Оксана Мороз – Нація овочів? Як інформація змінює мислення і поведінку українців
Мені здається, у цієї книжки великі проблеми з влучанням у цільову авдиторію. Ті, хто цікавиться темою, а отже, найімовірніше куплять книжку, вже уявляють усе викладене тут, навчилися перевіряти джерела інформації ще давніше й гортатимуть сторінки, тужачи за значно-значно глибшими exposé навколо того ж Cambridge Analytica, на тлі яких ця книжка – вода водяниста. Жодних неочевидних інсайтів саме про українську сцену, які могли б виправдати існування цієї книжки, там немає. Натомість ті, кому ці простенькі поради з інформаційної гігієни й функціонування інформаційного простору могли би стати в пригоді, думаю, й купувати такого не стануть, бо не усвідомлюють потреби. Коротше, для кого це все було? Хіба що більш медіа-грамотним людям купувати на подарунок своїм менш медіа-грамотним друзям.
Натомість були речі, які мене дивували. Скажімо:
* Однією рукою авторка критикує віруси, а з іншого – некритично відтворює цілу низку, скажімо:
– про Україну як сільську державу: “Цей сегмент [сільських мешканців] дуже численний … можна стверджувати, що вони формують більшість, яка голосує на виборах”. Lol whut? У 2018 році сільські мешканці складали 31.1%, і цей сегмент активно скорочується (приблизно на 16% за 10 років, тобто зараз, імовірно, теж уже менше тих 30%). Явка там теж з низки причин не найвища.
– про прекрасну освіту в СРСР, яка “вчила людину думати комплексно і формувала світогляд”, а радянське інформаційне поле і потреба існувати в тоталітарній державі “розвивали кмітливість і розширювали світогляд” – з усією стандартною ностальгією про розмови на кухні. Тут у мене закінчуються фейспалми, бо мені небезпідставно здається, що (а) існування в СРСР розвивало привчену безпомічність, цинізм і тотальну недовіру до всього, а не кмітливість і аналітичне мислення; (б) відсоток аналітично налаштованих людей (та сама кухонна інтелігенція) лишається приблизно сталим, тільки зараз їх не кошмарять і доступ до інформації більший; (в) радянська освіта давала (тим, хто хотів узяти) широку ерудицію і прокачану пам’ять, але якраз аналізувати й дискутувати не вчила, просто заточена не під те.
– self-congratulatory фігня про те, що блоггери – прям люди з найкращим інформаційним імунітетом, які Розуміють, Як Усе Працює. Ну кам он, блоггери – це не однорідна спільнота, це що завгодно, від бук-блоггінгу до ведичних женщін, які розказують про домашні пологи й анти-ваксерство. Там гуляє стільки інформаційних вірусів, що тримайся.
– І, між іншим, про лайфстайл-міфи – випиймо шот щоразу, як авторка книжки заводить пісню “сегодня слушает он джаз, а завтра родину продаст” “сьогодні ти їси цукор і звикаєш до легкого притоку допамінів, а завтра починаєш для того ж читати сенсаційні сайти-помийки”.
* Фейки, націлені на маніпулювання авдиторією (“віруси”) авторка ніяк не відрізняє від реальних новин. Я розумію, кожен із нас схильний перебільшувати важливість своєї професії, навіть кожен пастух яків певен, що без його череди яків усе пропаде, тому бачити весь світ крізь призму свого фаху – це природно, але ж кам он. Ну, наприклад: “Не такий гучний, але важливий вірус: у період ключових переговорів зі звільнення українських заручників Кремля в ЗМІ було злито інформацію про те, що Україні поставлено ультиматум про звільнення Володимира Цемаха”. Чи спровокувала ця інформація дискусію і чи вплинула на думку багатьох людей? Так. Чи була вона правдивою і реальною підставою для роздумів? Теж так. І мені в авторки бракує розрізнення між інформуванням і маніпулюванням (хіба що вона повністю об’єднує ці два поняття, але тоді це профдеформація така профдеформація).
Щось іще було, що викликало багато запитань, але зараз не згадаю (мабуть, бо каву з цукром випила, лол тричі).
Видання дуже прикольне, з дудлами і наклеєчками штибу “Демократія в країні овочів = диктатура” (це до питання про його можливе функціонування як подарункового), але в цілому, якщо тема цікавить, можна погортати інтерв’ю авторки й тим і обмежитися.