Позначка: Sascha Rammstein

Автор – Sascha Rammstein
* * *
О, карочє, поки нікуди не дівся інсайт, я можу сказати, що з сучасною музикою не так, на прикладі того ж “Space Lord”, чому так вже не впирає.
Не так те, що музика не відповідає тексту, не відповідає інтонації – і не відповідає стану, який має передаватись і музикою, і і текстом, і інтонацією.
Генерально є три-чотири хвилини, у які треба вкласти початок історії, розвиток та кульмінацію – і катарсис. Так, кульмінація і катарсис рознесені в абсолютній більшості випадків, і ви самі можете в цьому впевнитись. Катарсис, локальний, скромний, маленький, ваш особистий катарсис, наступає ПІСЛЯ того, як була заспівана кульмінація історії. Характеринй приклад – Rammstein – Rosenrot.
Перед початком історії може існувати передмова, а може і не існувати. Після катарсису можу існувати післямова, а може і не існувати. Наприклад, у Rammstein – Spring є передмова, ось вона: “Auf einer Bruecke ziemlich hoch haelt ein Mann die Arme auf, da steht er nun und zoegert noch, die Menschen stroemen gleich zuhauf”. Все, на цьому передмова закінчена, далі починається основна історія, і музично це висловлено, бо додається ще один інструмент. А у Rammstein – Rosenrot передмови нема, ви не підбираєтесь здалеку до історії чи до ситуації, вас одразу у неї занурюють.
У Monster Magnet – Space Lord теж передмови нема. Вас одразу занурюють в історію. І занурюють саме так, як треба: потихеньку. Буквально тихо і вкрадчіво: “I’ve been stuffed in your pocket… So grease up your baby… and swallow those pills”.
Далі йде розвиток історії. Я не цікавилась групою, тож з цього тексту роблю висновок, що це про психоактивні речовини і стосунки з ними, і я бачу текст: “You’ve been drinking my blood, well, I’ve been licking your wounds, well, I’ll shave off the pitch now in the scope of your tune”. Це все співається вже зовсім інакше, ніж у першому куплеті.
Це співається так, як коли психоактивні речовині вже стають невід’ємною частиною життя. “Space Lord” – вже не вкрадчівий новий друг, а молодий хазяїн, який з кожним днем перебирає все більше повноважень і залізає у все більшу кількість сфер побуту. Але ще досі прикольно, ще досі це все як гра. І музично це висловлено. І інтонаційно це висловлено. “Я ще не підсів, ви шо, я бавлюсь, я можу кинути у будь-який момент”.
А у приспіві одразу після цих слів вже відчувається владність молодого хазяїна, його молода жадібність.
Кульмінація настає далі, зі словами “Built in my nightmares and using my name, you’re strobing my cortex and you know I’m insane”. І тут не треба нічого юзати самому, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Музично це висловлено ідеально: біля цих слів і потім у приспіві маємо все багатство звуків, що взагалі є у цій пісні.
І кліпово все висловлено ідеально: ніби нічого нового, але монтаж стає дрібнішим та щільнішим і кадри для монтажу обираються відповідні…
А потім – катарсис. Лише потім. Зі словами “The time has come for me to kill this game”. Добре, що кліпово це не показали, інакше кліп з шедевру перетворився б на тупу агітку на кшталт “Requiem For a Dream”.
Але це показав соліст – голосом. І це показали музиканти. І це показав текст. Просто переслухайте – ви зрозумієте, про що я.
Так от власне про що я? Про те, що нас впирає річ загалом, і щоб вона впирала, кожна складова цієї речі має відповідати задуманій ідеї і задуманій структурі.
Чому так не впирає сучасна музика? Тому що, передусім, нема ідеї. Нема історії. Нема задуманої відповідно до ідеї структури. І нема жодних змін протягом композиції відповідно до ідеї. Є тільки побудова музичної композиції, що по-прєжнєму спирається на початок-кульмінацію-катарсис, але під цим нема більше нічого з того, що було прєждє. Вам просто зачитують чи заспівують генеральну думку під музику. Дидактично.
Тут дуже яскравий приклад – “WAP”. Здавалося б, пісня про секс, тут купу всього можна було б вкласти у текст. Здавалося б, кліп знятий недавно, тут купу всього можна було б показати навіть з купюрами, що мало б відношення власне до сексу…
Натомість вам показали дидактичний матеріал на тему того, як жінка вибудовує відносини з чоловіками на основі власних інтересів. Двох. Інтересів. Інтересу бути задоволеною фізично/фізіологічно та інтересу бути задоволеною соціально.
Ніякої історії цікавої тут нема. На звичній музичній схемі “початок історії-кульмінація-катарсис” вам показаний клішований вигаданий всесвіт сферичного коня у вакуумі. Коня жіночої статі, у леопардових лосинах та empowered, звісно. Куди ж без цього в наш час.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Аргумент “русалок взагалі ніяких не існувало, їх вигадали, тому і темношкіру русалку можна вигадати” мене смішить.
