Разрушительное действие Instagram на психику молодых девушек

Сенат США изучает разрушительное действие Instagram на психику молодых девушек.

Фрэнсис Хауген, бывшая менеджер по продуктам Facebook заявила: «Когда мы поняли, что табачные компании скрывают причиненный им вред – правительство приняло меры. Когда мы выяснили, что автомобили с ремнями безопасности безопаснее – правительство приняло меры. И сегодня правительство принимает меры против компаний, которые скрывали доказательства зависимости от опиоидов. Я умоляю вас сделать то же самое здесь».

Кому интересно почитайте специальное расследование от Wall Street Journal на тему Instagram – https://www.wsj.com/articles/how-instagram-is-hurting-teen-girls-11632940937

(с) по материалам ТГ-группы “Клинический психоанализ”

Большой профессор, великий актер…

Профессор Хейфец, великий актер…
Если у вас небыло денег или не знаний для поступления на юриста/экономиста то госзаказ на астрономов-физиков тогда был. Мы, математики-информатики жалели матеметиков-физиков потому что они учились больше всех.
Итак Хейфец. Настоящий учёный. Старая школа. Похож визуально на Умберто Эко. Только полнее. И не итальянский, а украинский.
Возможно лишний вес и приносит вред здоровью, но как же удобно на животе сложить руки на паре. 80 студентов. Несколько групп.
Но профессор не с нами. Он всегда удивлен кто эти люди в аудитории? Он похоже ждал другие группы. Сказав тему он замечает их, -невидимых нами “правильных” студентов. Они понимают о чем речь.
– Вы конечно, спросите… Хотят его спросить те, другие студенты. А я отвечу… Так и походит пара в их дискуссии.
– Вы же слышали новость, это сенсация! Нейтрино имеют массу, значит масса нашей вселенной будет уточняться!
Те другие студенты как призраки незримо одобрительно кивают, конечно слышали, знаем, согласны.
– Вот-вот! Указательный палец взымает в небо. Вы могли себе это представить?!
Мы что-то пишем, киваем и радуемся. Какие же умные те, другие студенты что постоянно что-то спрашивают.

Супергерои не придумывают и не строят

Супергерои почти никогда ничего не создают, не придумывают и не строят. Напротив, злодеи преисполнены творческой энергией. У них всегда полно планов и идей. Несомненно, что с начала, даже не осознавая этого, мы идентифицируем себя со злодеями. В конце концов, это именно они устроили эту заварушку.

Затем, конечно, мы чувствуем свою вину, и уже реидентифицируем себя с супергероем, и, благодаря этому, получаем еще больше удовольствия, наблюдая за тем, как супергерой загоняет заплутавшее бессознательное обратно в подчинение.

Исследователи проанализировали 10 фильмов про супергероев и выяснили, что силы добра в них прибегают к насилию гораздо чаще.
По подсчетам экспертов, за час супергерои 23 раза совершали акты насилия, а злодеи — 18.
Насильственные действия протагонистов: 1021 случай борьбы, 659 случаев использования смертельного оружия, 168 убийств. Также супергерои 144 раза прибегли к пыткам и 199 раз разрушили частную собственность.
Цифры злодеев: 599 случаев борьбы, 604 случая использования смертельного оружия, 93 убийства, 191 разрушение собственности и 237 пыток.

Железный занавес

Многие приписывают авторство термина “железный занавес” Черчилю. Но говорят, что в политическом значении словосочетание “железный занавес” впервые произнёс в своей статье и на радио Геббельс 25 февраля 1945 года. Своим выступлением Геббельс пытался внести раздор в ряды антигитлеровских союзников и отчаянно вымолить у Запада последний шанс на спасение:

“Если немцы опустят оружие, Советы оккупируют, согласно Ялтинской конференции, всю восточную и юго-восточную Европу, вместе с большей частью Рейха. “Железный занавес” опустится на всю гигантскую территорию, контролируемую Советским Союзом, за которым народы будут истребляться. Всё, что останется, будет человеческим сырьём, тупой бродящей массой миллионов отчаянных, пролетаризированных работающих животных, которые будут знать об остальном мире только то, что будет хотеть Кремль”.

