Оппенгеймер / Oppenheimer

Дите потащило в Иеру смотреть Оппенгеймера в формате IMAX. Ну что поделаешь, скоро уезжает ☹
Фильм не то чтобы разочаровал, но не удивил приятно. Он НЕ плохой, сам просмотр не жалею, но если бы не дите, я бы ради него даже на другую сторону улицу не перешел. Первый и самый вопрос: Зачем это Нолану? Фишка Нолана и почему он стал таким крутым – это безумная фантазия (Inception, Tenet) и завороты от которых с ума сходишь. «Опп» – это просто качественный голливудский фильм. Такое могли бы наверное десяток других поставить. Все что могу себе представить: повелся Нолан на Большую Тему иадерной бонбы.
Так что все как в «качественном» – актерский ансамбель суперзвездный, никто не гадит, оператор ваще, диалог нормалный, хотя и местами шибко технический. Я сидел и думал: вот кассовые сборы выше крыши, так чо, средний зритель разбирается в квантовой физике? Или ему хочется думать, что разбирается?
Но по крайней мере фильм не шибко левый. В фильме две темы, которые увязывает сам Опп: это а) бомба и б) маккартизм. Согласитесь, что соблазн уйти далеко влево велик и там и там. Хиросима это ж «Преступление Века» в Новой Истории. Но Нолан – слаломист-олимпиец, четко соблюл и нашим и вашим. С бомбой он ушел чуть влево, да, тема спасения жизней американцев (в случае введения войск ожидалось 250 тыс жертв) упоминается лишь вскользь. Нолан умнее: вместо того, чтобы делать Бомбу Большой Проблемой, он свел ее к Личной Проблеме Одного Человека, что вопщето можно понять. Ну да, смутился Роберт перед такой силой и перед собственной ответственностью. С кем не бывает. Вспомните Сахарова. Который пошел другим путем. Так у него и расклад был другой.
С Маккарти еще интереснее. Как мы знаем из все той же Новой Истории, это была Темнейшая Пора в истории США, когда респ Гулаги полнились людьми которые когда-то отправили 10 центов в помощь испанским республиканцам. Но Нолан и здесь «обличивает» проблему. Преследование Оппенгаймера инициировалось Одним Обиженным Политиканом, который просто использовал маккарти как оружие. Чисто личное, ничего общественно-политического. Типо как в 37-м писали доносы чтобы жилплощадь получить. Вангую: за роль политикана Роберту Дауни светит (вполне заслуженно) как минимум номинация а может даже и О.
И все же… хотя на Большие Эмоции фильм и не вдохновил, все же заставил еще раз глянуть на историю. В частности, помимо спасения 250 тыс амер солдат, Хиросима упредила введение сов войск в Хоккайдо плюс переброска амер войск из Европы послужила бы приглашением Сов Армии дойти до Ламанша. Это вообще не упоминается. Ну ладно, все же кино, не ЖЖ, и так 3 часа. А вот насчет второй бомбы – я читал мнения и тех и других и в целом остаюсь не убежден, что надо было Нагасаки.
На экране Трумэн шибко боевит, за водородную бомбу обеими руками, «не приводите мне больше этого плаксу (Оппи)» И при всей этой боевитости Трумэн впоследствии зассал использовать бомбу в Корее. А уж это спасло бы миллионы жизней, амер но в основном корейских. Уже не говоря об отпору коммунистической агрессии. Много чего не случилось бы… Но это мнение непопулярное, да и вообще история сослагательного не.
А главное что в кино справедливость восторжествовала, Оппенгеймеру вернули машину и дачу и ордена. Хэппи-энд, Михалыч!
(с) Slava (David) Gurevich