У казках попри нереалістичний сеттінг(?) цілком собі діють біологічні закони, ви не помічали? Люди помирають від хвороб та важких поранень; магічні створіння помирають від настання якихось певних умов (наприклад, розривають себе навпіл, коли хтось вгадує їхнє ім’я). Взимку стає холодно і йде сніг, а навесні на деревах з’являються бруньки. Це все діє попри нереалістичність світу загалом, і саме це у казці приваблює: там показаний звичний для нас, реальний світ (що функціонує природно і логічно), у який вплетені нереалістичні якісь речі.
У тій же казці про Румпельштільцхена ТРЕБА, щоб світ функціонував за природними законами, ТРЕБА, щоб людина не могла навіть теоретично перетворити солому на золото. Не продати солому за золото, а саме створити з одного – інше. Інакше не було б казки, бо не потрібний би був Румпельштільцхен.
І якби Румпельштільцхен вмів уникати угоди, яку він сам оголосив, кастувати нову магію стосовно себе, казки теж би не було. Був би серіал, у якому героїня щодня або щотижня рятує свого первістка від карлика, який хоче забрати його душу, а сам карлик вигадував би нові способи ту душу отримати.
У казках діють не лише закони біології, а й закони логіки і соціальні закони. У серіалі “Персні влади” ми бачимо хобітів, які живуть не дуже заможно та дуже консервативно. Мати каже дочці, що хобіти не сходять зі Шляху, бо це є запорукою їхньої безпеки і виживання. Тобто ця спільнота не виявляє цікавості до чогось за межами її території проживання. Більше того, карає за таку цікавість. А речі, що поза межами спільноти (людей, астрономічні явища), трактує по книгах.
Як у такій спільноті, де більшість складають білі, може мати досить високий статус темношкірий хобіт? Як він міг там з’явитись взагалі? Він просто прийшов до їхнього поселення звідкілясь, продемонстрував класні скілли – і отримав такий статус? Ок. Тоді чому мати фактично забороняє дочці пізнавати світ навколо, якщо у цьому світі є щонайменше ще одне плем’я хобітів зі шкірою іншого кольору? Чому сам цей хобіт не згадує про своє плем’я, звідки він з’явився?
Цей хобіт не з іншого племені, а з того ж самого? Це вже не б’ється з біологією, але припустімо. Чому тоді переважна більшість у ньому – білі, у тому числі діти?
Маємо у світі “Перснів влади” сонце, що дає життя рослинам і зігріває землю; маємо вогонь, що зігріває і дає світло, маємо воду і маємо камінь, і вони цілком такі ж, як у реальному світі, у нашому. Вода мокра і напуває, а каміння тверде і з нього можна будувати. Маємо магічні раси(?) – гномів, ельфів, хобітів. І вони цілком антропоморфні. Вони мають шкіру, подібну до реальної людської, статуру, подібну до реальної людської. Чому серед таких антропоморфних гномів, які живуть під землею і мінімально ризикують отримати сонячні опіки, є темношкіра гномиха?
Якщо у гномів якась інша шкіра, то чому ця гномиха одна така?
Далі йдемо щодо соціальних законів. Ельфи показані не надто компліментарно; більшість з показаних – боягузливі або нерішучі покидьки, які цікавляться передусім естетикою навколишнього, причому естетикою невисокого пошибу. І звісно. більшість з показаних – чоловіки. Галадріель з-поміж них вирізняється. Ну, вона жінка, і жінка з принципами. Як у такому світі таких ельфів вона могла отримати під своє командування цілий загін, але не могла відстояти свої переконання і свої резони? Як вона у такому світі таких ельфів могла стати Білою Леді Галадріель, яку ми бачили у “Володарі перснів” Джексона і про яку читали у Толкіна?
Ок, припустімо, завданням такого сценарію і касту було показати, що між людьми нема різниці (якої б статі та кольору шкіри вони не бели) і що будь-хто і будь-що може змінитись. Між людьми у розрізі прав людини дійсно нема різниці. Щодо змін – складніше, але припустімо, що так. Та людське сприйняття у тому віці, у якому дивляться кіно, не закладається цеглинкою у порожній ящичок. Воно НАКЛАДАЄТЬСЯ на дані, що були накопичені раніше. Було якесь знання та уявлення про світ навколо, про його біологічні закономірності і логічні закони та відповідники, про історію (та про положення жінок в історії), була основа – далі на неї нашаровується фільм. І якщо фільм прямо суперечить цій основі, він не “працює”, ти просто не віриш у те, що відбувається на екрані.
Колись я намагалась це пояснити у Піратському чаті на прикладі “Анны Карениной” у якійсь західній постановці, де Кареніну грала темношкіра жінка. Якби темношкіра жінка в імперській Росії могла б мати той соціальний статус, що його мала Кареніна, у неї б не було левової частки проблем, що складали основу і трагедію життя Кареніної та призвели її до самогубства. Цивілізоване законне розлучення, новий законний шлюб, законний статус другої дитини і право опіки над первістком, народженим у першому шлюбі, відсутність осуду з боку суспільства – оце була б її реальність. І реальність її другого чоловіка. Яке самогубство? Ви б не повірили у нього або списали б його на делірій.
