Эффект ложного согласия

…или почему мы полагаем, что другие думают так же, как мы

Какая музыка нравится вам больше: музыка 80-х или 90-х? Как, по вашему мнению, ответила бы на этот вопрос большая часть населения? Мы склонны все мерить по себе. Если нам нравится музыка 80-х, то скорее всего мы будем думать, что у наших современников аналогичные предпочтения. Мы склонны переоценивать степень соответствия другим людям. Мы уверены, что другие думают и чувствуют так же, как мы, а на людей, которые не согласны с нашим мнением, мы наклеиваем ярлык «ненормальные».

Пример 1: эксперимент, проведенный Ли Россом, показал: студенты, готовые носить на себе рекламный щит, охарактеризовали тех, кто отказался сделать это, как «зажатых» и «не имеющих чувства юмора». «Отказники», в свою очередь, назвали «щитоносцев» идиотами и «людьми, которые всегда стремятся оказаться в центре внимания».

Пример 2: в большинстве случаев деятели искусства рассчитывают на гораздо больший успех, чем тот, что приходит к ним.

Наш мозг был задуман не для того, чтобы познать истину, но для того, чтобы оставить после себя как можно больше детей и внуков. Тот, кто благодаря эффекту ложного согласия вел себя смело и уверенно, производил впечатление, что располагает большими ресурсами, что и повышало вероятность передать свои гены потомству.

Рольф Добелли, из книги «Территория заблуждений»

Вы все еще верите в существование “реальности”?

Когда физики учатся на физиков, они не проделывают бОльшую часть экспериментов, описанных в учебниках. Они верят авторитету – учебников, преподавателей, Нобелевских лауреатов, и т.п. Потом, постепенно, в процессе работы вырабатывают свое отношение к _части_ этих фактов. Основной массив информации так или иначе принимается на веру. Невозможно заниматься всем. “Физическая реальность” основана на доверии. Фальсификация научных данных поэтому – самое страшное преступление научного работника именно как научного работника. Она подрывает основы. Но есть и некоторые средство контроля: это конгруэнтость получающейся картины мира. Те “факты”, которые явно не стыкуются с основным массивом информации, будут отвергнуты. Хорошо это или плохо, но так вот устроен процесс познания.
В обычной ситуации наша повседневная, житейская картина мира строится похожим образом: что-то мы знаем из личного опыта, бесконечно больше – из книг, рассказов, фильмов, кому-то и чему-то мы верим больше, кому-то меньше… “факты”, не укладывающиеся в нашу картину мира, отторгаются. Естественно, некоторые отвергают такие факты с порога без размышлений, некоторые сначала вертят их так и сяк, иногда находят способ пристроить их неочевидным образом – в результате их картина мира обогащается и расширяется. Способных на такое расширение мы называем “умными”.
Но в критических ситуациях на нас льется поток информации, состоящей из взаимоисключающих утверждений. Более того, в отличие от науки, в общественной жизни можно и должно предполагать, что бОльшая часть фактов злонамеренно искажена в чьих-то интересах. Ценность всей этой информации поэтому нулевая. Она ни во что не складывается. Какие-то “факты” прилепляются к каким-то готовым “мировоззрениям” по принципу химического сродства. Разные факты – к разным мировоззрениям. Остальные игнорируются. _Никого ни в чем нельзя переубедить_. Люди смотрят на фотографию зебры и, с полной убежденностью, один говорит – это животное белое (потому что его мировоззрение не допускает существования черного, он черное поэтому в упор не видит), другой – это животное черное (симметричная ситуация).
“Ум” здесь тоже не помогает, так как поток информации слишком велик, и скорость, с которой добавляются новые “факты”, существенно превышает скорость их обдумывания.
Отличие с наукой лишь в том, что для значительной части людей, поставляющих “факты”, умышленное вранье в порядке вещей. Что делает попытки разобраться в чем бы то ни было заведомо обреченными на неудачу.
И вы все еще верите в существование “реальности”?

