Institute of Slowly and Painfully Working Out the Surprisingly Obvious
Фрагмент картини Пітера Брейгеля “Самовбивство Саула” 1562 року.
Але лише у 1841 році люди дізналися про динозаврів (пов’язали знайдені кістки з доісторичними тваринами).
Питання залишаеться відкритим звідкі Брейгель знав?
Цифровая репродукция находится в интернет-музее Gallerix.ru
…читатели вспомнили примерно сто пятьсот тысяч историй о лезвиях в жвачках и отправленных конфетах, которыми пугали в 1980е годы детей. Сейчас, как мы видим, это страшилка вернулась. Такие всегда возвращаются.
Но если серьезно – когда они появились? Конечно, первое появление проследить очень трудно, но именно истории про лезвия в желанной еде стали настоящим бичом послевоенного мира (1950-1960е). И да, голод, обнищание и необходимость получать еду от чужих дядей только это усиливали. В СССр в разгар антисемитской кампании 1949-1953 евреев регулярно обвиняли в подсыпании толчённого стёкла и подкладывание лезвий в еду.
Но настоящим бедствием эти слухи стали в США в 1960-1970е. Люди истово верили в анонимных злодеев, которые во врем Хэллоуин давали детям сладости с лезвиями (и так Америка реагировала на разрушение маленьких городов и устойчивых коммьюнити). В результате Хэллоуин как ритуал сильно сократился, а два американца (папа в одном случае, дядя в другом) убили своего сына (в первом) и племянника (во втором) и пытались легендой прикрыться.
Потом, во время олимпиады-80 советская власть активно эксплуатировала эти легенды, чтобы отвадить детей от иностранцев (и взрослых тоже).
А вот отравленные конфетки, которые враги сбрасывают с самолёта, появились раньше. В 1915 году.
Ходите знать больше -откройте “Опасные советские вещи: городские легенды и слухи в СССр” на 3 и 4 главах (она есть и в бумажном и электронном, и даже аудиоформате).
(с) Alexandra Arkhipova – https://t.me/anthro_fun
З розмов і пояснень навколо цієї теми мені все більше й більше видається, що в нас це питання прийнято сприймати серйозно. Але ж питання не буквальне. Йдеться не про те, де у фізичному сенсі наш, скажімо, Шекспір. І йдеться не про імплікацію (яку багато хто бачить) “Чому наша культура не породила свого генія подібного рівня”?
Людина, котра ставить подібне питання, очевидно не знайома з українською літературою в принципі. Точно так само як людина, котра стверджує “українські переклади погані” очевидно не знайома зі станом українского перекладу. Це не поспішне судження про людей, котрих я не знаю. Це єдиний варіант. Рівень знань, що криється за цим твердженням, приблизно дорівнює знанню фізики в людини, що питає “А як земля кругла, якщо горизонт рівний?” В обох випадках проблема в тому, що людина бачить зникомо крихітну частину реальности, з якої екстраполює щонайзагальніші судження.
Так от, про літературу. Тексти не стають великими самі по собі, через власну герметичну цінність. Через це вони можуть стати популярними, але не великими — а більшість популярних і читаних авторів усіх поколінь нині забуті і навряд чи колись повернуться в мейнстрим. Хто з вас читав “Чорну красу” Анни Сьюелл чи бодай одну книжку Барбари Картленд? Йоганна Шпірі – одна з найпопулярніших дитячих авторок в історії (можливо, найпопулярніша, якщо робити поправку на час написання), але я не здивуюсь, якщо більшість із вас не зможуть назвати жодного її тексту.
Література стає безсмертною не тому що вона об’єктивно безсмертна, найкраща в своєму роді та обожнювана сучасниками. Література стає безсмертною тому що породжує нову літературу, масштабуючись на інші країни. Едґар По на час смерти нікого не цікавив, його псевдоготорнівське письмо, як і вкрай модерні експерименти з ґротеском, не обходили сучасників. Але Бодлер переклав його французькою і ЦЕ зробило Едґара Алановича найвідомішим американським романтиком. Не те, як він вплинув на своїх сучасників, а те, як він вплинув на практично всю західну літературу вже посмертно. Буквально така сама доля спіткала і Лавкрафта, до речі.
