Кино, вино & Книги и кофе

Інформаційне забезпечення систем управління

Визначення терміну «інформація»

Інформація походить від латинського слова «informatio», яке має декілька значень:

  1. роз’яснення, виклад, витлумачення;
  2. представлення, поняття;
  3. ознайомлення, просвіта.

Саме слово «informatio» складається з префікса «in-» («в-, на-, при-») і дієслова «formo» («надаю форму, створюю»), пов’язаного з іменником «forma» («форма»).
Загальне поняття інформації подано у філософії, де під нею розуміють відображення реального світу. Як філософську категорію її розглядають як один з атрибутів матерії, що відбиває її структуру. Погляд на інформацію з точки зору її споживачів окреслює таке поняття: інформація – це нові відомості, які прийняті, зрозумілі і оцінені її користувачем як корисні. Іншими словами, інформація – це нові знання, які отримує споживач (суб’єкт) у результаті сприйняття і переробки певних відомостей.
В англійській мові слово «information» (в написанні «informacioun») вперше з’явилось у 1387 р. Сучасного написання це слово набуло у XVI ст. У східнослов’янські мови слово «інформація» прийшло із Польщі у XVII ст.
З середини ХХ століття «інформація» стала загальнонауковим поняттям, але до цих пір у науковій сфері воно залишається вкрай дискусійним. Загальноприйнятого визначення інформації не існує, і воно використовується головним чином на інтуїтивному рівні.

В залежності від галузі використання термін «інформація» одержав безліч визначень, зокрема:
1. відомості або повідомлення про щось (побутове);
2. роз’яснення, виклад;
3. оригінальність, новизна;
4. комунікація та зв’язок, в процесі якого усувається невизначеність (теорія зв’язку, американський вчений Клод Шеннон);
5. міра неоднорідності розподілу матерії та енергії у просторі та у часі, міру змін, якими супроводжуються всі процеси, що протікають у світі (український вчений Віктор Михайлович Глушков);
6. позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів (американський вчений Норберт Вінер);
7. заперечення ентропії, міра хаосу в системі (термодинаміка, французький вчений Леон Бріллюен);
8. передача різноманітності (англійській філософ Вільям Росс Ешбі);
9. міра складності структур (французький вчений Абраам Моль);
10. ймовірність вибору (радянські вчені Аківа та Ісаак Яглон);
11. відображена різноманітність (радянський вчений Аркадій Дмитрович Урсул);
12. властивості матеріальних об’єктів породжувати та зберігати певний стан, який в різних матеріально-енергетичних формах може передаватись між об’єктами;
13. фундаментальний генералізаційно-єдиний безпочатково-нескінченний законопроцес автоосциляційного, резонансно-сотового, частотно-квантового та хвильового відношення, взаємодії, взаємоперетворення та взаємозбереження (у просторі та часі) енергії, руху, маси та антимаси на основі матеріалізації та дематеріалізації в мікро- та макроструктурах Всесвіту (інформаціологія, російський вчений Іван Йосипович Юзвішин);
14. універсальна субстанція, що пронизує усі сфери людської діяльності, слугує провідником знань та думок, інструментом спілкування, взаєморозуміння та співробітництва, утвердження стереотипів мислення та поведінки (ЮНЕСКО);
15. документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (Закон України «Про інформацію»).
Існують також й інші, переважно несумісні між собою визначення поняття «інформація». Але практично всі чисельні погляди на сутність інформації групуються навколо двох концепцій — атрибутивної та функціональної.
Згідно з атрибутивною концепцією, інформація — це об’єктивна внутрішня властивість всіх матеріальних об’єктів, вона міститься у всіх без винятку елементах та системах матеріального світу. Іншими словами, інформація є невід’ємним атрибутом (властивістю) матерії (звідси назва концепції). Зараз немало вчених та філософів вважають, що доречно говорити про три іпостасі існування матерії: речовина, яка відображає сталість матерії; енергія, яка відображає рух, зміну матерії та інформація, яка відображає структуру, організацію матерії.
Інформація, згідно з цією концепцією, міститься у формі властивих матеріальним об’єктам структур (така інформація одержала назви структурна, потенційна, апріорна, внутрішня інформація, інформація «у собі»). З цим підходом пов’язане визначення інформації як відображення різноманітності.
Прихильники функціональної концепції не визнають існування інформації у неживій природі, а саму інформацію визначають як зміст сигналу або повідомлення, отриманого кібернетичною системою із зовнішнього світу.
Поява цієї концепції пов’язана з розвитком кібернетики — науки про управління та зв’язок у живих організмах, суспільстві і машинах (це дало другу назву концепції — функціонально-кібернетична). Кібернетика формулює принцип нерозривного зв’язку (єдності) інформації з управлінням, з функціонуванням самокерованих та самоорганізовуваних систем (технічних, біологічних та соціальних).
Розвинута в роботах «батька кібернетики», американського математика Норберта Вінера концепція припускає, що процес управління в згаданих системах є процесом переробки (перетворення) певним центральним пристроєм інформації, одержуваної від джерел первинної інформації (сенсорних рецепторів) і передачі її в ті ділянки системи, де вона сприймається її елементами як наказ для виконання тієї або іншої дії. Після здійснення самої дії сенсорні рецептори готові до передачі інформації про ситуацію, що змінилася, для виконання нового циклу управління. Так організується циклічний алгоритм (послідовність дій) управління та циркуляції інформації в системі. При цьому важливо, що головну роль тут відіграє зміст інформації, переданої рецепторами і центральним пристроєм. Інформація, за Вінером — це «позначення змісту, отриманого з зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів».
Багато вчених вважають інформаційні процеси органічними якостями живих систем, які відрізняють їх від неживої природи, неодмінною субстанцією живої матерії, психіки, свідомості. В рамках цього підходу були висунуті твердження, що «специфіка життя пов’язана з наявністю інформації, за допомогою якої через особливого роду регуляцію забезпечується процес функціонування системи», «життя — це спосіб існування органічних систем, заснована на використанні внутрішньої інформації» тощо. Інформація виступає в якості універсальної «життєвої сили», яка управляє метаболічними процесами в живих істотах (існує навіть термін «інформаційний метаболізм»), організовує відображення середовища і адаптацію до нього, забезпечує збереження і передачу спадкоємних ознак, які формують популяцію, біоценози та біосферу в цілому, визначає біологічну еволюцію.