14.08.2008 – физик-теоретик, доктор физико-математических наук Михаил Иосифович Кацнельсон

Ознаки примітивної книги

З мого досвіду, якщо книга про лідерство, бізнес, саморозвиток і має наступні ознаки на обкладинці – не витрачайте свої важко-зароблені гроші, книга буде мілкою, примітивною, неінформативною.
1. В назві книги є цифра.
«7 звичок», «10 кроків», «за 30 днів» і т.п.
Певно найвідомішим прикладом міжнародного бестселера, який, однак, на повірку є просто шумом і набором гарних, але пустих фраз є «7 Звичок Успішних Людей».
Автор взяв інтерв’ю у «успішних» людей і описав їх спільні звички, як от:
«Успішні» люди є проактивними, мають чітку ціль, фокусуються на пріоритетах, думають про інших, встають рано, працюють важко, і булшіт типу того.
Я б ще додав, що майже всі «успішні» люди мають 10 пальців на руках, 10 на ногах, і п’ють часом воду.
Тобто, ці всі «прівички» є ні необхідною, ні тим більше достатньою умовою успіху. Мільйони людей мають ціль, працюють важко, не забувають про інтерес інших, і встають рано, і при тому не добилися «успєха». Моя бабуся знала всі ці сєкрєти успєха. Ваша дитина їх знає. Теж мені, здивував.
Такого роду дослідження мають смисл лише якщо іде порівняння з контрольною вибіркою і тестується причинно-наслідковий зв’язок.
____________________________________________________
2. В назві книги є “Navy SEALs” (морські котики).
Не знаю, чи в Україні є фетишування всяких елітних військових формувань, але в США це просто обсесія.
Тисячі книг, які обіцяють вирішити всі ваші проблеми і показати шлях до успєшного успєха за допомогою принципів, які розробили чи то морські котики, чи то ізраїльські спецслужби, чи то радянське ВДВ.
Нє, деякі книги які саме про військову історію, дуже пізнавальні. Я раджу, приміром, такі прекрасні книги як:
· “The Red Circle: My Life in the Navy SEAL Sniper Corps and How I Trained America’s Deadliest Marksmen”, and
· “SEAL Team Six: Memoirs of an Elite Navy SEAL Sniper”
Але якщо вам обіцяють пояснити, як з допомогою принципів морських котиків ви можете побудувати успішний бізнес чи вирішити ваші сімейні проблеми, то не витрачайте гроші.
Певно найвідомішим бестселером такого типу, який настільки примітивний, що я не зміг закінчити книги з трьох спроб, є “Extreme Ownership: How U.S. Navy SEALs Lead and Win”.
Автори – заслужені ветерани Navy SEAL veterans, і я вдячний їм за їх службу. Але в плані лідерства – вибачте, але їх книга набір гарних, але неінформативних фраз.
Приміром, їх «уроки» включають:
Нема поганих команд, є погані лідери.
Ви не зможете переконати інших, якщо самі в це не вірите.
Тримайте своє его в клітці, поважайте ваших підлеглих.
Пояснюйте задачу простими фразами, бо вас можуть не зрозуміти.
Не бійтеся делегувати.
Ну як діти. Можна подумати, хтось цього не знав. Я розумію, це звучить набагато крутіше, якщо розказано заслуженими морськими котиками і подається як якась секретна інформація з суперсекретних військових методичок. Але кам-он. Ну це ж елементарні, загальні, мілкі фрази.
Ось ще кілька прикладів такого роду книг:
· “Reaching Beyond Boundaries: A Navy SEAL’s Guide to Achieving Everything You’ve Ever Imagined”,
· “Elite: High Performance Lessons and Habits from a Former Navy SEAL”,
· “Taking Point: A Navy SEAL’s 10 Fail Safe Principles for Leading Through Change”,
· “The Navy SEAL Art of War: Leadership Lessons From the World’s Most Elite Fighting Force”, “GUTS: Greatness Under Tremendous Stress – A Navy SEAL’s System for Turning Fear into Accomplishment”,
· “Driven: Understanding and Harnessing the Genetic Gifts Shared by Entrepreneurs, Navy SEALs, Pro Athletes, and Maybe You”
____________________________________________________
3. На обкладинці книги велике фото автора.
Як правило, в якійсь геройській позі. Типу успєшний лідер, чи інвестор, чи сім’янин, чи коуч. Явна ознака дешевої самореклами, а не глибокої, корисної книги.
Деякі з цих книг також мають цифру в назві, або нагадують, що автор – колишній ВДВ-шник чи успєшний КГБ-стський шпіон, що має додати ціни його жизнєним урокам.

