Позначка: Sascha Rammstein

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Аргумент “русалок взагалі ніяких не існувало, їх вигадали, тому і темношкіру русалку можна вигадати” мене смішить.
У казках попри нереалістичний сеттінг(?) цілком собі діють біологічні закони, ви не помічали? Люди помирають від хвороб та важких поранень; магічні створіння помирають від настання якихось певних умов (наприклад, розривають себе навпіл, коли хтось вгадує їхнє ім’я). Взимку стає холодно і йде сніг, а навесні на деревах з’являються бруньки. Це все діє попри нереалістичність світу загалом, і саме це у казці приваблює: там показаний звичний для нас, реальний світ (що функціонує природно і логічно), у який вплетені нереалістичні якісь речі.
У тій же казці про Румпельштільцхена ТРЕБА, щоб світ функціонував за природними законами, ТРЕБА, щоб людина не могла навіть теоретично перетворити солому на золото. Не продати солому за золото, а саме створити з одного – інше. Інакше не було б казки, бо не потрібний би був Румпельштільцхен.
І якби Румпельштільцхен вмів уникати угоди, яку він сам оголосив, кастувати нову магію стосовно себе, казки теж би не було. Був би серіал, у якому героїня щодня або щотижня рятує свого первістка від карлика, який хоче забрати його душу, а сам карлик вигадував би нові способи ту душу отримати.
У казках діють не лише закони біології, а й закони логіки і соціальні закони. У серіалі “Персні влади” ми бачимо хобітів, які живуть не дуже заможно та дуже консервативно. Мати каже дочці, що хобіти не сходять зі Шляху, бо це є запорукою їхньої безпеки і виживання. Тобто ця спільнота не виявляє цікавості до чогось за межами її території проживання. Більше того, карає за таку цікавість. А речі, що поза межами спільноти (людей, астрономічні явища), трактує по книгах.
Як у такій спільноті, де більшість складають білі, може мати досить високий статус темношкірий хобіт? Як він міг там з’явитись взагалі? Він просто прийшов до їхнього поселення звідкілясь, продемонстрував класні скілли – і отримав такий статус? Ок. Тоді чому мати фактично забороняє дочці пізнавати світ навколо, якщо у цьому світі є щонайменше ще одне плем’я хобітів зі шкірою іншого кольору? Чому сам цей хобіт не згадує про своє плем’я, звідки він з’явився?
Цей хобіт не з іншого племені, а з того ж самого? Це вже не б’ється з біологією, але припустімо. Чому тоді переважна більшість у ньому – білі, у тому числі діти?
Маємо у світі “Перснів влади” сонце, що дає життя рослинам і зігріває землю; маємо вогонь, що зігріває і дає світло, маємо воду і маємо камінь, і вони цілком такі ж, як у реальному світі, у нашому. Вода мокра і напуває, а каміння тверде і з нього можна будувати. Маємо магічні раси(?) – гномів, ельфів, хобітів. І вони цілком антропоморфні. Вони мають шкіру, подібну до реальної людської, статуру, подібну до реальної людської. Чому серед таких антропоморфних гномів, які живуть під землею і мінімально ризикують отримати сонячні опіки, є темношкіра гномиха?
Якщо у гномів якась інша шкіра, то чому ця гномиха одна така?
Далі йдемо щодо соціальних законів. Ельфи показані не надто компліментарно; більшість з показаних – боягузливі або нерішучі покидьки, які цікавляться передусім естетикою навколишнього, причому естетикою невисокого пошибу. І звісно. більшість з показаних – чоловіки. Галадріель з-поміж них вирізняється. Ну, вона жінка, і жінка з принципами. Як у такому світі таких ельфів вона могла отримати під своє командування цілий загін, але не могла відстояти свої переконання і свої резони? Як вона у такому світі таких ельфів могла стати Білою Леді Галадріель, яку ми бачили у “Володарі перснів” Джексона і про яку читали у Толкіна?
Ок, припустімо, завданням такого сценарію і касту було показати, що між людьми нема різниці (якої б статі та кольору шкіри вони не бели) і що будь-хто і будь-що може змінитись. Між людьми у розрізі прав людини дійсно нема різниці. Щодо змін – складніше, але припустімо, що так. Та людське сприйняття у тому віці, у якому дивляться кіно, не закладається цеглинкою у порожній ящичок. Воно НАКЛАДАЄТЬСЯ на дані, що були накопичені раніше. Було якесь знання та уявлення про світ навколо, про його біологічні закономірності і логічні закони та відповідники, про історію (та про положення жінок в історії), була основа – далі на неї нашаровується фільм. І якщо фільм прямо суперечить цій основі, він не “працює”, ти просто не віриш у те, що відбувається на екрані.
Колись я намагалась це пояснити у Піратському чаті на прикладі “Анны Карениной” у якійсь західній постановці, де Кареніну грала темношкіра жінка. Якби темношкіра жінка в імперській Росії могла б мати той соціальний статус, що його мала Кареніна, у неї б не було левової частки проблем, що складали основу і трагедію життя Кареніної та призвели її до самогубства. Цивілізоване законне розлучення, новий законний шлюб, законний статус другої дитини і право опіки над первістком, народженим у першому шлюбі, відсутність осуду з боку суспільства – оце була б її реальність. І реальність її другого чоловіка. Яке самогубство? Ви б не повірили у нього або списали б його на делірій.