Не подобається Толстой – ок, є шевченківська Катерина та інші покритки. Чому воно так болісно і чому зрозуміла трагедія, чому зрозумілий весь жах становища Катерини? Тому що ви пам’ятаєте з уроків історії, що таке тоді було суспільство. А тепер згадайте сучасне суспільство, де Катерина може бути навіть чужинкою у своїй громаді – і спокійно чекати пологів, покладатись на допомогу держави та затикати рота всім, хто про неї розповсюджує брудні плітки. Як ви тоді поясните дії і долю шевченківської Катерини, її відчайдушні спроби викликати співчуття у таких же поневлених людей? Та ніяк. Чи спишете на післяпологову депресію. Як ви поясните поневіряння її дитини, яка у ті часи була позбавлена законного статусу? Та ніяк. Чи спишете на якісь “генетичні” схильності до самознищення.
Маєте сприймати реальність об’єктивно. Навіть коли читаєте чи дивитесь казку.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
В англійській виникло поняття “soviet”, тому що англомовні країни (їхні уряди, ЗМІ та історики) називали так цілком конкретні організації, що з’являлися у Сполученому Королівстві та на території сучасної Німеччини саме після революції у Росії 1917 р. і через неї. Вони здебільшого являли собою не “ради робітничих та селянських депутатів”, а профсоюзи. Наприклад, були Irish soviets. І ірландською мовою вони теж називалися словом, схожим на “soviet”. Від звичних “labor unions” їх відрізняло те, шо більшовицька революція була одним з ключових факторів їх виникнення.
Крім того, в англомовному середовищі зважали на те, що “совет” російською – це не тільки “рада”, а ще й “порада” (“advice”) і шось типу злагодженості, гармонії (як у “совет да любовь”). І що більшовики оце “совет да любовь” теж “включили” в назву своєї держави, тобто вкладали ще й цей сенс. А “council” все-таки не містить сенсу “совет да любовь”: у council люди обговорюють, радяться і вирішують, наприклад, більшістю голосів, при цьому можуть бути і незгодні. Тому якимось одним словом перекласти складно.
Зі словом “reich” дещо схожа ситуація, оскільки “reich” – це передусім “багатий”, “заможний”. А ще “reichen” – це “дістатися” (пункту призначення), “дійти”. Ну і так, “Reich” – це об’єднання територій під певною владою. Ясно, шо ці сенси пов’язані, адже “імперія” утворюється тоді, коли з центру до інших земель “доходять” або коли вони “доходять” самі. Ну і ясно, що “reich” як прикметник або був потрібний в агітаційних цілях, або був об’єктивною реальністю (об’єднані громади жили краще і заможніше, ніж окремі розпорошені території). У Середньовіччі було вчення про три райхи (без прив’язки до політики та конкретних країн), потім була Священна Римська імперія до початку ХІХ століття (із назвами латиною та німецькою, і у німецькій це був “Reich”). Далі ужиток слова “Reich” офіційно затвердив Бісмарк. І зрештою його взяв Гітлер, причому з натяком саме на середньовічне вчення. Тож в англомовному (і російськомовному) середовищі почали використовувати це коротке і просте у вимові і написанні слово для позначення саме німецького тоталітарного режиму і країни.
Це я не до того, шо правильно говорити “радянський”, а “совєцький” – неправильно (чи навпаки). Насправді я не знаю, як треба. У побуті я російською спілкуюся, тому кажу “Союз”, “Совок” або взагалі “Чи-Чи-Чи-Пи”. Українською на ці теми якось говорити не доводилося. У новинах українською писала “УРСР” та “СРСР”, бо так навчила школа та ЗМІ.
Ми, за прикладом англомовного середовища, можемо зважати на те, шо “совет” російською – це не тільки “рада”, а ще й “порада” та “злагода”/”згода”. Українська мова багатша=) І тому “советский” – це саме “совєцький”, а не “радянський”.
З іншого боку, можемо згадати, що слова “радянський” у загальному сенсі в українській наразі не існує. Не було “радянської” коаліції БПП та НФ, нема “радянської” монобільшості СН, хоча все це було (є?) в Раді.
У цьому сенсі “радянський” та “совєцький” рівноцінні: обидва прикметники позначають цілком конкретну штуку. Яка, на щастя, вже не є нашою реальністю, хоч поточна влада і намагається її повернути.
Але, як і автора, мене бісить, коли російською кажуть: “Я перешел на мову” (і “Я перешел на инглиш” теж). “Спикать инглиш”/”парле франсэ”/”шпрехать дойч” – то сленг, він поступово відходить. А от “на мове”, “мовный закон” та інші похідні кадаври, на жаль, існують у Present Continuous. І це страшенна неповага і до української мови, і до російської. Бо є в обох мовах нормальні іменники і нормальні прислівники. І не треба “говорить на мове”, якщо можна “говорить по-украински”.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Есть на просторах интернета довольно старенькая, но очень забавная штука – типа, как определить художника по сюжету и манере написания картины. Да, та, где “если все, даже тетки, похожи на Путина – это Ван Эйк”.