Шекспір був популярним, але також він був доволі-таки ігнорований у наступну добу класицизму, взорованого на французький театр Мольєра. Не забутий, але просто ще один автор минулого, котрих і без Шекспіра не бракувало. Він повернувся в літературу титаном і найвеличнішим автором вже в часи лейкістів, особливо Колріджа. І якби не Колрідж і компанія — шанси на те, що ви нині читали б твори Шекспіра приблизно дорівнюють шансам на те, що ви реально читали щось Колріджа. Вони ненульові, але й невеликі. Твори Шекспіра геніальні, але їхній статус сформований пізнішими перепрочитаннями в літературі, котра й сама стала каноном.
Доволі легко жити, не прочитавши жодного твору Миколи Куліша, але значно складніше жити, не прочитавши жодного твору Шекспіра. Під цим я маю на увазі — необов’язково читати Шекспіра, щоб мати добре поняття про його твори. Ви знаєте, про що “Ромео і Джульєтта”. Ви знаєте, про що “Гамлет”.
Ви могли ніколи в житті не розгортати “1984”, але ви точно знаєте загальний сюжет і з десяток цитат звідти.
Коли людина питає “де наш/ваш Шекспір?”, насправді людина питає “де в нас постать з інформаційним масштабом Шекспіра?” Не “де хтось, здатен написати тексти такого рівня”, а “де хтось, про кого я знатиму стільки ж, навіть не читаючи його текстів”. І от саме на це питання відповідає постколоніальна критика, яку в українському випадку називають “за що ви так ненавидите все російське?”
Запитання “Де український *прізвище*?” — це завжди зізнання в тому, що людина просто не читає української літератури, але вимагає від неї бути присутньою в інфополі на рівні з *прізвище*. Це обскурантне бажання бачити в цілеспрямованих імперських політиках об’єктивну і невблаганну логіку “історичного процесу”, якщо людина хилиться вліво, чи “невидимої руки ринку”, якщо людина хилиться вправо. Не більше.
(c) Остап Українець
Смотрел фильм “Блокадный дневник”. Хотя начало немножко карикатурное в описании немцев и в детали солонинского разбора “Кто виноват” автор не вдается, очень скоро чистая зрелищность превалирует. Впрочем, как всегда, впечатлительным зрителям не рекомендую. Это действительно очень страшный фильм. Чувствуется, что режиссер смотрел не один фильм про зомби.
После кино я пошел онлайн посмотреть кое-какие детали и наткнулся вот на такое:
“В 1941—1942 годах во время блокады по обвинению в проведении «антисоветской, контрреволюционной, изменнической деятельности» ленинградским управлением НКВД было арестовано от 200 до 300 сотрудников ленинградских высших учебных заведений и членов их семей. По итогам нескольких состоявшихся судебных процессов Военным трибуналом войск Ленинградского фронта и войск НКВД Ленинградского округа было осуждено к смертной казни 32 высококвалифицированных специалиста (четверо были расстреляны, остальным мера наказания была заменена на различные сроки исправительно-трудовых лагерей), многие из арестованных учёных погибли в следственной тюрьме и лагерях. В 1954—1955 годах осуждённые были реабилитированы, а против сотрудников НКВД возбуждено уголовное дело”.
полностью вот здесь (есть интересные детали):
https://www.alexanderyakovlev.org/…/almanah-intro/1016684
вдумайтесь: в разгар страшной зимы где люди мерли от голода-холода по 4000 в день доблестные чекисты выколачивали из ученых признания в контрреволюции. Обратите внимание, что “шпионаж” даже не упоминается. Т.е. их даже не обвиняли в секретных донесениях.
