Zero Day

Колись у кіно все було просто: світ на межі катастрофи, герой збирає команду, всі разом рятують планету.
У класичній команді рятівників світу обов’язково були: відчайдушна жінка-красуня, технар із соціальними проблемами, харизматичний афроамериканець, дотепний представник ЛГБТ+ або замкнений азіат — і всі вони героїчно гинули десь ближче до середини фільму, залишаючи головному герою простір для пафосу та помсти. Іноді виживала жінка — для ефектного фінального поцілунку.
Сьогодні — інші реалії. Герої більше не просто герої. Вони — носії правильного політичного контексту. І серіал “Zero Day” від Netflix — приклад саме такого кіно. Тут, щоби врятувати світ, мало просто перехитрити хакера — треба ще встигнути обговорити реформу поліції, зміну клімату, мову інклюзії та нагадати глядачам, чому дезінформація — це погано.
На чолі країни — темношкіра президентка. Попередник, білий чоловік старшого віку, знімає кандидатуру з виборів. Звучить знайомо? Так, алюзії не просто прозорі, вони вже вийшли з тіні з транспарантами.
Сюжет — про змову, кібератаку, фальшиві наративи і гібридну війну. Але всі ці теми, замість того щоб бути двигуном драми, перетворюються на зручні тумби для виголошення правильних тез. Якщо і діжку меду додати дегтю, то бочку треба викидати. Але не тоді, коли деготь лише зверху. Можна ще спробувати ложкою зібрати, вибрати, відфільтрувати. І ось “Zero Day” — саме той випадок. Де замість того, щоби викинути всю бочку, хочеться все ж врятувати трохи сюжету, трохи акторської гри, трохи ідеї.
Окремий уклін Роберту Де Ніро, який намагається зіграти людину в той час, як усі навколо — гасла. Його персонаж — останній уламок старого Голлівуду, де дія йшла попереду декларацій. Але навіть він, здається, трохи втомився.
Netflix сьогодні не просто знімає серіали — він знімає заяви. І якщо хочеться подивитися політичний маніфест у форматі трилера — ласкаво просимо. Якщо ж у планах було щось на кшталт “Дня Шакала” чи “Карткового будинку”, краще зробити собі чай і знайти стару добру VHS-касету.
Серйозне обличчя, повільний зум, глибокий голос за кадром: “Питання не в тому, хто атакував Америку. Питання — хто хоче, щоб ви думали, що знаєте відповідь.”
І десь поруч тихенько плаче Ян Флемінг.