(с) Vasyl Taras

Наконец, сформулировал, чем меня раздражает борьба с лженаукой

Тем, что она исходит из иллюзии (и поддерживает эту иллюзию): лженаука процветает потому, что люди не понимают, что она лже. Им нужно объяснить, и они поймут. И тогда не будут тратить деньги на гравицапы, торсионные поля, сами-знаете-чьи фильтры, и т.п.
В то время как реальная проблема состоит в том, что людям, принимающим решения, и обществу в целом, глубоко похрен, лже эта наука или не лже, а решения о распределении денег и поддержке/неподдержке чего и кого бы то ни было принимаются из соображений, никакого отношения к истинности и ложности тех или иных квазинаучных высказываний не имеющих.
Ну не может быть такого, чтобы в целом правда и ложь оказались полностью заменены соображениями выгоды и удобства, а вот для научных утверждений делалось исключение.

01.08.2011 – физик-теоретик, доктор физико-математических наук Михаил Иосифович Кацнельсон

Православные продавали православных

29 июля 1792 года Екатерина II восстановила право помещиков продавать крепостных с публичных торгов.
Во Франции провозгласили «Свободу, равенство и братство», а у нас «братьев во Христе» распродавали с публичных торгов.
«Если дворяне решают продать своих крепостных, они их выставляют вместе с жёнами и детьми в общественных местах и каждый из них имеет на лбу ярлык, указывающий цену и их специальность» (Шантро Voyage philosophique).
Как-то не осознается, что Петербург был столицей работорговли!
Существовали настоящие невольничьи рынки, где выставлялись на продажу крепостные. (В пушкинские времена один находился против Владимирской церкви. Другой — рядом с Поцелуевым мостом.)
Рынки для продажи людей имелись также на Лиговском канале, у Кокушкина моста и в Коломне. На Сенной площади существовал специальный «пятачок» для торговли людьми (он назывался «рабий рынок»).
На российских работорговых рынках особенно хорошо шли молодые привлекательные рабыни, которых русские помещики покупали для «постельных утех и развлечений»…
Гарем из крепостных «девок» в дворянской усадьбе XVIII-XIX столетий – это такая же неотъемлемая примета «благородного» быта, как псовая охота или клуб. Дети от крепостных были и у Тургенева, и у Толстого. Дворян не смущало то, что их дети были рабами, подвергались телесным наказаниями, а при случае продавались.
Когда Тургенев рассказал Виардо, что у него есть дочь от крепостной, та пришла в ужас: Твоя дочь — рабыня!? Хотела собирать деньги на выкуп, а наш гуманист-классик успокаивал, мол, не надо, она же наша крепостная.
– Твоя дочь — твоя рабыня? – это очень трудно перевести не столько на иностранный язык, сколько на западное понимание.
Сын Толстого от крестьянки был больше похож на отца, чем законные дети, служил кучером в Ясной поляне.
С. Л. Пушкин, отец поэта, подарил своей крестнице крепостную Пелагею Семенову.
Рабами владела и церковь: православные продавали православных.
«Российская империя — это сто тысяч семей, считающих себя чем-то, и 54 миллиона людей-скотов, которых, как лошадей и быков, продают, дарят, меняют и стегают». (Французский литератор Ж.-Б. Мей, 1829 год).
«При всех издержках крепостничества именно оно было главной скрепой, удерживающей внутреннее единство нации». (Валерий Зорькин, председатель Конституционного суда РФ, 2014 год).
(с) Vera Sokolinskaya

Метрология культуры

Один из самых, на мой взгляд, интересных вопросов современной науки – это природа сложного (в этот момент принято закатывать глаза и произносить “синергетика” и “Пригожин”; я согласен, что тексты Пригожина наводят на мысли, только, по слову классика, неизвестно, на какие; а что такое синергетика, прочитавши то и се, просто не понимаю). По Колмогорову, сложность определяется через длину минимального описания. Иными словами, если заданы две последовательности: 110100000101001111111100…. и 10101010… – вторая проще, т.к. может быть описана рецептом “10, повторять”, а в первой закономерности нет или, по крайней мере, она не видна, так что последовательность нужно описывать полностью, как она есть. Структура кристалла, получающаяся повторением небольшой группы атомов, проще структуры стекла. В то же время, это определение не различает “случайную” и “содержательную” сложность (оно, также, не вполне конструктивно, т.к. крайне трудно, или невозможно, доказать, что данное описание является минимальным, и что нет способа сказать то же самое, но короче). Максимальная сложность, если говорить о полном описании, будет, по определению, у случайной последовательности. Это, однако, не соответствует интуитивному пониманию сложности, т.к. полное описание обычно несущественно: пятно на стене останется пятном на стене, если его форма чуть изменится. Как же отличить сложность кляксы от сложности картины Вермеера и сложность случайной цифровой последовательности от сложности “Евгения Онегина”? Возможный ответ – “содержательная” сложность задается через набор эталонных образцов, через сравнение с этим набором. Предельно грубо – так… на Пушкина не похоже, на Державина не похоже, на Некрасова не похоже… значит, это не стихи, а набор слов. Что говорите? Хлебников? ОК, добавляем в набор эталонов, объявляем поэзией, и впредь все, похожее на Хлебникова, тоже будем считать стихами. Договорились?
В этом задача “культурных памятников”, музеев, “классики”. Как физика невозможна без метрологии (а измерение в физике есть, по определению, сравнение с эталоном), искусство, и культура вообще, невозможны без набора образцов, которые объясняют лучше любых формальных определений – это культура, а это нет. Культ классики, культ подлинников, тем самым, не блажь. К эталонам и должно быть крайне бережное отношение – хранить в особых условиях, поддерживать постоянную температуру, и т.п.

