Андор (2 сезон) / Andor (2 seasons)

Отже, другий сезон Андора. Знято справді якісно — операторська робота, атмосфера, діалоги не стидаються міркувань довше ніж на два рядки. На тлі Аколіта, що іноді схожа на серіал про джедаїв з TikTok, Андор виглядає як серйозна політична драма… ну, просто у світі, де колись літали на «Millennium Falcon».
Але ось у чому проблема: магія Star Wars десь… розтанула. Ні Вейдера, ні світлових мечів, ні відчуття, що за повстанням стоїть щось більше, ніж бюджетна депресія і складна політична логістика.
Цільова аудиторія? Хто вона взагалі? Ті, хто у 1997-му ще ходили на Приховану загрозу, тут відчувають дивний присмак «ну окей, але де епос?». Сучасні діти — ті взагалі навряд чи дочекаються кінця другої серії, не переключивши на щось, де хоч хтось махає мечем або хоч стріляє вчасно.
Замість «казки з політикою» вийшла «політика з натяком на казку». І якщо перший сезон ще мав ефект новизни («ого, та Зоряні війни можуть бути серйозними!»), то другий вже виглядає як курс лекцій для поціновувачів демократії.
Головне питання: де сюжет? Де той нерв, що тримав фанатів ще з часів Люка і його “I am a Jedi, like my father before me.”? Тут усе ретельно, глибоко, повільно — і, здається, трошки марно.
Може, справа навіть не в Андорі. Можливо, просто прийшов момент, коли франшизу краще поставити на паузу. Не вбивати, не знецінювати, не зводити до пародії — а просто дати їй відпочити. Щоб одного дня знову з’явився герой, що запалить меч, увімкне саундтрек Джона Вільямса — і нагадає, чому ці історії жили в серцях поколінь.
А поки що — сувора реальність Галактики. Без міфу, без містики. З податковими зловживаннями та проблемами енергетичної децентралізації. І начебто це теж важливо. Але точно не те, заради чого колись вішали плакат Вейдера над ліжком.