Так вот, там говорится: “Много маленьких людишек – Брейгель (Старший), много маленьких людишек плюс маленькой непонятной фигни – Босх”.
Хихикаю – очень уж метко и лаконично сказано, – но в то же время думаю, что отличие не только в “непонятной фигне”. А еще и в насмешливости и презрении, которая у Брейгеля есть, а у Босха – нет.

Нет, не потому, что Босх – “мистик”, а Брейгель – “этнограф-публицист”.

Вот смотрите, есть у нас центральная часть “Сада земных наслаждений” Босха и “Свадебные пляски на лоне природы” Брейгеля, и сюжет у них в целом один и тот же – под благовидным предлогом (“плодитесь и размножайтесь”/”свадьба”) народ занимается не слишком благовидными вещами. У Босха люди ими занимаются неприкрыто (ну, они обнажены=)), но совершенно… Не физиологично. А у Брейгеля наоборот – все одеты, однако элементы одежды, ну хоть гульфики, демонстрируют самую что ни на есть физиологичность происходящего.

Допустим, свадьба – весьма злачное событие, а жизнь (центральная часть “Сада земних наслаждений” – это, собссно, и есть земные, жизненные наслаждения) слишком разнообразная вещь, в спектре от скабрезности до драмы, оукей.

Но вот имеется “Корабль дураков” Босха и “Притча о слепых” Брейгеля. Я в первом случае вижу чуть ли не эсхиловскую трагедию о человеческой глупости, а во втором – сатирическую зарисовку о человеческой глупости. Хоть и с оттенком сострадания.

Картины Босха принято рассматривать как предупреждение/пророчество и назидание, а картины Брейгеля – как репортаж и одновременно пасквиль. В прямолинейном, в лоб, сравнении манеры написания становится понятно, почему так принято. Похоже, Босх считал, что своими проделками, слабостями и глупостями человек способен загубить свою бессмертную душу, а Брейгель не считал, что человек способен хотя бы на это=)

Однако и в таком правиле есть исключения. Вот пятая картинка – восхитительная “Безумная Грета” Брейгеля.