Не подобається Толстой – ок, є шевченківська Катерина та інші покритки. Чому воно так болісно і чому зрозуміла трагедія, чому зрозумілий весь жах становища Катерини? Тому що ви пам’ятаєте з уроків історії, що таке тоді було суспільство. А тепер згадайте сучасне суспільство, де Катерина може бути навіть чужинкою у своїй громаді – і спокійно чекати пологів, покладатись на допомогу держави та затикати рота всім, хто про неї розповсюджує брудні плітки. Як ви тоді поясните дії і долю шевченківської Катерини, її відчайдушні спроби викликати співчуття у таких же поневлених людей? Та ніяк. Чи спишете на післяпологову депресію. Як ви поясните поневіряння її дитини, яка у ті часи була позбавлена законного статусу? Та ніяк. Чи спишете на якісь “генетичні” схильності до самознищення.
Маєте сприймати реальність об’єктивно. Навіть коли читаєте чи дивитесь казку.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
В англійській виникло поняття “soviet”, тому що англомовні країни (їхні уряди, ЗМІ та історики) називали так цілком конкретні організації, що з’являлися у Сполученому Королівстві та на території сучасної Німеччини саме після революції у Росії 1917 р. і через неї. Вони здебільшого являли собою не “ради робітничих та селянських депутатів”, а профсоюзи. Наприклад, були Irish soviets. І ірландською мовою вони теж називалися словом, схожим на “soviet”. Від звичних “labor unions” їх відрізняло те, шо більшовицька революція була одним з ключових факторів їх виникнення.
Крім того, в англомовному середовищі зважали на те, що “совет” російською – це не тільки “рада”, а ще й “порада” (“advice”) і шось типу злагодженості, гармонії (як у “совет да любовь”). І що більшовики оце “совет да любовь” теж “включили” в назву своєї держави, тобто вкладали ще й цей сенс. А “council” все-таки не містить сенсу “совет да любовь”: у council люди обговорюють, радяться і вирішують, наприклад, більшістю голосів, при цьому можуть бути і незгодні. Тому якимось одним словом перекласти складно.
Зі словом “reich” дещо схожа ситуація, оскільки “reich” – це передусім “багатий”, “заможний”. А ще “reichen” – це “дістатися” (пункту призначення), “дійти”. Ну і так, “Reich” – це об’єднання територій під певною владою. Ясно, шо ці сенси пов’язані, адже “імперія” утворюється тоді, коли з центру до інших земель “доходять” або коли вони “доходять” самі. Ну і ясно, що “reich” як прикметник або був потрібний в агітаційних цілях, або був об’єктивною реальністю (об’єднані громади жили краще і заможніше, ніж окремі розпорошені території). У Середньовіччі було вчення про три райхи (без прив’язки до політики та конкретних країн), потім була Священна Римська імперія до початку ХІХ століття (із назвами латиною та німецькою, і у німецькій це був “Reich”). Далі ужиток слова “Reich” офіційно затвердив Бісмарк. І зрештою його взяв Гітлер, причому з натяком саме на середньовічне вчення. Тож в англомовному (і російськомовному) середовищі почали використовувати це коротке і просте у вимові і написанні слово для позначення саме німецького тоталітарного режиму і країни.
Це я не до того, шо правильно говорити “радянський”, а “совєцький” – неправильно (чи навпаки). Насправді я не знаю, як треба. У побуті я російською спілкуюся, тому кажу “Союз”, “Совок” або взагалі “Чи-Чи-Чи-Пи”. Українською на ці теми якось говорити не доводилося. У новинах українською писала “УРСР” та “СРСР”, бо так навчила школа та ЗМІ.
Ми, за прикладом англомовного середовища, можемо зважати на те, шо “совет” російською – це не тільки “рада”, а ще й “порада” та “злагода”/”згода”. Українська мова багатша=) І тому “советский” – це саме “совєцький”, а не “радянський”.
З іншого боку, можемо згадати, що слова “радянський” у загальному сенсі в українській наразі не існує. Не було “радянської” коаліції БПП та НФ, нема “радянської” монобільшості СН, хоча все це було (є?) в Раді.
У цьому сенсі “радянський” та “совєцький” рівноцінні: обидва прикметники позначають цілком конкретну штуку. Яка, на щастя, вже не є нашою реальністю, хоч поточна влада і намагається її повернути.
Але, як і автора, мене бісить, коли російською кажуть: “Я перешел на мову” (і “Я перешел на инглиш” теж). “Спикать инглиш”/”парле франсэ”/”шпрехать дойч” – то сленг, він поступово відходить. А от “на мове”, “мовный закон” та інші похідні кадаври, на жаль, існують у Present Continuous. І це страшенна неповага і до української мови, і до російської. Бо є в обох мовах нормальні іменники і нормальні прислівники. І не треба “говорить на мове”, якщо можна “говорить по-украински”.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Есть на просторах интернета довольно старенькая, но очень забавная штука – типа, как определить художника по сюжету и манере написания картины. Да, та, где “если все, даже тетки, похожи на Путина – это Ван Эйк”.