Доктор Хаус

1. Есть известная байка про то как вождь и учитель всех народов и племен похвалил Раневскую. Мол, товарищ Жаров хороший актер, а хоть наклеит усики, хоть отклеит – всё видно, что это товарищ Жаров, и ничего больше. А Раневская везде разная. Так вот, конечно, первое, что ошеломляет – как один человек мог сыграть и Берти Вустера, и доктора Хауса – характеры и социальные роли прямо противоположные. Нет-нет, я чего-то слышал про перевоплощение, и даже допускаю, что когда-то это считалось профессиональной нормой, но ведь в реальности сейчас почти все актеры перетаскивают из фильма в фильм и из сериал в сериал один и тот же типаж. Например, изображают самих себя в разных обстоятельствах. Или просто насобачились проделывать ограниченный набор трюков и ужимок, на эти два процента и живут. А Хью Лори… Ух!
2. Ну, аналогии с Шерлоком Холмсом очевидны и постоянно подчеркиваются авторами сериала. И в этой связи – два соображения, одно из которых недавно уже приводил, но тут без него не обойтись:
2а. Все мало-мальски заметные западные интерпретации образа Холмса, по крайней мере, недавние подчеркивают его гениальность и его крайнюю асоциальность (и даже антисоциальность). Хоть Камбербетч, хоть Дауни-младший… да почти все вообще. Ну, там… “Элементарно”… что еще? Если воспринимать доктора Хауса/Хью Лори как Холмса (а так его и надо воспринимать), то тут это доведено до крайней степени: и антисоциальность, и, что намного труднее, гениальность не декларируются, а подробно показываются на протяжении чуть не двухсот серий. С другой стороны, лучший-в-мире-Холмс-наш-советский-Ливанов – это джентльмен из анекдота “Темза, сэр”, ни антисоциальностью, ни гениальностью там и не пахнет. И это, конечно, не случайно. Жванецкий издевался над невозможностью для советского артиста убедительно выговорить фразу “Мне в Париж по делу”. Но вот что воистину невозможно для советского человека, актер он там или кто – это показать человека, не считающегося с указаниями начальства… то есть, простите, с общественными нормами и создающего свои собственные правила. Что, собственно, и является главной чертой западных кино-Холмсов, включая (и даже в первую очередь) доктора Хауса.
2б. Неоднократно уже отмечалось (это вступление означает, что я не помню, где читал, но точно более чем в одном месте), что мир Конан-Дойла/Холмса – это мир торжествующей рациональности и порядка. Если телеграмму отправили, ее точно доставят, если в расписании указано, что поезд отправляется в 12:57 от третьей платформы – именно там и оттуда он и отправится, если кликнуть полицейского, он не пошлет тебя в пешее эротическое путешествие и не отоварит дубинкой по башке, а непременно постарается исполнить свои прямые полицейские обязанности. Ну, как сможет. Холмс лучше, конечно, потому что гений, но полицейский будет стараться. Ну так вот, в медицинском мире Хауса все лекарства действуют строго как должны, если диагноз поставлен и болезнь излечима в принципе – ее вылечат, и никакие непредвиденные обстоятельства, _посторонние для главной сюжетной линии_, на это не повлияют. Я посмотрел из любопытства в сети про “медицинские ошибки в докторе Хаусе”, и там это отмечено. Мол, нереалистично, все врачи знают, что намазал больного мазью от сыпи – а у него внезапно выросли рога, и хрен поймешь, почему. Так вот, это не ошибка. Я сомневаюсь, что даже в Англии и даже во времена Конан Дойла все телеграммы непременно доставлялись по назначению. Это художественная условность, основополагающее свойство соответствующей вселенной. Вот и в Докторе Хаусе так.
2в. Можно сравнить это с веселым беспричинным всеобщим мочиловом в духе Тарантино. Да, представление о порядке и рациональности уходит из современного мира и из более-менее соответствующего ему искусства, сейчас торжествует абсурд – но тогда это не про Холмса. А мы любим про Холмса, не в последнюю очередь это тоска по утраченному раю рациональности и осмысленности.
3. Кстати о медицинских ошибках. Конечно, я до такой степени не специалист, что дальше некуда, но я полагаю, что, если человек специально пишет в сети про эти ошибки, он постарается собрать все-все-все. И я впечатлен, насколько они немногочисленны (это для почти двух сотен медицинских историй). Ну, то есть, понятно, что врачи в Америке не благословляются обыскивать дома пациентов без их ведома (рутинная процедура в сериале), понятно, что, наверно, живые врачи обычно намного более специализированы, чем показано в сериале – так это, опять же, художественная условность. Ну типа пупка у Адама на всех классических картинах. И это я еще молчу про рога у Моисея!
3а. Хотя – хотя… гм… предположим (предположим!), кто-нибудь когда-нибудь снимет сериал про… мнэээ… ну, скажем, меня. И потом кто-нибудь (это будет уже другой кто-нибудь) напишет: ну, что это такое, главный герой занимается то природой перлита в стали, то основами квантовой механики… Таких физиков просто не бывает!
3б. И будет неправ ггг. Ну, то есть, прав статистически, но неправ в данном конкретном случае.
4. Про жизненную философию и жизненный стиль Грегори Хауса мне писать очень трудно. Цепляет слишком за многое. Я знаю реальных людей – может, не столь гениальных и не столь антисоциальных как в сериале, но, в общем и целом, того же типа. И с ними непросто, и сам я, наверно, от кое-кого из них тоже чего-то этакого нахватался. В общем, пусть это будет отдельный разговор. Или вообще никакого разговора.
5. А мировоззренчески – это раж материализма. Решающая роль биохимии и физиологии подчеркивается постоянно. Человек злобен – или, наоборот, добр, склонен к лжи и насилию – или, наоборот, к самопожертвованию ради ближнего и дальнего – потому что что-то съел, или выпил, или нюхнул.
“Я склонен представлять себе человеческие существа в виде больших лабораторных колб, внутри которых происходят бурные химические реакции. Когда я был мальчиком, я встречал много людей с зобом. Видел их и Двейн Гувер, продавец автомобилей марки «понтиак», герой этой книги. У этих несчастных землян так расперло щитовидную железу, как будто у них из глоток росла тыква.
А для того, чтобы стать как все люди, им только надо было глотать ежедневно примерно около одной миллионной унции йода.
Моя родная мать вконец погубила свою нервную систему всякими химикалиями, которые будто бы помогали ей от бессонницы.
Когда у меня скверное настроение, я глотаю малюсенькую пилюльку и сразу приободряюсь.
И так далее.
Вот почему, когда я описываю в романе какой-то персонаж, меня всегда тянет объяснять его поступки – то испорченной проводкой, то микроскопическим количеством того или иного химического вещества, которое он проглотил или не проглотил в этот день” (Курт Воннегут, Предисловие к Завтраку для чемпионов).
Вот и Хаус про это.
Надо сказать, мы все (и я в частности) так носимся со своей “духовностью”, что напоминание о биохимических аспектах нашего существования лишним не является, а, пожалуй что, может быть и душеполезным.
6. Так же как и общая крайняя недоверчивость Хауса, его любимая присказка “Все врут” (постоянно подтверждаемая в сериале). Как сказано в другой моей любимой книге (и тоже американской), человек зачат во грехе и рожден в мерзости; путь его – от зловонных пеленок до смердящего савана. “Доктор Хаус” и про это тоже. И про это тоже, наверно, лишний раз напомнить не вредно.
7. Склонно ли общество прощать гению то, что он сволочь? Зависит от общества и от того, в чем именно он гений. Доктор Хаус гениальный врач. Он _спасает жизни_. А, конечно, для современного общества в благополучных странах жизнь и физическое здоровье – это главные декларируемые ценности, и “спасение жизней” действительно оправдывает _всё_. В менее благополучных странах… ну, тогда легче представить, как некоторая… эээ… эксцентричность прощается гениям за их успехи в деле разработки новых, более лучших средств человекоубийства.
7а. Чему в истории советской науки нетрудно найти многочисленные подтверждения.
8. Отдельный разговор – о команде доктора Хауса и вообще его окружении. Это очень классно сделано, тут представлены самые разные жизненные стратегии, и в связи с этим очень даже есть над чем подумать.
9. И при этом хрен поймешь, кто “положительный” герой, а кто “отрицательный”. Как и “Во все тяжкие”/”Лучше позвоните Солу”, это не про то как команда добра в красных трусах побеждает команду зла вообще без трусов, а про борьбу добра и зла в каждой человеческой душе. По-моему, это прекрасно.
9а. И в этом, опять же, разница с советским подходом (см. п. 2а). В советском кино разделение героев на положительных и отрицательных являлось практически обязательным. Ливановский Холмс и соломинский доктор Ватсон – ну, право, такие лапочки, такие душечки… По-другому не поняли бы – ни начальство, ни зрители.
10. Пока все, потом, может, еще чего-нибудь вспомню и добавлю.
(с) Mikhail Katsnelson