В конце Яковлев упоминает, что “в настоящее время полноценное, независимое расследование этого сложного, запутанного и щекотливого сюжета невозможно, поскольку все его ключевые исторические источники недоступны”. Ну как всегда…
(с) Slava Gurevich
Як штатний мракобіс вашого фізбуку, я маю щось сказати про інквізицію.
І кажу, що інквізиція — це добре.
Звісно, це якщо підходити до цього питання з науковим підходом та критичним мисленням.
Так от, для прикладу візьмемо найстрашнішу та найкривавішу іспанську інквізицію.
Створена вона у 1478 році, ліквідована у 1834 році.
Ось тут , якщо ви хоч трошки знайомі з історичною періодизацією, має бути зруйнований перший ваш стереотип: про те, що інквізиція — це продукт середньовіччя. Виникає вона як раз як передвісниця Нового часу, який розпочинається у 1492 році відкриттям Америки, а розквіт інквізиції припадає на епоху просвітництва.
Отже, нотуємо
1. ІНКВІЗИЦІЯ – ЦЕ ПРОСВІТНИЦТВО.
Ну звісно, це визначення трохи схематичне, але ж в нас формат фб посту, а не наукова монографія, тому прошу зважити на це.
Тепер перейдемо до другого пункту, котрим мені люблять тицяти неосвічені атеїсти та інші комсомольці. Про тисячі убієнних від жадних попів. Коли я прошу назвати хоча б дві жертви, мені кажуть: «Джордано Бруно і Галілей!» Більше, звісно, назвати ніхто не може, а деякі навіть не знають, що Галілео Галілей був виправданий.
Так от. Інквізиція — це в першу чергу суд, а кожен суд епохи Просвітництва — це протокол і канцелярія, котрі зберігаються в архівах. Давайте зазирнемо туди. Архівні документи Інквізиції з Національного Історичного Архіву Іспанії зберігають всі відомості про процеси інквізиції між 1560 та 1700 роками. У цей період розслідувалося 49092 справи. Ось тут комсомольці можуть радіти і вказувати на тисячі засуджених, але зарано, як на мене. Бо протоколи свідчать, що більшість вироків були ВИПРАВДАЛЬНИМИ. Так, були смертні вироки, їх нарахували 932 за вказані 140 років, тобто десь 7 на рік, або трохи більше ніж одна людина на два місяці. Багато це чи мало? Ну погугліть скільки мільйонів загинуло за 70 років доброї радянської влади. Або під час «культурної революції» у комуністичному Китаї. А палкий червоний вождь Пол Пот саперними лопатками зарубав близько 2 млн людей.
Ще вам трохи статистики. Соратник Жанни д’Арк, маршал Жиль де Ре, в перервах між спробами викликати демона займався содомією і вбив 800 хлопчиків і дівчаток. Повсталі в 1568 році в Гранаді маври палили церкви, варили в олії священиків і розважалися розстрілами полонених. Їхні союзники турки кидали списи в прив’язаних до стовпів християн.
Ну а тепер ще раз порівняйте ці цифри із 932-ма засудженими на смерть за 140 років. При чому більшість страчених була … священиків та монахів, котрих звинувачували, якщо говорити сучасною мовою, у розтлінні неповнолітніх.
Тому ось вам другий висновок.
2. НЕ ТАКА ВЖЕ Й КРИВАВА ІНКВІЗИЦІЯ ЯК ЇЇ МАЛЮЮТЬ.
Ідемо далі.
Інквізиція не вводила тортури, а навпаки обмежувала їх. Вона вперше заборонила застосовувати смертельні катування. Тортури були жахливими, але не смертельними і суворо регламентованими. Кожне катування проводили лише один раз, в присутності лікаря і судового секретаря і все прискіпливо протоколювалося. Заборонялося катувати більше ніж 15 хвилин.
Згідно протоколів, першим видом тортур, що застосовували кати, було відшкодування збитків, милостиня та піст.
До речі, ще один цікавий факт, з приходом інквізиції у Новий світ вона почала хрестити аборигенів та видавати едікти про можливість порятунку їхніх душ, чим запобігала репресіям світської влади.
