На допомогу весільному фотографу-початківцю

Зайшов я якось на Майвед. Дай думаю гляну, чим живе країна? Переглядаючи портфоліо тамтешніх фотографів, я незабаром помітив, що мене раз у раз відвідує спочатку легке, а потім дедалі більш нав’язливе відчуття дежавю – одні й ті самі кадри, зроблені як за лекалом, з разючою регулярністю повторювалися в абсолютно різних авторів, причому жили ці автори навіть не в одному місті. Покопавшись у представлених фотографіях ще трохи, я зробив вражаюче відкриття! Виявляється, Майведовські фотографи давно виробили чітко визначений набір постановочних кадрів, що дає змогу зафіксувати будь-яке весілля, і залишитися в пам’яті своїх клієнтів яскравим, талановитим, не шаблонним, а головне – модним фотографом!

До крайності вразившись неповторною новизною і фотографічною свіжістю цих шедеврів, я взяв на себе сміливість відібрати ці кадри, систематизувати їх, і запропонувати для вивчення початківцям-фотографам, попутно на прикладах найбільш вдалих знімків розкриваючи всі секрети і тонкощі їх виготовлення.
Прошу після прочитання не судити мене занадто суворо, можливо, деякі нюанси отримання цих чудових фотографій я розкрити так і не зміг, як не старався. Отже!

Кадр №1 “Зміщення”


Для отримання цього знімка фотограф повинен порушити всі мислимі і немислимі правила композиційної побудови кадру, і навмисне змістити молодят у якийсь кут, причому розташувати їх так, щоб вони, за можливості, займали не більше десяти відсотків площі знімка. Чим більш порожньою і малоінформативною буде частина, що залишилася, тим краще. Ідеально, якщо вона буде просто сліпуче білою, адже фотограф запихає своїх молодят у кут кадру не для того, щоб розташувати на площі, що звільнилася, якийсь об’єкт, а для того, щоб продемонструвати новизну своєї фотографічної думки, і повну свободу від безглуздих стереотипів на кшталт “золотого перетину”.

Не маючи часу на детальний аналіз усього вмісту сайту, я все ж таки все ж наважуся припустити, що це, напевно, найпопулярніший кадр Майведа. Практично кожен фотограф ні-ні, та й не втримається, зробить “Зміщення”. Дуже вже сильна спокуса, найпростішим рухом фотоапарата отримати настільки нетривіальний і свіжий знімок і, крім іншого, довести свою причетність до прогресу.
Прикрасивши подібним знімком своє портфоліо, весільний фотограф однозначно дає глядачеві зрозуміти, що це – робота генія, і не інакше. Адже хто ще, крім генія, наважився б з такою невимушеною легкістю оголосити застарілим саме поняття композиції?

Ну і безсумнівним переможцем цієї добірки є наступний знімок, де молодята вписані в поле кадру з незбагненною точністю!

Так-так, я теж їх не відразу знайшов.


Кадр №2 “Видалення”


Для того, щоб отримати цей незабутній знімок, потрібен ширококутний об’єктив і який-небудь пейзаж. Секретом успіху при виготовленні цього шедевра є виконання однієї основної вимоги: потрібно, щоб пара молодят була сфотографована дуже-дуже здалеку, і займала на знімку якомога менше місця.
В ідеалі їх узагалі має бути майже не видно, щоб глядач, роздивляючись знімок, розгублено нишпорив очима по полю кадру, і не міг виявити радісних членів новоспеченого осередку суспільства щонайменше п’ять секунд. Якщо ж глядач укладається в коротший час, тоді цей кадр вважається невдалим, і його слід перезняти, віддалившись від молодят ще на один кілометр.

А наступний знімок представляє нам чудовий приклад того, як іноді “Видалення” набуває ще однієї незаперечної та вкрай цінної переваги: якщо надрукувати його на папері розміром приблизно метр на півтора, оформити у відповідну раму та повісити на стіну, то в разі, якщо молодятам раптом несподівано й терміново знадобляться фотографії на паспорт, завжди можна буде розбити скло, і за допомогою ножиць витягти з цього величного полотна себе коханих розміром якраз 3х4 сантиметри.

Наступний знімок крім того, що визнається найкращим у добірці видатних “Видалень”, також назавжди залишиться для мене причиною пекучої заздрості, і недосяжною іконою стилю – я взагалі не зміг знайти на ньому ні нареченого, ні наречену!!!

Далі, в загальному руслі усвідомленої відмови від організації між молодятами будь-якої емоційної взаємодії, за допомогою повного нехтування виразом очей і облич фотографованих, а також демонстративного нехтування всіма застарілими, і відверто безглуздими правилами портретної фотографії, сучасний весільний фотограф приходить до наступної підбірки кадрів, які вже просто каменя на камені не залишають від запліснявілих уявлень так званих “старих майстрів”!


Кадр №3 “Затуляння”

Справжньому майстру добре відомо, що фотографуючи людей, зовсім необов’язково фіксувати їхні обличчя. Ба більше, наявність на весільному фото облич є не що інше, як ганебний пережиток минулого. Тому для отримання по-справжньому сучасного, модного знімка обличчя нареченої можна чимось прикрити, наприклад журналом. Вдало, якщо на обкладинці опиниться жіночий портрет, а якщо там буде мужик, нічого страшного, так навіть креативніше. Головне – не забути взяти журнал із собою на прогулянку і в РАЦС, щоб він весь час був під рукою.

Якщо ж журналу під рукою не знайшлося, а виготовити цей знімок фотографу нестерпно хочеться, то можна прикрити обличчя нареченої букетом. Якщо ж хочеться прикрити і обличчя нареченого, а другого букета немає, тоді доводиться вдаватися до різних підручних матеріалів, тут уже під час підбору реквізиту відкривається прекрасний простір для фантазії і креативу. Вінілові платівки, кульки, соняшники і льодяники, все це може стати у пригоді майстру весільного фото, який фонтанує ідеями. За умови відсутності відповідного реквізиту можна попросити молодят просто прикрити обличчя руками, але це, звісно, паліативне рішення, якого справжній митець повинен по можливості уникати.


І зі значним відривом випереджаючи всіх інших, перемагає божественна робота зі підлоговою ганчіркою. Вже затуляти, так затуляти! Горизонт також люто доставляє.

Але ніщо і ніколи не зможе зрівнятися з наступним, найрадикальнішим і найтворчішим кадром усіх часів і народів, де в спробі зробити по-справжньому значущий твір фотографічного мистецтва фотограф остаточно ставить крапку в усіх суперечках про те, яким має бути сучасне весільне фото.


Кадр №4 “Обрізання”


Тут у сміливій спробі досягти нових висот у подоланні застарілих догм і встановленні нового підходу до закарбовування весіль, за допомогою натхненного творчого кадрування Майведовський професіонал просто відрізає молодятам голови. Виходить незабутній кадр, що чудово ілюструє незвичайну творчу сміливість фотографа. А молодята, коли бачать себе закарбованими в такому вигляді, від подяки і щастя зазвичай не можуть стримати сліз.
Ні, я позитивно впевнений, що сучасного фотографа дратує наявність у кадрі людських облич. Інакше з чого б він так завзято намагався їх позбутися?

Серед цих неповторних прикладів “нового слова” у весільній фотографії мені, зізнаюся, складно виявити переможця. Може, кадр знайдений у капусті?

