Разум ученых столь же уязвим, как и у любого Homo

Результаты двойного слепого тестирования эффекта Матфея в науке (https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=4190976) прискорбны. Исследование команды Юргена Хубера показало абсолютную предвзятость рецензирования научных статей.
• Статью, совместно написанную нобелиатом и новичком, предложили на рецензию 3300ти профильным ученым.
Предложили 3я способами:
– скрывая имена авторов (одного или обоих)
– не скрывая
• Из 2611 до кого дошло приглашение, согласилось дать рецензию всего 821. Предвзятость вела к отказам при знании имен авторов: рецензенты не хотели связываться с нобелиатом и тратить время на новичка.
• Дальше все стало совсем плохо. Рецензия зависела, в основном, от того, знал ли рецензент имена авторов (см рис):
– лишь 23% рекомендовали отклонить статью, когда нобелиат был единственным показанным автором
– 48% сделали это для анонимной статьи
– и 65% рекомендовали отклонить, когда новичок был единственным показанным автором.

Итого: статью нобелиата одобряют 77% рецензентов, а ту же статью новичка 65% пускают в отстой.

Следовательно, ученые столь же бессильны против когнитивных искажений, как и судьи, политики, эксперты (https://t.me/theworldisnoteasy/1447), да и вообще все люди.
И это значит, что в предельно усложнившемся мире, вошедшем в зону непредсказуемости, надежды на науку тают. Объективность и непредвзятость решений, предлагаемых наукой, крайне сомнительна. Ибо в ней, как и по всюду у людей, правит эффект Матфея.

Этот эффект, сформулированный еще Спасителем – «ибо кто имеет, тому дано будет и приумножится, а кто не имеет, у того отнимется и то, что имеет», – уже 2 тыс лет считается непреложной истиной, справедливой для всех областей деятельности людей.
Неважно, чем богат человек – деньгами, властью, репутацией, известностью и т.д., – богатые будут и дальше богатеть, а бедные беднеть до конца веков.

Такая несправедливость мира прискорбна, но вовсе не смертельна для развития цивилизации землян. Потенциально смертельной она становится при двух условиях:
1. Бесконечное усложнение мира в результате развития науки, технологий, экономики и устройства социума, влекущее все более сложные экологические, техногенные и техно-гуманитарные кризисы.
2. Достижение интеллектуального предела сложности задач, которые необходимо решать человечеству за все меньшее время на решение.

А главной причиной достижения нами интеллектуального предела сложности решаемых задач стали наши когнитивные искажения. Плата за богоподобный интеллект Homo оказалась неподъемной. Для выживания во все усложняющемся мире, мозг людей использует порожденные им же модели, интегрирующие информацию: полученную наследственно, извлекаемую из социо-когнитивных сетей социума и извлекаемую из собственного опыта. И вот тут засада.

Все 3 источника «отравлены» когнитивными искажениями разнообразной природы. Накладываясь на эффект Матфея, они лишают человека объективности. В результате этого принимаемые нами решения вытекают из искаженной картины мира. Последствия очевидны. Для экзистенциальных задач – это путь к катастрофам. И если в науке и дальше будут доминировать искаженные представления о мире, последствия будут прискорбными.
* * *
За матеріалами ТГ-канала “Малоизвестное интересное”

Чи може русалка бути темношкірою?

