Institute of Slowly and Painfully Working Out the Surprisingly Obvious
Науково доведено: розумні дівчата обирають більш привабливих чоловіків.
Не тому що поверхневі — просто добре бачать різницю.
Мозок більший — орнамент чіткіший.
Мозок менший — і тобі вже всі здаються стильними.
Джерело – Female brain size affects the assessment of male attractiveness during mate choice
Іноді здається, що штучний інтелект пише наукові статті так само охоче, як офісний працівник звіти у п’ятницю ввечері. Редакційна колонка в buriak-et-al-2023-best-practices-for-using-ai-when-writing-scientific-manuscripts делікатно натякає: з ботами можна працювати, але краще тримати голову включеною. ChatGPT не розуміє теми, не аналізує факти і не пропонує справжніх ідей. Його тексти виглядають переконливо — але це той випадок, коли форма випереджає зміст на два перегони.
Є сенс використовувати такого помічника як ліхтарик у темному коридорі: допомагає зорієнтуватися, але не підкаже, куди саме йти. Якщо дати інструменту скласти начерк чи пояснити думку простіше — це працює. Якщо ж автоматично копіювати все, що він видає, то результат навряд чи відрізнятиметься від переказу статті з «Вікіпедії». Оригінал для уважного прочитання тут: https://doi.org/10.1021/acsnano.3c01544.
🔸 GPT-4o mini – модель із серії “ну, хіба що для галочки”. Часто вигадує відповіді, не справляється зі складними інструкціями. Не рекомендується.
🔸 GPT-4o – швидка, зручна для оперативних відповідей, якщо не критично перевіряти кожен факт. Добре підходить для розпізнавання зображень або розмов голосом. Має доступ до пам’яті, тож може пам’ятати контекст взаємодії. Для роботи з великими файлами – не найкращий варіант.
🔸 GPT-4o (з функцією запланованих завдань) – окрема бета-функція, яка може допомагати планувати день: ставити нагадування, відслідковувати задачі, вести нотатки.
🔸 o3-mini – ідеальний варіант для кодування, щоденних запитів, пошуку в інтернеті та обробки зображень. Швидка, чітко виконує інструкції, не має доступу до пам’яті. Помиляється рідше, ніж GPT-4o, але все одно може. У Plus-плані — до 150 запитів на день.
🔸o3-mini-high – як o3-mini, тільки з режимом “думати довше”. Видає ще точніші й обґрунтованіші відповіді. Добре підходить для аналізу файлів, складних задач та ситуацій, де важлива точність. Якщо маєте ліміт запитів — краще починати саме з неї.
🔸 o1 – повільна, але уважна модель. Створена для генерації звітів, аналітики, есе. Не шукає в інтернеті, але добре працює з файлами й картинками. Ліміт — 50 запитів на тиждень. Вимагає точного запиту: без чіткого формулювання теми результат може бути слабким.
🔸 o1 pro mode – найточніша модель із усіх. Розв’язує складні задачі, вміє працювати з зображеннями, рідко помиляється у фактах. Але не має доступу до інтернету і не читає файли напряму. Потребує детального опису задачі. Доступна лише у Pro-плані, без обмежень за кількістю запитів.
🔸 Deep research – окрема функція пошуку в інтернеті. На базі нової o3. Поки доступна лише в Pro-плані. Модель сама аналізує знайдені джерела, будує графіки, але код користувачу не показує. Якщо ця функція активна – модель у випадаючому списку ігнорується. Інтерфейс не ідеальний, але можливості вражають.
Отже, другий сезон Андора. Знято справді якісно — операторська робота, атмосфера, діалоги не стидаються міркувань довше ніж на два рядки. На тлі Аколіта, що іноді схожа на серіал про джедаїв з TikTok, Андор виглядає як серйозна політична драма… ну, просто у світі, де колись літали на «Millennium Falcon».