Після того як модний фотограф, працюючи на весіллі, вже зробив “Зсув”, “Видалення”, “Затуляння” і “Обрізання”, він несподівано для себе раптом стикається з необхідністю зробити хоча б кілька кадрів, де все ж видно обличчя молодят. Але і на цей випадок у нього в рукаві приховано кілька заготовок, які дадуть йому змогу не вдарити в бруд обличчям, і з честю вийти із ситуації.


Кадр №5 “Моргання”


Сміливо наплювавши на вислів “Очі – дзеркало душі”, який приписують Льву Миколайовичу Толстому, хороший весільний фотограф з легкістю доводить, що це не так. Майведовський профі знає секрет: найкращий знімок вийде, якщо натиснути на спускову кнопку саме в той момент, коли людина, яку фотографують, моргнула. Вищий пілотаж під час зйомки пари – це натиснути на кнопку саме в ту коротку мить, коли моргнули обидва. Ось тут уже фотограф заслужено пишається собою, з почуттям глибокого задоволення вручає цей знімок молодятам, скромно розшаркуючись приймає заслужені компліменти, а згодом самовдоволено прикрашає цим шедевром своє портфоліо. Та пішов ти в жопу, Лев Миколайович!


Уміло застосовуючи фантазію, суперпрофесіонал може створити навіть “Моргання” зі “Зміщенням”!

І безумовним переможцем цієї добірки поза всякими сумнівами є автор божественного триптиха “Наречена, що моргнула”.


Кадр №6 “Млість”


Трохи раніше ми дізналися секрет Майведа, який ретельно оберігають, і який полягає в тому, що найкращі кадри виходять саме тоді, коли очі в нареченого з нареченою закриті. Так значить їх потрібно закрити будь-що-будь!
Фотограф ставить молоду пару в якусь витончену позу, і командує їм закрити очі. Одержаний знімок двох снулих риб, які відверто мліють, повинен являти собою фотографічну фіксацію раптової нестерпної ніжності, яка нестерпно нахлинула, і спопеляючої пристрасті. Молодята нудяться напоказ, фотограф щасливий.

Унаслідок того абсолютно незабутнього враження, яке ця божественна постановка справляє на уми весільних фотографів, швидкості поширення цього знімка портфоліо майведівських професіоналів позаздрила б навіть бубонна чума тринадцятого століття, що викосила пів Європи. Але майведівські профі полягли не дарма, вони додали воістину безцінний експонат до золотої колекції Майведа.

Зрозуміло, найпопулярніша постановка Майведа проникла і в цю добірку. Їй і віддамо перемогу, ось воно, блискуче “Млість” зі “Зміщенням”:


Кадр №7 “Підписування”

Загальновідомий факт: далеко не кожен середній громадянин під час перегляду весільних фотографій може зрозуміти, що дівчина в пишній білій сукні, яка знаходиться в центрі уваги, і є нареченою. У країні загальної грамотності вихід може бути тільки один – основних дійових осіб весілля потрібно підписати!

Зі поблажливою усмішкою сучасний фотограф згадує стародавні часи, коли зашореними і забитими жителями СРСР робили перші несміливі спроби “Підписування”, і на свідків надягали червоні стрічки з написами “Дружок” і “Дружка”. Сьогодні в арсеналі фотографа набагато більше написів, і зроблені вони набагато краще. Завсідник Майведа приносить із собою на весілля таблички з написами “наречений”, “наречена”, “містер”, “місіс” і так далі. Він розпихає ці таблички молодятам у руки, і – вуаля! – жодних запитань хто є хто.

Після загсу нестримно креативний фотограф витягує найголовніший транспарант, табличку “Just Married”, і трясе нею перед молодою парою вже до самого закінчення прогулянки. Молодята цілуються над нею, під нею, разом з нею, і беруть її з собою в ліжко на першу шлюбну ніч.
Не варто також забувати і того, що вміло жонглюючи паперовими листочками з написами “wedding” і “весілля”, крім зміцнення свого статусу креативного мегапрофесіонала, фотограф також домагається того, що навіть через багато років, переглядаючи фотографію, у жодного з глядачів не виникає запитань щодо того, чому саме була присвячена ця давня пиятика-фотосесія.
А якщо раптом відповідної нагоди таблички у нього не виявиться, для всяких несподіванок у нього припасена дощечка, на якій за необхідності можна зімпровізувати що-небудь від руки.
Крім іншого “підписування” безцінне ще й тим, що воно добре допомагає донести до глядача емоційний посил фотографії. Навіщо домагатися того, щоб фотографія щось говорила візуально? Це ж нерозумно! Просто підпиши, і все буде чудово! Всучив молодятам табличку “Ми щасливі” – отримав фотографію щасливих молодят, немає нічого простішого!

Ось власне і “Підписування” з “Заслоненням”:

Ну і “Обрізання”, куди ж без нього!

Керівництвом до якого саме процесу служать ці, явно спеціально виготовлені до весілля таблички, я не знаю. У міру своєї зіпсованості я, звісно ж, запропонував би один варіант, але утримаюся, все ж таки це читатимуть фотографи-початківці.

А це, звісно, приклад блискучого володіння навичками виготовлення модних фотографій – “Зсув”, “Затуляння”, “Розмиття” і “Підписування” в одному кадрі! Ось це я називаю запорукою прекрасної лавсторі!

Ну, і переможцем визнається робота “Море щастя”. Такого моря щастя я в житті не бачив, аж завидно.


Кадр №8 “Розмиття”


Продовжуючи шукати нові підходи до весільного фото, модний фотограф пропонує таку незаперечну тезу: молодятам необов’язково бути у фокусі. Чи даремно промисловість налагодила випуск дешевих ленсбебі об’єктивів з тілт-шифтом? Чим не привід зробити половину кадру замиленою? Але справжній професіонал не обмежується розмиттям пейзажу, вже порушувати правила, так порушувати, і він розмиває в мотлох і самих молодят. Навіщо всі ці вишукування з філігранним попаданням у площину фокусу вій нареченої? До чого всі ці спроби отримати знімок чітких молодят на розмитому заднику? Розмити потрібно все, до біса собачим! Хто взагалі сказав, що молодята на знімку мають бути у фокусі? А як же тоді майведівський профі виразить себе?

Зрозуміло, професіонал, який досконало опанував “Розмиття”, не в змозі встояти перед спокусою підвищити виразність цього знімка шляхом поєднання його, наприклад, з “Млість”:

Або “Зміщенням”:

І в особливо запущених випадках – з “Обрізанням”:

Збираючись присудити пальму першості, я довго вагався між двома незаперечними шедеврами, “Нерізкими потилицями”:

І незрівнянною роботою, на якій у фокусі немає взагалі нічого, крім власне копірайту автора:

Але в результаті я все ж схилився до того, щоб віддати перемогу чудовому знімку, що демонструє по-справжньому творчий підхід до роботи з фішаєм:

І хто сказав, що риб’яче око не дає розфокусу заднього плану? Ридайте, недотепи! У руках Майведовського профі фішай дає найніжніше боке з усіх, які ви тільки бачили у своєму убогому житті. Бездоганна композиція, в гавно розмиті молодята, і невинно чітка тінь самого світлописця… Креатив, як він є!


