Позначка: Igor Skifus

(1989, США, Кошторис $55 млн., 100 хв.)
Цей фільм вийшов у прокат 22 грудня 1989 року і в американській кіноіндустрії офіційно вважається найостаннішим фільмом 80-х.

Ось так не бачив – не бачив жодного фільму голлівудського періоду (1982-1990) творчості Андрія Кончаловського, а потім – бац, і подивився.

“Ти зрозумій – Творець, який тонко відчуває, нам тут нахрін не потрібен. Нам потрібен Кріейтор”.
(майже цитата)

Подібно до тих, хто нещодавно переїхав до Москви і ретельно копіює побут і звички “корінних”, Андрій Кончаловський створив більш американське кіно, ніж творили самі американці. Зразковий штамп (або відбиток, якщо завгодно) сподівань і мрій 16-17 річного американського підлітка з глибинки, основного споживача подібних фільмів. Відмовившись від власного стилю, Андрон Сергійович добре зробив свою роботу за технічним завданням замовника і, здається, навіть із задоволенням погрався зі штампами американських бойовиків, зібравши з них (як у лего) енергійний комедійний бойовик.

Роман із Голлівудом закінчувався, великого прориву не вийшло, великих фільмів (рівних “Історії Асі Клячкіної” або “Сибіріаді”) не трапилося, режисер намертво застряг в обоймі “середнячків” голлівудського шоу-бізнесу, придатних для зйомок фільмів класу “Б”… Тож і з творчих, і з особистих мотивів Кончаловського все більше тягнуло в Європу.

Сам Голлівуд теж змінився – суперфраншиза “Зоряні війни”, орієнтована на підлітковий ринок, зірвала фантастичний грошовий куш (тільки перший фільм, за скромного бюджету в 11 млн. доларів, зібрав майже 800 мільйонів), і ще вп’ятеро більше на супутній біжутерії – майках, іграшках, книжках, зошитах, наклейках…). Пріоритети змінилися – замість таланту стала більше цінуватися актуальність, відома американська приказка “Якщо ти такий розумний – чому не багатий?” заграла в кіноіндустрії новими барвами.
Пізніше, в інтерв’ю, Кончаловський скаже:

“Коли я приїхав до Голлівуду, там панувало європейське кіно. Спілберг обожнював Трюффо… Коппола, Скорсезе обожнювали неореалізм… В Америку покликали великих режисерів – Куросаву, Фелліні, Бергмана.
Щоправда, ні Куросава, ні Фелліні, ні Бергман не змогли. Вони приїжджали, дивилися, як усе працює, і линяли. Не могли працювати в Голлівуді. З якої причини? Тому що в Голлівуді царює продюсер. Продюсер – король.
Пам’ятаю, коли я знімав картину “Танго і Кеш” (це величезне виробництво!), продюсер прийшов, сказав: “Ходімо, я хочу з тобою поговорити”. Я кажу: “Я знімаю”. А він каже: “Та не бійся, вони і без тебе все знімуть. Все буде нормально”. “Вони і без тебе все знімуть”… Розумієш? У Голлівуді режисером може бути п’ятирічний хлопчик, який знає два слова: “мотор” і “стоп”. Все інше робиться саме. …
Вийшло так, що я просидів два з половиною роки без роботи, викладав в університеті. Намагався довести всім, що я не верблюд, але це було неможливо. Хоча в мене вже була “Сибіріада”, фестивалі – Каннський фестиваль, успіх, Гран-прі.
Я приїхав у місце, де завжди треба було вміти себе продавати. І я раптом зрозумів, що не вмію себе продавати. Тому що радянська влада. За радянської влади себе продавати не треба, не треба приходити з якимось сюжетом, щось там розповідати і говорити, як багато це все принесе грошей”.

Але – до фільму.

Кончаловський давно шукав спосіб зняти дорогий бойовик, йому гостро необхідно було поправити своє матеріальне становище. Він зняв. Вийшла хрень. Але хрень іскрометна, яскрава і видовищна… Кінець 80-х, початок 90-х – взагалі дивний час: жахливе творилося в масовій моді, музиці, кінематографі, літературі… Усе було жахливо і це давало можливість (вимагало) свіжих рішень і кардинально нових підходів…. І вони вже почали з’являтися у всіх жанрах. Найпізніше, звісно, в Голлівуді – консервативній кузні глянцевого ширвжитку.

Цей фільм свідомо стандартизований під підлітковий бойовик… Від “Кобри”, “Рембо”, “Командос” або фільмів із Сігалом його, хіба що, вигідно відрізняє наявність трохи менш тупих жартів, ніж у перерахованих вище фільмах. Ну і загальний рівень режисури (за абсолютно тупого сценарію) – на висоті, все-таки майстерність не сховаєш. За винятком кінцівки, на рідкість безглуздої. На зйомках цього фільму пересварилися всі – ближче до фіналу звільнили режисера (Кончаловського) і замінили головного оператора, фільм дознімав (якраз кінцівку і загальний монтаж) інший режисер (Альберт Магнолі з купою помічників). Продюсери, втім, поставили в титрах тільки ім’я Кончаловського.