Але ось у чому проблема: магія Star Wars десь… розтанула. Ні Вейдера, ні світлових мечів, ні відчуття, що за повстанням стоїть щось більше, ніж бюджетна депресія і складна політична логістика.
Цільова аудиторія? Хто вона взагалі? Ті, хто у 1997-му ще ходили на Приховану загрозу, тут відчувають дивний присмак «ну окей, але де епос?». Сучасні діти — ті взагалі навряд чи дочекаються кінця другої серії, не переключивши на щось, де хоч хтось махає мечем або хоч стріляє вчасно.
Замість «казки з політикою» вийшла «політика з натяком на казку». І якщо перший сезон ще мав ефект новизни («ого, та Зоряні війни можуть бути серйозними!»), то другий вже виглядає як курс лекцій для поціновувачів демократії.
Головне питання: де сюжет? Де той нерв, що тримав фанатів ще з часів Люка і його “I am a Jedi, like my father before me.”? Тут усе ретельно, глибоко, повільно — і, здається, трошки марно.
Може, справа навіть не в Андорі. Можливо, просто прийшов момент, коли франшизу краще поставити на паузу. Не вбивати, не знецінювати, не зводити до пародії — а просто дати їй відпочити. Щоб одного дня знову з’явився герой, що запалить меч, увімкне саундтрек Джона Вільямса — і нагадає, чому ці історії жили в серцях поколінь.
А поки що — сувора реальність Галактики. Без міфу, без містики. З податковими зловживаннями та проблемами енергетичної децентралізації. І начебто це теж важливо. Але точно не те, заради чого колись вішали плакат Вейдера над ліжком.
(так, звичайно, це факт моєї біографії, ну так я тут і розповідаю факти своєї біографії, і якщо ви, незрозуміло навіщо, їх читаєте, це ваше рішення, а не моє)
1. Я згоден з тими, хто говорить про зміну епох і про те, що епоха Просвітництва закінчилася.
2. Не потрібно тільки виходити з того, що Просвітництво – це за визначенням все хороше, а протистоїть йому Мракобісся, тобто, за визначенням, все погане. На мене свого часу дуже сильно подіяла книжка Кропоткіна «Велика французька революція» – саме тому, що Кропоткін вочевидь співчував революціонерам, але _навіть_ з його розповіді видно, що робили ці хлопці в ім’я Просвітництва і Розуму. Потім головним діячем освіти став Наполеон (що цілком зрозуміло з його ставлення до науки, про це є чудова стаття О.М. Крилова). Потім була «марксистська» (насправді, не тільки) ідея перебудувати світ на строго наукових, раціональних засадах. Щоразу крові було неміряно.
3. До речі, і радянський проєкт був безсумнівно просвітницьким.У мій час у всіх школах висів плакат «Математику вже потім вчити слід, що вона розум у порядок приводить». Атеїзм був науковий, комунізм був науковий… І знову крові неміряно.
4.Та й культ науки… Габер, Оппенгеймер, фон Нейман… Великі люди, без жодної іронії.Але… як там казав король у Стругацьких?Одного отруїть, іншого вилікує?І як там у Брехта (великий просвітитель, до речі) у «Житті Галілея»?
Настане день, коли ваше урочисте оголошення про нове велике відкриття буде зустрінуте загальним криком жаху?
5. Про сцієнтизм як світогляд можна не говорити, мені точно можна – дві товсті книжки як-не-як, «Статути небес» і «Крила Фенікса».
5. Що натомість? Ну, так, жлобство. Ну, так, розумників ми будемо <піддавати принциповій товариській критиці> на ліхтарях. Революція, фіглі. Нагадити в дорогоцінну вазу в захопленому палаці або, там, спалити бібліотеку в садибі – як без цього. І знову кровопролиття…
6. І все одно – поклоніння науці й технології, але це _інші_ наука й технологія, ідейно близькі до магії.Тобто, до науки періоду до Просвітництва.AI і машинне навчання – ідеальне втілення концепції «чаклунства-яке-діє»: _ефективність без розуміння_.