Так вот, там говорится: “Много маленьких людишек – Брейгель (Старший), много маленьких людишек плюс маленькой непонятной фигни – Босх”.
Хихикаю – очень уж метко и лаконично сказано, – но в то же время думаю, что отличие не только в “непонятной фигне”. А еще и в насмешливости и презрении, которая у Брейгеля есть, а у Босха – нет.

Нет, не потому, что Босх – “мистик”, а Брейгель – “этнограф-публицист”.

Вот смотрите, есть у нас центральная часть “Сада земных наслаждений” Босха и “Свадебные пляски на лоне природы” Брейгеля, и сюжет у них в целом один и тот же – под благовидным предлогом (“плодитесь и размножайтесь”/”свадьба”) народ занимается не слишком благовидными вещами. У Босха люди ими занимаются неприкрыто (ну, они обнажены=)), но совершенно… Не физиологично. А у Брейгеля наоборот – все одеты, однако элементы одежды, ну хоть гульфики, демонстрируют самую что ни на есть физиологичность происходящего.

Допустим, свадьба – весьма злачное событие, а жизнь (центральная часть “Сада земних наслаждений” – это, собссно, и есть земные, жизненные наслаждения) слишком разнообразная вещь, в спектре от скабрезности до драмы, оукей.

Но вот имеется “Корабль дураков” Босха и “Притча о слепых” Брейгеля. Я в первом случае вижу чуть ли не эсхиловскую трагедию о человеческой глупости, а во втором – сатирическую зарисовку о человеческой глупости. Хоть и с оттенком сострадания.

Картины Босха принято рассматривать как предупреждение/пророчество и назидание, а картины Брейгеля – как репортаж и одновременно пасквиль. В прямолинейном, в лоб, сравнении манеры написания становится понятно, почему так принято. Похоже, Босх считал, что своими проделками, слабостями и глупостями человек способен загубить свою бессмертную душу, а Брейгель не считал, что человек способен хотя бы на это=)

Однако и в таком правиле есть исключения. Вот пятая картинка – восхитительная “Безумная Грета” Брейгеля.