У Черчилля в его речи 5 марта 1946 года это звучит почти как у Геббельса:
“От Штеттина на Балтике до Триеста на Адриатике на континент опустился железный занавес”.

Как Apple обслуживает китайское правительство

Статьяв NYT (спасибо за ссылку ТГ каналу “Информация опасносте” и “Радиорубка Лихачёва”).
Кратко:
— Китайцы очень требовательные к зарубежным компаниям, им нельзя сказать нет. Все прогибаются, Apple не исключение, но в то время, как её свободолюбивая риторика «Приватность — это фундаментальные основы нашей компании» совпадает с риторикой политических деятелей США, осуждающих Китай за слежку и прочие недемократические ограничения прав человека, в реальности Apple помогает китайскому правительству всё это энфорсить;

— Яркий жирный пример — то, как Apple проактивно ведёт мониторинг и удаление запрещённых приложений из китайского App Store. Ну то есть у китайского правительства нет никакого списка запрещённых приложений: когда им самим очень надо, они присылают запрос в Apple, и те обычно удаляют приложение. Но гораздо чаще происходит ситуация, когда модераторы Apple сами видят приложение, в котором так или иначе критикуется официальный Китай, и банят его ещё до получения запроса. Прикол в том, что такие случаи не попадают в официальные отчёты Apple о государственных запросах. Ну и некоторые кейсы лично одобряет или отклоняет сам Тим Кук, как было в случае с удалением приложения NYT;

— Показательный случай удаления приложения опального китайского бизнесмена Гуо Венгуи: после первого удаления его внесли во внутренний список на специальной вики-страничке «Chinese App Store Removal», чтобы модераторы Apple: всё, что с ним связано, надо удалять. Потом Гуо обновил своё приложение, чтобы как-то обойти автоматические фильтры модерации, и когда это приложение проверял живой модератор, он не нашёл ничего запрещённого — и пропустил прилу в магазин. Китайцы это увидели, взбесились, в ночи звонили боссу этого модератора, тот написал всем «Никакие приложения Гуо Венгуи не могут быть в китайском сторе» и поручил провести проверку, как оно там оказалось. Модератор заявил, что он не виноват: само приложение ничего не нарушало. Ему ответили, что критики китайского правительства достаточно для удаления. Короче, через полгода этого модератора уволили «за плохую производительность»;

— Китай тоже требует от Apple размещать данные своих пользователей на территории страны. До какого-то времени делать это запрещали Apple американские законы, но китайцы нашли лазейку: создали специальную государственную фирму, и Apple изменила юридическое соглашение для пользователей, в котором они передавали свои данные не только Apple, но и этой фирме. Короче, сейчас уже есть дата-центр, где конкретно все данные китайских пользователей iCloud должны храниться (дедлайн был до июня 2021 года), но пока непонятна история с ключами шифрования. Якобы эти ключи тоже хранятся в том же самом дата-центре, но типа под защитой Apple. С другой стороны, некоторые исследователи считают, что там специально выбрали другую схему защиты, чтобы китайцам при желании было легко сломать или обойти эту защиту, если понадобится — потому что у них же есть физический доступ. Но пока никаких пруфов, что это было или что вообще есть какой-то интерес у китайского правительства это делать, не имеется.

Там ещё много всякого материала о переносе серверов Apple iCloud в Китай (для китайских пользователей) в соответствии с требованиями властей Китая. О том, что физически сервера контролирует китайская государственная компания, хотя и ключи расшифровки данных по-прежнему у Apple. Формально теперь, в соответствии с законодательством, данными владеет GCBD. Передача данных пользователей по запросу местных властей происходит в рамках процессов Apple.

