Мені завжди було незрозуміло, чим так приваблює фотолюбителів об’єктив Геліос-40? З моєї точки зору, це стародавній мастодонт, важкий, тугий і незручний, а зважаючи на широке поширення на території колишнього СРСР, малоцікавий навіть для збирачів потворних викиднів радянського фотоапаратобудування. Коротше – річ ні для чого. Але ж люди його купують, причому платять цілком немаленькі гроші!
Зазвичай вони мотивують свої дії тим, що “Це ж Біотар!”, “У нього ж така світлосила!” Ну так, світлосила, можна знімати на дірці f1.5, а далі що? Адже якщо спробувати його в роботі, то одразу ж стає зрозуміло, що потрапляння в різкість під час використання цього об’єктива на відкритій діафрагмі – скоріше справа випадку, ніж закономірний результат докладених зусиль. Так у чому ж причина того, що люди усвідомлено йдуть на купівлю портретної лінзи, свідомо непридатної для використання за прямим призначенням? Ось тут-то і відкривається горезвісна скринька. Вони купують його з метою отримання гівняних портретів. Саме гівняних, і ніяких інших.
Тут необхідний маленький відступ.
Віднедавна я маю сміливість вважати, що вмію знімати портрет. Для отримання пристойного фотографічного зображення людини необхідно уявляти собі специфіку цього процесу, і проблеми, з якими доведеться зіткнутися. Перша проблема – реакція на фотоапарат. Ні для кого не секрет, що майже кожна людина перед об’єктивом стає скутою, і перемогти цю скутість (якщо, звісно, поставити собі за мету) вельми непросто. Але тим не менш, способи є.
Перша і основна умова отримання портрета, на якому людина була б розкутою, і виглядала невимушено, це рух. Фотограф повинен мати можливість рухатися в пошуку ракурсу, модель повинна рухатися в пошуку пози, (причому фокусна відстань 85мм дає змогу в процесі мати з моделлю цілком інтимний голосовий контакт, який спрямовує і координує цей рух).
Друга обов’язкова умова: модель не повинна нудьгувати в очікуванні того моменту, коли фотограф нарешті-таки натисне на кнопку. Саме це очікування, і спроби мати в цей момент найкращий вигляд і викликають скутість, іноді приводячи сором’язливу людину практично в заціпеніння. Портретованого необхідно змусити забути про те, що ось-ось, зараз, станеться СТРАШНЕ, і пролунає клацання затвора. Фіксація моделі на моменті зйомки – вірний шлях до отримання найганебніших знімків у всесвіті, цього потрібно позбуватися насамперед. Змусити модель відволіктися від цього моменту можна за допомогою безлічі хитрощів, наприклад дати їй якесь завдання: змусити її змінювати позу, поворот голови, положення рук, коротше – змусити її рухатися.
Якщо вдалося домогтися того, що модель перестала чути клацання затвора і припинила на нього реагувати, – половину справи зроблено, тепер уже можна й потрібно вичавлювати з неї емоції – смішити, смикати, веселити, базікати, або навпаки, розмовляти з нею про щось серйозне, налаштовуючи на потрібну хвилю. Тут уже варіантів маса, простір для ініціативи, найширше і не оране поле для застосування здібностей будь-кого, хто вважає себе фотографом.
Взагалі я можу ще довго розпинатися про те, що і як потрібно робити з моделлю в цей момент, але мова зараз не про це. Мова про те, що я просто не розумію, як можна робити все перераховане вище, якщо ти цілком і повністю поглинений процесом, блядь, фокусування?! Які там до свиней емоції? Яка там в жопу розкутість?! Який там нахер рух? Фотограф бідолаха напружився, завмер, і, майже не дихаючи, намагається звести докупи свої фокусувальні клини та мікрорастр, або взагалі, як істинний джедай, намагається навестися на матове скло автофокусної дзеркалки, яке для ручного наведення на різкість узагалі ніхера не призначене. Він пітніє, він пихтить, він трудиться в поті чола, у нього одне завдання – фокусування!
Скільки разів спостерігав, сховається такий собі Картьє-Брессон за своїм апаратом, і з захватом крутить, крутить, крутить своє фокусувальне кільце. Про модель він уже хвилин п’ять як забув, він навіть язик висунув, намагаючись спіймати на її віях жадану різкість, а нещасна дівчина, залишена напризволяще, і надана сама собі, зазвичай, негайно схиляється до найпоширенішого та найбільш заїждженого штампу – зображує смуток та награну замисленість.
Справедливості заради потрібно обмовитися, що такий підхід до портретної зйомки практикують дуже багато фотографів, і необов’язково вони використовують совкову неавтофокусну оптику. Відсутність з боку фотографа хоч якогось контролю за емоційним станом моделі – хвороба багатьох моїх колег, як молодих, так і цілком собі зрілих, озброєних непоганими фотоапаратами і пристойною оптикою. У парках та інших місцях нашого міста я постійно спостерігаю цю вівісекцію над нещасними дівчатами. Моделі нервово сплітають руки, і винувато посміхаються, а бетонно-нерухомий фотограф, упершись у жертву своїм об’єктивом, Творить. Мені цих бідних дівчаток завжди щиро шкода.
Але якщо раптом станеться диво, і хтось із цих ідіотів одного разу спробує все ж таки взяти якусь участь у процесі зйомки, тобто зайнятися моделлю, спробувати керувати її настроєм та емоціями, то, на моє глибоке переконання, з неавтофокусним об’єктивом, подібним до сорокового Геліоса, його зі стовідсотковою вірогідністю спіткає невдача, бо, як уже було сказано вище, знімаючи на відкритій діафрагмі, поєднувати всю необхідну роботу з моделлю та здійснювати ручне фокусування неможливо в принципі.
Не викликає сумніву той факт, що набагато кращого, більш стабільного в технічному плані, і, безсумнівно, більш привабливого в плані художньому результату можна домогтися за допомогою недорогих автофокусних фікс-об’єктивів, які можна придбати значно дешевше, ніж “легендарний” Говногеліос.
То чому ж люди взагалі купують цей витвір радянського фотопрому? Думається причина криється у власне підході до портретного фото. Власника цього об’єктива абсолютно не засмучує те, що на тих кількох різких знімках, які він зміг отримати за двогодинну фотосесію, стомлена модель у затиснутій позі похмуро дивиться в об’єктив. Щасливий світлописець не звертає на це уваги, він розглядає БОКЕ, і самовдоволено зауважує – “Не гірше, ніж у Кенонівського 1.2!”.
Завіса.
Текст (с) Дмитро Майстренко
Наскільки важливий інтелект для фінансового успіху? Використовуючи тест NLSY79, який відстежує велику групу молодих американських бебі-бумерів, дослідження показує, що кожне підвищення на один бал в тесті IQ збільшує дохід на суму від 234 до 616 доларів на рік за умови незмінності різних факторів. Результати регресії свідчать про відсутність статистично помітного зв’язку між показниками IQ та багатством. Фінансові труднощі, такі як проблеми з оплатою рахунків, банкрутство або досягнення ліміту кредитної картки, пов’язані з показниками IQ не лінійно, а квадратичною залежністю. Це означає, що вищі показники IQ іноді збільшують ймовірність фінансових труднощів.