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні

1 Одного разу в класі гончарної майстерності вчитель розбив учнів на дві групи.

2. одній він дав завдання ліпити горщики “на вагу”. П’ятірку отримає той, хто виліпить 50 фунтів горщиків, четвірку – хто виліпить 40 фунтів горщиків і так далі.

3. У другої групи було завдання виліпити один горщик, але якісний. Оцінку вони отримували за якістю виліпленого горщика.

4. На підбитті підсумків з’ясувалася кумедна річ. Найякісніші горщики серед усіх учнів вийшли не в тієї групи, яка працювала на якість, а в тієї групи, яка працювала на кількість. Вони намагалися зробити побільше і вчилися в процесі на своїх помилках. Ті ж, хто дбав про якість, провели багато часу в теоретизуванні на тему того, що ж таке “досконалий” горщик, але результат вийшов у них так собі.

5. Виходить щось хороше у тих, хто почав робити і продовжує робити. А не в тих, хто вічно обговорює плани захоплення світу.

Приклад взято з книги “Art & Fear” by David Bayles and Ted Orland.

Танець арахісу в пиві

Європейські фізики теоретично й експериментально досліджували циклічні процеси спливання й опускання на дно зерен арахісу в пиві, який називають “танець арахісу”. Для цього вони протягом двох із половиною годин знімали на камеру цей процес у лабораторії. Аналізуючи ці результати, вчені з’ясували, що танець відбувається через поверхневі властивості арахісу, на яких утворення бульбашок краще, ніж на стінках склянки. Дослідження опубліковано в Royal Society Open Science.