Обмани себя сам – эксперимент Фестингера

В 1959 году американский психолог Леон Фестингер, двумя годами ранее открывший принцип “когнитивного диссонанса”, провёл эксперимент в доказательство своего открытия. Испытуемые два часа занимались совершенно бессмысленной работой – раскладывали катушки по цвету на подносе, потом ссыпали их в коробку и затем – снова раскладывали. По окончании работы Фестингер просил участников эксперимента выйти к другим испытуемым, ждущим за дверью, и рассказать им о том, какой полезной и интересной была эта работа. За эту откровенную ложь предлагалось вознаграждение: первой группе – 1 доллар, второй – 20 долларов.

Спустя две недели испытуемых спрашивали, насколько в действительности им понравилась эта бессмысленная работа. Выяснилось, что у получивших 1 доллар энтузиазм был гораздо выше (77% против 21% у получивших 20 долларов). Они рассказывали, как раскладывание катушек развивает моторику рук, помогает сосредоточиться, учит работать в коллективе. Фестингер объяснил полученные результаты тем, что человеку всегда требуется оправдание его действий. За 20 долларов можно и даже приятно солгать, а вот за 1 доллар врать унизительно и приходится оправдывать себя, что это была не совсем ложь.

Фестингер на этом примере объяснял, как работает его теория когнитивного диссонанса: “В голове у человека оказывается набор противоречащих друг другу знаний: “эта работа скучная”, “я честный человек”, “я сказал, что эта работа интересная”, “я получил за эту ложь очень маленькое вознаграждение”. Чтобы разрешить противоречие, нужно что-то в этом наборе изменить. Как выяснилось, проще всего было заменить “эта работа скучная” на “эта работа показалась мне увлекательной” (лишь 3% самых мужественных людей заменили “я честный человек” на “я лжец”), и тогда человек вернётся к состоянию гармонии”.

– Из архива интернетов

Памяти павших греков

Перикл произнес изысканную погребальную речь, написанную для него Фукидидом примерно через тридцать лет после того, как он ее произнес.
— Никому не дано теперь увидеть этих павших героев, — такие памятные слова он сказал. — Но ведь и самих богов мы не видим, а заключаем об их бессмертии по тем почестям, которые они получают, и по тем благам, которые мы получаем от них.
Речь эту запомнили и повторяли многие сотни лет.
Павших же забыли еще до того, как он закончил.
Вообрази себе картину. Джозеф Хеллер

Дежавю

Автор – Sergey Dubiljer

В истории многие вещи повторяются. В той или иной степени, но тем не менее. Хорошие вещи мы склонны повторять. Тем более что история, связывая причину и следствие, учит нас делать именно хорошие вещи. Да, “делай добро и бросай его в воду” – работает. Даже в этой жизни. Необязательно быть буддистом и ждать “прихода” в следующей жизни или правильной реинкарнации.

Но некоторые вещи, повторяясь, каждый следующий раз имеют другой вкус. Причем вкус этот всё хуже и хуже с каждым следующим повторением.

В первую очередь это замечание относится к вещам, вызывающим “вау-эффект”. Вещам, по отношению к которым у нас внутри сразу возникает ощущение ” ̶А̶х̶у̶е̶т̶ь̶! А что, так можно было?”. Они хорошо работают (точнее – работают по назначению, вызывая нужный эффект) только один раз.

Казимир Малевич, собрав выставку из полотен “антиживописи” (среди которых был и любимый всеми “Черный квадрат”), стал известен. А все остальные, кто пытался рисовать черные квадраты на холсте – где они? Кто они?
Или тот же “Шредер Бэнкси” – сработал один раз, и повторять его бессмысленно. Ощущения ” ̶А̶х̶у̶е̶т̶ь̶ Как это свежо, неожиданно и адреналиново!” уже не будет.

Или, опять же, Герострат, который спалил храм Артемиды. Повторять поджог можно, но тебя если и запомнят, то лишь как безвестного мудака.

Или Калигула, который ввел своего коня сначала в ряды граждан, а потом – и в состав Сената.
Или персонаж известного предвыборного сериала, который в сериале громко и задорно рассказывал буржуям из МВФ, где находится “на***”.