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Аргумент “русалок взагалі ніяких не існувало, їх вигадали, тому і темношкіру русалку можна вигадати” мене смішить.
У казках попри нереалістичний сеттінг(?) цілком собі діють біологічні закони, ви не помічали? Люди помирають від хвороб та важких поранень; магічні створіння помирають від настання якихось певних умов (наприклад, розривають себе навпіл, коли хтось вгадує їхнє ім’я). Взимку стає холодно і йде сніг, а навесні на деревах з’являються бруньки. Це все діє попри нереалістичність світу загалом, і саме це у казці приваблює: там показаний звичний для нас, реальний світ (що функціонує природно і логічно), у який вплетені нереалістичні якісь речі.
У тій же казці про Румпельштільцхена ТРЕБА, щоб світ функціонував за природними законами, ТРЕБА, щоб людина не могла навіть теоретично перетворити солому на золото. Не продати солому за золото, а саме створити з одного – інше. Інакше не було б казки, бо не потрібний би був Румпельштільцхен.
І якби Румпельштільцхен вмів уникати угоди, яку він сам оголосив, кастувати нову магію стосовно себе, казки теж би не було. Був би серіал, у якому героїня щодня або щотижня рятує свого первістка від карлика, який хоче забрати його душу, а сам карлик вигадував би нові способи ту душу отримати.
У казках діють не лише закони біології, а й закони логіки і соціальні закони. У серіалі “Персні влади” ми бачимо хобітів, які живуть не дуже заможно та дуже консервативно. Мати каже дочці, що хобіти не сходять зі Шляху, бо це є запорукою їхньої безпеки і виживання. Тобто ця спільнота не виявляє цікавості до чогось за межами її території проживання. Більше того, карає за таку цікавість. А речі, що поза межами спільноти (людей, астрономічні явища), трактує по книгах.
Як у такій спільноті, де більшість складають білі, може мати досить високий статус темношкірий хобіт? Як він міг там з’явитись взагалі? Він просто прийшов до їхнього поселення звідкілясь, продемонстрував класні скілли – і отримав такий статус? Ок. Тоді чому мати фактично забороняє дочці пізнавати світ навколо, якщо у цьому світі є щонайменше ще одне плем’я хобітів зі шкірою іншого кольору? Чому сам цей хобіт не згадує про своє плем’я, звідки він з’явився?
Цей хобіт не з іншого племені, а з того ж самого? Це вже не б’ється з біологією, але припустімо. Чому тоді переважна більшість у ньому – білі, у тому числі діти?
Маємо у світі “Перснів влади” сонце, що дає життя рослинам і зігріває землю; маємо вогонь, що зігріває і дає світло, маємо воду і маємо камінь, і вони цілком такі ж, як у реальному світі, у нашому. Вода мокра і напуває, а каміння тверде і з нього можна будувати. Маємо магічні раси(?) – гномів, ельфів, хобітів. І вони цілком антропоморфні. Вони мають шкіру, подібну до реальної людської, статуру, подібну до реальної людської. Чому серед таких антропоморфних гномів, які живуть під землею і мінімально ризикують отримати сонячні опіки, є темношкіра гномиха?
Якщо у гномів якась інша шкіра, то чому ця гномиха одна така?
Далі йдемо щодо соціальних законів. Ельфи показані не надто компліментарно; більшість з показаних – боягузливі або нерішучі покидьки, які цікавляться передусім естетикою навколишнього, причому естетикою невисокого пошибу. І звісно. більшість з показаних – чоловіки. Галадріель з-поміж них вирізняється. Ну, вона жінка, і жінка з принципами. Як у такому світі таких ельфів вона могла отримати під своє командування цілий загін, але не могла відстояти свої переконання і свої резони? Як вона у такому світі таких ельфів могла стати Білою Леді Галадріель, яку ми бачили у “Володарі перснів” Джексона і про яку читали у Толкіна?
Ок, припустімо, завданням такого сценарію і касту було показати, що між людьми нема різниці (якої б статі та кольору шкіри вони не бели) і що будь-хто і будь-що може змінитись. Між людьми у розрізі прав людини дійсно нема різниці. Щодо змін – складніше, але припустімо, що так. Та людське сприйняття у тому віці, у якому дивляться кіно, не закладається цеглинкою у порожній ящичок. Воно НАКЛАДАЄТЬСЯ на дані, що були накопичені раніше. Було якесь знання та уявлення про світ навколо, про його біологічні закономірності і логічні закони та відповідники, про історію (та про положення жінок в історії), була основа – далі на неї нашаровується фільм. І якщо фільм прямо суперечить цій основі, він не “працює”, ти просто не віриш у те, що відбувається на екрані.
Колись я намагалась це пояснити у Піратському чаті на прикладі “Анны Карениной” у якійсь західній постановці, де Кареніну грала темношкіра жінка. Якби темношкіра жінка в імперській Росії могла б мати той соціальний статус, що його мала Кареніна, у неї б не було левової частки проблем, що складали основу і трагедію життя Кареніної та призвели її до самогубства. Цивілізоване законне розлучення, новий законний шлюб, законний статус другої дитини і право опіки над первістком, народженим у першому шлюбі, відсутність осуду з боку суспільства – оце була б її реальність. І реальність її другого чоловіка. Яке самогубство? Ви б не повірили у нього або списали б його на делірій.
Не подобається Толстой – ок, є шевченківська Катерина та інші покритки. Чому воно так болісно і чому зрозуміла трагедія, чому зрозумілий весь жах становища Катерини? Тому що ви пам’ятаєте з уроків історії, що таке тоді було суспільство. А тепер згадайте сучасне суспільство, де Катерина може бути навіть чужинкою у своїй громаді – і спокійно чекати пологів, покладатись на допомогу держави та затикати рота всім, хто про неї розповсюджує брудні плітки. Як ви тоді поясните дії і долю шевченківської Катерини, її відчайдушні спроби викликати співчуття у таких же поневлених людей? Та ніяк. Чи спишете на післяпологову депресію. Як ви поясните поневіряння її дитини, яка у ті часи була позбавлена законного статусу? Та ніяк. Чи спишете на якісь “генетичні” схильності до самознищення.
Маєте сприймати реальність об’єктивно. Навіть коли читаєте чи дивитесь казку.