Кадр №9 “Літання”


Ще з часів Коперника і братів Райт людина мріяла про диво польоту. Минули століття, поки ця мрія стала дійсністю, і людина підкорила небо. І зараз, хоч авіація і стала буденністю, проте спрямований у небо граціозний силует сріблястого птаха, як і раніше, втілює в собі романтичну мрію людини про відрив від землі, є символом легкості, польоту і безмежної свободи.
Знімкуючи молодят на тлі літака, фотограф отримує кадр, що символізує собою майбутній життєвий політ молодої сім’ї, повний звершень, надій, мрії і щастя. Виготовлення цього знімка цілком нескладне, наречений з нареченою зображують радість, а літак на задньому плані готовий у будь-яку секунду зірватися з місця, і забрати молодят у дивовижні далі, назустріч сліпучому щастю.
Щоправда, не у всіх є можливість фотографуватися на тлі персонального Боїнга, тож як літак-символ зазвичай використовують брудний, зачохлений, іноді напіврозібраний, кукурузник, що стоїть на вічному приколі.


Виходячи з переваг майведівських фотографів у виборі натури для виготовлення “Літання”, особисто у мене склалося таке враження, що чим обшарпаніший літак, тим для “Літання” краще. Напевно деталі зовнішньої обшивки, що висять, надають знімку глибокого символізму, дають поживу для роздумів про перепони сімейного життя.

Зрозуміло, що і при виготовленні цього знімка не обійшлося без витончених поєднань основної ідеї “Літання” з іншими безпрограшними постановками із золотої колекції Майведа. Наприклад, з “Видаленням”:

Або з “Морганням”:

Також чудовий вигляд має поєднання “Літання” і “Зміщення”:

А сміливий гібрид “Літання” зі “Зсувом” і “Розмиттям” взагалі приводить замовників у стан легкого шоку. Подивіться, як чарівно вийшов маленький літачок! Яка пара не мріє мати такий знімок у своєму весільному альбомі?!

Ну а перше місце дістається знімку “Обгризений Ан-2”.


Кадр №10 “Стояння”


Десятку постановок, що запам’ятовуються найбільше, досвідченого Майведовського професіонала вінчає безперечний шедевр на всі часи. Приємно констатувати, що цей заслужений кадр з часом абсолютно не втратив своєї популярності, а сама ідея його виконання під час зйомки весілля і сьогодні знаходить найгарячіший відгук у серцях весільних фотографів. Здається, причина нев’янучої популярності цього знімка криється в нескінченній варіативності його втілення. Адже “Стояти” можна і в чистому полі (сподіваюся, ви вже безпомилково визначили гібрид “Стояння” і “Видалення”):

Так і на тлі пам’яток:

І навіть у пляжній кабінці для переодягання!

Воістину безмежною є кількість втілень і поєднань цього шедевра. Наприклад “Стояння” і “Заслонення”:

А ось “Стояння” з “Заслоненням”, що включає тінь фотографа і мішки з цементом:

А також “Стояння” з “Розмиттям” і радикальним “Обрізанням”:

Або такий варіант урізноманітнити “Стояння”:

Ну і знімок-переможець:

Коли я бачу таке, я розумію, що “Стояння” рано списувати на смітник, потенціал цього кадру ще далеко не вичерпаний.

Епілог.

Деякий час тому було заведено вважати, що найкращими знімками є ті, на яких наречений з нареченою просто схожі на себе, їхні пози позбавлені награності, скутості або манірності, а на обличчях грають посмішки. Через широке поширення цієї хибної думки також було прийнято думати, що фотограф на весіллі повинен насамперед встановити з нареченим і нареченою емоційний контакт, допомогти молодятам подолати ту природну скутість, яку люди відчувають перед об’єктивом, допомогти їм розкритися, домогтися від них природності, і щирих емоцій.
Незрозуміло чому, але існувала навіть така думка, що фотографічний портрет має відображати внутрішній світ людини, фіксувати його і показувати глядачеві. У деяких особливо запущених випадках передбачалося навіть, що саме фотограф повинен домогтися від нареченого з нареченою тих щасливих посмішок, які так прикрашають весільний фотоальбом.

На щастя, тепер все це застаріло, і відправлено на звалище. Тепер фотограф, приїжджаючи на весілля, повинен всього лише продемонструвати своє перебування в тренді, і вміння робити “зміщення”, “розмиття”, і вдячні клієнти вже носять його на руках, розсипаються в компліментах, і гаряче рекомендують його всім своїм знайомим.
Не викликає також жодних сумнівів і те, що модний фотограф приймає похвали і компліменти абсолютно щиро, тому що всі ці кадри дуже подобаються і йому самому. Та що там, якщо говорити начистоту, він сам від них просто в захваті! Від виготовлення “Обрізання” він отримує справжнє естетичне задоволення, а виробляючи на світ чергове “Стояння” він відчуває глибоке творче задоволення.
Ви запитаєте, чому я так думаю? Та тому, що робити “стояння”, “томління” або “обрізання” не можна не всерйоз, такий рівень цинізму просто недосяжний за законами фізики.

Думаю, ситуація, що склалася, має своєю причиною один невеликий аспект професійної деформації психіки весільного фотографа – людина, що знімає весілля, незабаром перестає ставити собі просте запитання: “а чи хотів би я сам мати такий знімок у своєму весільному альбомі?”. Вона перестає приміряти ситуацію на себе, і можливо навіть перестає вважати своїх клієнтів мислячими істотами. Ось тут уже й недалеко до “Видалення”…
Не можна також скидати з рахунків стадний інстинкт і певний тиск з боку спільнот весільних фотографів, де всі знімають одне й те саме, з мінімальними відмінностями, а в топі присутні тільки ті фотографи, яких туди виносить власник спільноти, з яким ці “топові” фотографи щедро діляться грошима, зібраними на майстер-класах для початківців.

Насамкінець хотів би сказати, що я, за можливості, намагався відбирати роботи тільки тих авторів, які реально знімають весілля, тобто тих, хто дійсно регулярно працює з людьми, і чималою мірою формує як обличчя сучасної весільної фотографії, так і смаки замовника.

P.S. Коли я дивлюся на весь цей тихий жах і повний пиздець, мене невідступно мучить одна думка: якщо це – найкращі знімки цих фотографів, тобто ретельно відібрані найвдаліші кадри, старанно опрацьовані та осмислено викладені для представлення рівня фотографа, то … який же кошмар кривавий ці хлопці зазвичай видають пересічному замовнику? Про це мені навіть думати не хочеться.
(с) Дмитро Майстренко

Про сороковий Геліос і вівісекторів

Мені завжди було незрозуміло, чим так приваблює фотолюбителів об’єктив Геліос-40? З моєї точки зору, це стародавній мастодонт, важкий, тугий і незручний, а зважаючи на широке поширення на території колишнього СРСР, малоцікавий навіть для збирачів потворних викиднів радянського фотоапаратобудування. Коротше – річ ні для чого. Але ж люди його купують, причому платять цілком немаленькі гроші!

Зазвичай вони мотивують свої дії тим, що “Це ж Біотар!”, “У нього ж така світлосила!” Ну так, світлосила, можна знімати на дірці f1.5, а далі що? Адже якщо спробувати його в роботі, то одразу ж стає зрозуміло, що потрапляння в різкість під час використання цього об’єктива на відкритій діафрагмі – скоріше справа випадку, ніж закономірний результат докладених зусиль. Так у чому ж причина того, що люди усвідомлено йдуть на купівлю портретної лінзи, свідомо непридатної для використання за прямим призначенням? Ось тут-то і відкривається горезвісна скринька. Вони купують його з метою отримання гівняних портретів. Саме гівняних, і ніяких інших.