Короткий сюжет (без спойлерів):
Два бравих поліцейських з відділу боротьби з наркотиками ділять Лос-Анджелес. Обидва вважають себе найкращими, недолюблюють один одного і зривають зловісні плани мафії раз по раз. Один із них (Рей Танго – С. Сталлоне) – випещений забезпечений інтелектуал (грає у вільний час на біржі, ходить у костюмі-трійці й окулярах, розумно висловлюється). Злегка схильний до садизму (зрозуміло – тільки щодо поганих людей), злочинців ловить заради гострих відчуттів у житті. Інший коп (Гейб Кеш – К. Расселл) – симпатичний м’язистий роздовбай з манерами вуличної шпани і вічними фінансовими складнощами. Злочинців ловить за покликом серця і взагалі – любить постріляти, потрахатися і покепкувати, як і належить роздовбаю, що виріс на вулиці.
Зловісній мафії ці поліцейські набридли гірше за грижу, і вирішує зловісна мафія підставити їх, відправити до в’язниці і там убити… Бравим поліцейським це не подобається і вони намагаються, з жартами і мордобоєм, виплутатися з цієї ситуації і знищити зловісну мафію.

“Танго і Кеш” – бенефіс двох зірок: Сильвестра Сталлоне і Курта Расселла, всі інші – просто статисти, гарнір навколо основної страви. Сильвестр щойно відіграв у “Кобрі” і “Рембо III” і дедалі більше починає тяжіти до комедійного амплуа, вдосталь наївшись героїки (далі будуть комедійні “Оскар”, “Стій, а то мама стрілятиме”). Цікавий факт: Кончаловський у своїй книжці “Низькі істини” відгукується про Сталлоне як про єдину людину, яка мислить, на тих зйомках. І єдиного актора, який серйозно і творчо підходив до своєї роботи, розробляв разом із режисером психологічний характер персонажа та інше… На екрані, втім, ми бачимо класичного Сталлоне, тільки часом у костюмі-трійці та окулярах.

Курт Расселл – чудовий актор, справжній професіонал, який і в цьому фільмі зіграв бездоганно. Спочатку в ролі Кеша мав зніматися Патрік Суейзі, але він залишив проект. Втім, Расселл грає так схоже на манеру гри Патріка Суейзі, що я навіть не помітив різниці. Тому що – професіонал.

Останній американський фільм 80-х, знятий російським режисером, вважається вдалим. На відміну від інших американських робіт Кончаловського, цілком окупився в прокаті (зібрав 63 мільйони доларів за витрачених 55 мільйонів), його помітила публіка і остаточно переконав режисера, що робити йому в Голлівуді більше нічого. На початку 90-х Кончаловський повернувся на Батьківщину.
“Танго і Кеш” залишилися прикладом блискучого кічу, непоганим зразком стандартного американського комедійного бойовика кінця 80-х років, у якому втілені сподівання та інтереси підлітків того часу.

(с) Igor Skifus

Не устаю повторять об этом интересном эффекте, когда фильм из золотого наследия Голливуда спустя полвека после выхода в свет смотрится совсем иначе, обрастает смыслами и интонациями, которые туда не вкладывал автор, которые туда вложило время. Именно на таких фильмах, на мелких бытовых деталях виден тот медленный и постоянный дрейф нравственных, моральных, социокультурных ценностей, который происходит в нашей цивилизации. Этот дрейф сложно уловить находясь в потоке, но подобные фильмы — как фотография из конца 60-х годов — показывает то общество и атмосферу естественно и в деталях. За это я и люблю старые фильмы. А еще за то, что так уже никогда больше не будут снимать. Просто не получится (прекрасную историю об этом сделал режиссер Николя Бедос в фильме «Прекрасная эпоха», La Belle Époque, 2019).

Но вернемся к нашим ковбоям.
Юный жизнерадостный техасский ковбой Джо («ковбой я — ряженый, зато жеребец — настоящий, гы-гы-гы») устав от мытья посуды в местной забегаловке, отправляется в Нью-Йорк, чтобы стать жиголо и трахать богатых старух за деньги.
По ходу сюжета российский бэкграунд накладывает сравнение с «12 стульями» Ильфа и Петрова — как они могли бы звучать в Нью-Йорке в конце 60-х, только американская трагикомедия будет потрагичней. В остальном — сравнение вполне допустимо: и там и там компания из «списанного в тираж представителя прошлого» и «авантюрного энергичного маргинала» начинает свое путешествие к своей недостижимой мечте — сладкой жизни, большим деньгам, уважению и любви.

