Інститут повільного і болісного з'ясування напрочуд очевидних речей

У той час як деякі явно неповноцінні в розумовому відношенні фотографи витрачають багато часу і сил на те, щоб домогтися від людей, яких фотографують, природності та емоцій, багато віртуозів весільної фотографії давно вже відкрили для себе секрет справжнього професійного успіху. Усе дуже просто: потрібно поставити молодят на деякій відстані одне від одного, їхні обличчя мають бути позбавлені будь-якого виразу, а руки витягнуті по швах. Фотограф відходить, натискає на спускову кнопку, і – ось він, шедевр на всі часи!

Але ось особисто я від імені розумово відсталих фотографів все ж хочу запитати – а з якою метою робляться такі знімки? Ну ось хоча б, наприклад, з точки зору історії? Візьмемо для прикладу умовний, і до крайності банальний знімок: пара молодят, обійнявшись, дивиться в об’єктив і безтурботно посміхається. На такий знімок можна подивитися через багато років, і сказати – “Це ми, ми в цей день молоді, щасливі, у нас все життя попереду, і фотограф зафіксував нас саме в цей момент, він зловив мить радості і щастя, він залишив цю мить нам на пам’ять”.

А тепер візьмемо знімок молодят, які стоять по стійці “струнко”.

Ось років так тридцять потому, під час перегляду весільного альбому колишні молодята поглянуть на нього, і що вони скажуть? Дійсно, що про цей знімок можна буде сказати?! Я особисто скільки не напружував свій неповноцінний мозок, так і не зміг нічого придумати. Хіба що глава сім’ї видавить із себе невпевнено – “Ну… тоді так знімали… це було модно”… – і швиденько перегорне сторінку альбому.

Так, наречений з нареченою, що стоять стовпом, – це точно не той знімок, від якого може нахлинути хвиля спогадів. Як втім і багато інших традиційних знімків, над виготовленням яких так старанно працює більшість моїх колег.

Звичайно ж “модні” і клішовані знімки – це взагалі прокляття весільних фотографів. Вони, бідолахи, і так у масі своїй не надто оригінальні, але ж на весіллях же потрібно щось знімати, щось придумувати! Що ж робити, коли винахідливість на нулі, плюс ще всякі сайти на кшталт Майвед і Ведлайф підливають олії у вогонь, просто штовхаючи весільників дерти один в одного все підряд. Наприклад, варто було з’явитися у якогось москаля на вищезазначеному ресурсі кільком фотографіям, на яких молодята зображені на тлі своїх імен, вирізаних з паперу і нанизаних на мотузочку, як наступної суботи я бачу в парку дівчинку-фотографа в модних вісложопих штанях, яка розгортає на вітрі мотузку з буквами Маша+Саша.

Думаєте, це було весілля імбецилів, які не знали, як їх звуть? А можливо, це наречений далекоглядно вирішив, що через роки, після розлучення, дивлячись на фотографії, він так зможе легше згадати ім’я своєї колишньої? Звичайно ж ні, просто дівчинка в штанях із вбудованим памперсом здійснювала нехитрий і традиційний для весільного фотографа плагіат. Але хрін з нею, з мотузочкою з буквами, адже якщо забути про те, що дівчинка в штанях-обосраках тупо копіює чужу ідею, і за умови, що в неї ще не всі мізки стекли в брючний гівнопріємнік, то із витівки з іменами на ниточці ще можна щось вичавити (принаймні цей знімок не зобов’язує тих, хто фотографується, неодмінно робити обличчя олігофренів). Тож у дівчинки є шанс зробити нехай і вкрадений, але цілком непоганий кадр.

Але ось що змушує когось копіювати чужий знімок, на якому молодята стоять по стійці “струнко”?! Ось цього я ніколи не зрозумію. Тобто ось якийсь гіпотетичний фотограф у якийсь момент свого життя в пошуках натхнення заходить на Майвед, бачить у когось такий знімок, і його осяяло осяяння – він вирішує цей знімок неодмінно повторити! Що ним рухає в цей момент? Запущене розрідження головного мозку? Можливо. Неймовірна технічна легкість виконання цього фотографічного “шедевра”? Напевно. Більше я нічого придумати не можу. Адже припустити, що цей знімок справді може комусь сподобатися і викликати якийсь емоційний відгук, я, чесно кажучи, за всієї своєї недоумкуватості ну ніяк не можу.
І ось цей гіпотетичний фотопрофесіонал додає цей знімок до списку своїх постановок “художньої” частини весілля.
І наполегливо довбає його на кожній зйомці.
І вставляє його у своє портфоліо на тому ж Майведі.

А потім одного разу на Майвед випадково заходжу я, і починаю люто, скажено іржати – там у кожного другого дебіла в портфоліо є такий кадр! Сцуко, які ж вони всі тупі! Ну хоч якось би намагалися урізноманітнити цей кадр, хоч би вже ставили їх спиною до об’єктива, чи що… Але ні! Мабуть, крізь їхні лобові кістки такі вольності не проникають, і вони свято зберігають вірність початковій схемі: руки по швах, обличчя нічого не виражають, дивимося прямо перед собою. Мабуть, у їхньому розумінні той знімок-провісник, на якому вперше склалася ця унікальна композиція, – це сакральна святиня, на яку потрібно молитися, і спотворювати її – рівносильно богохульству.

Щоправда, радикальні представники прогресивного крила весільних бомбил все ж іноді дозволяють собі внести в постановку цього позачасового шедевру свіжий струмінь – у них молодята СИДЯТЬ. Але це, звісно ж, вважається неприпустимим відступом від канонів, і таких авторів побратими по цеху зневажають за зраду ідеалам. А того, хто при виготовленні цього кадру одного разу надів на голови молодим відерця з-під попкорну, як я чув, побили камінням, а труп спалили. Залишився тільки сам знімок молодят, які скорботно схилили голови в передчутті сумної долі свого фотографа.

Але відкинемо мої роздуми на тему: “Чи завжди у весільних фотографів розм’якшення мозку неодмінно супроводжується/спричиняється збільшенням товщини лобових кісток?”, і замислимося над наступним – невже вони самі ніколи анітрохи не сумніваються в тому, що це вдалий кадр, гідний того, щоб зайняти місце у весільному альбомі? Адже весільні фотографії зберігатимуться набагато довше і дбайливіше, ніж фотографії з поїздки “на шашлики”, а ті з них, що будуть надруковані на папері, можливо навіть побачать нащадки! (Може кинуть побіжний погляд, перед тим як викинути в сміття, але все-таки!)
Невже тим, хто наполегливо робить цей знімок, не спадає на думку те, який безглуздий вигляд він має зараз, і який ще більш безглуздий і безглуздий вигляд він матиме в майбутньому?

Я не збираюся тут зараз заводити нудну розмову про відповідальність перед замовниками і майбутніми поколіннями, я просто хочу уточнити – я правильно на самому початку цього опусу визначив, хто саме тут є недоумкуватою людиною?

P.S. Ну і звісно ж галерея безсмертних шедеврів:

У питанні знеособлення фотографованих і позбавлення їх останніх емоцій витончені професіонали вельми винахідливі:

А якщо ті, кого фотографують, перебувають у гарному настрої, посміхаються, і ніяк не можуть зробити вкрай бажані для цього знімка дебільні обличчя, у професійного фотографа завжди знайдеться спосіб розв’язати проблему:

(с) Дмитро Майстренко