Ще декілька слів про відходи

Заходить в паб корова, доярка, королева і адмірал Нельсон. Корова замовляє стакан молока і каже, що воно скисло. Бармен заперечує і пропонує звернутися до присутніх в пабі. Чия точка зору найбільш авторитетна? Чому цей спосіб розв’язання суперечки не дає жодних гарантій?
Я міг би зайти із козирів і подавати себе як крутого авторитета. Адже, вплив відходів на біорізноманіття час від часу вивчаю із 2007 року. Ось, наприклад, на свіжому фото ми із моєю дипломницею, і надіюсь майбутньою магістранткою, проводимо дослідження – 2023, 11 рік спостереження за біотою в районі звалища…
Однак, мені не варто вірити. Я вам більше скажу, наше прагнення повірити комусь авторитетному – це рудименти нашої мавпячої напівтурнірності. Минуле людини, її популярність, чи її адекватна позиція або її дії в одній справі, не робить її адекватною у всьому іншому. Чим частіше ми виключатимемо “враження” та “відчуття” і більше включатимемо холодний аналіз фактів, тим менше будемо вести себе як мавпи і ще менше відгрібатимемо як тупі мавпи.
Оскільки, ще одною нашою рисою є домальовування світу під свої вподобання, то спробую категорично і однозначно висловити свою позицію щодо відходів, щоб потім мені не приписували того що я не писав:
1) Рециклінг відходів має бути максимальним.
2) Предмети і речовини, які потім потраплять у відходи повинні бути якомога дешевшими, видобуватися із поширеної сировини (бажано вторинної), при видобуванні сировини та самому виробництві повинні бути мінімальні викиди і мінімальні енергетичні затрати.
Що це забезпечує максимальний рециклінг?
1.1. Хімічна інертність та стійкість речовини до умов середовища. Тобто, зробили предмет, користуємося і до моменту потрапляння на переробку він повинен мінімально “розкладатися”.
1.2. Придатність до повторної переробки за вимогами пункту “2”.
1.3. Баланс між вимогою 1.1 та 1.2, якщо із технологіями повторної переробки проблема.
Візьмемо один приклад. Збираємо органічні відходи і розкладаємо їхні речовини до етанолу (гідролізом, мікробіотою, ферментацією, гідратацією, конверсією синтез газу…). Далі нагріваємо його при високому тиску і отримуємо полімер (C2H4)n. Далі використовуємо цей полімер для багаторазових і одноразових речей. Після вжитку відсортовуємо його і пускаємо повторно на переробку. Полімер відносно хімічно інертний – в навколишньому середовищі тривалий час не розкладається. Його відходи можна перевозити, зберігати певний час без втрат. Навіть під час нелегального скидання цих відходів, вони тривалий час не розкладаються і муляють око, що дозволяє їх зібрати і відправити на переробку. Ідеальна штука, дешева економна, безпечна. Чому ми масово не впроваджуємо цю технологію?
А точно безпечна – маємо запитати у дописувача? А для біоти? Адже, ми вже домовилися не вірити авторитетам, тому тільки цифри і факти.
За результатами дослідження місця концентрованого зберігання цих відходів відкритим способом за 2023 рік. В радіусі 500 м ми знайшли та описали 17 класів, 25 порядків 33 союзи та 58 асоціацій рослинних угруповань (за Браун Бланке). Щодо знахідок окремих видів матеріали ще опрацьовуються. Це я вам скажу – не усякий заказник може похвалитися.
– Та там якась мабуть одна синатропщина.
– Ну як сказати. Буквально за два-три десятки метрів є, як мінімум, три оселища з Додатку 4 до Бернської конвенції.
На цю територію легше обґрунтування для об’єкту Смарагдової мережі скласти, ніж на об’єкти, які часом подаються до Мінекології.
– А може це просто розмістили в такому багатому місці?
– Та ні, місце типове. У нас за 5км є контрольна ділянка із аналогічними умовами. І там усе у рази бідніше.
Чому так сталося?
Усе просто, природі до дистального кінця травної системи наші естетичні страждання. Разом із вищеназваним полімером сюди потрапляє трохи іншої органіки. У нас роздільне сортування відходів в основному це пшик-проекти. Сортуємо, а потім на ПТВ скидаємо усе в купу. Згідно із правилом екологічної піраміди чим більше стартової енергії, тим крупніша піраміда. В природних екосистемах – це в основному енергія зафіксована рослинами. А тут додатково є антропогенна субсидія енергії – ті речовини, які ми не доїли і викинули. Їх поїдають різноманітні консументи першого порядку, а тих консументи другого, і так далі (курс біології за 10-11 клас). Тут величезні популяції білого лелеки та мартинів. Стільки мартинів я навіть на пляжах Одеської області не бачив, хоча там антропогенної субсидії також немало. Ось вам і вибух біорізноманіття.
– А хіба білий лелека чи мартин – це вже такий раритет?
– У мене є для вас і раритети. Стихійні звалища цього полімеру на території Полісся. Тільки по Червоній книзі. Рівненський район – орхідея Epipactis helleborine, Житомирський район – орхідея Platanthera bifolia, місто Житомир – Allium ursinum. Усі попуцляції численні та процвітаючі.
– А як щодо тварин?
Наша турбота про охорону тварин залежить від їхніх розмірів і няшності. Це мені нагадує дилему, що постала перед шаолінськими монахами, які підібрали пташку – нагодуємо пташку, то вб’ємо черв’яка; не нагодуємо пташку, то вб’ємо її. Тому покращення умов середовища, яке сприяє зростанню чисельності дрібних ракоподібних, мальків та популяцій невеликих риб, одразу перекреслюється проблемами одиночної постраждалої крупної рибини чи неестетичним виглядам моря. Але, саме ця дрібнота, а не якийсь там мечорил чи акула стоять в основі екологічної піраміди і забезпечують стійкість океанічних екосистем. Так, ця дрібнота мала і не няшна. Вона не викликає емпатії. Але…
Пропоную вам експеримент на літо. Якщо неподалік від вас зустрічається такий рідкісний звір як корова свійська, то спостерігайте за місцем, де впала її какашка. Так, це не естетично, сердить, це відходи і таке інше… Однак, візьміть аналогічну ділянку метр на метр і порахуйте кількість видів, кількість особин, проективне покриття рослин і висоту трави. А потім за пару місяців порахуйте це на тому місці, де корова накакала. Це я тут не говорю про купу трофічних ланцюгів запущених тваринами. Це ефект мертвого дерева, яке впало в лісі.
Висновок. Відходи потрібно рециклювати, а не міняти менш популярні на більш популярні. Не варто наше ставлення до довкілля перетворювати на гру «The Weakest Link».

P.S. Один орнітолог досліджував житомирське звалище. Там виявились представники хижих птахів, чисельність яких в Україні рахуються на кілька пар. А тут ми вчора помітили місце постійного гону сарн. Самці ведуть себе досить специфічно. Так ось тих цих слідів дуже багато.

(c) Іван Хомяк

Нет честного способа ввести основные понятия физики начинающим

Nikita Kalinin задал в комментах два вопроса:
“Я из-за этого не смог понять в физике ничего. В школе в каком-то классе прошли что такое работа. Это еще можно понять. Затем ввели энергию и на этом я сломался. Что такое энергия? Это такая абстракция, которая позволяет сказать куда переходит работа? А вот принцип наименьшего действия- он выводится из чего-то более фундаментального или просто постулируется?”