“Грета” – это практически правая створка “Сада земных наслаждений” Босха, живописующая ад. Но почти без мистики, без “непонятной фигни”. И ни насмешки, ни презрения в “Грете” нет, а есть хтонический ужас, который человек может сделать реальностью. Тут “этнограф”, “репортажник”, “сатирик” стал “мистиком”, причем на свой лад, на собственный манер.

Дело ли в том, что Брейгель родился спустя 10 лет после смерти Босха, а “Грету” написал за четыре года до собственной смерти? Не знаю. Но не думаю, что дело в этом. 10 лет и даже 50 лет (около полувека прошло между смертью Босха и явлением “Безумной Греты”) для середины XV-второй половины XVI вв. – это ничто. Nichts.

…Что интересно: через 100 лет после Брейгеля гремело имя художника, который сочетал пафос и пасквиль, назидание и насмешку, – Жоржа де Латура (такого же любимого моего, как Брейгель и Босх).
Вот они, седьмая и восьмая картинки, “Едоки гороха” и “Шулер с бубновым тузом”. Не могу оторваться.

Автор – Sascha Rammstein
* * *
Одна из самых, ИМХО, интересных штук в европейской живописи конца Средневековья-начала Возрождения – что художник писали библейские сюжеты в современном для них антураже. Природа за окном, одежда и внешний вид людей, интерьер – все было “тогдашним” и “тамошним”. Девой была знатная дама (или дама – Девой), а волхвами – например, ганзейские “эффективные менеджеры”.
И это не было данью моде. В том смысле, что вот есть модное, а есть немодное, и кто-то следует моде, кто-то выше этого, а кто-то хранит верность прежней моде. Нет, они так ощущали время. В книжке Гуревича это ощущение времени называется симультанным.
Для них библейские истории существовали одновременно и “тогда”, и сейчас. Каждый год в декабре рождался Христос, каждый год весной Он умирал в 33 года и воскресал через три дня. Он делал это “тогда” и делал “сейчас”.
Время поистине было плоским кругом не у Ницше и не в первом сезоне “Настоящего детектива”, а именно в ту эпоху. Настолько, что между рождением в конце декабря и воскрешением от смерти в середине марта-начале мая проходило не 4 месяца, а 33 года.
Но что еще интересней: похоже, иногда события, изображенные на картине, “приурочивались” к библейским событиям, и в расчет бралось не только и не столько время года, сколько суть события. Вот как здесь, в этой миниатюре из “Великолепного часослова герцога Беррийского”, который делали в течение XV века братья Лимбурги, а потом другие мастера. Миниатюра эта – из цикла “Времена года”, одна из 12. Из дюжины месяцев, конечно. И показывает она… Январь.
Да, это январь – со свежезелеными, какими-то апрельскими или майскими холмами и насыщенно-голубым небом. Вообще в этом цикле, который французский вельможа заказал художникам из Нидерландов (Средневековье, Западная Европа, короче, не самые теплые и солнечные местечки земного шара), есть только одна “снежная” миниатюра, и относится она к февралю. К месяцу, в котором по Библии ничего интересного не происходит.
Что происходит на декабрьской миниатюре из часослова? Собаки под присмотром охотников раздирают волка, на фоне леса с какой-то октябрьской листвой. Не голого, как в ноябре, но и не зеленого. ИМХО, это похоже на избиение младенцев, которое санкционировал напуганный предсказаниями Ирод.
Что происходит тут, на январской миниатюре? Пир, переговоры и подношение даров в окружении весенней, “новой” природы.
Это на переднем плане, а на фоне – война. И скорей всего, знать на переднем плане разруливает войну, которая была и которая есть на фоне. И в оно же время по Библии Христу как Новой жизни и как младенцу приносят дары и готовят путь, одновременно учитывая будущий трехсторонний конфликт между римской элитой, иудейским духовенством и народом.
И в том симультанном ощущении времени Христос – одновременно (симультанно) и недавно родившееся дитя, к которому пришли вчерашние колдуны с ништяками, и молодой человек, который едва сформировал свое мировоззрение и хочет его закрепить (Крещение, напомню, именно в январе празднуют и католики, и православные), и зрелый учитель, который настолько значим, что вокруг него возникает конфликт.
…И это еще я не затрагиваю вопрос, почему в “шапке” январской миниатюры XV века Козерога меньше, чем Водолея=)