3. ІНКВІЗИЦІЯ ОБМЕЖУВАЛА ТОРТУРИ
Тепер останній пункт.
Справа у тому, що знищення відьом, масові спалення на вогнищах, вбивства були, але робилося це не церковними судами, а… мудрим наротом. При чому ці суди лінча спалювали цілі родини із немовлятами включно. До речі, у протестантськіх країнах після послаблення там впливу інквізиції вогнища запалали з подвійною силою.
Так от, я вам скажу останнє і найважливіше.
4. ІНКВІЗИЦІЯ БУЛА СТВОРЕНА ЦЕРКВОЮ ЯК ВИПРАВДАЛЬНИЙ ОРГАН.
Дуже багато несправедливо звинувачених людей саме у суді інквізиції шукали собі порятунку, і, як ми бачимо із сухої статистики, були виправдані. Інквізиція винесла близько 90% виправдальних вироків. Скажіть мені, яка судова інституція давала подібний відсоток?
Ну і на десерт. Мати відомого вченого Йоганна Кеплера була звинувачена у жителями Вайль-дер-Штадту у чаклуванні та ворожінні. Суд інквізиції її виправдав та відпустив.
(с) Олександр Дедюхін
В 1980-е годы Сол Беллоу, (imho) самый важный амер писатель 2-й половины 20-го века, сказал: “Где у зулусов Толстой? у папуасов Пруст? я бы его с удовольствием прочел.”
Шум поднялся дикий. Но Беллоу уже было пох: Нобель в кармане, да и вообще уже на закате. Тем не менее он настоял, что это вырвали из контекста, и что он пытался провести разницу между грамотными и “дограмотными” обществами (literate and pre literate societies). Сейчас бы это не проканало…
Я так подумал: какие же были вегетарианские времена. Никто его не “канцелировал” и он продолжал благополучно публиковаться (хотя пороха в пороховницах уже оставалось негусто). Что бы с ним сделали в 2020… потребовали вернуть Нобель? Нобель бы его отменил? все “добропорядочные” лауреаты вернули бы свои в знак протеста? Слава богу, не дожил…
(с) Slava Gurevich
Начнем с банальности: никакой строгой, полной и непротиворечивой системы доказательств не бывает. Но об этом “все”, по крайней мере, слышали звон, говорить про это не очень интересно, и вообще, пусть математики и логики хоронят своих мудрецов… то есть, простите, мертвецов. Вопрос, наверно, не в этом. Вопрос (как понял) в том, как возможна хотя бы приблизительная уверенность в правильности утверждений в принципиально открытом мире, где, потенциально, все связано со всем. Всегда ведь можно сказать, что какой-нибудь новый неучтенный фактор перевернет все с ног на голову или наоборот.
Про это можно писать тома, со ссылками, примерами и подробными обоснованиями. В формате записи в блоге можно и уместно отметить следующее:
1. Познание начинается с середины, с попыток описать более-менее систематически мир вокруг нас. Потом мы движемся к “основам” (которые на самом деле никакими основами не меняются). Там новые факторы могут заставить нас радикально пересмотреть подход, но на описание мира вокруг нас это почти не влияет. Законы термодинамики более надежны, чем квантовая теория поля. Эйнштейн говорил, что классическая термодинамика – единственная теория, в отношении которой он убежден, что в пределах своей применимости она останется верной навсегда.
2. Это частный случай более общего свойства: наше описание мира иерархично, причем – и это очень важно – описание каждого уровня реальности в очень сильной степени не зависит от описания более глубинных уровней. По этому поводу часто произносится слово emergence. Речь идет о некоторых “классах универсальности” поведения сложных систем, причем, о сравнительно небольшом числе таких классов. Малые неучтенные взаимодействия не выводят, как правило, систему из данного класса.
3. Требование устойчивости (robustness) такого рода может даже использоваться для вывода законов природы – как, например, в нашем подходе к квантовой механике. То есть, те теории, которые не обладают этим свойством устойчивости, независимости от неизвестных деталей на глубинном уровне, просто не должны рассматриваться.