Законодавче регулювання інформаційних процесів
Інформація є необхідною складовою функціонування усіх соціальних систем. У приватному житті, для управління складними технологічними системами або для розбудови незалежної держави завжди є нагальна потреба у надійній та оперативній інформації. З метою задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють інформаційну діяльність та створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних відповідно до ст. 12 Закону України «Про інформацію».
Окремі документи й масиви документів (справи) на будь-яких носіях, у тому числі таких, що забезпечують роботу обчислювальної та організаційної техніки, створюють інформаційний ресурс — сукупність документів в інформаційних системах (у бібліотеках, архівах, банках даних тощо — ст. 1 Закону України «Про Національну програму інформатизації» від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР). Інформаційні ресурси (інформація) є об’єктами відносин фізичних і юридичних осіб між собою та з державою. Разом вони становлять інформаційні ресурси України і захищаються законом поряд з іншими видами ресурсів. Інформаційна діяльність здійснюється в інформаційному просторі України — середовищі, в якому здійснюються продукування, зберігання та поширення інформації і на яке розповсюджується юрисдикція України.
Сукупність систем, що забезпечують продукування, накопичення, зберігання та поширення інформаційної продукції, виробництво засобів створення інформаційної продукції та їх поширення, виробництво інформаційних технологій, сервісне обслуговування елементів інфраструктури, підготовку кадрів називають інформаційною інфраструктурою. Інформаційне середовище — це сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів та інформаційних відносин.
І Документування інформації (створення офіційного документа) є неодмінною умовою включення інформації в інформаційні ресурси. Варто враховувати, що документ може бути не тільки і навіть не стільки управлінським (діловим), як мати переважно текстову, табличну чи анкетну форму. Багато цінних документів представлені в зображувальному вигляді, зокрема це конструкторські документи, картографічні, науково-технічні, документи на фотографічних, магнітних та інших носіях. Адже документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання , використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ст. 27 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року.
Стаття 1. Визначення інформації
Під інформацією цей Закон розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Стаття 3. Сфера дії Закону
Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.
Конституційні права людини і громадянина в Україні на інформацію, її вільне отримання, використання, поширення та зберігання в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством держави закріплюються і гарантуються. Нормативна основа інформаційних правовідносин у державі визначена у статтях 32 і 34 Конституції України, законах від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію», від 16 листопада 1992 року «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» ( 2782-12 ), від 21 грудня 1993 року «Про телебачення і радіомовлення» ( 3759-12 ), а також у статтях 7, 440 і 440-1 Цивільного кодексу ( 1540-06 ), статтях 125 і 126 Кримінального кодексу України ( 2001-05 ), спрямованих на захист честі, гідності та ділової репутації особи внаслідок поширення неправдивої інформації, відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збереженням, використанням та розголошенням свідчень про особу.
(Офіційне тлумачення до статті 3 в Рішенні Конституційного Суду України N 5-зп (v005p710-97 ) від 30.10.97)