Вопросы совершенно резонные, попробую ответить.
(1) Энергия.
Это понятие вводится по этапам. Сначала – механическая энергия. Для сил специального вида (которые представимы как минус градиент от некоторой функции координат, в дальнейшем именуемой “потенциальная энергия”) из законов Ньютона следует сохранение некой величины (“кинетическая энергия” плюс потенциальная энергия). Это важно чисто рецептурно, потому что позволяет решать задачи (в случае одномерного движения сохранения этой величины _достаточно_ для полного решения задачи). Концептуально выглядит как чудо, потому что в школьном курсе физики не объяснить, что особенного в таких специального вида силах.
Дальше чудеса множатся. При движении в магнитном поле, “сила Лоренца” _не_ потенциальная, но некоторая “энергия” сохраняется все равно. Для “диссипативных” сил, таких, как сила трения, ввести сохраняющуюся механическую энергию невозможно, но можно добавить _тепловую энергию_ таким образом, чтобы сумма тепловой и механической энергии сохранялась. Если добавить электромагнитное поле общего вида, тогда сумма механической и тепловой энергии не сохраняется, но можно добавить “энергию электромагнитного поля” таким образом, чтобы с ее учетом полная энергия сохранялась. Сказал бы я, что “и так всегда”, но так _не_ всегда: в общей теории относительности энергия гравитационного поля… эээ… не вполне настоящая (_псевдо_тензор энергии-импульса). Никакого способа просто, убедительно и компактно рассказать про все эти чудеса (почему так? а это почему?) я лично не знаю. К понятию энергии и его фундаментальной роли в физике нужно просто привыкнуть. А потом уже обсуждать связь с вариационными принципами (“теорема Нётер”), симплектической геометрией (“уравнения Гамильтона”) и т.д. Я же говорил: _нет_ честного способа ввести основные понятия физики начинающим, остается только врать и запугивать (если ты это не выучишь, не сдашь экзамен).
(2) Принцип наименьшего действия.
В Ландау-Лифшице он вводится с самого начала как фундаментальный закон природы, что мне всегда (ну, после двадцати лет, когда чуть-чуть поумнел) казалось издевательством. А как правильно? Ну… Его можно выводить из законов Ньютона, потом отдельно – из уравнений Максвелла, потом отдельно – из уравнений гравитационного поля, но остается вопрос – а почему во всех этих, столь разных, случаях, уравнения движения являются уравнениями Эйлера-Лагранжа, то есть, соответствуют экстремуму некоего функционала? (Кстати сказать: в общем случае, этот экстремум _не обязательно_ минимум, не забыть рассказать и об этом). И тут можно начинать пускать пузыри из самых разных сортов мыла. Можно ссылаться на фейнмановскую формулировку квантовой механики и квантовой теории поля и на метод перевала, соответствующий классическому пределу (не забыть тогда еще объяснить несчастному студенту, что числовых полей недостаточно, грассмановы переменные и т.п.). Можно порассуждать, что все есть нейросеть, а, значит, любая задача есть задача оптимизации. Можно связать это со свойствами мироздания, можно – с тем, что наши мозги заточены именно под этот класс задач и потому мы обречены искать под этим фонарем. А что из перечисленного понятнее и убедительнее для начинающего, решайте сами.

(с) Professor Mikhail Katsnelson

Люди приймають знання Інтернету за свої власні

Опубліковано дослідження Адріана Ф. Ворда “Люди приймають знання Інтернету за свої власні” (https://www.pnas.org/content/118/43/e2105061118.abstract?etoc).

Вдаючись до нескінченних побоювань через екзистенціальні загрози, які нібито виходять від ШІ, ми не хочемо бачити головної реальної загрози. Нова синтетична культура людей і алгоритмів (названа мною алгокогнітивна культура) змінює самих людей.

Коли наші “старі” когнітивні системи взаємодіють із “новими” цифровими технологіями, відбувається адаптація когнітивних систем. І цей процес виявляється надзвичайно швидким. Уже за життя одного покоління змінюється спосіб пошуку та розуміння інформації. Латинський вислів Non Satis Scire (недостатньо знати) в алгокогнітивному середовищі людей і пошукових алгоритмів уособлює невідворотність лавиноподібного масового наростання інтелектуальної сліпоти.

На допомогу весільному фотографу-початківцю. Частина друга.

Сподіваюся, що за той час, що минув з моменту публікації першої частини, весільний фотограф-початківець вже встиг оволодіти навичками виготовлення основних кадрів із “Золотої добірки Майведу”, без яких його фотографічна доля – лише жалюгідне животіння серед інших, таких же пересічних і тьмяних ремісників. Якщо так, то, схоже, йому вже час підвищити свій професійний рівень і перейти на наступний щабель майстерності.

Фотографії, секретами виготовлення яких я сьогодні поділюся з моїм вдячним читачем, можливо, і не настільки поширені, як знімки з першої частини, але саме вони складають той штрих, який і відрізняє портфоліо справжнього професіонала від любителя.

Місцем, звідки було почерпнуто більшість знімків для сьогоднішньої добірки традиційно є Майвед. Основний напрямок “творчого” пошуку також залишається по суті незмінним, і в основному складається з безлічі прийомів порушення вимог здорового глузду і наплювання на основні закони сприйняття фотографічного зображення. Перед прочитанням цього тексту для найкращого розуміння використовуваних термінів і понять я дуже настійно рекомендую ознайомитися з першою частиною, яка знаходиться тут. Але досить просторікувань, почнемо!

Кадр №1 “Потилицінкінг”

Перший за порядком знімок сьогоднішньої добірки надзвичайно популярний останнім часом у фотографів, які намагаються вийти за рамки традиційної весільної фотографії. Виготовляється він напрочуд просто, перед натисканням на кнопку необхідно просто попросити молодят відвернутися. Виходить вкрай високодуховний знімок, який через невидимість облич нареченого і нареченої багатоваріантністю домислення свого настрою може посперечатися навіть з “Обрізанням”.

Але парний “Потиличкінг” простий і малоцікавий, його виготовлення доступне навіть початківцям, тож справжній майстер негайно приймає виклик, і виконує “Потиличкінг” груповий! Ось де справжнє випробування майстерності професіонала! Розставляєш групу людей, потім несподівано оббігаєш їх зі спини – клац! – і ось він, шедевр на всі часи!

А якщо раптом коли-небудь у житті молодої сім’ї станеться таке нещастя, що внаслідок пожежі або іншого стихійного лиха вони втратять усі свої весільні знімки, крім одного-єдиного – групового “Затилкінга”, то можна тільки уявити собі, з яким теплом і вдячністю вони згадають фотографа, який подарував їм цей нетлінний шедевр! А скільки емоцій через роки викликатиме цей безцінний артефакт у подружок нареченої!
– “Ой, дивись, мені здається, ось це ти!”
– “Ні, це не я, ти що?! Хіба в мене така величезна дупа?”

Хіба не в цьому полягає диво фотографії? Один-єдиний знімок пробуджує найглибші спогади, і забирає нас у далеке минуле…

Ну а цей знімок хіба не краса? Як ще, через роки, змусити подружок нареченої болісно згадувати, котра з них того дня перефарбувалася в блондинку?