Антропный принцип

В результате развития модели “горячей Вселенной” выяснилось, что в какой-то момент (когда первичные процессы нуклеосинтеза уже закончились) Вселенная представляла собой однородную горячую плазму, состоящую (приблизительно) на 75% из водорода и на 25% из гелия. Потом (очень пунктирно) – остывание… рекомбинация протонов и электронов с образованием атомарного водорода… отделение излучения от вещества (потому что газ атомарного водорода практически прозрачен для излучения, в противоположность водородной плазме)… формирование, в результате цепочки гравитационных неустойчивостей, скоплений галактик, отдельных галактик, звёзд…
Звёзды первого поколения состояли, естественно, из водорода и гелия. Когда в процессе гравитационного сжатия протозвезд температура повысилась в достаточной мере, начались термоядерные реакции, в результате которых водород превращался в гелий. И здесь мы приходим к первому узлу этой удивительной истории. Когда весь водород выгорает, должен, по идее, вступать в термоядерные реакции гелий. При слиянии двух альфа-частиц (ядер гелия) должно возникать ядро изотопа бериллия с атомным весом 8. Но штука в том, что оно нестабильно! Дорога к синтезу тяжелых элементов перекрыта. В принципе, не исключены процессы столкновения _трёх_ альфа-частиц, но, естественно, их вероятность, в норме, очень мала. И вот, Хойл и Салпитер предположили (а впоследствии это подтвердилось экспериментально), что этот процесс имеет резонансный характер. У образующегося при этом ядра углерода-12 есть энергетический уровень, близкий к энергии трех альфа-частиц. Это усиливает вероятность процесса до приемлемых значений и открывает путь к синтезу элементов тяжелее углерода. Так это всё и идет, вплоть до образования самого стабильного изотопа – железа-56. При определённых условиях железная звезда превращается в Сверхновую (всё очень, очень пунктиром…), при этом (и только при этом) синтезируются элементы тяжелее железа (вплоть до трансурановых). Взрыв выбрасывает их в межзвёздное пространство, так что звезды следующего поколения (и формирующиеся вокруг них планетные системы!) уже содержат тяжёлые элементы.
Итак, первый звоночек. Если бы по случайным причинам реакция синтеза углерода из трех ядер гелия не была резонансной, элементы, составляющие живое вещество (углерод, азот, кислород, фосфор…), равно как и формирующие планеты земного типа (железо, кремний…) просто-напросто не возникли бы. Но ядро углерода – сложнейшая многочастичная система; оно состоит из 6 нейтронов и 6 протонов, в свою очередь, состоящих из кварков… Чуть пошевели “мировые константы” – резонанс пропадёт.
Дальше. В нашем мире нейтрон несколько тяжелее, чем атом водорода (электрон плюс протон). Поэтому водород стабилен. Если было бы по-другому, произошла бы нейтронизация всего вещества во вселенной (сейчас такой процесс идёт только внутри некоторых звёзд). Ни химия, ни, понятно, биохимия в такой вселенной были бы невозможны.
Дальше. Гравитационная постоянная определяет скорость звездной эволюции. Вместе с другой, так называемой, космологической, постоянной, она определяет время жизни вселенной. Пошевели эти константы – и у звёзд не будет времени доэволюционировать до второго поколения, всё преждевременно сгорит в пламени апокалиптического пожара.
И так далее. В общем, получается, что физические постоянные в нашей вселенной таковы, что обеспечивают существование тяжелых элементов, планет земного типа, органических веществ, и т.д. Что это значит?
До сравнительно недавнего времени, господствовало убеждение, что все безразмерные физические постоянные должны однозначно выводиться из какой-то Единой Теории Всего (выражаясь через какие-то математические постоянные, типа нулей Бесселевых функций). Тогда, естественно, вопрос о том, подходят они для жизни или нет, бессмыслен – они таковы, каковы они есть. По современным же представлениям, вселенные рождаются во множестве из пространственно-временной пены “планковского масштаба” (время – 10^{-43} секунд, длины – 10^{-33} сантиметров, т.е. на двадцать порядков меньше диаметра атомного ядра) – и характеризуются _разными_ наборами мировых констант. (При больших энергиях всё это, возможно, более-менее унифицировано, но мир, как он есть, возникает при остывании Первичной Капли через цепочку “фазовых переходов” с “нарушением симметрии” – в принципе случайном! – так что тут мы сразу имеем огромное разнообразие возможностей). Подавляющее большинство этих вселенных живёт время порядка планковского и снова исчезает. Исключительно в поэтических целях – цитата:
“Сосуды стеклянные и сосуды глиняные появляются с помощью огня. Но сосуды стеклянные, если они разбиваются, создаются снова, ибо они появляются от дуновения. Сосуды же глиняные, если они разбиваются, уничтожаются, ибо появляются они без дуновения” (Евангелие Филиппа 51).
Некоторые вселенные, возможно, даже имеют другое число пространственных и временных измерений. Интересно, что тройка – выделена: в пространстве размерности больше трёх нет связанных состояний (от атомов до Солнечных систем), в одномерном и двумерном пространстве – _все_ системы связаны. Опять же, жизнь в нашем понимании в таких вселенных невозможна.
Итак, вывод: там, где физические константы имеют “неподходящие” для появления жизни значения, просто некому хлопать глазками и спрашивать, почему они такие. «Мы являемся свидетелями процессов определенного типа, потому что процессы другого типа протекают без свидетелей» (А.Зельманов).
01.09.2006