Так вот, о чем я. Для того, чтобы этот эффект сработал – нужно:
а). построить какую-то почву, какую-то правильную и понятную структуру. Храм Артемиды. Школу живописи. Картинную галерею. Сенат с правилами демократии. Или на худой конец – систему международных договоров.
А потом – б). нарушить правила. Ввести в Сенат коня, спалить храм, сделать выставку картин из черных/цветных крестов, кругов и квадратов. Послать МВФ.

И прием сработает. Один раз, естественно. Потому что если в Сенате половина сенаторов будут конями – на это уже реагировать никто не будет.

Но даже в этом, единственном случае, недостаточно накакать сверху кучи других, засохших, какашек. Эффект будет только тогда, если какать на идеально вымытый и абсолютно ровный пол.

Вот и в фотографии всё точно так же работает. Сложенные в ритмичный ряд события (предметы, явления) не вызывают ярких впечатлений, но наслаждаться ими можно вечно. Как исправно работающим мягко урчащим и ритмично вибрирующим двигателем. Но мы на это внимания обращаем немного. Оно вроде как так и должно было быть. “Чего тут такого?”

Вот так, правила и законы психологии работают везде, в том числе и в фотографии. И совершенно неважно, что вы сделали картинку фулфреймом с дорогущим фиксом на открытой дырке в мануале. Если картинка не организована, если зрителю негде и незачем по ней двигаться, если ему не на что обращать внимание (если вы об этом всём не подумали) – ваша картинка суть говно. Извинити

Перше знайомство з Пратчеттом

Все нижчезазначене – плід фантазії автора. Всі персонажі не випадкові, всі збіги вигадані.

– Сучасна програма навчання у вищій школі жахлива, – сказав літній професор, склавши руки на животі. – 50 відсотків матеріалу віддано на самостійне вивчення, і у студента просто не залишається часу на відпочинок і культурний розвиток! – Далебі, культурним розвитком студенти займалися просто на парах цього шановного вченого, бо говорив він дуже тихо, і його вже з другого ряду не було чути. Звичка академіка не допускати до іспиту тих, хто за семестр пропустив більше двох лекцій, підводила студентів до одвічного питання «що робити?». Тому всі тихо сиділи відведені годину двадцять і… читали.
Усвідомлення всього глибинного сенсу ремарки почесного доктора психологічних наук відбулось надто пізно. За планом вечір повинен був минути у вирішенні домашнього завдання по матаналізу і пошуку чтива на майбутні лекції з психології. Але на мене дивилися двійко блакитних очей гості з філфаку. В мене не наступала акомодація, адже на пляшці, що стояла між нами, відбувався фазовий перехід першого роду – пар-рідина, і краплі (ці все зростаючі зародки рідкої фази), стикаючись одна з одою, зливалися в єдине ціле, опускаючись все нижче і нижче… «Nathalie, Nathalie, Nathalie», – майже не чутно іспанською наспівував в колонках співак з милозвучним імям Хуліо.