Тут необхідний маленький відступ.

Віднедавна я маю сміливість вважати, що вмію знімати портрет. Для отримання пристойного фотографічного зображення людини необхідно уявляти собі специфіку цього процесу, і проблеми, з якими доведеться зіткнутися. Перша проблема – реакція на фотоапарат. Ні для кого не секрет, що майже кожна людина перед об’єктивом стає скутою, і перемогти цю скутість (якщо, звісно, поставити собі за мету) вельми непросто. Але тим не менш, способи є.

Перша і основна умова отримання портрета, на якому людина була б розкутою, і виглядала невимушено, це рух. Фотограф повинен мати можливість рухатися в пошуку ракурсу, модель повинна рухатися в пошуку пози, (причому фокусна відстань 85мм дає змогу в процесі мати з моделлю цілком інтимний голосовий контакт, який спрямовує і координує цей рух).
Друга обов’язкова умова: модель не повинна нудьгувати в очікуванні того моменту, коли фотограф нарешті-таки натисне на кнопку. Саме це очікування, і спроби мати в цей момент найкращий вигляд і викликають скутість, іноді приводячи сором’язливу людину практично в заціпеніння. Портретованого необхідно змусити забути про те, що ось-ось, зараз, станеться СТРАШНЕ, і пролунає клацання затвора. Фіксація моделі на моменті зйомки – вірний шлях до отримання найганебніших знімків у всесвіті, цього потрібно позбуватися насамперед. Змусити модель відволіктися від цього моменту можна за допомогою безлічі хитрощів, наприклад дати їй якесь завдання: змусити її змінювати позу, поворот голови, положення рук, коротше – змусити її рухатися.

Якщо вдалося домогтися того, що модель перестала чути клацання затвора і припинила на нього реагувати, – половину справи зроблено, тепер уже можна й потрібно вичавлювати з неї емоції – смішити, смикати, веселити, базікати, або навпаки, розмовляти з нею про щось серйозне, налаштовуючи на потрібну хвилю. Тут уже варіантів маса, простір для ініціативи, найширше і не оране поле для застосування здібностей будь-кого, хто вважає себе фотографом.

Взагалі я можу ще довго розпинатися про те, що і як потрібно робити з моделлю в цей момент, але мова зараз не про це. Мова про те, що я просто не розумію, як можна робити все перераховане вище, якщо ти цілком і повністю поглинений процесом, блядь, фокусування?! Які там до свиней емоції? Яка там в жопу розкутість?! Який там нахер рух? Фотограф бідолаха напружився, завмер, і, майже не дихаючи, намагається звести докупи свої фокусувальні клини та мікрорастр, або взагалі, як істинний джедай, намагається навестися на матове скло автофокусної дзеркалки, яке для ручного наведення на різкість узагалі ніхера не призначене. Він пітніє, він пихтить, він трудиться в поті чола, у нього одне завдання – фокусування!

Скільки разів спостерігав, сховається такий собі Картьє-Брессон за своїм апаратом, і з захватом крутить, крутить, крутить своє фокусувальне кільце. Про модель він уже хвилин п’ять як забув, він навіть язик висунув, намагаючись спіймати на її віях жадану різкість, а нещасна дівчина, залишена напризволяще, і надана сама собі, зазвичай, негайно схиляється до найпоширенішого та найбільш заїждженого штампу – зображує смуток та награну замисленість.

Справедливості заради потрібно обмовитися, що такий підхід до портретної зйомки практикують дуже багато фотографів, і необов’язково вони використовують совкову неавтофокусну оптику. Відсутність з боку фотографа хоч якогось контролю за емоційним станом моделі – хвороба багатьох моїх колег, як молодих, так і цілком собі зрілих, озброєних непоганими фотоапаратами і пристойною оптикою. У парках та інших місцях нашого міста я постійно спостерігаю цю вівісекцію над нещасними дівчатами. Моделі нервово сплітають руки, і винувато посміхаються, а бетонно-нерухомий фотограф, упершись у жертву своїм об’єктивом, Творить. Мені цих бідних дівчаток завжди щиро шкода.

Але якщо раптом станеться диво, і хтось із цих ідіотів одного разу спробує все ж таки взяти якусь участь у процесі зйомки, тобто зайнятися моделлю, спробувати керувати її настроєм та емоціями, то, на моє глибоке переконання, з неавтофокусним об’єктивом, подібним до сорокового Геліоса, його зі стовідсотковою вірогідністю спіткає невдача, бо, як уже було сказано вище, знімаючи на відкритій діафрагмі, поєднувати всю необхідну роботу з моделлю та здійснювати ручне фокусування неможливо в принципі.
Не викликає сумніву той факт, що набагато кращого, більш стабільного в технічному плані, і, безсумнівно, більш привабливого в плані художньому результату можна домогтися за допомогою недорогих автофокусних фікс-об’єктивів, які можна придбати значно дешевше, ніж “легендарний” Говногеліос.

То чому ж люди взагалі купують цей витвір радянського фотопрому? Думається причина криється у власне підході до портретного фото. Власника цього об’єктива абсолютно не засмучує те, що на тих кількох різких знімках, які він зміг отримати за двогодинну фотосесію, стомлена модель у затиснутій позі похмуро дивиться в об’єктив. Щасливий світлописець не звертає на це уваги, він розглядає БОКЕ, і самовдоволено зауважує – “Не гірше, ніж у Кенонівського 1.2!”.

Завіса.

Текст (с) Дмитро Майстренко

The Falklands/Malvinas 1982: Why Didn’t Argentina Win the War?

Совершенно случайно наткнулись сегодня на аналитический документ Центра технической информации при Минобороны США от 2009 года, посвящённый англо-аргентинской войне за Фолклендские/Мальвинские острова (https://apps.dtic.mil/sti/citations/ADA519343), который как раз раскапывает и разбирает вопрос, почему же аргентинцы, при преимуществе первого удара и ведении войны в 500 км от своего берега, всё же проиграли.

[все совпадения случайны и их подбросили]

1. Аргентинцы моделировали действия британского правительства, основываясь на том, как функционировало их собственное правительство. Соответственно, когда аргентинским чиновникам предложили смоделировать конфликт за 13 000 км от берега, те ответили “да все нормальные люди плюнут и забудут”.

2. Как всегда, очень хорошо был спланирован первый удар, но совершенно не было продумано, что делать в том случае, если мира никто не предложит, а конфликт закончится не настолько быстро, чтобы санкции не успели быть наложены. В основном предположения аргентинцев основывались на том, что США будет выгодно сохранить Аргентину как союзника, а ООН будет не заинтересована в конфликте в Южной Америке.

3. Исходя из краткого срока потенциального конфликта, планировалось и использование вооружённых сил. Американцы считают, что аргентинская армия даже не готовилась к войне и не отрабатывала оборону, потому что политики считали это ненужным, фактически, всё планировалось сделать несколькими боеготовыми отрядами. Оригинальный план вообще не предусматривал никаких мер по обороне островов, импровизировать пришлось на ходу. Считалось, что британцы не готовы нести потери и вообще ввязываться в долгий конфликт вдалеке от берегов.