7. Про політику нецікаво (мені), але з класичної просвітницької тріади свобода і тим паче братерство не цікавлять узагалі нікого, а рівність – для одних жадана мета, для інших головний жупел.І замість розуму – емоції та понти-понти-понти.Дуже непросвітницьке поняття.Дуже.
8. Ну і так далі. Утім, я світ рятувати ніколи не наймався, а зараз уже й за віком і станом здоров’я… Можна розслабитися.
9. Але звичка прагнути до розуміння нікуди не поділася. Так що, ось.
Якщо ви думаєте, що проблеми в університетського середовища США почалися після приходу Трампа, то ви помиляєтеся. Криза і занепад почалися набагато раніше. Певною мірою – це частина світової наукової та викладацької кризи, яка накрила нас на межі ХХ і ХХІ століття. У кожної країни були свої проблеми, але вони частина загальної. Джерело проблеми – гроші.
Загалом ми маємо три джерела грошей: політики, які хочуть сподобатися виборцям, бізнесмени-благодійники, які хочуть сподобатися акціонерам та споживачам, бізнесмени, які хочуть заробити грошей на наукових відкриттях. Усі три джерела є проблемою для науки в класичному її розумінні. Вони вбивають академічну свободу.
Академічна свобода – це ключовий елемент наукового прогресу. Це інженери-конструктори повинні працювати в ієрархічній дисциплінованій команді над поставленими конкретними техзадачами. Наука так не робиться., Вчений повинен мати свободу творчості. Наука – це творчий процес, який виростає із внутрішнього прагнення творця. Решта, це просто констатування спостережуваних фактів (принцип “міряй і не думай”) або інженерія, хоча вона теж часто вимагає індивідуальних творчих рішень.
У тоталітарних спільнотах дуже рідко робляться фундаментальні проривні відкриття людьми, які зрослися із ними. Саме тому коли, я вас спитаю про дисидентів серед радянських біологів, зламаних навіки лисенківщиною, ви будете довго ґвалтувати пошуковики. А коли про радянських фізиків, яким дали свободу заради перемоги у ядерній гонитві, то більшість назве пару імен без обдумання. Навіть у туполівській шарашці інженерам давали можливість відчувати таку свободу в межах їхнього ув’язнення. Це є причиною того, що тоталітарні держави здебільшого крадуть винаходи в ліберальних. СРСР, РФ, КНДР, КНР навіть зараз користуються більше краденим ніж своїм. І це при шалених капіталовкладеннях. Чому?, Тому, що така біологія наукової діяльності.
На кінець ХХ століття вчені почали різко втрачати академічну свободу. Політики перераховують гроші платників податків лише на користь своїм електоральним надбанням. Грантодавці від них не відстають – вони теж роблять це із популістичною метою. А бізнес хоче швидкий результат від прикладної науки, не вкладаючись в фундаментальну, яка є базовою для усілякої нової інженерії. Там, де це робиться, спостерігається найбільша маса академічної недоброчесності. Як ви думаєте, чому дослідження в фармакології найгірше відтворюються. Тому що бізнесу потрібні суперприбуткові ліки, а не дослідження ефективних ліків.
Гроші – причина того, чому керівництво наукових та освітніх установ, жорстко придушує усіляку наукову свободу заради зализування до блиску дистального кінця травної системи багатим та популярним грошодавцям. Як казала одна житомирська політикиня “Цена вопроса рупчик”.
Із американської “Ліги плюща” видавлювали вільнодумних вчених та професорів, і коли в топі була ультраліва повістка, і зараз коли вона ультраправа. Колись сказав “All lives matter.” і тебе вже ніде на професорську посаду не візьмуть, будь ти хоч мільйон раз нобеліський лауреат. Зараз скажи щось проти Трампа… Тож, із його приходом, нічого не змінилося. Перед ученими останні півстоліття завжди був вибір маневрувати і намагатися зробити, хоч щось, або виїжджати деінде. Хтось прогинався, хтось маневрував, а хтось мусив голосувати ногами.