(с) Михаил Иосифович Кацнельсон

Міф про критичне мислення

Коли наприкінці ХХ століття почала формуватися справжня психогенетика, то в неї з’явилася велика проблема – а що ми вивчаємо? Раніше було просто – береш якусь рису обличчя (наприклад, величину і форму надбрівних дуг) і кажеш, що у людина за характером схильна або несхильна до антисоціальної поведінки. Ну і звичайно, стверджуєш, що її діти успадкують цю схильність. А далі усе просто. В “цивілізованих” країнах рекомендувалося “схильних до криміналу за формою брів” брати під поліцейський нагляд, якщо вони дійсно щось учворять, то їх примусово стерилізувати. В менш цивілізованих країнах людей за цими ознаками ділили на “касти” і наймеш бажані для влади касти фізично знищували. І це було дуже модньо у всіх країнах без винятку в першій половині ХХ століття – усі вони мали свої євгеністичні товариства.
Згодом психогенетики вирішили фантазію авторів перевірити статистично. Роботи типу “Будова тіла і характер” Е.Кречмера з’явилися досить давно та до ІІ світової на них не зважали. І що ж нам показала статистика? Виявилось, що не все так однозначно. А коли вже ми дійшли до роботи із великими базами даних ДНК неоднозначність, крім крайніх випадків психопатологій не зникла.
Проблема в тому, що риси характеру чи психіки, про які написано купу психологічної літератури, як окремі біологічні одиниці, існують в основному в уяві вчених-психологів. Насправді, ми спостерігаємо неперервні (континуальні) ряди поведінкових реакцій породжених поєднанням (інтеграцією) кількох спадкових і набутих рис. Наприклад, таку характеристику як критичність мислення, ми не зможемо виокремити і поміряти об’єктивно. Адже, три четверті людей схильні до когнітивних помилок. А є ще три чверті людей сильно залежні від думки референтної групи (авторитетного оточення) і є конформістами. Поєднання конформізму із когнітивними проблемами це найяскравіший прояв відсутності критичного мислення. Водночас ці дві групи не повністю збігаються. А ще є нюанси. Наприклад, нонконформісти, які готові приймати будь яку думку, аби лише проти свого оточення. Чи конформісти, які потрапляють в адекватне оточення. З людьми усе складно. Наші прихильності чи переконання більш залежні від поєднання випадкових факторів ніж від нашої природи.
(c) Іван Хомяк

Насколько старые истории о лезвиях в дарах?