4. Никто не планировал использовать аэропорт Стэнли, островной столицы, для базирования аргентинской авиации — взлётная полоса была слишком короткой для использования армейской авиации, и не было заготовлено ни планов, ни материалов для решения вопроса. В итоге авиация Аргентины оперировала с материка, имея облегчённую нагрузку и постоянно следя за остатками топлива.

5. Аргентинцы могли нанести неприемлемый ущерб британцам, попытавшись перехватить эскадру в море. В действительности, попытки серьёзно помешать экспедиционной эскадре начались только в последние три недели боёв. Структура (срочники с годом службы) и логистика аргентинской армии были неподготовлены к ведению войны. Аргентинская армия пассивно наблюдали за установлением блокады и развёртыванием британской эскадры в боевые порядки. Не было попыток атаковать транспортные суда и суда снабжения, пилоты во время вылетов были предоставлены самим себе и сами выбирали цели (логично, практически всегда — вооружённые и военные).

6. Подавляющее преимущество британцы получили вследствие предоставленной США спутниковой и разведывательной информации. Аргентинская система разведки и анализа возможностей противника фактически отсутствовала или поставляла информацию, которая оценивалась, исходя из политической составляющей и соответствия ожиданиям правительства (докладывали то, что нравилось).

После того как генерал Галтьери, глава правительства, сообщил генералу Менендесу, командующему отрядами на островах, что британцы выслали эскадру и необходимо разработать план обороны, последний воскликнул “Да какого хрена!” и попытался подать в отставку. В дальнейшем выяснилось, что аргентинцы не представляли себе возможностей и степени подготовки британцев воевать в холодном климате, горной местности и высаживаться на неподготовленном пляже.

7. Аргентинские флот и армия использовались как дипломатическая ширма, а не как инструменты ведения войны. Никто реалистично не планировал и не рассматривал вариант “а что, если британцы начнут воевать всерьёз и аргентинцам тоже придётся воевать всерьёз”. Рассматривались только благоприятные варианты, считалось, что после бескровного занятия островов, конфликт сразу же закончится автоматически и дальше начнутся только переговоры между правительствами. Само правительство, начавшее эскалацию, оказалось не готово к потерям и необходимости проявлять активность и принимать решения.
(c) Пшеничные поля Терезы Мэй

Консенсус в науке

Во френдственном журнале обсуждается утверждение: если что-то “научно”, то по этому поводу сравнительно быстро достигается “консенсус”. А если консенсус не достигнут, то и научность так себе.
Науки бывают самые разные. Это бедняга Резерфорд не мог придумать оскорбления хуже чем “собирание марок”. Что бы он, интересно, сказал про историю КПСС, научный коммунизм, научный, в свою очередь, атеизм, политтехнологию и т.п. Поэтому попытаюсь ограничиться даже не физикой вообще, а более-менее знакомыми мне разделами физики.
Тут, конечно, все дело в том, какой срок считать за “сравнительно быстро”. Приписываемое Ландау утверждение: строго говоря, дураков не бывает, любой человек может разобраться в любом вопросе, просто у некоторых необходимое время превышает время жизни, даже для сравнительно простых вопросов. Тем не менее, если говорить о физике, то вряд ли период существования консенсуса по основным базовым вопросам существенно превышает сто лет. По сравнению с 1920 годом физика изменилась абсолютно до неузнаваемости. Видимо, нужно говорить о десятилетиях.
Тогда, конечно, пример, который сразу приходит на ум – высокотемпературная сверхпроводимость купратов, открытая в конце 1986 года. Треть века. Учитывая, сколько народу этим занималось и занимается, можно предположить, что за это время сделаны все мыслимые эксперименты и высказаны все мыслимые гипотезы/теории. В отношении чего консенсусом и близко не пахнет – это какие утверждения и какие “факты” важны, а какие нет. Нет даже и близко согласия по таким вопросам как природа высокотемпературной сверхпроводимости (то есть, конкретный механизм, приводящий к сверхпроводящему спариванию), природа электронного состояния в “нормальной” (не сверхпроводящей фазе), природа псевдощели, роль фононов, и т.д., и т.п.
Если кто-то на этом основании объявит всю эту деятельность ненаучной, с ним даже и разговаривать никто не станет. Чего с идиотами разговаривать, время на них тратить, когда тут умные люди ни о чем важном договориться не могут.
Если речь идет об основах физики, то, например, в вопросе, как правильно _понимать_ квантовую механику, согласия сейчас ничуть не больше, чем почти сто лет назад, во времена знаменитых “дискуссий” (упрощенно преподносимых широчайшим рабочим и крестьянам как “дискуссия Бора с Эйнштейном”). То есть, его, на самом деле, намного меньше. Конечно, можно сказать: зато мы “все” согласны с уравнением Шредингера, но, во-первых, отождествлять физическую теорию с ее формальным математическим аппаратом – тяжелая форма кретинизма, а, во-вторых, есть еще вопрос о границах применимости уравнения Шредингера (скажем, о его применимости к макрообъектам, о его достаточности для описания процесса измерения, и т.п.), а это уже и есть вопрос об _основах_, где консенсусом не пахнет.
Что еще? Гравитация? Только-только более-менее привыкли к тому, что гравитация – это кривизна пространства-времени, как пошли разговоры, что на самом деле это энтропия, quantum entanglement и Бог знает что еще. И опять консенсус испарился, только сформировавшись.
Вообще, наука _не_ стремится к консенсусу. Консенсус хорош на профсоюзных собраниях (да и там труднодостижим), а научные вопросы голосованием не решаются. Наука стремится к _истине_, а истина – это не состояние, а процесс.
Спасибо за внимание.
27.06.2020
(с) Professor Mikhail Katsnelson