Я часто бачу коментарі під новиною про виїзд єльських професорів, мовляв, нехай би залишалися і боролися за свої права та свободи. Коли “народ і партія єдіни”, то це буде лише сепуку. Любить наш народ забивати цвяхи мікроскопом. За такою логікою Альберт Ейнштейн, Енріко Фермі, Ліза Мейтнер, Отто Фріш, Ганс Бете, Едвард Теллер, Джон фон Нейман і Нільс Бор мали не утікати від нацистів, а ходити проти Гітлера на одиночні пікети? О, це був би ефективний протест найкоротшою дорогою в концтабірний крематорій. Америка найближчого майбутнього , сучасна Росія чи нацистська Німеччина минулого не відрізняються по суті. Ми теж однією ногою стоїмо в тоталітаризмі і хто знає, як воно буде, коли припиниться військовий стан та пройдуть певні політичні процеси.
Моя думка буде непопулярною для більшості читачів цього допису. Національної науки не існує. Наука – це загальнолюдська цінність і власність. Вчений – це надзвичайно дуже рідкісний соціально-психологічний збоченець, який може принести велику користь людству своєю працею і майже нічого за це не отримає. Ви багато заплатили Фарадею за електрику, Ейнштейну за GPS, а братам Кюрі за електронні годинники? Вчений працює на усі майбутні покоління людства. Саме тому, єдиним етичним кроком для нього є ось так працювати до останнього подиху. Якщо замість того, щоб виїхати і творити, він залишиться і буде намагатися виправити помилки свого малого соціуму, то він зрадить велику моральну мету заради малої. Якби Тімоті Снайдер залишися і “боровся”, то він здійснив би аморальний вчинок з огляду на усі майбутні людські покоління. Етичні цілі ієрархічні. Ви ж не назвете вчинок українського добровольця аморальним, якщо він знехтував інтересами своєї родини, заради інтересів держави чи нації? То чому єльських професорів, які вибрали працю заради усього майбутнього людства, замість боротьби за академічну свободу в окремій країні, ви вважаєте аморальними? Де логіка?
Трохи від себе. Я не вважаю себе вченим. Така українська ситуація. Я викладач із дослідницьким досвідом. Ось уже майже 23 роки я працюю в одному університеті. Незважаючи на мої скромні досягнення в науці, кожного року я отримую 2-3 пропозиції попрацювати деінде. Якщо ви думаєте, що я відмовляюся із патріотичних міркувань, то ви глибоко помиляєтеся. Причин дві. По перше, у мене проблеми із мовами, особливо із іноземними. Це особливість мого мозку. Я ніби то добре приховав свої вроджені логопедичні та лінгвістичні проблеми, але це лише маскування. Ціною неймовірних зусиль, це можна було б подолати, як я це зробив із українською, але…. Друга і головна причина – академічна свобода. Ніде, в жодному із закладів, куди мене запрошували, я не мав би такої академічної свободи, яку маю зараз. Це для мене найвища цінність. Так, є проблеми із фінансуванням, війна, засилля бюрократії – це проблеми. Але, їх можна подолати. За 22 з половиною роки, жоден керівник, жодного рівня мого університету не втручався в мою академічну свободу. Хочу досліджувати впливи шахедів на відновлення рослинності – будь ласка, захотів провести серію експериментів із використання місячного реголіту – без питань, “вплив ландшафтів на дезадаптацію” – СПФ до моїх послуг. Якщо я завтра захочу в себе в 318 лабораторії влаштувати куточок “Зони 51” , то отримаю повну підтримку від керівництва на усіх рівнях. Це дуже багато коштує. Свобода творчості найнеобхідніша в науці річ. І необхідна вона усьому людству на багато поколінь вперед.