…читатели вспомнили примерно сто пятьсот тысяч историй о лезвиях в жвачках и отправленных конфетах, которыми пугали в 1980е годы детей. Сейчас, как мы видим, это страшилка вернулась. Такие всегда возвращаются.

Но если серьезно – когда они появились? Конечно, первое появление проследить очень трудно, но именно истории про лезвия в желанной еде стали настоящим бичом послевоенного мира (1950-1960е). И да, голод, обнищание и необходимость получать еду от чужих дядей только это усиливали. В СССр в разгар антисемитской кампании 1949-1953 евреев регулярно обвиняли в подсыпании толчённого стёкла и подкладывание лезвий в еду.

Но настоящим бедствием эти слухи стали в США в 1960-1970е. Люди истово верили в анонимных злодеев, которые во врем Хэллоуин давали детям сладости с лезвиями (и так Америка реагировала на разрушение маленьких городов и устойчивых коммьюнити). В результате Хэллоуин как ритуал сильно сократился, а два американца (папа в одном случае, дядя в другом) убили своего сына (в первом) и племянника (во втором) и пытались легендой прикрыться.

Потом, во время олимпиады-80 советская власть активно эксплуатировала эти легенды, чтобы отвадить детей от иностранцев (и взрослых тоже).

А вот отравленные конфетки, которые враги сбрасывают с самолёта, появились раньше. В 1915 году.

Ходите знать больше -откройте “Опасные советские вещи: городские легенды и слухи в СССр” на 3 и 4 главах (она есть и в бумажном и электронном, и даже аудиоформате).

(с) Alexandra Arkhipova – https://t.me/anthro_fun

То де наш Шекспір?

З розмов і пояснень навколо цієї теми мені все більше й більше видається, що в нас це питання прийнято сприймати серйозно. Але ж питання не буквальне. Йдеться не про те, де у фізичному сенсі наш, скажімо, Шекспір. І йдеться не про імплікацію (яку багато хто бачить) “Чому наша культура не породила свого генія подібного рівня”?
Людина, котра ставить подібне питання, очевидно не знайома з українською літературою в принципі. Точно так само як людина, котра стверджує “українські переклади погані” очевидно не знайома зі станом українского перекладу. Це не поспішне судження про людей, котрих я не знаю. Це єдиний варіант. Рівень знань, що криється за цим твердженням, приблизно дорівнює знанню фізики в людини, що питає “А як земля кругла, якщо горизонт рівний?” В обох випадках проблема в тому, що людина бачить зникомо крихітну частину реальности, з якої екстраполює щонайзагальніші судження.
Так от, про літературу. Тексти не стають великими самі по собі, через власну герметичну цінність. Через це вони можуть стати популярними, але не великими — а більшість популярних і читаних авторів усіх поколінь нині забуті і навряд чи колись повернуться в мейнстрим. Хто з вас читав “Чорну красу” Анни Сьюелл чи бодай одну книжку Барбари Картленд? Йоганна Шпірі – одна з найпопулярніших дитячих авторок в історії (можливо, найпопулярніша, якщо робити поправку на час написання), але я не здивуюсь, якщо більшість із вас не зможуть назвати жодного її тексту.
Література стає безсмертною не тому що вона об’єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками. Література стає безсмертною тому що породжує нову літературу, масштабуючись на інші країни. Едґар По на час смерти нікого не цікавив, його псевдоготорнівське письмо, як і вкрай модерні експерименти з ґротеском, не обходили сучасників. Але Бодлер переклав його французькою і ЦЕ зробило Едґара Алановича найвідомішим американським романтиком. Не те, як він вплинув на своїх сучасників, а те, як він вплинув на практично всю західну літературу вже посмертно. Буквально така сама доля спіткала і Лавкрафта, до речі.
Шекспір був популярним, але також він був доволі-таки ігнорований у наступну добу класицизму, взорованого на французький театр Мольєра. Не забутий, але просто ще один автор минулого, котрих і без Шекспіра не бракувало. Він повернувся в літературу титаном і найвеличнішим автором вже в часи лейкістів, особливо Колріджа. І якби не Колрідж і компанія — шанси на те, що ви нині читали б твори Шекспіра приблизно дорівнюють шансам на те, що ви реально читали щось Колріджа. Вони ненульові, але й невеликі. Твори Шекспіра геніальні, але їхній статус сформований пізнішими перепрочитаннями в літературі, котра й сама стала каноном.
Доволі легко жити, не прочитавши жодного твору Миколи Куліша, але значно складніше жити, не прочитавши жодного твору Шекспіра. Під цим я маю на увазі — необов’язково читати Шекспіра, щоб мати добре поняття про його твори. Ви знаєте, про що “Ромео і Джульєтта”. Ви знаєте, про що “Гамлет”.
Ви могли ніколи в житті не розгортати “1984”, але ви точно знаєте загальний сюжет і з десяток цитат звідти.
Коли людина питає “де наш/ваш Шекспір?”, насправді людина питає “де в нас постать з інформаційним масштабом Шекспіра?” Не “де хтось, здатен написати тексти такого рівня”, а “де хтось, про кого я знатиму стільки ж, навіть не читаючи його текстів”. І от саме на це питання відповідає постколоніальна критика, яку в українському випадку називають “за що ви так ненавидите все російське?”
Запитання “Де український *прізвище*?” — це завжди зізнання в тому, що людина просто не читає української літератури, але вимагає від неї бути присутньою в інфополі на рівні з *прізвище*. Це обскурантне бажання бачити в цілеспрямованих імперських політиках об’єктивну і невблаганну логіку “історичного процесу”, якщо людина хилиться вліво, чи “невидимої руки ринку”, якщо людина хилиться вправо. Не більше.
(c) Остап Українець

