Позначка: Іван Хомяк

Якщо ви думаєте, що проблеми в університетського середовища США почалися після приходу Трампа, то ви помиляєтеся. Криза і занепад почалися набагато раніше. Певною мірою – це частина світової наукової та викладацької кризи, яка накрила нас на межі ХХ і ХХІ століття. У кожної країни були свої проблеми, але вони частина загальної. Джерело проблеми – гроші.
Загалом ми маємо три джерела грошей: політики, які хочуть сподобатися виборцям, бізнесмени-благодійники, які хочуть сподобатися акціонерам та споживачам, бізнесмени, які хочуть заробити грошей на наукових відкриттях. Усі три джерела є проблемою для науки в класичному її розумінні. Вони вбивають академічну свободу.
Академічна свобода – це ключовий елемент наукового прогресу. Це інженери-конструктори повинні працювати в ієрархічній дисциплінованій команді над поставленими конкретними техзадачами. Наука так не робиться., Вчений повинен мати свободу творчості. Наука – це творчий процес, який виростає із внутрішнього прагнення творця. Решта, це просто констатування спостережуваних фактів (принцип “міряй і не думай”) або інженерія, хоча вона теж часто вимагає індивідуальних творчих рішень.
У тоталітарних спільнотах дуже рідко робляться фундаментальні проривні відкриття людьми, які зрослися із ними. Саме тому коли, я вас спитаю про дисидентів серед радянських біологів, зламаних навіки лисенківщиною, ви будете довго ґвалтувати пошуковики. А коли про радянських фізиків, яким дали свободу заради перемоги у ядерній гонитві, то більшість назве пару імен без обдумання. Навіть у туполівській шарашці інженерам давали можливість відчувати таку свободу в межах їхнього ув’язнення. Це є причиною того, що тоталітарні держави здебільшого крадуть винаходи в ліберальних. СРСР, РФ, КНДР, КНР навіть зараз користуються більше краденим ніж своїм. І це при шалених капіталовкладеннях. Чому?, Тому, що така біологія наукової діяльності.
На кінець ХХ століття вчені почали різко втрачати академічну свободу. Політики перераховують гроші платників податків лише на користь своїм електоральним надбанням. Грантодавці від них не відстають – вони теж роблять це із популістичною метою. А бізнес хоче швидкий результат від прикладної науки, не вкладаючись в фундаментальну, яка є базовою для усілякої нової інженерії. Там, де це робиться, спостерігається найбільша маса академічної недоброчесності. Як ви думаєте, чому дослідження в фармакології найгірше відтворюються. Тому що бізнесу потрібні суперприбуткові ліки, а не дослідження ефективних ліків.
Гроші – причина того, чому керівництво наукових та освітніх установ, жорстко придушує усіляку наукову свободу заради зализування до блиску дистального кінця травної системи багатим та популярним грошодавцям. Як казала одна житомирська політикиня “Цена вопроса рупчик”.
Із американської “Ліги плюща” видавлювали вільнодумних вчених та професорів, і коли в топі була ультраліва повістка, і зараз коли вона ультраправа. Колись сказав “All lives matter.” і тебе вже ніде на професорську посаду не візьмуть, будь ти хоч мільйон раз нобеліський лауреат. Зараз скажи щось проти Трампа… Тож, із його приходом, нічого не змінилося. Перед ученими останні півстоліття завжди був вибір маневрувати і намагатися зробити, хоч щось, або виїжджати деінде. Хтось прогинався, хтось маневрував, а хтось мусив голосувати ногами.
Я часто бачу коментарі під новиною про виїзд єльських професорів, мовляв, нехай би залишалися і боролися за свої права та свободи. Коли “народ і партія єдіни”, то це буде лише сепуку. Любить наш народ забивати цвяхи мікроскопом. За такою логікою Альберт Ейнштейн, Енріко Фермі, Ліза Мейтнер, Отто Фріш, Ганс Бете, Едвард Теллер, Джон фон Нейман і Нільс Бор мали не утікати від нацистів, а ходити проти Гітлера на одиночні пікети? О, це був би ефективний протест найкоротшою дорогою в концтабірний крематорій. Америка найближчого майбутнього , сучасна Росія чи нацистська Німеччина минулого не відрізняються по суті. Ми теж однією ногою стоїмо в тоталітаризмі і хто знає, як воно буде, коли припиниться військовий стан та пройдуть певні політичні процеси.
Моя думка буде непопулярною для більшості читачів цього допису. Національної науки не існує. Наука – це загальнолюдська цінність і власність. Вчений – це надзвичайно дуже рідкісний соціально-психологічний збоченець, який може принести велику користь людству своєю працею і майже нічого за це не отримає. Ви багато заплатили Фарадею за електрику, Ейнштейну за GPS, а братам Кюрі за електронні годинники? Вчений працює на усі майбутні покоління людства. Саме тому, єдиним етичним кроком для нього є ось так працювати до останнього подиху. Якщо замість того, щоб виїхати і творити, він залишиться і буде намагатися виправити помилки свого малого соціуму, то він зрадить велику моральну мету заради малої. Якби Тімоті Снайдер залишися і “боровся”, то він здійснив би аморальний вчинок з огляду на усі майбутні людські покоління. Етичні цілі ієрархічні. Ви ж не назвете вчинок українського добровольця аморальним, якщо він знехтував інтересами своєї родини, заради інтересів держави чи нації? То чому єльських професорів, які вибрали працю заради усього майбутнього людства, замість боротьби за академічну свободу в окремій країні, ви вважаєте аморальними? Де логіка?
Трохи від себе. Я не вважаю себе вченим. Така українська ситуація. Я викладач із дослідницьким досвідом. Ось уже майже 23 роки я працюю в одному університеті. Незважаючи на мої скромні досягнення в науці, кожного року я отримую 2-3 пропозиції попрацювати деінде. Якщо ви думаєте, що я відмовляюся із патріотичних міркувань, то ви глибоко помиляєтеся. Причин дві. По перше, у мене проблеми із мовами, особливо із іноземними. Це особливість мого мозку. Я ніби то добре приховав свої вроджені логопедичні та лінгвістичні проблеми, але це лише маскування. Ціною неймовірних зусиль, це можна було б подолати, як я це зробив із українською, але…. Друга і головна причина – академічна свобода. Ніде, в жодному із закладів, куди мене запрошували, я не мав би такої академічної свободи, яку маю зараз. Це для мене найвища цінність. Так, є проблеми із фінансуванням, війна, засилля бюрократії – це проблеми. Але, їх можна подолати. За 22 з половиною роки, жоден керівник, жодного рівня мого університету не втручався в мою академічну свободу. Хочу досліджувати впливи шахедів на відновлення рослинності – будь ласка, захотів провести серію експериментів із використання місячного реголіту – без питань, “вплив ландшафтів на дезадаптацію” – СПФ до моїх послуг. Якщо я завтра захочу в себе в 318 лабораторії влаштувати куточок “Зони 51” , то отримаю повну підтримку від керівництва на усіх рівнях. Це дуже багато коштує. Свобода творчості найнеобхідніша в науці річ. І необхідна вона усьому людству на багато поколінь вперед.