Але палітра застосування “Потиликінгу” значно ширша, ніж може здатися недалекому обивателю. Цей знімок чарівно поєднується з іншими постановками “Золотої колекції” Майведа. Наприклад, з таким заслуженим кадром, як “Видалення” зі “Зміщенням”:

Також давно і заслужено користується всенародною любов’ю гібрид “Потилкування” з “Розмиттям”.

Також “Затилкінг” завжди виручить будь-якого фотографа, який потрапив на єврейське весілля. Тут перевірений часом “Потиличкінг” стає паличкою-виручалочкою, а змістивши камеру трохи вгору, можна осучаснити “Потиличкінг”, одруживши його зі “Зміщенням”. Тільки на такому знімку можна перерахувати всіх, хто одягнув кіпу.

Але все ж пальму першості забирає з собою автор, який у спробі надати “Затилкінгу” нового звучання, відбіг на півкілометра. Оплески переможцю!

Кадр №2 “Букетинг”.

Цей простий у виконанні і вкрай популярний кадр може прикрасити будь-який весільний альбом, тим паче, що для його отримання достатньо просто покласти букет нареченої на землю і сфотографувати. Наречена в цьому кадрі абсолютно ні до чого, непередбачуваністю своєї поведінки вона тут може тільки все зіпсувати. Адже в чому основна перевага “Букетингу”? Однозначно в тому, що букет ніколи не виходить на фотографії погано. У нього не буває невдалого виразу обличчя, його настроєм не потрібно керувати, його не потрібно змушувати посміхатися, сфотографувати букет може навіть повний ідіот, і більшість весільних фотографів цим безсоромно користуються, бахаючи “Букетинг” по двадцять разів за весілля. Зазвичай до банкету букетик вже встигає полежати і на землі, і на асфальті, і на тротуарній плитці, і ще він неодмінно буде зафіксований у руках нареченої.

Іноді фотограф взагалі залишає молодят і на деякий час усамітнюється з букетом у якомусь затишному містечку. Гості тихенько перешіптуються за його спиною, вони знають, що не можна шуміти, поки він виготовляє “Букетинг”.


Зимове весілля негайно спокушає фотографа виготовити “Букетинг” на снігу.

Але невтомний геній весільного фотографа не дає йому спокою, і незабаром “Букетинг” був підданий удосконаленню, в результаті народивши абсолютно новий кадр, “Букетинг і нерізкі молодята”. Офіційно прийшовши на заміну кадру “Наречена на долоньці”, що вийшов на заслужений відпочинок, цей кадр окупував портфоліо абсолютно кожного, хто взяв у руки фотоапарат з наміром підзаробити на весіллях.
Описувати процес отримання цього знімка не має сенсу, тут головне покласти пучок трояндочок на землю, а на задньому плані встановити (посадити, покласти, підкинути) щасливу пару. Фокусуватися слід на букеті. Зважаючи на невелику дистанцію фокусування, навіть власники темних бюджетних зумів і кропнутих гівнодзеркалок можуть отримати ефект гарного розмиття заднього плану, що для якісного “Букетингу з нерізкими молодятами” життєво необхідно.
Причиною такого широкого поширення цього знімка є те, що абсолютно кожна пара молодят пристрасно бажає бути зафіксованою у вигляді безформної плями.

Знову ж таки, обличчя молодят на такому знімку абсолютно не читаються, а отже, вони можуть бути наскільки завгодно натягнутими або зовсім дерев’яними, – зіпсувати кадр вони не зможуть, і в майстра однаково вийде чудова фоторобота, яка якнайкраще пасуватиме до прикраси його весільного портфоліо.

Ну і знімок-переможець! Нічого чарівнішого я й уявити собі не міг.

Кадр №3 “Діркінг”

Тут фотограф, який бажає мінімізувати свою роботу над емоціями пари через традиційне зменшення відсотка площі кадру, який вони займають, але не бажає вдаватися заради цього до вже дещо застарілого “Видалення”, намагається сфотографувати молодят крізь якусь дірку. Що це буде за дірка – неважливо. Якщо дірка є, він крізь неї зніме. Іноді для задоволення цієї потреби фотографа все весілля в повному складі довго борознить місце зйомки, поки фотограф не знайде нарешті хоч якусь дірку, крізь яку він зможе фотографувати.
У будь-якого майведівця, який поважає себе, є певний набір улюблених дірок на будь-які випадки життя. Трапляється таке, що непорядні фотографи полюють за дірками своїх колег і водять до них своїх молодят. Викриті в такій поведінці піддаються загальному осуду, а на Майведі їх відправляють у бан.


Гарний “Діркінг” не тільки прикрашає весільний альбом, а й дає змогу фотографу пишатися кількістю зусиль, докладених для пошуку відповідної дірки.

Біля деяких, особливо вдалих дірок у весільні дні утворюється черга з найпередовіших майведівців, вони терпляче чекають своєї черги виготовити знімок, який прикрасить весільний альбом молодят, і їхнє портфоліо.

Підійшовши до моменту вручення першого призу в цій номінації, я не зміг остаточно визначитися, і вирішив розділити перший приз між наступними двома дірками, кожна з яких гарна по-своєму.

Кадр №4 Собачкінг.

Загальновідомим є той факт, що природженому Майведовцю знімати молодят насправді нудно і нецікаво, інакше чим би ще можна було пояснити ту щиру радість і дитяче захоплення, з яким він під час зйомки негайно перемикається на будь-яку тварину, яка з’явилася в кадрі? Варто тільки пробігти на задньому плані якомусь песику, як, не зволікаючи ні секунди, Майведовець блискавично ловить його у фокус.
Залишаючи нареченого з нареченою недбало розмитими, але водночас із максимальною чіткістю закарбовуючи песика, фотограф прагне залишити на пам’ять нащадкам не лише обличчя молодят, а ще й важливу інформацію про тваринний світ свого часу.

Проявивши необхідну для отримання “Собачкінга” вправність, Майведовец ні секунди не сумнівається в його придатності для свого портфоліо, і в тій магічній дії, яку будь-який “Собачкінг” справляє на потенційних клієнтів.