IMG_4672Ранок розпочався розумінням того, що на запитання з математичного аналізу про точки перегину кривої, незважаючи на те, що цілісінький вечір займався саме цим (точніше практичною складовою, яка полягала в знаходженні точок екстремуму), єдине що зможу осмислено зробити – виконати «пісню їжачка»: знають всі санітари, медсестри, лікарі, після їжачка можна вже не лікувати, ампутувати до біса і відразу забути, і потім з калаталом у штанях на танці ходити.
Залишилось невирішенним і питання лекції з психології. Перша пара починалася синхронно з відкриттям бібліотеки. Благо їх сусідство вселяло надію спробувати встигнути і рибку з’їсти, і на кіл не сісти. Бібліотекарки (навіть якщо вони дуже молоді і красиві) – найпунктуальніші створіння в світі. Мене відразу попередили, що «обслуговування буде з 8.00, а зараз тільки 07.56!». Але це було навіть добре, тому що був час вирішити, що обрати для читати. Пощастило, що в рамках акції «100 найкращих книжок світової літератури» хтось вивісив на стенд список «200 найкращих видань за версією BBC». «Війна і мир», «Аліса у Дивокраї» та ще декілька книг були позначені жовтим маркером, мабуть натякаючи на наявність в фонді. Рекордсменом з рахунком 15 з 200 виявився досі невідомий мені Теренс Девід Джон Пратчетт, а його «Колір чаклунства» – доступний для замовлення. Часу не залишалося, тому Толстой залишився на випадок ядерної зими в бункері.
P.S. Вважалося, що критерієм відбору на фізмат служить розум, а на філфак – краса. Ректор якось мені зізнався, що це неправда. Просто він рятував життя людей, коли такі студенти не потрапляли в медичний вуз.
P.P.S. Щастя юних років зникло і тепер на ту ж мелодію іспанець співає: «Elle avait vingt ans… C’était la folie… Nostalgie…» (Їй було двадцять… Це було безумство… Ностальгія…).
* * *
Усім відгукам на книги Пратчетта, якими б різними вони не були, притаманні дві особливості:
а) вони переказують сюжет;
б) вони цілком і повністю помилкові.
Террі Пратчетт «Що таке англійська література?»: один письменник залишив з носом фахівців, народившись в Російській імперії і проживаючи в США, написав англійською книгу, яку видав у Франції щоб мати гроші зняти номер в швейцарському готелі. Залишимо для філологів питання, що таке англійська література. Думаю спадщина англійських класиків, таких як Дуглас Адамс, Террі Пратчетт і Джеремі Кларксон, – це найкраща світова література. Правду кажучи, на відміну від української літератури, де важко виділити суттєву рису, є речі, властиві справжнім англійським авторам, – це нелюбов до Франції і імперське бачення світу. І якщо перше хоча б чимось виправдане, адже, як зауважив один італієць, «французи ліниві, схильні до наклепів, злопам’ятні, заздрісні, самовпевнені у переконані, ніби будь-хто, хто не народився французом, – дикун, ще й не терпимі до зауважень». Друга якість хоч і, починаючи з давнини, властива багатьом народам, дозволяє англійцям з гумором описувати недоліки навколишнього світу, а англійкам лежати на ліжку з закритими очима і думати про Англію.
Террі Пратчетт «Божевільна зірка»: книжки з серії «Плоский світ» цікаві безліччю оригінальних персонажів. Чого тільки вартий Хрун-Варвар, який за стандартами Пупземелля вважався мало не академіком, оскільки вмів думати і не ворушити при цьому губами, хоча не міг похвалитися особливою кмітливістю, та й уява було відсутня взагалі. Значну частину свого життя шукав золото, демонів або незайманок в біді і звільняв їх від господарів, життя і щонайменше від одної з причин страждань.
А миловидна Херра-найманка ніяк (на відміну від простої секретарки) не в змозі налагодити стосунки з протилежною статтю. Адже чоловіки не сприймають тебе всерйоз, поки ти їх не вб’єш в прямому сенсі цього слова, після чого вони взагалі перестають тебе сприймати. А вона була занадто високою, щоб стати злодійкою, занадто чесною, щоб піти по стежці найманого вбивці, занадто розумною, щоб вийти заміж, і занадто гордою, щоб обрати єдину загальнодоступну жіночу професію.
І це ще мова не зайшла про головних героїв! Хоча мабуть варто згадати ще одного – це дерев’яна Скриня, і якщо вірити описам автора, то була напів валіза, напів маніяк-вбивця, чиє ставлення до світу можна почати з визначення «кровожерливо-злісний» і танцювати від цього далі.
Отже, три дні тому в порт міста Анк-Морпорк прибув молодий чоловік, а за ним ймовірно повна золота Скриня. Як виявилося – це перший турист за всю історію Плоского світу. А піонерам іноді буває не тільки важко, а й небезпечно…
Цикл «Рінсвінд» вигідно відрізняється від інших тим, що містить техніки справжніх магічних практик. Можна дізнатися, як молодий шаман проходив дуже важливий етап своєї підготовки: їв священного мухомора, покурив святого кореня, ретельно розтер і ввів в різні отвори свого тіла містичний гриб і, сидячи під сосною в позі «лотоса», намагався зосередитися. Він мав не лише увійти в контакт з дивними секретами серця Буття, а й не втратити глузд.
Письменник чесно попереджає, що магія дуже підступна, тому чарівники роками тренуються. Якщо Ви будете бити байдики ще на розминці, то неприємні наслідки практично гарантовані. Наприклад, після закінчення практики молодий і недосвідчений шаман, доклавши надлюдських зусиль, пригадав правильну послідовність рухів, які підіймають людину понад землею. Навіть вдалося зробити пару кроків, перш ніж він глянув униз і вирішив покинути це даремне заняття, тому що у нього закінчилися ноги. Це найдурніше в магії – витрачаєш двадцять років на те, щоб вивчити заклинання і викликати собі в спальню оголених дівчат, але на той час, коли вони з’являються, навіть згадати не зможеш, яка в них потреба.

