, ті інші, задаватимуть питання. Якщо спитають конкретно по лекціях – нічого страшного. Та в повітрі витає певна невизначеність: учити чи не учити?

Знання мають властивість танути, особливо коли наближається сесія. До іспиту вони зникають, як атмосфера на Меркурії. Як і ця планета, ми залишаємося без кілець – отже без грошей і вільного часу.

Давні греки ще в III столітті до н.е. дійшли висновку, що Земля обертається навколо Сонця. Ми ж були впевнені лиш у тому, що професор не лихий чоловік, отже якось складемо іспит.

У день іспиту прийшли й ті інші студенти. Професор їх добре знає, усміхається, киває їм. А нас намагається пригадати, але це складніше. Він розуміє: ми присутні були лише «за журналом», як шкільний телескоп, якого всі ніби знають, але ніхто не бачив.

– Звісно, – зітхає професор, – ви цього не вчили. Вони ж скоротили курс. “Вони” – певно, змовилися з ректором. Але професор не вчора народився у видимому Всесвіті. Він теж у змові – з деканом, «чудовою людиною», який розуміє важливість астрономії та нестачу води в лабораторії. Ще у 70-х у дворі університету побудували обсерваторію й лабораторію, але воду так і не провели. Тож замість тупо переписувати конспекти у дівчат і лекції у тих інших студентів, ми маємо шанс заслужити залік працею.

Так ми, як практики, а не теоретики з кабінетів, опановували науку з лопатою в руках. Спека. До заповітної лабораторії лишалося прокопати якихось 10 метрів. Але рух на субсвітлових швидкостях уповільнює час: чим швидше скопаємо, тим швидше доведеться тягти трубу, а раптом іще хтось щось не знає – не можна лишати товаришів у біді. Хай вони теж спокутують своє незнання.

Раптом ми почули стукіт підборів. Частота цих звуків натякала: коліна не згинаються. На горизонті з’явилися дві дівчини – очевидно, сторонній об’єкт, вартий подальших спостережень. Окрім нас трьох у лабораторії міг бути тільки сам професор. Але як учив Шредінгер, стверджувати напевно не можемо.

Дві пари струнких жіночих ніг наблизилися до нашої канави.
– Ви не бачили професора Хейфеца? – запитала одна з дівчат. Ми по пояс у землі, вони – на підборах, голос долинає згори. У горлі пересохло, дотепи вивітрилися, але моторика працює чудово. Як на імперському з’їзді партії, ми дружно підняли руки у напрямку лабораторії біля обсерваторії.

Тут на свіжому повітрі з’явився сам професор. Побачивши дівчат, які очевидно прийшли до нього, він театрально підняв брову.
– Ми до вас, – пояснили гості (під час сесії зайві уточнення не потрібні).

– Щоб отримати залік, треба мати! – урочисто проголосив учений, вказавши пальцем на небо, і зник у сутінках коридору, звідки виринув. Дівчата переглянулися. Попри палюче сонце, в лабораторії завжди було темно й прохолодно. Вони нерішуче зайшли всередину, а нам уже було не до лопат.

За кілька хвилин гості вийшли з усмішками.
– Усього лише конспекти переписати, а я вже собі щось накрутила… – прокоментувала студентка астрономічні особливості здобуття знань.

Що саме вона собі уявила – так і лишилося для нас таємницею.