Блокадный дневник

Смотрел фильм “Блокадный дневник”. Хотя начало немножко карикатурное в описании немцев и в детали солонинского разбора “Кто виноват” автор не вдается, очень скоро чистая зрелищность превалирует. Впрочем, как всегда, впечатлительным зрителям не рекомендую. Это действительно очень страшный фильм. Чувствуется, что режиссер смотрел не один фильм про зомби.
После кино я пошел онлайн посмотреть кое-какие детали и наткнулся вот на такое:
“В 1941—1942 годах во время блокады по обвинению в проведении «антисоветской, контрреволюционной, изменнической деятельности» ленинградским управлением НКВД было арестовано от 200 до 300 сотрудников ленинградских высших учебных заведений и членов их семей. По итогам нескольких состоявшихся судебных процессов Военным трибуналом войск Ленинградского фронта и войск НКВД Ленинградского округа было осуждено к смертной казни 32 высококвалифицированных специалиста (четверо были расстреляны, остальным мера наказания была заменена на различные сроки исправительно-трудовых лагерей), многие из арестованных учёных погибли в следственной тюрьме и лагерях. В 1954—1955 годах осуждённые были реабилитированы, а против сотрудников НКВД возбуждено уголовное дело”.
полностью вот здесь (есть интересные детали):
https://www.alexanderyakovlev.org/…/almanah-intro/1016684
вдумайтесь: в разгар страшной зимы где люди мерли от голода-холода по 4000 в день доблестные чекисты выколачивали из ученых признания в контрреволюции. Обратите внимание, что “шпионаж” даже не упоминается. Т.е. их даже не обвиняли в секретных донесениях.
В конце Яковлев упоминает, что “в настоящее время полноценное, независимое расследование этого сложного, запутанного и щекотливого сюжета невозможно, поскольку все его ключевые исторические источники недоступны”. Ну как всегда…

