“Тарас Григорович Шевченко не був живописцем”

Мистецтвознавиця Діана Георгіївна Клочко на своїй сторінці в Фейсбук пояснює в чому помиляється публічний філософ, професор, викладач Київського національного університету ім. Т.Шевченка:

Тарас Григорович Шевченко не був живописцем. Хоч дійсно навчався у майстерні живописця Карла Брюллова і частенько там бував (навіть деякий час і жив), та, як учень Академії художеств, вчащав до ермітажу, щоб копіювати малюнки і офорти Рембрандта у приватному імператорському зібранні.
А після отримання у 1842 році диплому Академії за полотно “Катерина”, писаного олійними фарбами (бо такими були правила захисту), Шевченко одразу й почав займатися графікою.
Якби пан АБ поцікавився, він би взнав, хоча би й із Вікі, що “Живописна Україна” 1844 р. – це серія офортів. Тобто папка графічних листів, розглядаючи які, не помітимо жодного, – ані в композиції, ані у темах, ані у моделювання об`ємів і світлових ефектів, – впливу Брюллова. Як і у численних автопортретах, замальовках і ескізах.
До слова, петербурзького цензора у 1844 р. не здивувало, що існує Україна, а от АБ у 2022му навіть не здивувався, що графічні малюнки можуть бути “живописними”, а варто ж було б подумати, перш ніж писати фігню.
Отже, брехня друга – “обязан Брюллову мастерством художника”: Шевченко вчився у майстерні Брюллова, але не у Брюллова. І про це написані десятки мистецтвознавчих статей. Які, звісно, філософ-маніпулятор, не читав. Адже повторює загальники радянських ідеологем – “Шевченко обязан…”, не розібравшись, як тоді проводилось навчання у академічних майстернях.
Мені можуть сказати: але ж для отримання звання академіка Шевченко обрав брюлловську “Вірсавію”, саме на знак “благодарности”?
Хм, скажу я на це.
На знак змагання.
Бо учень перевершив вчителя. І довів: офорт може бути ефектнішим за живописний оригінал. За що йому звання академіка гравюри й присвоїли. Між іншим, це був перший прецедент у Європі, де графікам академіків не давали. Адже усі роки від 1842-го, тобто закінчення навчання у академії і до 1859-го, коли (зацитую) “подав до Ради Академії мистецтв прохання щодо отримання звання академіка, надавши їй гравюру: одну створену з картини Рембрандта, що зображає притчу про виноградаря, другу — з картини П. Соколова «Приятелі», – він тільки те й робив, що вправлявся у рисунку.
Освоївши в умовах неволі, заслання і солдатської служби усі існуючі техніки, усіма можливими матеріалами. Акварель, нагадую – також техніка графічна, чого, ймовірно, пан АБ не знає.
Тому, Після повернення до петербурга, Тарас Шевченко заробляв на життя офортними портретами. До нього стояла черга бажаючих (включно з тодішнім віце-президентом Академії художеств Федором Толстим), щоб отримати такий, бодай зроблений із фотографії.
Прикріпляю і зображення офортного портрету 1860 р, бо саме Толстой, а зовсім не Брюллов (він помер 1852 р., в Італії, між іншим), разом із дружиною проявили піклування в справі визволення Шевченка із заслання, завдяки якому його звільнили завчасно 1858 р.
Що ж стосується “низменных пороков”, про які пише пан АБ, то публічне введення в оману (чим він насправді займається, не ознайомившись із азами мистецтвознавства, щоб відрізнити живопис від графіки) – із найогидніших.
Це ж треба так ненавидіти сучасну Україну, щоб такими-от наскрізно цвілими дописами розводити хейт.
От фу і тьфу…
p.s. додумала про “материальный ресурс”, тобто портрет Жуковського. “Ресурс” дійсно безкоштовно створив Брюллов, за що Шевченко йому віддячив, описавши увесь процес і участь у ньому Брюллова у повісті “Художник”, у Новопетровському укріпленні 1856 р. Але добре було би пану АБ згадати, хто зібрав основні кошти, щоб цей портрет зібрав потрібну для викупу суму. І це була аж ніяк не царська родина…
pps. Колега Едуард Димшиць у себе на сторінці мені закидає, що Шевченко був живописцем, а я применшую роль Брюллова у його творчості. Відповідю: так, Шевченко умів працювати олійними фарбами на полотні, що засвідчує і його останній автопортрет 1860 р. Його він написав, бо хотів продати, щоб гроші пустити на Буквар для найбідніших, між іншим. Про те, що цей автопортрет аж ніяк не “школа Брюллова”, а тяжіє до рембрандтівського розуміння старості й світла, я писала у есеї в книжці “65 шедеврів…”. Не придумала от зараз, а писала з аргументами ще 2019 року. Не виправдовуюсь, а нагадую. Бо лекцій чи статей шанованого пана Едуарда про творчість Шевченка не зустрічала.