«Мулаты, миллионеры, бухта, экспорт кофе, чарльстон под названием «У моей девочки есть одна маленькая штучка»! О чем говорить!»

Полвека назад этот американский кинодебют британского режиссера Джона Шлезингера вызвал фурор. Целый букет премий, включая Берлинскую, «Золотой глобус» (6 номинаций), три премии «Оскар» и прочее-прочее, включая награду ООН. Восторженные критики называли «Полуночного ковбоя» «предтечей постмодернизма и одним из главных контркультурных фильмов (наряду с «Беспечным ездоком»).

Список номинаций — очень длинный и сейчас уже не помнят, что путь фильма к зрителю был очень тернист: поднятая тема мужской проституции на улицах Нью-Йорка, сцена с «туалетным Иисусом» — шокировали американского обывателя, который массово покидал премьерные показы, а Американская киноассоциация (MPAA) выдала фильму категорию «Х» («фильм, содержащий порнографические сцены», этот фильм — единственный из этой категории (впоследствии она была смягчена), который получил «Оскаров»). Лишь обилие наград (включая «Гремми» за музыку к фильму) и восторженная критика заставили публику и власти изменить оценку фильма.

Прекрасен основной дуэт героев в исполнении Джона Войта («Оскар» за лучший дебют) и Дастина Хоффмана. Режиссер, кстати, не хотел брать Хоффмана — актер был на гребне славы после фильма «Выпускник» («Золотой глобус» за лучший дебют, номинация на «Оскара» за лучшую мужскую роль) и Шлезингер опасался, что ему сложно будет сыграть «незаметного столичного пройдоху» во время съемок. Чтобы доказать обратное, актер назначил встречу исполнительному продюсеру на углу улицы в Манхэттене, оделся в грязные лохмотья и собирал милостыню в паре шагов от продюсера, который его не заметил и не «раскрыл». Роль стала его.

Вообще, славящийся своим трудолюбием и стремлением к максимальной достоверности, Дастин Хоффман шел на большие жертвы по ходу съемок. Чтобы хромота героя выглядела натуральной, актер ходил с камнями в ботинках. А в ставшей хрестоматийной сцене, где Рицо чуть не сбивает такси, Хоффман пошел на реальный риск ради выигрышной импровизации. Переходя дорогу с Джоном Войтом, он подавил в себе желание предупредить водителя о том, что снимается кино, и смело продолжил движение, выкрикивая культовое: «Я здесь иду!».

Американский киноведческий журнал «Premiere» ведет рейтинг «Сто лучших киноролей», работа Дастина Хоффмана в этом фильме находится там на седьмом месте. А сам фильм по рейтингу американского института киноискусства находится в списке «Сто лучших картин американской киноиндустрии» на 38 месте.

Джону Шлезингеру удалось снять своеобразную «антисказку об американской мечте». Наряду с новаторскими приемами, сам фильм — включая постановку кадра, игру актеров, сюжетные линии — сделан в манере «Классического Голливуда», к которой привык американский зритель, рассчитан на обычного зрителя и, по своей сути, готовит обычного американского зрителя к «Новому Голливуду» — к тому повороту, который произойдет в кинематографе под влиянием нового европейского кино, новой музыки, новой эстетики.
В фильме есть сцена: Рицо (Дастин Хоффман) заявляет Джо (Джон Войт): «Все ковбои – педики». Разъяренный Джо кричит: «А Джон Уэйн — тоже ковбой. Он что — педик?». На премии «Оскар-1969» и Дастин и Джон были выдвинуты на номинацию «Лучшая мужская роль». Их обошел Джон Уэйн (за роль в фильме True Grit). Говорят, после церемонии он подошел к Хоффману и спросил: «Это в вашем фильме меня педиком обозвали?». Что ответил Хоффман — история умалчивает.

Сейчас, спустя более полувека после выхода этого фильма, уже не так интересно смотреть на новаторские приемы с «клиповым монтажом» и внезапными флэшбэками (прием был массово растиражирован после этого фильма и вошел во все учебники по режиссуре), уже не так восхищаешься смелостью отдельных сцен (видели и посмелее), а вот сама история смены парадигмы развития общества (и здесь уместно сравнить с другим, более ранним, фильмом «Завтрак у Тиффани» 1961 года) вызывает интерес. У меня по крайней мере.

Американский критик Роджер Эберт пишет в своей статье:

«Пересмотр фильма в 1994 году, подтверждает мое мнение, высказанное в 1969 году, что фильм оказался больше, чем его задумывали. Джо и Рицо поднимаются как герои над предложенным им сценарием и начинают жить своей жизнью. Обретая собственную реальность, в отрыве от фильма и сценария.»

(c) Igor Skifus