“Грета” – это практически правая створка “Сада земных наслаждений” Босха, живописующая ад. Но почти без мистики, без “непонятной фигни”. И ни насмешки, ни презрения в “Грете” нет, а есть хтонический ужас, который человек может сделать реальностью. Тут “этнограф”, “репортажник”, “сатирик” стал “мистиком”, причем на свой лад, на собственный манер.

Дело ли в том, что Брейгель родился спустя 10 лет после смерти Босха, а “Грету” написал за четыре года до собственной смерти? Не знаю. Но не думаю, что дело в этом. 10 лет и даже 50 лет (около полувека прошло между смертью Босха и явлением “Безумной Греты”) для середины XV-второй половины XVI вв. – это ничто. Nichts.

…Что интересно: через 100 лет после Брейгеля гремело имя художника, который сочетал пафос и пасквиль, назидание и насмешку, – Жоржа де Латура (такого же любимого моего, как Брейгель и Босх).
Вот они, седьмая и восьмая картинки, “Едоки гороха” и “Шулер с бубновым тузом”. Не могу оторваться.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Одна из самых, ИМХО, интересных штук в европейской живописи конца Средневековья-начала Возрождения – что художник писали библейские сюжеты в современном для них антураже. Природа за окном, одежда и внешний вид людей, интерьер – все было “тогдашним” и “тамошним”. Девой была знатная дама (или дама – Девой), а волхвами – например, ганзейские “эффективные менеджеры”.
И это не было данью моде. В том смысле, что вот есть модное, а есть немодное, и кто-то следует моде, кто-то выше этого, а кто-то хранит верность прежней моде. Нет, они так ощущали время. В книжке Гуревича это ощущение времени называется симультанным.
Для них библейские истории существовали одновременно и “тогда”, и сейчас. Каждый год в декабре рождался Христос, каждый год весной Он умирал в 33 года и воскресал через три дня. Он делал это “тогда” и делал “сейчас”.
Время поистине было плоским кругом не у Ницше и не в первом сезоне “Настоящего детектива”, а именно в ту эпоху. Настолько, что между рождением в конце декабря и воскрешением от смерти в середине марта-начале мая проходило не 4 месяца, а 33 года.
Но что еще интересней: похоже, иногда события, изображенные на картине, “приурочивались” к библейским событиям, и в расчет бралось не только и не столько время года, сколько суть события. Вот как здесь, в этой миниатюре из “Великолепного часослова герцога Беррийского”, который делали в течение XV века братья Лимбурги, а потом другие мастера. Миниатюра эта – из цикла “Времена года”, одна из 12. Из дюжины месяцев, конечно. И показывает она… Январь.
Да, это январь – со свежезелеными, какими-то апрельскими или майскими холмами и насыщенно-голубым небом. Вообще в этом цикле, который французский вельможа заказал художникам из Нидерландов (Средневековье, Западная Европа, короче, не самые теплые и солнечные местечки земного шара), есть только одна “снежная” миниатюра, и относится она к февралю. К месяцу, в котором по Библии ничего интересного не происходит.
Что происходит на декабрьской миниатюре из часослова? Собаки под присмотром охотников раздирают волка, на фоне леса с какой-то октябрьской листвой. Не голого, как в ноябре, но и не зеленого. ИМХО, это похоже на избиение младенцев, которое санкционировал напуганный предсказаниями Ирод.
Что происходит тут, на январской миниатюре? Пир, переговоры и подношение даров в окружении весенней, “новой” природы.
Это на переднем плане, а на фоне – война. И скорей всего, знать на переднем плане разруливает войну, которая была и которая есть на фоне. И в оно же время по Библии Христу как Новой жизни и как младенцу приносят дары и готовят путь, одновременно учитывая будущий трехсторонний конфликт между римской элитой, иудейским духовенством и народом.
И в том симультанном ощущении времени Христос – одновременно (симультанно) и недавно родившееся дитя, к которому пришли вчерашние колдуны с ништяками, и молодой человек, который едва сформировал свое мировоззрение и хочет его закрепить (Крещение, напомню, именно в январе празднуют и католики, и православные), и зрелый учитель, который настолько значим, что вокруг него возникает конфликт.
…И это еще я не затрагиваю вопрос, почему в “шапке” январской миниатюры XV века Козерога меньше, чем Водолея=)