Інформаційне середовище
Інформаційне забезпечення систем управління — це поєднання усієї інформації, що використовуються, специфічних засобів і методів її опрацювання, а також діяльності фахівців з її ефективного удосконалення й використання.
На практиці інформаційне забезпечення охоплює систему руху і перетворення інформації, включаючи класифікаційні переліки всіх даних, методи їх кодування, зберігання та передачі. Розробка автоматизації інформаційного забезпечення спрямована на використання технічних засобів управління для постачання потрібної інформації відповідним органам управління з метою, по-перше, організації безперервного процесу збирання, опрацювання, зберігання, пошуку і відображення інформації, а також передачі її на різні рівні управління; по-друге, високої надійності та вірогідності відповідно до встановлених вимог до збирання й опрацювання на кожному з рівнів управління. Інформаційне забезпечення є динамічною категорією та використовуються підприємцями у бізнесі та управлінні. Документована інформація має значну цінність для її власника.
Управлінська інформація, щоб бути цілеспрямованою, продуктивною, повинна відповідати певним вимогам. Практика управління, спроби її теоретичного узагальнення виробили вимоги.
Управлінська інформація має бути:
— вірогідною, тобто реально відбивати факти події і ситуацію в галузях, сферах державного будівництва, суспільного життя;
— актуальною — свіжою, новою, відповідати реаліям сьогодення;
— достатньою — досить повно, глибоко і всебічно висвітлювати питання, що розглядаються;
— автентичною — виражатися в зрозумілій формі, лексично відповідати сучасним моделям державної мови;
— вчасною — оперативно попереджати виникнення труднощів, пов’язаних з тими або іншими процесами управління (ще до появи таких, а не після виникнення проблем).
Але, навіть відповідаючи відомим вимогам, інформація не може набути статусу управлінської.
Для цього вона має бути подана у відповідній формі — наказу, розпорядження, інструкції тощо, і оскільки вона зв’язана з державним управлінням,— виходити з певних організаційно-правових джерел — державних органів, наділених відповідною компетенцією. Наприклад, у сфері економіки такими органами є Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки і торгівлі, Міністерство транспорту, в галузі освіти — Міністерство освіти та науки, Вища атестаційна комісія. Рішення завжди набуває юридичної форми, тобто являє собою акт. Ним завершується підготовча інформаційна робота. Акт управління містить конкретний комплекс організуючих, регулюючих та керуючих впливів, які спрямовано на переведення відповідного явища, процесу, відношення у новий стан, необхідний для здійснення управління.