17.07.2008 – физик-теоретик, доктор физико-математических наук Михаил Иосифович Кацнельсон

Якщо не можеш скинути вагу – не переживай, поїж тістечко з бургером, адже ти цього варта

Я не здивуюся, якщо колись виявиться, що існує змова між маркетологами, які продають фастфуд та іншу калорійну їжу, і тими, хто впарює товари для схуднення.
Сучасний маркетинг створює в мозку людини жахливу роздвоєність, в якій частина особистості пристрасно бажає їсти смачне, а інша частина так само бажає набути соціального прийняття через привабливу зовнішню форму. Розмовам про здоров’я в цій амбівалентності нема місця. Ці дві крайнощі формують замкнене коло порушень харчової поведінки, надзвичайну зацикленість на їжі, ходіння по колу між переїданням та голодуванням. Все це не має жодного стосунку до здорової харчової поведінки.
Для цього монстра ти ніколи не будеш достатньо хорошим. Щойно ти скидаєш вагу, реклама вже підказує, що у тебе целюліт, розтяжки, зморшки, купи – і ось тоді ти будеш ідеальною (=щасливою), як героїні реклами.
Якщо не можеш скинути вагу – не переживай, поїж тістечко з бургером, адже ти цього варта.
В курсі з коучингу нас вчили допомагати клієнтам долати подібні амбівалентності. Для цього треба а) дати людині знання і розуміння, як буде виглядати об’єктивно здоровий вибір за допомогою знань, розвіяти чужі шкідливі настанови; б) м’яко і по-партнерськи укріплювати людину в її тяжінні до цього здорового вибору, виключаючи як насильство, директивність коуча, так і насильство людини по відношенню до самої себе – як фізичне, так і психологічне.
Є такий рівень загнаності людини, коли коуч не може впоратися сам, потрібна професійна психотерапія. Коли важкі стосунки з їжею – це лише наслідок травм, ментальних та фізичних розладів, не треба боятися звертатися до профільних спеціалістів. Якщо ми маємо справу з ожирінням (а це комплекс з фізичних симптомів – інсулінорезистентності, лептинорезистентності, часто гіпотиреозу тощо, психологічних – порушення харчової поведінки, порушення сприйняття образу тіла, поведінкових стереотипів – відсутність знань та навичок з рухової активності, збалансованого харчування, родинні шкідливі звички у режимі харчування та активності, нераціональна організація режимів фізичної активності та відпочинку), тут має працювати команда. І головний в цій команді – сімейний лікар, тому що метою лікування ожиріння є нормалізація жирової маси тіла. В лікуванні ожиріння заклики до сили волі – це лише додатковий фактор, що травмує людину, тут не працюють такі підходи. Звісно, людина може схуднути через страх, злість, ненависть до себе, але це не сформує здорове ставлення до себе, а лише закріпить ті травми, що існують. І часто це відбувається нездоровими методами, наслідки яких потім роками доведеться розгрібати.
Якщо поставити в центр своїх дій фізичне і ментальне здоров’я, а також безумовну повагу до своєї індивідуальності незалежно від форми тіла, це і буде першим кроком до здорової харчової поведінки і гарного самопочуття.
Але маркетологам це не вигідно. Аб’юзер завжди заробляє на стимулюванні відчуття неповноцінності у жертви.
(c) Alisa Pyvovarchyk – Неідеальна тренерка неідеальних людей