(с) Slava Gurevich

Про інквізицію

Як штатний мракобіс вашого фізбуку, я маю щось сказати про інквізицію.
І кажу, що інквізиція — це добре.
Звісно, це якщо підходити до цього питання з науковим підходом та критичним мисленням.
Так от, для прикладу візьмемо найстрашнішу та найкривавішу іспанську інквізицію.
Створена вона у 1478 році, ліквідована у 1834 році.
Ось тут , якщо ви хоч трошки знайомі з історичною періодизацією, має бути зруйнований перший ваш стереотип: про те, що інквізиція — це продукт середньовіччя. Виникає вона як раз як передвісниця Нового часу, який розпочинається у 1492 році відкриттям Америки, а розквіт інквізиції припадає на епоху просвітництва.
Отже, нотуємо
1. ІНКВІЗИЦІЯ – ЦЕ ПРОСВІТНИЦТВО.
Ну звісно, це визначення трохи схематичне, але ж в нас формат фб посту, а не наукова монографія, тому прошу зважити на це.
Тепер перейдемо до другого пункту, котрим мені люблять тицяти неосвічені атеїсти та інші комсомольці. Про тисячі убієнних від жадних попів. Коли я прошу назвати хоча б дві жертви, мені кажуть: «Джордано Бруно і Галілей!» Більше, звісно, назвати ніхто не може, а деякі навіть не знають, що Галілео Галілей був виправданий.
Так от. Інквізиція — це в першу чергу суд, а кожен суд епохи Просвітництва — це протокол і канцелярія, котрі зберігаються в архівах. Давайте зазирнемо туди. Архівні документи Інквізиції з Національного Історичного Архіву Іспанії зберігають всі відомості про процеси інквізиції між 1560 та 1700 роками. У цей період розслідувалося 49092 справи. Ось тут комсомольці можуть радіти і вказувати на тисячі засуджених, але зарано, як на мене. Бо протоколи свідчать, що більшість вироків були ВИПРАВДАЛЬНИМИ. Так, були смертні вироки, їх нарахували 932 за вказані 140 років, тобто десь 7 на рік, або трохи більше ніж одна людина на два місяці. Багато це чи мало? Ну погугліть скільки мільйонів загинуло за 70 років доброї радянської влади. Або під час «культурної революції» у комуністичному Китаї. А палкий червоний вождь Пол Пот саперними лопатками зарубав близько 2 млн людей.
Ще вам трохи статистики. Соратник Жанни д’Арк, маршал Жиль де Ре, в перервах між спробами викликати демона займався содомією і вбив 800 хлопчиків і дівчаток. Повсталі в 1568 році в Гранаді маври палили церкви, варили в олії священиків і розважалися розстрілами полонених. Їхні союзники турки кидали списи в прив’язаних до стовпів християн.
Ну а тепер ще раз порівняйте ці цифри із 932-ма засудженими на смерть за 140 років. При чому більшість страчених була … священиків та монахів, котрих звинувачували, якщо говорити сучасною мовою, у розтлінні неповнолітніх.
Тому ось вам другий висновок.
2. НЕ ТАКА ВЖЕ Й КРИВАВА ІНКВІЗИЦІЯ ЯК ЇЇ МАЛЮЮТЬ.
Ідемо далі.
Інквізиція не вводила тортури, а навпаки обмежувала їх. Вона вперше заборонила застосовувати смертельні катування. Тортури були жахливими, але не смертельними і суворо регламентованими. Кожне катування проводили лише один раз, в присутності лікаря і судового секретаря і все прискіпливо протоколювалося. Заборонялося катувати більше ніж 15 хвилин.
Згідно протоколів, першим видом тортур, що застосовували кати, було відшкодування збитків, милостиня та піст.
До речі, ще один цікавий факт, з приходом інквізиції у Новий світ вона почала хрестити аборигенів та видавати едікти про можливість порятунку їхніх душ, чим запобігала репресіям світської влади.
3. ІНКВІЗИЦІЯ ОБМЕЖУВАЛА ТОРТУРИ
Тепер останній пункт.
Справа у тому, що знищення відьом, масові спалення на вогнищах, вбивства були, але робилося це не церковними судами, а… мудрим наротом. При чому ці суди лінча спалювали цілі родини із немовлятами включно. До речі, у протестантськіх країнах після послаблення там впливу інквізиції вогнища запалали з подвійною силою.
Так от, я вам скажу останнє і найважливіше.
4. ІНКВІЗИЦІЯ БУЛА СТВОРЕНА ЦЕРКВОЮ ЯК ВИПРАВДАЛЬНИЙ ОРГАН.
Дуже багато несправедливо звинувачених людей саме у суді інквізиції шукали собі порятунку, і, як ми бачимо із сухої статистики, були виправдані. Інквізиція винесла близько 90% виправдальних вироків. Скажіть мені, яка судова інституція давала подібний відсоток?
Ну і на десерт. Мати відомого вченого Йоганна Кеплера була звинувачена у жителями Вайль-дер-Штадту у чаклуванні та ворожінні. Суд інквізиції її виправдав та відпустив.
(с) Олександр Дедюхін

Где у зулусов Толстой? у папуасов Пруст?