О связности теоретической физики

(Конечно, нижеследующее сверхкратко, почти к каждому слову можно добавить очень много всего, от личных воспоминаний до уравнений и ссылок; не думаю, что это имеет смысл делать здесь)
Очень грубо, современная (последние сто лет) физика делится на “фундаментальную” (микрофизику) и “физику мира вокруг нас” (макрофизику). К первому разделу относятся физика высоких энергий (ранее называемая физикой элементарных частиц), (релятивистская) астрофизика, космология, и т.п. Ко второму – физика конденсированного состояния, оптика, атомная и молекулярная физика, физика плазмы и т.п. Ядерная физика мигрировала из первого списка во второй сравнительно недавно. Связность внутри каждого из этих разделов всегда была весьма высокой: редко у какого хорошего твердотельщика возникнут проблемы с чтением статей или книг по оптике или молекулярной физике (у плохого могут возникнуть проблемы даже с написанием собственного имени без орфографических ошибок, но зачем о грустном). Связи между разделами могут разрушаться и восстанавливаться.
До середины прошлого века единство теорфизики считалось само собой разумеющимся (памятником того времени остался знаменитый “Курс теоретической физики” Ландау и Лифшица). Великие теоретики середины века – Ферми, Бете, Вигнер, Фейнман, Пайерлс, Ландау и другие – преспокойно занимались всей физикой, и это не вызывало ни у кого особого удивления. В 1950е-1960е это единство было еще укреплено посредством применения полевых методов в ядерной физике и физике конденсированного состояния и, напротив, существенным использованием концепций физики конденсированного состояния (прежде всего, спонтанного нарушения симметрии) в фундаментальной физике, венцом чего стала Стандартная Модель. Даже классические разделы физики типа гидродинамики, выгглядевшие ранее несколько на особицу, стали использовать все тот же полевой язык. В 1970е годы совершилась “вильсоновская революция” в статистической физике, связанная с применением квантово-полевой, исходно, идеи перенормировок и ренормгруппы и еще более укрепившая это единство.
Раскол наметился и стал, казалось, необратимым в 1980е. Фундаментальная теоретическая физика становилась все более абстрактной, появились струны с их изощренной математикой, недоступной рядовому твердотельщику или оптику. С другой стороны, когда, после открытия высокотемпературной сверхпроводимости “фундаментальщики” с привычной лихостью попытались решить проблему, это закончилось сокрушительным обломом. Стало понятно, что никакие глубокие математические познания не избавляют, если уж хочешь заниматься твердым телом, от необходимости кое-что понимать в химии и прочих низменных материях. В 1990е обе стороны решили, что зелен виноград, и что не больно-то и хотелось, и по сути произошел развод.
А вот в двухтысячные начался обратный процесс. Открытый в 2004 году графен оказался новым и очень важным мостом между физикой конденсированного состояния и фундаментальной физикой. За этим последовал расцвет “topological matter”. Возникло AdS/CMT. Что-то работает, что-то нет, имеются и перегибы на местах, и головокружение от (иногда несуществующих) успехов, но тенденция очевидна: единство теорфизики восстанавливается. Именно усилия в этом направлении всячески приветствуются и поощряются научным сообществом.
01.05.2017
(с) Professor Mikhail Katsnelson

Універсальний метод визначення художньої цінності фотографічного зображення

Цей метод дає змогу з високою точністю визначити художню цінність будь-якого фотографічного зображення.

Метод розроблений для всіх охочих, і дає змогу будь-кому навчитися практично миттєво оцінювати досягнення фотографічної думки своїх колег, друзів і конкурентів. За умови помірної чесності суб’єкта, який його застосовує, в переважній більшості випадків метод дає абсолютно точне, а місцями навіть вичерпне уявлення про те, наскільки цінним є цей конкретний фотовитвір з художньої точки зору.

Водночас метод дає також деяке уявлення і про професійний рівень автора оцінюваного твору, і про володіння ним фотографічною технікою. Цей метод розроблений мною особисто, і запропонований до вільного використання на території всього колишнього СРСР, а також скрізь, де в ньому може виникнути потреба. Жодних відрахувань за його використання я не вимагаю, і більше того, пропоную і наполягаю на його застосуванні всіма поціновувачами фотографії, аматорами і професіоналами.

Єдиною непорушною умовою практичного застосування цього методу є вимога до наявності деякої фотографічної освіти в того, хто з його допомогою береться визначити художню цінність фотографічного знімка.

Отже, в чому ж полягає цей революційний метод? Все просто, застосовуючи цей метод для оцінки художньої цінності якоїсь конкретної фотографії, користувач повинен зробити наступне: уважно подивитися на оцінювану фотографію, і поставити собі просте запитання: “Чи можу я цей знімок повторити?”. У разі, якщо у відповідь на це запитання користувач дає впевнене “Так”, то розглянута фотографія не шедевр. У разі, якщо у відповідь на це запитання дев’ять із десяти користувачів відповідають “Так, легко, в будь-який момент”, то оцінюваний знімок, без варіантів, стовідсоткове гівно.

Якщо ж на це запитання користувач відповідає щось на кшталт “Навряд чи”, “Насилу”, або “Ні”, то це означає, що автор знімка не просто так натиснув на кнопочку, а доклав до виготовлення цього твору певних інтелектуальних та (або) фізичних зусиль, і результат, що вийшов, цілком вартий уваги, і вивчення за допомогою інших, більш складних методів визначення художньої цінності фотографічного зображення, які ще належить винайти.

P.S. Вважаю за необхідне попередити, що за допомогою запропонованої методики не варто намагатися визначити комерційну цінність фотографічних зображень, для цього існують інші технології, які набагато складніші, більш витонченіші, а часом і зовсім недоступні розумінню адекватної людини.

Текст (с) Дмитро Майстренко

Джедаї проти Графлекса, або найдорожчий фотоспалах у світі

Перший фільм оригінальної трилогії “Зоряних війн” народжувався важко – продюсери не надто вірили в успіх, грошей було небагато, тож людям, які відповідали за реквізит, доводилося несолодко. І коли прийшов момент виготовити світловий меч для Люка Скайвокера, художник Роджер Крістіан просто відламав спалах від старого фотоапарата Graflex “Speed Graphic”.

Трохи модифікувавши його рукоятку, він отримав цілком придатний світловий меч, яким молодий падаван бився з ворогом упродовж усієї четвертої частини.

Звісно зараз, коли дивишся на цей меч, його бюджетність одразу впадає в око – і контакти стирчать, і взагалі від оригінального спалаху він відрізняється мало.

Але молодий Скайвокер залишився цілком задоволений.

А потім сталося те, чого ніхто не очікував – сага стала мегапопулярною, і знищивши “Зірку смерті”, джедаї стали знищувати фотоапарати Graflex. Точніше, знищували, звісно ж, не самі джедаї, це робили фанати “Зоряних війн”, кожному з яких хотілося мати точну копію того меча, яким розмахував у фільмі Скайвокер.

У підсумку це призвело до того, що якщо сьогодні в пошуку Еbay вбити запит “Graflex Speed Graphic”, то ми побачимо, що всі ці камери продаються вже без спалаху. Любителі косплею вимели їх ще у вісімдесятих та початку дев’яностих. Їм було абсолютно байдуже глибоке горе колекціонерів фототехніки, які тепер вдень з вогнем не можуть купити повний комплект “Спід Графік”.

А той самий, перший світловий меч, зроблений Роджером Крістіаном, був проданий на аукціоні за $250 000, ставши найдорожчим спалахом в історії фотографії. Щоправда, мені здається, що сьогодні він міг бути проданий ще дорожче.