Окситоцин

Наше розділення оточуючих на «своїх» і «чужих» глибоке й інстинктивне. Якщо людина протягом 0,1 с бачить за якимось ознаками «чужого», то все відбувається автоматично. Раніше ніж включаться вищі відділи мозку (за 0,2 с), що послуговуються вихованням, спрацьовує (за 0,07-0,08 с) мигдалевидне тіло, яке генерує страх та агресію і та частина гіпокампу, яка відповідає за почуття огиди. Ознаками «чужого” можуть будь які відмінності. Наприклад, це почуття виникає щодо представників інших рас. При цьому, людина може не палити хрести і не носити костюми іспанської інквізиції, а бути активним прихильником BLM. До речі, расове несприйняття стихає, якщо на людині бейсболка або футболка «своєї» команди. Отже, існує вроджена й набута системи маркерів, які ділять оточуючих на «своїх» і «чужих».

Сказати, що це добре або погано – згрішити проти істини. Все залежить від конкретних соціальних обставин. Так само наївністю чи свідомою маніпуляцією буде твердження, що це можна змінити за допомогою виховання. Вихованням ми зможемо зробити лише дві речі: зміцнити силу волі (привчити послуговуватися прифронтальною корою наперекір поривам «нижніх» відділів мозку) та виробити правила поведінки, на які буде направлена ця сила волі. І тут ми маємо визнати, що із фізіологічних та соціальних причин здатність різних людей активізувати прифронтальну кору (вмикати силу волі) неоднакова. Є ті, хто має можливість включати силу волі (сеченівське гальмування) і ті, кому це робити дуже важко. Стверджувати, що це виключно недоліки виховання або виключно фізіологія, теж невірно. В кожному окремому випадку – це певна пропорція фізіологічного та соціального. Тут важлива точна діагностика і відповідний до неї баланс між психотерапією та фармацевтикою.

Але є ще один цікавий момент. Схильність до загальної любові, альтруїзму, та гострого почуття справедливості – наслідок впливу окситоцину. Тут знову протистояння цього нейрогормону і прифронтальної кори. Людина із низьким вмістом окситоцину може діяти «соціально», за допомогою сили волі, втілюючи ідеї, отримані під час виховання. Вона може жертвувати своїми інтересами, турбуватися про дітей, підтримувати близьких. Так не від серця, так не щиро, так лише після роздумів, але усвідомлено. Так само людина із високим вмістом окситоцину може частково стримувати себе від різних «альтруїстичних безумств», що шкодять їй та оточуючим. Отже, люди діляться на альтруїстів та егоїстів відповідно до свого ендокринного статусу та здатності прифронтальної кори контролювати несвідомі пориви.

Але в окситоцині є ще одна, «темна» сторона. Із зростанням його концентрації, дискримінація на «свій» і «чужий» підвищується. Тобто, чим більше в людині щирого альтруїзму, тим більше ненависті до тих, хто не має відповідних «своїх» маркерів. Дуже часто активні борці проти насильства та дискримінації схильні до саме насильства і дискримінації. Вони хочуть хейтерити хейтерів, булити булерів і не тільки. Достатньо не відповідати якомусь встановленому в середовищі «своїх» параметру, або поставити під сумнів якийсь догмат і ти отримаєш за усі гріхи людства. Саме в цьому ховається причина перетворення лівацьких систем «боротьби за справедливість» на нелюдські, тоталітарні, агресивні спільноти. Тут нічого соціального – чиста фізіологія.

Оминайте альтруїстів і активних борців за справедливість – timeo Danaos et dona ferentes.

(c) Іван Хомяк

Сльоза Господня

Нікому я не перейшов дорогу,
Нікого не чекав із зим і літ.
У мене є що мовити і Богу,
Коли я вже постану перед ним.
А поки нас і десь недоля топче,
І доки Богу справді не до нас,
То я йому скажу:
– Спасибі, Отче,
За той минулий, перебутий час.
У нас минуле – дзвони митрополій,
У сяйві свіч, у блиску діадем.
Але спасибі, що в юдолі голій
Уже не йдем за голим королем.
І нам не треба снігу із Говерли,
А тільки треба хліба і вина.
Прозріння дай нам днесь, аби не вмерли,
Коли веде по колу сатана.
У рай загляну – там немає черги.
Торги у храмі. В храмі торгаші.
Та ще не зжерли паперові черви
Той віртуальний силует душі.
О, ниспошли божественну офіру
Все пережити на межі епох.
А як нам подолати нелюдь сіру
І зберегти, і не забути віру –
Цього не скаже. І заплаче Бог.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У Бога з компа зник учора блог.
Дмитро Кремінь