Інформаційне забезпечення систем управління.
Управлінська інформація

До інформації, яка міститься в актах управління, ставляться певні вимоги. Передусім необхідно, щоб управлінське рішення містило якомога більше інформації, придатної як до аналізу та оцінки ситуації, так і до наступної зміни, розвитку питання, що розглядається.
В органічному зв’язку з повнотою інформації постає вимога доцільності і чистоти інформації, що відбито в акті управління. Тобто в тексті рішення повинні міститися лише ті відомості, норми, вказівки, плани, що мають безпосередньо управлінський сенс і безпосередньо належать до відповідного питання.
Необхідною вимогою, яка також ставиться до інформаційного наповнення управлінського акту, є внутрішня узгодженість інформації, тобто, частини акту державного управління повинні логічно відповідати одна одній і взаємодоповнювати одна одну.
У нинішній час проблема інформаційних якостей управлінських рішень стоїть дуже гостро, бо в усіх сферах і галузях економіки, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва для забезпечення їхнього постійного функціонування і розвитку використовується різноманітна управлінська інформація. У формах актів органів державної виконавчої влади, договорів, контрактів, звичайних юридично значущих дій (наприклад актів, протоколів, доповідних записок).
Таким чином, у масиві управлінської інформації, яка забезпечує через акти управління процес державного управління, провідне місце належить тій її частині, що міститься в управлінських актах. Юридична сила і результативність актів залежить від закладеної у них інформації, при тому, що остання задовольняє вищезазначеним вимогам.
Особливе місце займають управлінські рішення різних видів, що приймалися у попередні періоди розвитку суспільства. Як і сучасні акти управління, рішення, що характеризують минулу управлінську працю, являють собою інформаційну основу державно-управлінської діяльності. Отже, якість державного управління безпосередньо залежить від ступеня розвитку інформаційної інфраструктури країни.
Нині перед Україною стоїть завдання вдосконалення інформаційної системи державного управління, піднесення якості управлінських рішень, з урахуванням сучасного стану науки і техніки.
Вдосконалення комп’ютерних технологій, розвиток засобів передачі інформації на відстані при належному підході можуть істотно спростити процес державного управління, підвищити якість управління, суттєво скоротити управлінський апарат держави, а відповідно і зменшити видатки на його утримання.
Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки держави» від 18 вересня 2002 року № 836/2002 з метою підвищення рівня захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах, забезпечення інформаційної безпеки держави утворено Державний центр безпеки інформаційних та телекомунікаційних систем у складі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України, який здійснює методичне керівництво та координує діяльність державних органів, пов’язану із запобіганням, виявленням, реагуванням та усуненням наслідків несанкціонованих дій щодо державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах, надає в разі потреби допомогу цим органам у здійсненні заходів із попередження порушення цілісності, доступності та конфіденційності зазначених ресурсів.

Інформаційна безпека
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади з питань захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах» від 16 листопада 2002 р. № 1772 органи виконавчої влади з метою захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах.
Необхідною складовою інформаційної безпеки є захист інформації від її втрати, витоку або розголошення. Зазвичай зловмисників цікавить передусім виробничо-технологічна інформація (методи виготовлення продукції, програмне забезпечення, виробничі показники, хімічні формули, рецептури, результати випробувань дослідних зразків, дані контролю якості тощо) та ділова (результати дослідження ринку, списки клієнтів, економічні прогнози, стратегія дій на ринку тощо). Іноземні спецслужби може цікавити також стратегічно важлива для України інформація.
Відповідно до інтересів забезпечення національної безпеки і ступеня цінності для держави, а також правових, економічних та інших інтересів користувачів, за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію, тобто загальнодоступну, яка використовується в роботі без спеціального дозволу, поширюється через засоби масової інформації, оголошується на конференціях, у виступах та інтерв’ю; та інформацію з обмеженим доступом, яка містить відомості, що становлять той чи той вид таємниці і підлягають захисту як з боку держави, так і відповідних користувачів.