4. С этим, кстати, связано требование перенормируемости в квантовой теории поля. Неперенормируемые теории нефизичны именно потому, что зависят от тех масштабов, где мы ничего не знаем и, возможно, не узнаем. Нетривиальное утверждение состоит в том, что устойчивые теории возможны и существуют.
5. В более общем плане, речь идет вообще о возможности феноменологической науки (прототипом как раз и является классическая термодинамика).
6. Вот по всему по этому принцип соответствия является основным законом развития физики, а болтовня о “научных революциях” пользуется популярностью в основном среди “неученых любителей наук”. Профессионалы знают, что квантовая механика не отменила классическую, более того, в двадцатом веке последняя расцвела пышным цветом (детерминированный хаос, нетривиальные полностью интегрируемые системы, и так далее).
7. И так далее.
14.05.2017
В исследовании говорится что, денежная помощь бедным матерям повышает активность мозга у младенцев. Доход увеличился примерно на 20% и деньги можно было тратить по своему усмотрению.
Исследователи набрали тысячу пар мать-дитя (почти сразу после рождения ребенка) и случайным образом разделили семьи на две группы — одна получала номинальные 20$ в месяц, другая 333$. Используя электроэнцефалограммы (исследуют активность мозга) для детей в возрасте 1-го года (то есть тест проводили 1 год), исследователи обнаружили, что в группе, получавшей больше денег, у ребенка наблюдалась более быстрая мозговая активность, чем в группе, получавшей 20$.
Различия были статистически значимыми по большинству, но не по всем показателям и были наибольшими в частях мозга, наиболее связанных с когнитивным развитием. Сейчас выплаты планируют продолжать вплоть до 4-х лет, чтобы еще раз провести тесты.
Исследователи пытаются понять, почему деньги повлияли — возможно можно купить более качественное питание или получить качественное медобслуживание, ну или может мама меньше стрессует на ребенка. На самом деле интересный вопрос, биология и политика ближе друг к другу, чем может показаться, а мозг чрезвычайно чувствителен к окружающей среде.
Источник – https://www.nytimes.com/2022/01/24/us/politics/child-tax-credit-brain-function.html
Виявляється, клімат змінюється не лише на Землі. Йде потепління і Марсі. Вперше це було відзначено у замітці Nature у 2007 році: «За період з отримання останніх відомостей від «Вікінгів» у 1977 році та до моменту отримання перших даних із зонда «Марс Глобал Сервейор» у 1999 році температура марсіанської поверхні піднялася на 0,86 C».
Інші дані показують, що з 1999 до 2020 року Марс потеплів ще на 0,3-0,4 градуса.
І пов’язано це із зміною (збільшенням) сонячної активності. Більше явних причин немає – люди та їхня діяльність з виділення парникових газів на планеті відсутні.
Ймовірно, потепління на Землі може мати ті самі «сонячні» причини.
Джо Аберкромбі (англ. Joe Abercrombie)
Якщо задати собі питання: “навіщо люди, читають фентезі?”, то припускаю, що незважаючи на вичерпний перелік відповідей що дали професійні науковці в своїх монографіях читачі цих текстів зазвичай не будуть формулювати їх накшталт: існують певні тенденції у суспільній, економічній, політичній, побутовій складових життя сучасних людей, які надають такий вплив на психологію, що зумовлює інтерес читачів до літератури фентезі…
Але охоче погоджуюсь з тезою науковців що сучасна людина потенційно вважає, що стикається з набагато більшою кількістю різноманітних проблем, ніж люди колишніх епох. Це викликає у значної маси людей появу такої психологічної особливості як ескапізм – бажання зробити «втечу» від реальності, хоча б на якийсь час відмовитися від проблем дійсності, пішовши у світ фантазій. Можливо тому історію про Попелюшку постійно перевидають під різними обгортками.