(c) Іван Хомяк
Колись у кіно все було просто: світ на межі катастрофи, герой збирає команду, всі разом рятують планету.
У класичній команді рятівників світу обов’язково були: відчайдушна жінка-красуня, технар із соціальними проблемами, харизматичний афроамериканець, дотепний представник ЛГБТ+ або замкнений азіат — і всі вони героїчно гинули десь ближче до середини фільму, залишаючи головному герою простір для пафосу та помсти. Іноді виживала жінка — для ефектного фінального поцілунку.
Сьогодні — інші реалії. Герої більше не просто герої. Вони — носії правильного політичного контексту. І серіал “Zero Day” від Netflix — приклад саме такого кіно. Тут, щоби врятувати світ, мало просто перехитрити хакера — треба ще встигнути обговорити реформу поліції, зміну клімату, мову інклюзії та нагадати глядачам, чому дезінформація — це погано.
На чолі країни — темношкіра президентка. Попередник, білий чоловік старшого віку, знімає кандидатуру з виборів. Звучить знайомо? Так, алюзії не просто прозорі, вони вже вийшли з тіні з транспарантами.
Сюжет — про змову, кібератаку, фальшиві наративи і гібридну війну. Але всі ці теми, замість того щоб бути двигуном драми, перетворюються на зручні тумби для виголошення правильних тез. Якщо і діжку меду додати дегтю, то бочку треба викидати. Але не тоді, коли деготь лише зверху. Можна ще спробувати ложкою зібрати, вибрати, відфільтрувати. І ось “Zero Day” — саме той випадок. Де замість того, щоби викинути всю бочку, хочеться все ж врятувати трохи сюжету, трохи акторської гри, трохи ідеї.
Окремий уклін Роберту Де Ніро, який намагається зіграти людину в той час, як усі навколо — гасла. Його персонаж — останній уламок старого Голлівуду, де дія йшла попереду декларацій. Але навіть він, здається, трохи втомився.
Netflix сьогодні не просто знімає серіали — він знімає заяви. І якщо хочеться подивитися політичний маніфест у форматі трилера — ласкаво просимо. Якщо ж у планах було щось на кшталт “Дня Шакала” чи “Карткового будинку”, краще зробити собі чай і знайти стару добру VHS-касету.
Серйозне обличчя, повільний зум, глибокий голос за кадром: “Питання не в тому, хто атакував Америку. Питання — хто хоче, щоб ви думали, що знаєте відповідь.”
І десь поруч тихенько плаче Ян Флемінг.
Помаленьку продовжую пописувати книгу-підбірку історій про те, як хотіли якнайкраще, і вийшло як завжди.
Оті всі “ефект кобри”, коли уряд В*єтнаму хотів зменшити популяцію кобр, платячи за зданих змій, а натомість люди почали вирощувати кобр, щоб заробити. Кілька десятків історій цього штибу з власної підбірки я поширив у себе в ФБ у свій час.
Якщо комусь цікаво – продовжую.
Цього разу історія про те, як вимоги знизити викиди СО2 насправді призводять до збільшення викидів СО2.
Отже, уряд США вирішив щось робити з викидами СО2 транспортними засобами. Досить димлячих бегемотів на дорогах. Дайош більш економні двигуни!
І ввів обмеження на середню витрату пального на автомобілі від окремо-взятого виробника.
Верхню планку як таку не вводили, розуміючи, що має лишатися місце для, приміром, спортивних автомобілів з великими двигунами. АЛЕ, хочеш виробляти спортивні автомобілі з великими двигунами, маєш також виробляти більше економних малолітражок, щоб середня витрата пального на всі вироблені автомобілі була в межах дозволеного ліміту.
Більше того, уряд розуміє, що деякі автовиробники спеціалізуються на вантажівках, пікапах, і інших більш “робочих” транспортних засобах, тому нелогічно заганяти всіх під умовні 5 л/100 км.