(c) Іван Хомяк

Мені часто закидають, що вживаю міжнародні наукові (латинські) назви. Мені кажуть: “Перекладіть на українську, бо так незрозуміло та непатріотично”. Однак, перекласти на українську назви синтаксонів за системою Браун Бланке інколи неможливо, а інколи й нерозумно. Ми ж не перекладаємо “електрон” на “бурштинчик” чи “протон” на “ствердник” чи як там “чистоукраїнською сказати “позитивний”. А перекладіть на українську тонзиліт, апендицит, геморой. Болить горло, болить живіт і болить гепа? Такий переклад не дає точного окреслення поняття. Це як “вегето-судинна дистонія” чи просто “чомусь болить голова”. Їх можна замінити реченням або великим словосполученням – запалення… Далі пішли проблеми, бо мигдалики слово запозичене, лімфоїдні теж… Інколи, потрібен абзац із кількох речень. Перекладіть українською назву класу рослинних угруповань “Epilobietea angustifolia”. Це буде вже кілька не дуже коротких речень. Ось я зараз пишу аналітичну довідку на 40 сторінок, де купа міжнародних наукових назв. Якби я намагався їх перекласти, це додало б не менше, ще як 10-15 сторінок. Нечитабельних сторінок. Читати його прийшлося б, як німецьких класичних філософів – поки добрів до кінця речення, то забувся, що було на початку.
Мова повинна розвиватися. “Криштально чиста мова” кандидат в мертвяки. Адже, важливою є точка кристалізації. З якої пори вважати мову не забрудненою запозиченнями? З часів до Котляревського чи після? Не забуваймо, що він сам пододавав туди чимало неологізмів (Ось знову вискочило неукраїнське слово – неологізм). Якщо у світі з’являється новий об’єкт чи явище, що отримало своє власне ім’я, то нам запозичити його чи намагатися витворити щось донашогоподібне? Так смайлики можна замінити посмішками, куди не йшло тотографії замінити світлинами, але протони та Isoëto-Nanojuncetea нехай залишаться такими, якими ми їх вперше зустріли.
(c) Іван Хомяк