Это существует

Прочитала только что статью про то, что в новых экранизациях Толкина нужно, наконец-то, раскрыть, что в текстах Профессора огромное количество отсылок к гомосексуальным отношениям персонажей. Даже есть специфическая интерпретация “Властелина колец” как очень гейского текста.
Ок, интерпретации могут быть какие угодно – после создания любое произведение искусства эмансипируется от творца и с ним может произойти уже что угодно в плане прочтения. И когда автор возмущается, что “я не это имел в виду”, это уже совершенно бесполезно. Это типа как в том всем нам известном бандитском диалоге: “У меня этого нет!” – “А если найду?” И находят! 🙂 Чего только в Толкине не находят! “Властелин колец” воистину книга (уже второго) столетия – и любить ее, и не ненавидеть можно любой группе населения, любому интерпретационному сообществу 🙂 Например, фанфикшн по Толкину этими гомосексуальными отношениями напичкан как мало что еще. Причем пишут такие тексты не обязательно носители указанной сексуальности – людям это почему-то щекочет нервы, как запретный плод какой-то, или что… Не знаю. Мне вполне хватало обыкновенной мужской дружбы, чтобы понять, почему кто-то за кем-то и в огонь, и в воду в текстах Профессора. Мой собственный отец, например, несколько раз в моей жизни, рисковал благосостоянием нашей семьи, чтобы помочь друзьям. Друзья у некоторых мужчин – на первом месте (как бы женам и детям это не было обидно или даже страшно). Ради друга некоторые мужчины сделают то, что они никогда не сделают даже ради любимой женщины. Один биолог мне однажды сказал, что мужская дружба – это гормонально фундированный феномен: природа так “придумала”, чтобы самцы нашего агрессивно-конкурентного вида не поубивали друг друга совсем (женская дружба с такой гормональной точки зрения по его словам не существует 😉 )
Конечно, уже не остановить эту мельницу интерпретаций, но дедушка Толкин писал как раз про такую беззаветную мужскую дружбу (про женскую он не писал, потому что ничерта про нее не знал, более того, возможно, ее таки не существует – я сама с недавних пор сомневаюсь 🙂 ). А дружба вообще – это очень странное явление. Это такая форма любви, только без секса. И совершенно нормально, что однополые люди действительно очень любят друг друга, готовы друг за друга умереть, обнимаются, целуются (в щеку, в лоб), даже спят иногда в одной постели, и при это НЕ занимаются сексом. Они при всей эмоциональной интенсивности отношений вполне могут быть не гомосексуальными людьми 🙂 Представляете – ЭТО СУЩЕСТВУЕТ! 🙂
Я думаю, что, особенно в ранней юности, каждый переживал такую интенсивно эмоциональную дружбу. И у большинства эти чувства НЕ были сексуально окрашенными. У меня не были. Хотя я думала, что умру, когда в мои 19 лет моя лучшая подруга уезжала в другую страну, и я не знала, вернется ли она. И мы много раз спали с ней в одной постели, как потом и со многими другими подругами это случалось – и НИ РАЗУ ни одного сексуального поползновения с чьей-либо стороны.
Я немного уже устала от этой тотальной физиологизации и сексуализации всего на свете. Я прекрасно осознаю, что мы – обезьяны, и сексуальный инстинкт дыбится вечным лингамом на вечной йони (или лингам на лингаме, или йони на йони – варианты допускаются) в человеческой культуре, но мы все-таки способны любить и без секса. Даже животные на это, как нам кажется, способны. Ваша собачка не обязательно хочет заняться с вами сексом, когда бурно выражает свою любовь… Любовь – НЕ равно секс. Обнимающий друга мужчина – НЕ равно гей. Спящие в одной постели девушки – НЕ равно лесбиянки. Этому миллионы миллиардов доказательств 🙂 И дед Толкин сто процентов мыслил в этом ключе. Что, опять же, не исключает других интерпретаций, тем более в наши сексуально бурные времена. Но я тут к тому, что иногда банан – это все-таки просто банан 🙂
(c) Alexandra Filonenko (Ἀλεξάνδρα)

1 4 5 6 7 8 13