Варто зазначити, що перші дві книги закінчуються не по-англійськи, коли всі герої вмирають, а шанувальники в твіттері вгадують, кого автор вб’є наступного разу. Маємо ефектний кінець – більшість мешканців світу перебувають в стані духу, що досягається після цілого життя, присвяченого наполегливій ​​медитації, або після тридцяти секунд куріння забороненої законом травички.

The World According to Clarkson

Можливо, вам не до вподоби автомобільні журнали, ви ніколи не бачили телешоу “Top Gear” на BBC, а зараз” The Grand Tour ” від Amazon, але думаю що обличчя Джеремі Кларксона вам знайоме. Навіть якщо ви не здогадуєтесь хто це.
Вікіпедія послужливо напише, що він “разом з Джеймсом Меєм був першим, хто досяг магнітного Північного полюса Землі на автомобілі”, що увійшло в один з випусків телепередачі Top Gear.
Але, навряд чи вам хтось розповість, як перетнувши кордон Канади в напрямку Північного полюса, Кларксон дістав пляшку горілки і став пити за кермом, адже в нейтральних водах немає правил дорожнього руху, значить це цілком законно! І це не тільки показали по телебаченню, а й продали на мільйонах DVD-дисків.
Тому новина, що в Україні видадуть одну з книг Кларксона (виявляється він ще відомий англійський письменник) в багатьох, спочатку, викликала позитивні емоції. Нарешті видають класиків англійської літератури. Але, це не точно. Схоже знову не так сталося, як гадалося.
Перше питання, яке виникає у читача, яку саме книгу переклали у львівському видавництві.
Назва “Джеремі Кларксон та світ довкола” не відповідає жодній його книзі. Методом порівняння фрагментів тексту можна зрозуміти, що мова йде про видання “The World According to Clarkson”, що вийшла в 2004-му і виданої російською в 2008-му під назвою “Мир по Кларксону”/“Світ за Кларксоном”, що є дослівним перекладом оригінальної назви.
Поляки, до речі, теж не стали відкривати колесо, і назвали польське видання «Świat według Clarksona».
Друге, що може збити з пантелику, це обкладинка. Можливо, оригінальна обкладинка вам і не сподобається, але і сам зміст книги припаде до душі не кожному.
Порівняйте англійське, російське та польське видання. Будь-якій людині зрозуміло, що мова йде про одну і ту ж книгу. Але, вітчизняні видавці вирішили і тут бути оригінальними. Проблема лише в тому, що книга, про яку йде мова, частина серії книг, і на кожній обкладинці зображена тварина, про яку йде мова в книзі. Можливо дизайнер обкладинки не здогадується хто такий Джеремі і про що він пише. Але обличчя десь бачив, тому вирішив не ризикувати, і нагадати читачам хто автор. Що будуть робити видавці, якщо надумають друкувати наступні книги Джеремі, поки не зрозуміло.
У будь-якому випадку дуже добре, що в Україні починають друкувати світові бестселери, які в ЄС і Великобританії продаються мільйонними накладами.

Оригінальне видання польська версія російська … хто тут зайвий?

 

1 2 3 4 5 15