Порядок обігу інформації з обмеженим доступом
Порядок обігу інформації з обмеженим доступом регулює ст. 30 Закону України «Про інформацію». Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.
Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
До конфіденційної інформації належить медична, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я (ст. ст. 39, 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р.). Конфіденційними також є відомості, що містяться у деклараціях державних службовців, які подаються ними на підставі ст. 13 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». Згідно зі ст. 30 Закону України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» під комерційною таємницею підприємства розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може дати шкоди його інтересам. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю та порядок її захисту визнаються керівником підприємства. Стаття 9 Закону України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1999 р. № 2887-ХІІ визначає, предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громами або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків.
Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційності, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. До банківської таємниці належить інформація щодо діяння та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи іншим особам при наданні послуг банку і розголошення якої е завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнтові (ст. Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банків-діяльність»). Зокрема, до такої інформації належать відомі про стан рахунків клієнтів, операції, які були проведені користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди, фінансово-економічний стан клієнтів, системи охорони банку та клієнтів, коди, які використовуються банками для захисту інформації, тощо.
Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету стрів України (з питань статистики, екології, банківських акцій, податків тощо), та інформація, приховування якої загрозу життю і здоров’ю людей.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» № 676-ІУ 2003 р. передбачає, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».
При укладанні будь-якого договору (контракту) сторони повинні брати на себе взаємні письмові зобов’язання щодо захисту конфіденційної інформації іншої сторони і документів, отриманих при переговорах, виконання умов договору.
Виробнича чи комерційна цінність інформації, як правило, недовговічна і визначається часом, необхідним конкурентові для вироблення тієї самої ідеї чи її викрадення і відтворення, а також часом до патентування, опублікування і переходу в число загальновідомих.

Безпека інформаційних ресурсів
Основною загрозою безпеці інформаційних ресурсів обмеженого доступу є несанкціонований (незаконний, недозволений) доступ зловмисника чи сторонньої особи до документованої інформації і як результат — оволодіння інформацією і протиправне її використання або здійснення інших дій. Метою і результатом несанкціонованого доступу може бути не тільки оволодіння цінними відомостями і їх використання, а й їх знищення, підміна тощо. Під сторонньою особою розуміється будь-яка особа, що не має безпосереднього відношення до конфіденційної інформації (співробітники, у яких обмежений доступ до цієї інформації, працівники комунальних служб, екстремальної допомога, відвідувачі, працівники інших підприємств і організацій тощо). Кожна із зазначених осіб потенційно може бути зловмисником чи його спільником, агентом.
Обов’язковою умовою успішного здійснення спроби несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів обмеженого доступу є інтерес до них з боку конкурентів, зазначених вище осіб, служб і організацій. За відсутності такого інтересу загроза інформації не виникає навіть у тому разі, якщо створилися передумови для ознайомлення з нею сторонньої особи. Основним винуватцем несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів є, як правило, персонал, що працює з документами, інформацією і базами даних. При цьому слід зважати, що втрата інформації відбувається переважно не в результаті навмисних дій, а через неуважність і безвідповідальність персоналу.
Отже, витік інформації обмеженого доступу може відбутись за умови:
наявності інтересу конкурентів (фізичних чи юридичних осіб) до конкретної інформації;
виникнення ризику загрози, організованої зловмисником за випадково сформованих обставин;
неефективної системи захисту інформації чи відсутності цієї системи;
непрофесійно організованої технології опрацювання і збереження конфіденційної інформації;
неякісного підбору персоналу і плинності кадрів, складного психологічного клімату в колективі;
відсутності системи навчання співробітників правилам захисту інформації обмеженого доступу;
відсутності контролю з боку керівництва за дотриманням персоналом вимог нормативних документів у роботі з інформаційними ресурсами обмеженого доступу;
безконтрольного відвідування приміщень сторонніми особами.