Коли наприкінці ХХ століття почала формуватися справжня психогенетика, то в неї з’явилася велика проблема – а що ми вивчаємо? Раніше було просто – береш якусь рису обличчя (наприклад, величину і форму надбрівних дуг) і кажеш, що у людина за характером схильна або несхильна до антисоціальної поведінки. Ну і звичайно, стверджуєш, що її діти успадкують цю схильність. А далі усе просто. В “цивілізованих” країнах рекомендувалося “схильних до криміналу за формою брів” брати під поліцейський нагляд, якщо вони дійсно щось учворять, то їх примусово стерилізувати. В менш цивілізованих країнах людей за цими ознаками ділили на “касти” і наймеш бажані для влади касти фізично знищували. І це було дуже модньо у всіх країнах без винятку в першій половині ХХ століття – усі вони мали свої євгеністичні товариства.
Згодом психогенетики вирішили фантазію авторів перевірити статистично. Роботи типу “Будова тіла і характер” Е.Кречмера з’явилися досить давно та до ІІ світової на них не зважали. І що ж нам показала статистика? Виявилось, що не все так однозначно. А коли вже ми дійшли до роботи із великими базами даних ДНК неоднозначність, крім крайніх випадків психопатологій не зникла.
Проблема в тому, що риси характеру чи психіки, про які написано купу психологічної літератури, як окремі біологічні одиниці, існують в основному в уяві вчених-психологів. Насправді, ми спостерігаємо неперервні (континуальні) ряди поведінкових реакцій породжених поєднанням (інтеграцією) кількох спадкових і набутих рис. Наприклад, таку характеристику як критичність мислення, ми не зможемо виокремити і поміряти об’єктивно. Адже, три четверті людей схильні до когнітивних помилок. А є ще три чверті людей сильно залежні від думки референтної групи (авторитетного оточення) і є конформістами. Поєднання конформізму із когнітивними проблемами це найяскравіший прояв відсутності критичного мислення. Водночас ці дві групи не повністю збігаються. А ще є нюанси. Наприклад, нонконформісти, які готові приймати будь яку думку, аби лише проти свого оточення. Чи конформісти, які потрапляють в адекватне оточення. З людьми усе складно. Наші прихильності чи переконання більш залежні від поєднання випадкових факторів ніж від нашої природи.
(c) Іван Хомяк

Наше розділення оточуючих на «своїх» і «чужих» глибоке й інстинктивне. Якщо людина протягом 0,1 с бачить за якимось ознаками «чужого», то все відбувається автоматично. Раніше ніж включаться вищі відділи мозку (за 0,2 с), що послуговуються вихованням, спрацьовує (за 0,07-0,08 с) мигдалевидне тіло, яке генерує страх та агресію і та частина гіпокампу, яка відповідає за почуття огиди. Ознаками «чужого” можуть будь які відмінності. Наприклад, це почуття виникає щодо представників інших рас. При цьому, людина може не палити хрести і не носити костюми іспанської інквізиції, а бути активним прихильником BLM. До речі, расове несприйняття стихає, якщо на людині бейсболка або футболка «своєї» команди. Отже, існує вроджена й набута системи маркерів, які ділять оточуючих на «своїх» і «чужих».