Текст (с) Дмитро Майстренко

Математическое изящество в физике

Итак, есть известное высказывание Дирака: “Физический закон должен быть математически красивым”. Есть также знаменитый призыв Больцмана “оставить изящество портным и сапожникам”. Здесь – несколько соображений по поводу и для затравки.
1. Психологически работа в области “фундаментальной” физики (занятой установлением “самых основных законов мироздания”) и, скажем, в (моей) области физики конденсированного состояния – совершенно различны. Беда в том, что история физики – это история “фундаментальной физики”. В смысле подготовки к реальной работе она, скорее, дезориентирует. Макс Борн писал Эйнштейну (найти сходу не смог, цитирую по памяти): ты знаешь, как я тобой восхищаюсь, но я убежден, что если в твоей манере попытается работать средний человек (к которым Борн относил и себя), ничего, кроме дерьма, из этого не выйдет.
Если даже есть (философские или богословские) основания считать, что _фундаментальная_ наука должна быть “простой и изящной”, совершенно непонятно, почему соображения простоты должны работать, скажем, в теории высокотемпературной сверхпроводимости – свойства соединений с достаточно сложными химическим составом и кристаллической структурой. Тем не менее, и там “простота объяснения” рассматривается как аргумент. Я не понимаю, почему. Скажем, Андерсон в своей книге “_The_ theory of high-Tc superconductivity” отметает все обсуждения роли электрон-фононного взаимодействия небрежной фразой, что, типа, и так все можно объяснить. Можно или нельзя – вопрос отдельный, но сам характер аргументации поразителен. А кто сказал, что вообще должен быть единый простой фундаментальный механизм? Откуда это следует?
Предположим, некоторое явление можно объяснить в рамках картины идеального кристалла. В реальности дефекты кристаллической решетки очень важны и способны радикально изменить все поведение. Тем не менее, их будут стараться игнорировать до тех пор, пока это не приведет к совсем уж вопиющим расхождениям с экспериментом. Но даже и после этого соображения о том, что “все сложно”, будут восприниматься с крайней неохотой.
2. С другой стороны, когда модель уже сформулирована и выбрана, соображения “математического изящества” вступают в полную силу – _при работе с моделью_. Точные решения обычно красивы; работающие приближения, как правило, допускают компактные формулировки. Естественно, интересующиеся физикой математики воспринимают только эту часть теор. физики. В то же время, первая часть (_до_ формулировки моделей) – главная. А там критерии совсем другие. Должна ли быть “красивой”, например, биологическая систематика (в том смысле, как, скажем, “Божественная Комедия” – три части с примерно равным количеством песен, все песни примерно равной длины и т.п.)?
3. Самая математически красивая физическая работа из тех, что я читал в журнале по горячим следам (а не в виде пересказа в учебниках) – статья Гутцвиллера 1980 года о квантовой частице на плоскости Лобачевского, где впервые в теории квантового хаоса возникла дзета-функция. К большому сожалению, польза этого направления для физики как таковой оказалась, вроде бы, небольшой. В то же время, часто очень полезными оказываются достаточно примитивные и уродливые prescriptions.
30.04.2006
UPDATE “Работающие приближения, как правило, допускают компактные формулировки” – авотфиг. И потом я это понял. В наших (с Лешей Рубцовым и Сашей Лихтенштейном) дуальных фермионах/бозонах компактные и красивые исходные действия переписываются в виде уродливых бесконечных рядов, да еще, с существенной нелокальностью по времени каждого члена. Но работает же!

(с) Professor Mikhail Katsnelson

На довгу добру пам’ять…

У той час як деякі явно неповноцінні в розумовому відношенні фотографи витрачають багато часу і сил на те, щоб домогтися від людей, яких фотографують, природності та емоцій, багато віртуозів весільної фотографії давно вже відкрили для себе секрет справжнього професійного успіху. Усе дуже просто: потрібно поставити молодят на деякій відстані одне від одного, їхні обличчя мають бути позбавлені будь-якого виразу, а руки витягнуті по швах. Фотограф відходить, натискає на спускову кнопку, і – ось він, шедевр на всі часи!

Але ось особисто я від імені розумово відсталих фотографів все ж хочу запитати – а з якою метою робляться такі знімки? Ну ось хоча б, наприклад, з точки зору історії? Візьмемо для прикладу умовний, і до крайності банальний знімок: пара молодят, обійнявшись, дивиться в об’єктив і безтурботно посміхається. На такий знімок можна подивитися через багато років, і сказати – “Це ми, ми в цей день молоді, щасливі, у нас все життя попереду, і фотограф зафіксував нас саме в цей момент, він зловив мить радості і щастя, він залишив цю мить нам на пам’ять”.

А тепер візьмемо знімок молодят, які стоять по стійці “струнко”.

Ось років так тридцять потому, під час перегляду весільного альбому колишні молодята поглянуть на нього, і що вони скажуть? Дійсно, що про цей знімок можна буде сказати?! Я особисто скільки не напружував свій неповноцінний мозок, так і не зміг нічого придумати. Хіба що глава сім’ї видавить із себе невпевнено – “Ну… тоді так знімали… це було модно”… – і швиденько перегорне сторінку альбому.

Так, наречений з нареченою, що стоять стовпом, – це точно не той знімок, від якого може нахлинути хвиля спогадів. Як втім і багато інших традиційних знімків, над виготовленням яких так старанно працює більшість моїх колег.

Звичайно ж “модні” і клішовані знімки – це взагалі прокляття весільних фотографів. Вони, бідолахи, і так у масі своїй не надто оригінальні, але ж на весіллях же потрібно щось знімати, щось придумувати! Що ж робити, коли винахідливість на нулі, плюс ще всякі сайти на кшталт Майвед і Ведлайф підливають олії у вогонь, просто штовхаючи весільників дерти один в одного все підряд. Наприклад, варто було з’явитися у якогось москаля на вищезазначеному ресурсі кільком фотографіям, на яких молодята зображені на тлі своїх імен, вирізаних з паперу і нанизаних на мотузочку, як наступної суботи я бачу в парку дівчинку-фотографа в модних вісложопих штанях, яка розгортає на вітрі мотузку з буквами Маша+Саша.

Думаєте, це було весілля імбецилів, які не знали, як їх звуть? А можливо, це наречений далекоглядно вирішив, що через роки, після розлучення, дивлячись на фотографії, він так зможе легше згадати ім’я своєї колишньої? Звичайно ж ні, просто дівчинка в штанях із вбудованим памперсом здійснювала нехитрий і традиційний для весільного фотографа плагіат. Але хрін з нею, з мотузочкою з буквами, адже якщо забути про те, що дівчинка в штанях-обосраках тупо копіює чужу ідею, і за умови, що в неї ще не всі мізки стекли в брючний гівнопріємнік, то із витівки з іменами на ниточці ще можна щось вичавити (принаймні цей знімок не зобов’язує тих, хто фотографується, неодмінно робити обличчя олігофренів). Тож у дівчинки є шанс зробити нехай і вкрадений, але цілком непоганий кадр.

Але ось що змушує когось копіювати чужий знімок, на якому молодята стоять по стійці “струнко”?! Ось цього я ніколи не зрозумію. Тобто ось якийсь гіпотетичний фотограф у якийсь момент свого життя в пошуках натхнення заходить на Майвед, бачить у когось такий знімок, і його осяяло осяяння – він вирішує цей знімок неодмінно повторити! Що ним рухає в цей момент? Запущене розрідження головного мозку? Можливо. Неймовірна технічна легкість виконання цього фотографічного “шедевра”? Напевно. Більше я нічого придумати не можу. Адже припустити, що цей знімок справді може комусь сподобатися і викликати якийсь емоційний відгук, я, чесно кажучи, за всієї своєї недоумкуватості ну ніяк не можу.
І ось цей гіпотетичний фотопрофесіонал додає цей знімок до списку своїх постановок “художньої” частини весілля.
І наполегливо довбає його на кожній зйомці.
І вставляє його у своє портфоліо на тому ж Майведі.

А потім одного разу на Майвед випадково заходжу я, і починаю люто, скажено іржати – там у кожного другого дебіла в портфоліо є такий кадр! Сцуко, які ж вони всі тупі! Ну хоч якось би намагалися урізноманітнити цей кадр, хоч би вже ставили їх спиною до об’єктива, чи що… Але ні! Мабуть, крізь їхні лобові кістки такі вольності не проникають, і вони свято зберігають вірність початковій схемі: руки по швах, обличчя нічого не виражають, дивимося прямо перед собою. Мабуть, у їхньому розумінні той знімок-провісник, на якому вперше склалася ця унікальна композиція, – це сакральна святиня, на яку потрібно молитися, і спотворювати її – рівносильно богохульству.