Варто завжди пам’ятати, що факт документування конфіденційної інформації різко збільшує ризик її витоку. Великі майстри минулого ніколи не записували таємниці свого мистецтва, а передавали їх усно синові, учневі. Тому таємниці виготовлення багатьох унікальних предметів того часу так досі і не розкрито.
Слід відзначити, що у зв’язку зі зростанням загроз для інформації, спричиненим лібералізацією суспільних та міждержавних відносин, правове забезпечення захисту інформації динамічно змінюється, охоплюючи чимраз ширше коло суспільних відносин. Наприклад, у зв’язку з широким впровадженням електронної торгівлі, розробок у напрямку розбудови електронного уряду, існує нагальна потреба прийняття відповідних законів «Про електронний документообіг» та «Про електронний підпис». Украй актуальним є прийняття відповідно до Конвенції про захист (прав) фізичних осіб у зв’язку з автоматизованим опрацюванням персональних даних, прийнятою Радою Європи 28.01.91 р. відповідних нормативно-правових актів про захист персональних даних. Низку заходів необхідно вжити у зв’язку з підписанням Україною 23 листопада 2001 року Європейської конвенції про кіберзлочинність тощо.
Важливим етапом щодо забезпечення інформаційної безпеки стало прийняття Указу Президента України №1993 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України», яким визначено низку важливих напрямів та практичних заходів органам виконавчої влади в Україні. Сьогодні на наукових конференціях, круглих столах відбувається активне обговорення законопроектів «Про інформацію з обмеженим доступом», «Про захист інформації» та ін., які повинні удосконалити чинні правові механізми системи захисту інформації.

Висновки
Сьогодні нормативно-правове регулювання захисту інформації перебуває на стадії формування. Багато питань, зокрема, щодо захисту інформації, яка не становить державної таємниці, і досі не врегульовані на законодавчому рівні. Це стосується також і електронного цифрового підпису, електронного документа, персональних даних тощо.
Закони та підзаконні нормативні акти, які регулюють суспільні відносини у сфері захисту інформації, ще не створюють єдиної цілісної системи законодавчої бази. Існує потреба в усуненні низки неузгодженостей та введенні нових правових норм. Для поліпшення такого становища доцільною є розробка та прийняття Кодексу про інформацію.
Прискорення науково-технічного прогресу пред’являє усе більш високі вимоги до інформаційного забезпечення органів управління. Ефективність цього виду діяльності, що ставить своєю метою підготовку й обґрунтування управлінських рішень, багато в чому визначає ефективність керівництва в цілому. Підвищення ефективності використання інформаційних систем досягається шляхом наскрізної побудови і сумісності інформаційних систем, що дозволяє усунути дублювання і забезпечити багаторазове використання інформації, установити визначені інтеграційні зв’язки, підвищити ступінь використання інформації. Інформаційне забезпечення припускає: поширення інформації, тобто представлення користувачам інформації, необхідної для рішення управлінських, науково-виробничих і інших питань, що виникають у процесі діяльності; створення найбільш сприятливих умов для ефективного поширення інформації. Зміст кожної конкретної інформації визначається потребами управлінських ланок і вироблюваних управлінських рішень.
До інформації пред’являються визначені вимоги: стислість, чіткість формулювань, своєчасність надходження; задоволення потреб конкретних керуючих; точність і вірогідність, правильний добір початкових відомостей, оптимальність систематизації і безперервність збору й обробки зведень.
Глибокий і ретельний аналіз є необхідною передумовою прийняття управлінських рішень. Без інформації і її аналізу неможливо ефективне функціонування і розвиток. Інформація відіграє вирішальну роль у діяльності керівника з будь-яки питань. Від неї залежить існування компанії.

Література
1. Советский энциклопедический словарь. Под ред. А. М. Прохорова.— Москва, 1987.— С. 499.
2. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. Курс лекций.— М., 1997.— С. 240—246.
3. Васильев Р. Ф. Акты управления.— М., 1987.— С. 121.
4. Коваль Л. В. Адміністративне право. Курс лекцій.— К., 1998. С. 84—107.
5. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна.— К., 1997.—С. 123.
6. Козлов Ю. Μ., Фролов Ε. С. Научная организация управления и право.— М., 1986.— С. 56.
7. Електронний ресурс http://uk.wikipedia.org/wiki/Інформація
8. Кулицький С. П. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 224 с.
9. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти. — Х.: УВС, 2000. — 368 с.
10. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – Київ: 1992. – № 48. – 650.
11. О государственной политике информатизации: Указ Президента Украины от 31.05.93 г. № 186/93.

Оцените материал:
ПосредственноНиже среднегоНормальноХорошоОтлично (Пока нет оценок)
Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.