Сказати, що це добре або погано – згрішити проти істини. Все залежить від конкретних соціальних обставин. Так само наївністю чи свідомою маніпуляцією буде твердження, що це можна змінити за допомогою виховання. Вихованням ми зможемо зробити лише дві речі: зміцнити силу волі (привчити послуговуватися прифронтальною корою наперекір поривам «нижніх» відділів мозку) та виробити правила поведінки, на які буде направлена ця сила волі. І тут ми маємо визнати, що із фізіологічних та соціальних причин здатність різних людей активізувати прифронтальну кору (вмикати силу волі) неоднакова. Є ті, хто має можливість включати силу волі (сеченівське гальмування) і ті, кому це робити дуже важко. Стверджувати, що це виключно недоліки виховання або виключно фізіологія, теж невірно. В кожному окремому випадку – це певна пропорція фізіологічного та соціального. Тут важлива точна діагностика і відповідний до неї баланс між психотерапією та фармацевтикою.

Але є ще один цікавий момент. Схильність до загальної любові, альтруїзму, та гострого почуття справедливості – наслідок впливу окситоцину. Тут знову протистояння цього нейрогормону і прифронтальної кори. Людина із низьким вмістом окситоцину може діяти «соціально», за допомогою сили волі, втілюючи ідеї, отримані під час виховання. Вона може жертвувати своїми інтересами, турбуватися про дітей, підтримувати близьких. Так не від серця, так не щиро, так лише після роздумів, але усвідомлено. Так само людина із високим вмістом окситоцину може частково стримувати себе від різних «альтруїстичних безумств», що шкодять їй та оточуючим. Отже, люди діляться на альтруїстів та егоїстів відповідно до свого ендокринного статусу та здатності прифронтальної кори контролювати несвідомі пориви.

Але в окситоцині є ще одна, «темна» сторона. Із зростанням його концентрації, дискримінація на «свій» і «чужий» підвищується. Тобто, чим більше в людині щирого альтруїзму, тим більше ненависті до тих, хто не має відповідних «своїх» маркерів. Дуже часто активні борці проти насильства та дискримінації схильні до саме насильства і дискримінації. Вони хочуть хейтерити хейтерів, булити булерів і не тільки. Достатньо не відповідати якомусь встановленому в середовищі «своїх» параметру, або поставити під сумнів якийсь догмат і ти отримаєш за усі гріхи людства. Саме в цьому ховається причина перетворення лівацьких систем «боротьби за справедливість» на нелюдські, тоталітарні, агресивні спільноти. Тут нічого соціального – чиста фізіологія.

Оминайте альтруїстів і активних борців за справедливість – timeo Danaos et dona ferentes.