Якщо ж у момент зйомки поблизу не виявиться собачки, то можна використовувати будь-яку іншу тварину, наприклад білочку.

Або лебедя. Ну і що що він дуже далеко? Тим паче, що якщо придивитися, то там внизу зліва ще два є.
До переваг цього знімка не можна не віднести і того, що це насправді “Діркінг”, в якому сама дірка побудована з молодят.

Звісно ж, з огляду на їхнє широке розповсюдження та повсюдну доступність, для виготовлення “Собачкінга” найчастіше використовуються найрізноманітніші кішечки.


А ось “Собачкінг”, що використовує “Діркінг”, виготовлений із кішечки. Вкрай винахідливо.

Уже досить давно намагаються виділитися в окремий підвид фотографи, які виготовляють “Собачкінг” із застосуванням сільськогосподарських тварин.

І тут теж, зрозуміло, не обійшлося без елегантних поєднань “Собачкінга” і кадрів із “Золотої добірки Майведа”. Ось наприклад чудовий симбіоз “Собачкінга” з “Обрізанням”. Песик вийшов дивно добре.

Ну і нарешті, розриваючись між цими двома знімками, що назавжди підкорили моє серце…

Я все ж зрозумів, що саме цей кадр не залишив конкурентам жодного шансу!

Хто знайде на цьому знімку нареченого з нареченою швидше ніж за п’ять секунд, той заробить пиріжок.

Кадр №5 “Модноколір”
Одного разу молодий прихильник Майведівського креативу випадково дізнається, що з моменту появи кольорової фотографії його колеги витрачали масу зусиль на те, щоб сукня нареченої на знімках залишалася білою, небо – синім, а травичка – зеленою.
З цього моменту правильний колірний баланс завжди сприймається ним як ознака відсталості та ганебний пережиток минулого. Модний фотограф приймає усвідомлене рішення ніколи більше не робити фотографій із правильним кольором. Тому що по-перше, так модніше, а по-друге тому що так простіше – раз і назавжди відпадає необхідність домагатися правильного кольору, адже для “Модноцвета” взагалі що гірший колір, то кращий. Іноді взагалі єдиною метою всієї виробленої ним постобробки стає цілеспрямоване спотворення кольорів.

Досить довгий час креативний фотограф колекціонує досвід, прийоми і плагіни. Незабаром у його арсеналі вже є безліч варіантів: бляклі кольори, вицвілі кольори, розбавлені кольори, протухлі кольори. Потім він освоює головний хіт “Модноцвета” – тонування в колір гівна. Фотограф стверджується в думці, що колір гівна універсальний, у нього можна тонувати як прогулянкову частину весілля, так і банкет. А ще в поносному колорі дуже зворушливий вигляд мають ніжні романтичні лавсторі.

Незабаром портфоліо молодого майстра складається з говенних знімків трохи більше, ніж повністю. Щедрою рукою він додає гівна на свою Майведівську сторінку і на свій персональний сайт, потім щедро обмазує гівном фотокниги, за допомогою яких він заманює молодят.

Якщо ж під час зустрічі з потенційними клієнтами наречений наважується поставити здивоване запитання “А чому це у вас все таке ммм … коричневе?”, фотограф окине його презирливим поглядом, і знехотя процідить крізь зуби: – “Ну… це ж сучасний підхід… така обробка… Або вам потрібно як за старих часів?”, – після чого клієнт, усвідомивши свою фотографічну відсталість, сором’язливо замовкає і лізе в кишеню по завдаток. Фраза про “сучасний підхід” його остаточно переконує.

Кожна наречена напередодні весілля повинна вирішити основне, головне питання: яким буде її вінчальне вбрання? Адже до цієї сукні дівчинка йде все своє свідоме життя, і в найважливіший день свого життя вона хоче виглядати справжньою принцесою, бути красивішою за всіх! Процес вибору – надзвичайно важливий і дуже хвилюючий момент. У передчутті весілля, у пошуках сукні своєї мрії, наречена пурхає магазинами на крильцях щастя.
Нарешті вінцем її зусиль стає чарівна обтисла сукня кольору “айворі” з італійським мереживом. Вона трохи дорожча, ніж вона розраховувала, але дівчина щаслива – вона має в ній просто божественний вигляд, залишилося лише витратити ще кілька днів на підбір фати необхідної довжини і такого самого кольору, потім добирають сумочку і туфельки, і нарешті образ найніжнішої нареченої на світі готовий.

А потім приходить Майведовський фотограф, і наречена отримує на руки свої фотографії, де колір “айворі” не відрізнити від кольору асфальту.

Отримавши таку “пам’ять” про весілля, дівчина спочатку втрачає дар мови, а потім довго плаче.
А той, хто після цього скаже, що саме на майведівських фотографах лежить частина провини за досить значний відсоток шлюбів, що розпадаються, той просто заздрить їхньому чудовому смаку.

Галерею шедеврів цього напряму можна було б продовжувати нескінченно, повірте, мені коштувало великих труднощів зупинитися і вибрати лише кілька класичних прикладів.


Не можна також не відзначити і того факту, що нарівні з “Видаленням”, класичною постановкою з першої частини “Посібника для початківця-фотографа”, “Модноцвіт” демонструє абсолютно унікальну здатність поєднуватися з усіма без винятку постановками з “Золотої добірки Майведа”. Наприклад, з безсмертним “Літанням”.

Або навіть із “Літанням” у комплекті з “Морганням”!

І зрозуміло, найпоширеніший хіт Майведа – “Смещение” – теж не встояв, і неодноразово з великим успіхом був виконаний у “Моднокольорі”.

Переможця в добірці “Моднокольору” вибрати було нелегко, але витончено-землистий колір облич і обрізані (за такого-то віддалення!) ноги людей схилили шальки терезів на користь ось цього “Зсуву”.