А чому письменникам які майже один за одним будують своє альтернативне середньовіччя дракони? Адже, схоже, магія в фентезі це своєрідний Deus ex machina що ставить собі за мету знайти вихід коли ситуація вимагає чудодійного порятунку. Зауважу що у Дискосвіті Пратчетта вдавання до магії – це своєрідне визнання поразки.
Що дає фентезі автору? Як на мене, цей жанр робить його творцем нової дійсності. При цьому автору надається максимальна свобода творчості та простір для фантазії (недарма назва даного жанру і походить від англійського «fantasy» – фантазія), адже при створенні вигаданого світу можна спробувати описати його будь-яким, проявити свою індивідуальність на повну силу. Спробувати поділитися своїми ідеями про побудову ідеального світу чи переказувати історію сучасного аналогіями та пасхалками-відсилками до реальних особистостей, подій чи, наприклад, цитат.
Назва першого роману Джо Аберкромбі трилогії “Перший Закон” – «На лезі клинка» звучить англійською «The Blade Itself», і можливо цє посиланням на рядок з «Одіссеї» Гомера: «For iron by itself can draw a man to use it» (в українському перекладі поеми: «…Бо тягне до себе людину залізо»).
Давньогрецька епічна поема розказує нам про пригоди Одіссея, царя Ітаки. У Гомера герой-авантюрист подорожує казковими краях велетнів і чудовиськ щоб повернутися до свого справжнього кохання.
Сучасний роман Аберкромбі розповідає нам про пригоди героїв-авантюристів (можливо майбутніх королів) що подорожують казковими краями чудовиськ щоб знайти справжнє кохання.
Схоже за 2700 років історії Одіссея лише трохи адаптувалася до вимог сучасного читача.
Бібліографи поділяють романи «Перший закон» на цикли, підцикли чи самостійні романи. Але зауважу, що на відміну від пратчеттівського “Дискосвіту” події на Земному Крузі романів «Першого закону» відбуваються послідовно. Тобто читати треба починати з першого – «На лезі клинка».
Що ще треба написали, але так щоб не переказувати сюжет? Не знаю, можливо що автор працював кіномонтажером і розповідь ведеться від третьої особи від імені героїв. Ми фактично можемо побачити думки персонажів, спробувати зрозуміти їх логіку дій. Коли відбуваються якась подія, то фоново не робиться нічого. Тобто перемістившись з точку А в Б нам не треба думати що в А буде відбуватися далі. Все що потрібно – нам покажуть. Дуже кінематографічну картинку малює уява під час читання. Книга написана сценами та епізодами яки можна майже без доопрацювання відправляти як готовий сценарій.
І як в “Пісні льоду й полум’я” Джорджа Мартіна в нас не буде позитивних героїв, а як тільки хтось вирішить вести добропорядне життя – так одразу і загине. Хоча вибір іншого варіанту не від чого не рятує.
Події роману розгортаються в столиці Союзу — федеративній-державі, яка фактично являє собою конституційну монархію без писаної конституції, з парламентом і кабінетом міністрів, що об’єднало під своєю владою різні землі, а також міста-держави та має окрему провінцію на півночі. Її столиця Адуя знаходиться в майже в географічному центрі світу.
І ось на Півночі колись розділені війною, клани нині об’єднані під владою харизматичного вождя, який проголосив себе королем Півночі планують вторгнутися в провінцію яка належить Союзу і є джерелом цінних копален.
Тим часом на крайньому Півдні сусідня імперія вторглася у місто Дагоска яке знаходиться під управлінням Союзу.
В Союзі король майже недієздатний, всі очікують початку боротьби за трон, армії не вистачить на війну на два фронти і політики схоже хочуть поставити власні інтереси вище за державні.
Перед нами темне фентезі в сетінгу Пізнього середньовіччя Європи. Цікаве, нелінійне, в якому є кохання (книжка 16+), зрада, війна, тортури і навіть один механічний дракон.
Про такі ініціації для отримання магічного ступеню як канібалізм, зауважувати не буду, адже це “Другий закон”. А ось про Перший – таки раджу почитати.