(c) Іван Хомяк

В етиці (науці про мораль) я бачу три основних проблеми:
1) Що може і що не може розглядатися із позиції моралі?
2) Хто може і хто не може робити моральні судження?
3) Що робити в ситуації етичної дилеми (невизначеності)?
Для будь якої речі у Всесвіті головним законом є виживання. Способів вижити є дуже багато. Хтось прагне індивідуальної стійкості, хтось бере кількістю, хтось гнучкістю, а хтось співпрацею. Для складної співпраці потрібні правила, які регулюють відносини (напр. між людьми в суспільстві). Це і є сфера дії етики. Частина із цих правил успадковується генетично, а частину ми набуваємо в процесі життя. Набуті правила часом встають в конфронтацію із успадкованими. Оце змагання прифронтальної кори із рештою мозку і є моральним вибором. До цього слід додати, що у різних людей різний соціальний досвід. Тож, часом більш загальні моральні закони можуть конфліктувати із своїми аналогами в меншій групі. Наприклад, дитина вихована в середовищі злодіїв, матиме мораль, яка відрізнятиметься від тієї, що є в «великому» світі. А ще додам, з різних причин, в тому числі генетичних, фізіологічних чи психологічних у деяких людей поріг фронтальної кори низький. Вони фізіологічно не здатні опиратися інстинктивним поривам. Гени пальцем не поправиш. Не ставте клептократа завскладом, соціопата вихователем, а клоуна президентом – не буде проблем із мораллю та безпекою. Там, де можна лікувати – лікуймо, де коригувати – коригуймо, але не можна сліпого призначати водієм автобуса, лише із страху бути звинуваченим у дискримінації.
Оскільки, мораль – це спосіб соціуму адаптуватися до умов середовища, то його зміни призводять до зміни моралі. Немає єдиної і універсальної моралі для усього світу на усі часи. Релігія і політика стверджує протилежне, але вони брешуть. Тому, аналізуючи вчинки, які відбуваються десь і колись, ми маємо оцінювати, як це сприяє виживанню або прогресу соціуму, а не наскільки це відповідає нашому місцю, часу чи світогляду. Це є перша моральна дилема. А ще, вплив поведінки людини на процвітання соціуму може носити як прямий так і опосередкований (відтермінований) характер. Часто ми не можемо оцінити моральність, тому що час іще не настав. Це є друга моральна дилема.
Третя моральна дилема взуває перші дві – розділення сфери особистого і суспільного. Особисте не підлягає розгляду із позиції етики, але суспільство настільки динамічне і складне, що провести межу майже не можливо. Лозунг «моє діло – моє тіло» – це пояс Кайдашихи. Спробуйте визначити де закінчується моє, а де починається суспільне. Ось вам простий приклад. Вулицею ізраїльського містечка, жінка тягне вередуючу дитину. Її терпець увірвався і дитина відхвачує по попі. До неї підскакує перехожа:
– Яке ви маєте право бити дитину?!
– Яке ваше діло?! Це моя дитина!
– Ви вдарили не вашу дитину, ви вдарили громадянина Ізраїлю!
Я не запитую вас про те, чи можна вдарити дитину. Я запитую про те, чи має суспільство втручатися в відносини мами і дитини? Як і коли? Що таке дитина? Це з точки зору біології напівавтономна брунька материнського організму. Згадайте скільки років мами кажуть «ми покушали», «ми покакали». «Її тіло – її діло?». «А ви її носили, а ви її родили, а ви її ростили?» – скажуть матері. Де провести межу між правом матері на дитину і правом суспільства на свого громадянина?
Зменшимо градус – поговоримо про секс. Наскільки суспільство може втручатися в статеві стосунки? Не поспішайте казати ні на скільки, бо є зґвалтування і розбещення. Для себе я вибрав три правила: «секс має бути добровільним, усвідомленим і безпечним». Та чи мої правила є універсаліями? А як щодо полігамії, дошлюбного сексу і подружньої зради? Є загальноприйняті норми але між загальноприйнятим та істинним прірва розміром у Всесвіт. Часто цими трьома правилами не обійтися. Тож чи є за їх межами об’єкти етики?
А тепер знову підвищимо градус дискусії – поговоримо про борщ. То квасолю кидати чи ні? З одного боку, що б не їла людина – це не є соціальною проблемою. Навіть, якщо вона їсть кажанів чи інших людей. Головне, щоб вона не полювала на людей заради їжі і щоб кажани не були в ЧКУ. Із іншого боку поява кошерної їжі – це був один із способів врятувати ізраїльський народ від знищення через релігійну і культурну асиміляцію. То чи можуть бути моральні табу щодо їжі?
Перейдемо до другого питання – хто має право робити моральні судження? Оскільки, я і так написав багато букв, то скажу коротко – усі. Кожен член суспільства має право (а можливо і обов’язок) на етичний аналіз відносин між іншими членами в зрізі впливу на виживання цього суспільства. Ви ж не скажете, що я не маю права засуджувати вбивцю, тільки тому, що я не вбивав, або, що мене не вбили? То чому в інших випадках можна запроваджувати дискримінацію за віком, освітою, статтю, життєвим досвідом чи політичними переконаннями. Кожен має право аналізувати всіх і бути проаналізованим усіма. Але..
Але розв’язання моральних дилем завжди носитиме ймовірнісний характер. Відповідь залежатиме від часу, місця і обставин, але ніколи не буде точною. Соціальна наука має стати справжньою наукою і об’єктивно, без хайпу і бажання сподобатися натовпу навіжених мавп, розглядати відносини між людьми в розрізі їхнього впливу на виживання суспільства. Вона має уточняти межі між особистим та суспільним, визначати сферу відмежування моралі, будувати прогнози… Опираючись на вищесказане, я вважаю аморальною тенденцію українського мордокнижжя виключати прифронтальну кору і, видушуючи гормони до останньої краплинки, вести смертельний бій за межу, яку апріорі не можна встановити. Учіться в нас екосистемологів: між екосистемами завжди є екотон – зона, де ще не почалася одна із них та не закінчилася інша.
(c) Іван Хомяк