Має бути правка на розмір автомобіля. Якщо робиш щось маленьке пасажирське, може і 4 л/100 км защедро. Але якщо клєпаєш пікапи для фермерів, тут може в 10 л/100 км цілком навіть резонно.
Тому вимоги по витраті пального прописали не як абсолютну величину, а як похідну від розміру автомобіля.
В результаті створився парадокс, коли вписатися в ці вимоги можна за рахунок або більш економних менших двигунів, або … за рахунок збільшення розміру автомобіля.
І так за кілька років існування цих вимог, в США зовсім зникли малі пікапи, а натомість лишилися лише величезні бегемоти типу Ford F-150, Dodge RAM 1500, i Chevy Silverado 1500, які фактично по розміру мало не ЗіЛ чи КрАЗ.
Більше того, деякі виробники, як той же Форд, взагалі перестали виробляти лекговушки.
Вже років 5 Форд виробляє виключно “джипи” і пікапи. В тому числі і тому, що більшим “джипам” і пікапам дозволено мати менш економні двигуни, в той час як з меншими легковушками ще треба помучитися, щоб вписатися в дозволені витрати пального.
І так, звичайно сьогодні F-150 досить економний, як для свого розміру.
Але оскільки малі пікапи зникли взагалі, як і кількість малолітражок дуже зменшилася, то в балансі по країні маємо вищі, а не нижчі викиди СО2.
А така гарна екологічна задумка була.
Хто не в курсі, на другому фото Ford Ranger, який був полярним 20 років тому і який Форд більше не виробляє, в порівнянні з найпопулярнішою моделлю в США на сьогодні – Ford F-150. Найпопулярнішою не від Форда, а взагалі, цей “зілок” – найпопулярніша модель автомобіля в США вже років 10.
(с) Vasyl Taras
Дахран, Саудівська Аравія. Казарми, 28 американських військових загинуло внаслідок влучання іракського «Скада» під час «Бурі в пустелі»
Про ціну помилок програмістів нагадує нам трагедія на авіабазі в Дахрані.
Комісія Конгресу визначила, що причиною, через яку батарея Patriot не змогла перехопити цей «Скад», була помилка в програмному забезпеченні (переповнення буфера, яке різко знижувало точність і надійність перехоплення вже після трьох годин безперервної роботи системи, а на момент атаки комплекс працював безперервно понад 100 годин).
Американський уряд опублікував звіт Patriot Missile Defense: Software Problem Led to System Failure at Dhahran, Saudi Arabia (IMTEC-92-26: опубліковано 4 лютого 1992 р., відкрито для публічного доступу 27 лютого 1992 р.)
Розслідування виявило помилку в програмному забезпеченні Patriot, через яку за кожні 100 годин безперервної роботи батареї відбувалося відхилення системного годинника на одну третину секунди, що зрештою призводило до неточних розрахунків.
Автор – Sascha Rammstein
* * *
О, карочє, поки нікуди не дівся інсайт, я можу сказати, що з сучасною музикою не так, на прикладі того ж “Space Lord”, чому так вже не впирає.
Не так те, що музика не відповідає тексту, не відповідає інтонації – і не відповідає стану, який має передаватись і музикою, і і текстом, і інтонацією.
Генерально є три-чотири хвилини, у які треба вкласти початок історії, розвиток та кульмінацію – і катарсис. Так, кульмінація і катарсис рознесені в абсолютній більшості випадків, і ви самі можете в цьому впевнитись. Катарсис, локальний, скромний, маленький, ваш особистий катарсис, наступає ПІСЛЯ того, як була заспівана кульмінація історії. Характеринй приклад – Rammstein – Rosenrot.