(с) Дмитро Майстренко

Искусство усреднять

В физике очень часто встречаются рассуждения об “усреднении по ансамблю”. Рассмотрим конкретный пример: требуется рассчитать электросопротивление металла за счет рассеяния электронов проводимости на каких-то примесях, при этом предполагается, что примеси расположены “случайно”. Усредняя по случайному распределению примесей, можно рассчитать их вклад в электросопротивление. Можно, также, провести соответствующие результаты и сравнить теорию с экспериментом.
Здесь есть, однако, тонкий момент, который редко обсуждается в учебниках. В эксперименте мы не усредняем результаты измерений по миллиону образцов. Более того, это просто невозможно – приготовить миллион образцов, идентичных во всех отношениях, кроме распределения примесей. Мы измеряем электросопротивление данного конкретного образца. Какой же смысл сравнивать такую теорию с таким экспериментом?
Дело в том, что электросопротивление достаточно большого куска металла обладает свойством самоусредняемости – это доказано. Самоусредняемость означает, что, хотя, формально, электросопротивление есть случайная величина (зависящая от конкретного расположения примесей в образце), ее распределение, в пределе большого числа атомов в кристалле, становится очень резким, с очень четко выраженным максимумом вероятности. Очень грубо, это можно рассматривать как проявление закона больших чисел, в соответствии с которым при достаточно большом числе испытаний монета будет в половине случаев падать орлом – и это утверждение про половину случаев становится все точнее и точнее при все большем и большем числе бросков.
В то же время, если исследуемый образец достаточно маленький (но все-таки не наномасштаба, а существенно больше, скажем, микронного), сопротивление перестает быть самоусредняемым, и начинает заметно изменяться при перескоке одной-единственной (!) примеси. Тем самым, возникают большие флуктуации, которые проявляются как шум в экспериментальных данных при изменении параметров системы (температура, магнитное поле, и т.д.). Их изучает специальный раздел физики конденсированного состояния, который называется мезоскопикой. Научную информацию из этих зашумленных данных можно извлекать, только опираясь на соответствующую теорию, в противном случае это выглядит просто как “какая-то грязь”.
Другой пример относится к обычной термодинамике. В теории можно, в принципе, рассчитать зависимость плотности газа от температуры при данном давлении (или от давления при данной температуре). При этом, опять же, используется “усреднение по ансамблю”. И, опять же, никто не делает миллион одинаковых баллонов, не заполняет их, допустим, аргоном, и т.п. – берут один баллон, и проводят измерения. Здесь обоснование, почему так можно, немного другое, оно связано с так называемой эргодической гипотезой (э.г.). Согласно э.г., для системы “общего положения” усреднение по времени наблюдения за любым представителем ансамбля можно заменить усреднением по ансамблю. Тем не менее, и здесь возможны важные исключения, например, так называемые стекла. Более того, “есть основания думать”, что сложная (в некоем трудноформализуемом смысле) система общего положения есть, как раз, стекло. Статистическая физика стекол – область чудовищно сложная и, во многом, counterintuitive.
Что из этого следует? А то, что, прежде чем использовать статистические методы где бы то ни было, нужно уже иметь теорию, то есть, нужно уже знать значительную часть ответа. Как минимум, эта теория вам подскажет, что именно нужно усреднять (например, в случае неупорядоченных металлов самоусредняющейся величиной является электросопротивление, а в случае диэлектриков – грубо говоря, его логарифм). Она, также, подскажет, когда система становится достаточно большой, чтоб использование статистических методов стало оправданным. Пример мезоскопики показывает, что ответ на этот вопрос может быть совершенно противоречащим здравому смыслу (и миллион атомов – это еще мало).
В “неточных” естественных науках и, тем более, в социологии используется, как правило, “лобовое” усреднение по ансамблю (взяли тысячу пташек, или тысячу человек, распотрошили, или спросили мнение о победе Д. Билана), которым физики пользуются только в самом крайнем случае. Причина проста – ансамблей не бывает. Не бывает систем, идентичных во всех отношениях, кроме одного.
“Я, например, не припомню, каким образом было выделено влияние широты места на чувствительность глаза или иных органов от прочих влияний: температуры, давления, времени года, времени дня, влажности воздуха, направления и силы ветра и прочих физически измеримых факторов, и обеспечено сохранение постоянства факторов физиологических, как, например, сыт или голоден субъект, чем питался, что и сколько пил, как действовал желудок, не имел ли каких радостей или огорчений, и пр. В таких случаях требуется несколько миллионов или даже несколько миллиардов наблюдений, чтобы случайные изменения параметров во всем множестве их возможных сочетаний компенсировались и можно было бы иметь хотя бы некоторое доверие к результату” (А. Н. Крылов, Мои воспоминания).
И, самое главное: лучше вообще не пользоваться математикой, чем пользоваться ей неправильно.
03.06.2008
(с) Professor Mikhail Katsnelson

Школярі частіше стали страждати від симптомів депресії

Дослідження 15 тисяч школярів США, які навчаються в 9 – 12 класах, показало, що вони рідше вживають наркотики, рідше мають секс, ніж у 1991 році.
Близько 40 відсотків підлітків, опитаних у 2017 році, повідомили, що коли-небудь займалися сексом. Для порівняння таких у 1991 році було 54 відсотки.
Натомість школярі частіше стали страждати від симптомів депресії. Близько третини повідомили про те, що вони відчували себе смуток або безнадійність протягом двох або більше тижнів поспіль за рік до проведення опитування. Для порівняння, десять років тому такі симптоми відчували приблизно 28% опитаних.
14 % вживали опіоїди за рецептом лікаря.

Джерело – https://www.sciencenews.org/article/number-teens-who-report-having-sex-down

1 6 7 8 9 10 52