Апокаліпсис сьогодні / Apocalypse Now Redux

Апокаліпсис сьогодні / Apocalypse Now Redux

1979 (версія Redux – 2001), США, бюджет – 31 млн дол., 153 хв. (Redux – 202 хв.)

Колись ця війна закінчиться. Хлопцям у човні це було б тільки на руку. Вони нічого тут не шукали, крім дороги додому… А от я вже побував удома й знав, що того дому більше немає.

Міг стати генералом, але вирішив бути собою.

Чи можете ви, дивлячись фільм, визначити, коли його зняли? Мабуть, для більшості стрічок відповідь буде ствердною. Якість костюмів, декорацій і гриму багато про що говорить. Коли порівнюєш справжню кінохроніку шістдесятих із сучасними зйомками, стилізованими під неї, різницю відразу помічаєш.
Але є фільми поза часом, і байдуже, що вони показують: минуле, майбутнє чи світ, яким він був під час зйомок. Учора, сьогодні й завтра глядач просто отримуватиме задоволення, і лише рік у титрах підкаже, коли ж це зняли.
Чимало глядачів не люблять західного кіно про війну: чи то подвигів рядового, завдяки якому США перемагають у Першій світовій, чи пригод французького партизана єврейського походження, перед героїзмом якого капітулював вермахт.
Наш кінематограф теж не вражає. І є за що не любити екранні втілення воєнної тематики: лихі чужі, хоробрі свої, картонні персонажі й у підсумку фільм із наперед відомим фіналом. Щоправда, в американців фінал завжди щасливий, а європейські майстри вбивають професіоналів на останніх секундах під величну музику Енніо Морріконе. І щоразу, переглядаючи картину, сподіваємося, що він таки встигне, добіжить і зможе.
Коли Френсіс Форд Коппола вирішив знімати фільм про В’єтнам, американські військові не були певні, що кіно вийде ідеологічно «правильним». Тож відкрито не перешкоджали, але надати військову техніку відмовилися. На щастя, допомогла влада Філіппін, яка погодилася надати бойові гелікоптери.
Друга проблема, що чекала на маестро, – гроші. Фільм про непопулярну в Америці війну не здавався безпрограшною інвестицією. Коппола взявся фінансувати стрічку через власну компанію, залучивши аванси прокатників, а коли бюджет почав розповзатися, гарантував додаткові позики власним майном і під кінець зйомок опинився на межі банкрутства, та й шлюб тріщав по швах. Пізніше Френсіс скаже: «Ми знімали цей фільм приблизно так само, як американці вели війну: нас було забагато, ми витрачали забагато грошей і потроху божеволіли».
Фільм викликав суперечливу реакцію серед кіноманів, але, на щастя, чимало глядачів воліють судити про концерт Паваротті не з того, як арію в його виконанні наспівав Рабінович. Понад 100 млн доларів касових зборів урешті поправили сімейний бюджет Копполи; до розлучення, на щастя, теж не дійшло.
«Мій фільм не про В’єтнам; він і є В’єтнам», – казав режисер. Але ця картина не про країну В’єтнам чи мешканців Камбоджі.
Вона про нас із вами. Про те, як ми поводимося, опинившись у незвичному місці з незнайомими людьми. Учора ти був уславленим спортсменом, а сьогодні – рядовий. Ще зранку купався у спалахах фотокамер, твої знімки друкували провідні глянцеві журнали країни, а вже по обіді тебе міняють на бочку пального. Чому? Що сталося? Як таке могло трапитися з цивілізованими людьми?
Якщо хочеться хорошого кіно про життя, стосунки й те, чого «зі мною ніколи не станеться», подивіться розширену версію Redux «Апокаліпсиса сьогодні» – не пошкодуєте, добротне кіно на всі часи.

1969 рік. В’єтнам. Сайгон. Капітан армії США Бенджамін Віллард, чекаючи, коли Батьківщині знадобиться його допомога, цілими днями сидить у готелі. Він п’є, плаче й навіть намагається робити зарядку. Усе марно. Тілом він у готелі, а думками далеко… Кожен отримує те, чого бажає. А Віллард бажає лише одного – повернутися в джунглі.