Перед початком історії може існувати передмова, а може і не існувати. Після катарсису можу існувати післямова, а може і не існувати. Наприклад, у Rammstein – Spring є передмова, ось вона: “Auf einer Bruecke ziemlich hoch haelt ein Mann die Arme auf, da steht er nun und zoegert noch, die Menschen stroemen gleich zuhauf”. Все, на цьому передмова закінчена, далі починається основна історія, і музично це висловлено, бо додається ще один інструмент. А у Rammstein – Rosenrot передмови нема, ви не підбираєтесь здалеку до історії чи до ситуації, вас одразу у неї занурюють.
У Monster Magnet – Space Lord теж передмови нема. Вас одразу занурюють в історію. І занурюють саме так, як треба: потихеньку. Буквально тихо і вкрадчіво: “I’ve been stuffed in your pocket… So grease up your baby… and swallow those pills”.
Далі йде розвиток історії. Я не цікавилась групою, тож з цього тексту роблю висновок, що це про психоактивні речовини і стосунки з ними, і я бачу текст: “You’ve been drinking my blood, well, I’ve been licking your wounds, well, I’ll shave off the pitch now in the scope of your tune”. Це все співається вже зовсім інакше, ніж у першому куплеті.
Це співається так, як коли психоактивні речовині вже стають невід’ємною частиною життя. “Space Lord” – вже не вкрадчівий новий друг, а молодий хазяїн, який з кожним днем перебирає все більше повноважень і залізає у все більшу кількість сфер побуту. Але ще досі прикольно, ще досі це все як гра. І музично це висловлено. І інтонаційно це висловлено. “Я ще не підсів, ви шо, я бавлюсь, я можу кинути у будь-який момент”.
А у приспіві одразу після цих слів вже відчувається владність молодого хазяїна, його молода жадібність.
Кульмінація настає далі, зі словами “Built in my nightmares and using my name, you’re strobing my cortex and you know I’m insane”. І тут не треба нічого юзати самому, щоб зрозуміти, про що йдеться.
Музично це висловлено ідеально: біля цих слів і потім у приспіві маємо все багатство звуків, що взагалі є у цій пісні.
І кліпово все висловлено ідеально: ніби нічого нового, але монтаж стає дрібнішим та щільнішим і кадри для монтажу обираються відповідні…
А потім – катарсис. Лише потім. Зі словами “The time has come for me to kill this game”. Добре, що кліпово це не показали, інакше кліп з шедевру перетворився б на тупу агітку на кшталт “Requiem For a Dream”.
Але це показав соліст – голосом. І це показали музиканти. І це показав текст. Просто переслухайте – ви зрозумієте, про що я.
Так от власне про що я? Про те, що нас впирає річ загалом, і щоб вона впирала, кожна складова цієї речі має відповідати задуманій ідеї і задуманій структурі.
Чому так не впирає сучасна музика? Тому що, передусім, нема ідеї. Нема історії. Нема задуманої відповідно до ідеї структури. І нема жодних змін протягом композиції відповідно до ідеї. Є тільки побудова музичної композиції, що по-прєжнєму спирається на початок-кульмінацію-катарсис, але під цим нема більше нічого з того, що було прєждє. Вам просто зачитують чи заспівують генеральну думку під музику. Дидактично.
Тут дуже яскравий приклад – “WAP”. Здавалося б, пісня про секс, тут купу всього можна було б вкласти у текст. Здавалося б, кліп знятий недавно, тут купу всього можна було б показати навіть з купюрами, що мало б відношення власне до сексу…
Натомість вам показали дидактичний матеріал на тему того, як жінка вибудовує відносини з чоловіками на основі власних інтересів. Двох. Інтересів. Інтересу бути задоволеною фізично/фізіологічно та інтересу бути задоволеною соціально.
Ніякої історії цікавої тут нема. На звичній музичній схемі “початок історії-кульмінація-катарсис” вам показаний клішований вигаданий всесвіт сферичного коня у вакуумі. Коня жіночої статі, у леопардових лосинах та empowered, звісно. Куди ж без цього в наш час.