Щоправда, радикальні представники прогресивного крила весільних бомбил все ж іноді дозволяють собі внести в постановку цього позачасового шедевру свіжий струмінь – у них молодята СИДЯТЬ. Але це, звісно ж, вважається неприпустимим відступом від канонів, і таких авторів побратими по цеху зневажають за зраду ідеалам. А того, хто при виготовленні цього кадру одного разу надів на голови молодим відерця з-під попкорну, як я чув, побили камінням, а труп спалили. Залишився тільки сам знімок молодят, які скорботно схилили голови в передчутті сумної долі свого фотографа.

Але відкинемо мої роздуми на тему: “Чи завжди у весільних фотографів розм’якшення мозку неодмінно супроводжується/спричиняється збільшенням товщини лобових кісток?”, і замислимося над наступним – невже вони самі ніколи анітрохи не сумніваються в тому, що це вдалий кадр, гідний того, щоб зайняти місце у весільному альбомі? Адже весільні фотографії зберігатимуться набагато довше і дбайливіше, ніж фотографії з поїздки “на шашлики”, а ті з них, що будуть надруковані на папері, можливо навіть побачать нащадки! (Може кинуть побіжний погляд, перед тим як викинути в сміття, але все-таки!)
Невже тим, хто наполегливо робить цей знімок, не спадає на думку те, який безглуздий вигляд він має зараз, і який ще більш безглуздий і безглуздий вигляд він матиме в майбутньому?

Я не збираюся тут зараз заводити нудну розмову про відповідальність перед замовниками і майбутніми поколіннями, я просто хочу уточнити – я правильно на самому початку цього опусу визначив, хто саме тут є недоумкуватою людиною?

P.S. Ну і звісно ж галерея безсмертних шедеврів:

У питанні знеособлення фотографованих і позбавлення їх останніх емоцій витончені професіонали вельми винахідливі:

А якщо ті, кого фотографують, перебувають у гарному настрої, посміхаються, і ніяк не можуть зробити вкрай бажані для цього знімка дебільні обличчя, у професійного фотографа завжди знайдеться спосіб розв’язати проблему:

(с) Дмитро Майстренко

“Правильная” история науки: такая же, но без крыльев

Три утверждения об истории науки, редко формулируемые явно, но часто принимаемые по умолчанию:
1. “Незаменимых у нас нет”. Наука развивается эргодически, если изобрести машину времени и <элиминировать>, по списку, всех признанных гениев за последние двести лет (а чего еще с ней делать-то?), наука, по ответу, будет выглядеть так же – те же открытия сделают другие люди.
2. Ученые не выносят ни малейших противоречий. Если есть экспериментальный факт, не укладывающийся в рамки существующих теорий – люди ночами не спят, все думают, как его объяснить, согласовать с другими, и т.д., и т.п.
3. (Продолжение и развитие 2). Наука основана на эксперименте. Накапливаются факты, не укладывающиеся в рамки существующих представлений… и т.п.
Все три утверждения мне кажутся абсолютно misleading, а первое – не только неверным, но и крайне неприятным.
Прежде всего, “эргодичность” надо правильно понимать. Для достижения равновесного состояния часто надо преодолевать очень высокие энергетические барьеры, и времена, за которые они преодолеваются, могут быть чудовищно велики. Простейший пример: алмаз, как правило, не превращается самопроизвольно в графит. Более провоцирующий: реакции ядерного синтеза не идут самопроизвольно в земных условиях, хотя абсолютно энергетически выгодны. И так далее. Рельеф, по которому мы движемся в процессе познания, очень сложный, изрезанный, и совершенно не факт, что, пропустив случайно перевал, ведущий в залитую солнцем и поросшую цветами долину, мы, за разумное время, найдем обходный путь туда же.
Что касается второго и третьего утверждений, пример, который немедленно приходит в голову (мне) – магнитобиология. Фактов, свидетельствующих о различных биологических эффектах сильных, и, что удивительнее, слабых магнитных полей – вагон и маленькая тележка. Сделать с ними ничего нельзя, т.к. не выработан язык, на котором эти факты следует интерпретировать. Поэтому, что считать фактом, а что нет, есть целиком и полностью вопрос личной веры. (Конечно, этот пример не из самых ярких, но тут я, хотя бы отчасти, могу опереться на личный опыт).
Вернемся к пункту 1. Поиграем в альтернативную историю. Эйнштейна не существует, а наука развивается “правильно” (эксперимент мотивирует теорию, и т.п.). Ограничимся обсуждением лишь теории относительности, которая, к слову сказать, не есть главный вклад Эйнштейна в науку – гипотеза световых квантов важнее и радикальнее. Итак. СТО (специальная теория относительности) создана Пуанкаре, как раздел электродинамики, и сводится к утверждению, что “преобразования Лоренца образуют группу”. Мне кажется абсолютно невероятным, чтобы кто-то еще пошел бы той же дорогой, что Эйнштейн – через “принцип Маха”, мысленный эксперимент Ньютона с вращающимся ведром, требование общей ковариантности и так далее. ОТО в десятые-двадцатые годы XX века не появляется. (Замечание: я в курсе, что уравнения гравитационного поля были, в конце концов, получены не только Эйнштейном, но и Гильбертом; но я очень сомневаюсь, чтобы Гильберт, или любой другой математик, смог бы пройти весь десятилетний путь, который привел к этим уравнениям). Вопрос: когда и как была бы создана ОТО “нормальными средствами”? В качестве первой попытки ответа, в голову приходит работа Утияма 1955 года (ОТО было сформулировано на самом деле в 1915), где ОТО возникла как неабелева калибровочная теория на группе Лоренца. Значит, сорок лет? Не уверен. Ведь само по себе понятие калибровочной инвариантности было введено Вейлем именно при попытках обобщить ОТО, включив туда электромагнетизм. Конечно, уравнения Максвелла имеют такое свойство, но кто и когда его заметил бы, а, самое главное, счел бы важным – неведомо. Возможно, вся эта линия на “геометризацию физики” ждала бы еще лет сто.
Что совершенно точно, никто не стал бы городить огород из-за смещения перигелия Меркурия. Эффект крайне мал, продолжались бы попытки найти другую планету, близкую к Солнцу, и т.п. Конечно, после создания СТО кто-то стал бы продумывать следствия утверждения, что гравитация распространяется с конечной скоростью и допер бы, думаю, до (неправильной) скалярной теории. Сдвиг перигелия это бы не объяснило, но разбираться в этом можно было бы еще очень и очень долго. Скорее всего, проблема просто всем бы быстро надоела и перешла в разряд неинтересных, тех, о которых не принято говорить в приличном обществе.
Не появилась бы космология. Хаббл наблюл бы в положенное время свой закон (точность измерения расстояний до галактик, кстати сказать, крайне низкая), но без линии Эйнштейн – Фридман – Леметр – я совершенно не представляю, как можно было бы интерпретировать эти данные как свидетельство расширения Вселенной. Скорее всего, вышло бы как с магнитобиологией – жопа есть, а слова нет.
27.02.2007
(с) Professor Mikhail Katsnelson

1 2 3 4 12