В 1980-е годы Сол Беллоу, (imho) самый важный амер писатель 2-й половины 20-го века, сказал: “Где у зулусов Толстой? у папуасов Пруст? я бы его с удовольствием прочел.”
Шум поднялся дикий. Но Беллоу уже было пох: Нобель в кармане, да и вообще уже на закате. Тем не менее он настоял, что это вырвали из контекста, и что он пытался провести разницу между грамотными и “дограмотными” обществами (literate and pre literate societies). Сейчас бы это не проканало…
Я так подумал: какие же были вегетарианские времена. Никто его не “канцелировал” и он продолжал благополучно публиковаться (хотя пороха в пороховницах уже оставалось негусто). Что бы с ним сделали в 2020… потребовали вернуть Нобель? Нобель бы его отменил? все “добропорядочные” лауреаты вернули бы свои в знак протеста? Слава богу, не дожил…
(с) Slava Gurevich

О доказательствах в физике

Начнем с банальности: никакой строгой, полной и непротиворечивой системы доказательств не бывает. Но об этом “все”, по крайней мере, слышали звон, говорить про это не очень интересно, и вообще, пусть математики и логики хоронят своих мудрецов… то есть, простите, мертвецов. Вопрос, наверно, не в этом. Вопрос (как понял) в том, как возможна хотя бы приблизительная уверенность в правильности утверждений в принципиально открытом мире, где, потенциально, все связано со всем. Всегда ведь можно сказать, что какой-нибудь новый неучтенный фактор перевернет все с ног на голову или наоборот.
Про это можно писать тома, со ссылками, примерами и подробными обоснованиями. В формате записи в блоге можно и уместно отметить следующее:
1. Познание начинается с середины, с попыток описать более-менее систематически мир вокруг нас. Потом мы движемся к “основам” (которые на самом деле никакими основами не меняются). Там новые факторы могут заставить нас радикально пересмотреть подход, но на описание мира вокруг нас это почти не влияет. Законы термодинамики более надежны, чем квантовая теория поля. Эйнштейн говорил, что классическая термодинамика – единственная теория, в отношении которой он убежден, что в пределах своей применимости она останется верной навсегда.
2. Это частный случай более общего свойства: наше описание мира иерархично, причем – и это очень важно – описание каждого уровня реальности в очень сильной степени не зависит от описания более глубинных уровней. По этому поводу часто произносится слово emergence. Речь идет о некоторых “классах универсальности” поведения сложных систем, причем, о сравнительно небольшом числе таких классов. Малые неучтенные взаимодействия не выводят, как правило, систему из данного класса.
3. Требование устойчивости (robustness) такого рода может даже использоваться для вывода законов природы – как, например, в нашем подходе к квантовой механике. То есть, те теории, которые не обладают этим свойством устойчивости, независимости от неизвестных деталей на глубинном уровне, просто не должны рассматриваться.
4. С этим, кстати, связано требование перенормируемости в квантовой теории поля. Неперенормируемые теории нефизичны именно потому, что зависят от тех масштабов, где мы ничего не знаем и, возможно, не узнаем. Нетривиальное утверждение состоит в том, что устойчивые теории возможны и существуют.
5. В более общем плане, речь идет вообще о возможности феноменологической науки (прототипом как раз и является классическая термодинамика).
6. Вот по всему по этому принцип соответствия является основным законом развития физики, а болтовня о “научных революциях” пользуется популярностью в основном среди “неученых любителей наук”. Профессионалы знают, что квантовая механика не отменила классическую, более того, в двадцатом веке последняя расцвела пышным цветом (детерминированный хаос, нетривиальные полностью интегрируемые системы, и так далее).
7. И так далее.
14.05.2017

(с) Михаил Иосифович Кацнельсон

1 2 3 4 5 6 12