…Шекспіра не можна визнати не тільки великим, геніальним, але навіть найпосереднішим автором…
Граф Лев Миколайович Толстой, “Про Шекспіра і про драму”, 1904 р.
Третього дня взяв почитати шеститомник Франкліна Герберта “Хроніки Дюни”. Але після прочитання першої книги вирішив зупинитися. Причин було дві. Перша – виявилося, що роман уже читав, а друга полягала в тому, що сьогодні мав Вікіпедію, отже, на відміну від тих часів, коли читав роман уперше, маю змогу подивитись, чим усе закінчилося.
Історія Арракіса нагадує Середньовічну Європу. Сюжет про помсту юного герцога, у якого вбили батька і забрали трон, банальний і, напевно, сягає давньоскандинавської “Саги про Гамлета”, якщо не раніше.
Отже, на умовній планеті-пустелі Арракіс триває боротьба за органічне добриво, яке складається з екскрементів – спайс, і в рамках ротації одне олігархічне угруповання (зване в книзі Будинком Атрейдесів) під керівництвом герцога Літо взяло владу у свої руки, змінивши інше (Дім Харконненів – барона Володимира). Питається, навіщо таким поважним людям гній? Виявляється продукт життєдіяльності місцевих черв’яків можна використовувати як заспокійливий при кашлі, так само його можна вживати в їжу (має приємний аромат кориці), а в малих дозах він тонізує організм. У німецьких аптеках його можна було вільно купити до 1971 року. Але оскільки черв’яки виробляли продукт строго в обмежених кількостях, він став дефіцитом.
Усе, що сталося, для місцевого населення мало б нагадати гру в поганого і хорошого поліцейського. Але щось пішло не так, і поганий поліцейський убив хорошого. Все б нічого, але син хорошого поліцейського вирішив помститися за батька дідові. Усі події розгорнуться в першій книжці, і судячи з епіграфів до кожного розділу, завершитися все весіллям.
Окремо треба відзначити глибоке опрацювання характерів героїв роману. Герцог Лето – благородний правитель, люблячий і вірний чоловік, турботливий батько, людина слова. Барон Володимир Харконнен – підлий гомосексуаліст-збоченець. Для нього зрада – це питання відповідного часу. Вчасно зрадити – це означає передбачити. Як ми бачимо, складні й неординарні персонажі.
Стисло рецензію на цикл подібних сюжетів дав український художник Лесь Подерев’янський у своїй двохактовій п’єсі “Гамлєт, або Феномен датського кацапізму”: Входить Зігмунд Фрейд. Його окуляри таємничо блищать в темноті.
Гамлєт (потихеньку починає тверезитись). Ітоги подвєдьом… Усюди смерть, розруха. Не буду більше пити я, хоч, правда, яка розумная цьому альтернатіва? Ех, … Данія! ****єц всім сподіванням…
Тихо грає музика… Зігмунд Фрейд підходить до Гамлєта, коле його шприцем … і уводить до божевільного дому.
Ви запитаєте навіщо було ще писати 5 томів продовження, три томи передмови і так далі? Відповідь проста – бажання роздобути більше портретів одного дипломата, вченого і масона за сумісництвом.
Джеффу 73 роки. Можливо в нього болить спина і внуки на так часто навідують як хотілося би. А колись він військовий льотчик, здійснив понад 100 бойових вильотів у В’єтнамі. Сьогодні це чомусь нікому не цікаво. Ти віддав роки життя будучи кадетом у Вест-Пойнті щоб боронити Батьківщину, а ця молодь цікавиться лише комп’ютерами. Це треба виправити. Тому Джефф повернувшись зі В’єтнаму захищає дисертацію та стає професором математики. Тепер він навчить їх працювати. Треба як в армії – поділив складну задачу на прості частини і кожен сержант, тобто тімлід зможе її виконати.
Кажуть це вже придумали і назвали філософія Unix, але хто заважає відкрити її заново?
Наче справа йде, і гроші платять, ти пропрацював вже в одинадцяти компаніях, навіть технічним директором побував, але в жодній не залишився і тепер тобі 73.
Що робити? Мабуть напишу книжку як винайдений тобою процес розробки проєкту, що згуртовує команду навколо Майстра, дозволив підвищити ефективність праці у три, п’ять, ні, краще напишемо в десять разів!
Є одна проблема, що писати? Всі поради ти виклав на двох аркушах А4, а більше то і писати немає про що. Хіба що як я в танкє гарєл, я льотчік, в мене понад 100 бойових вильотів.
Чи треба читати/купувати цю книгу?
Якщо ви не збираєте бібліотеку макулатури на тему як вийти з зони комфорту – то ні. Але якщо ви хочете знайти Грааль чи систему як зробити і робити все краще – то безумовно це чергова сходинка до просвітлення.
Якщо задати собі питання: “навіщо люди, читають фентезі?”, то припускаю, що незважаючи на вичерпний перелік відповідей що дали професійні науковці в своїх монографіях читачі цих текстів зазвичай не будуть формулювати їх накшталт: існують певні тенденції у суспільній, економічній, політичній, побутовій складових життя сучасних людей, які надають такий вплив на психологію, що зумовлює інтерес читачів до літератури фентезі…
Але охоче погоджуюсь з тезою науковців що сучасна людина потенційно вважає, що стикається з набагато більшою кількістю різноманітних проблем, ніж люди колишніх епох. Це викликає у значної маси людей появу такої психологічної особливості як ескапізм – бажання зробити «втечу» від реальності, хоча б на якийсь час відмовитися від проблем дійсності, пішовши у світ фантазій. Можливо тому історію про Попелюшку постійно перевидають під різними обгортками.
А чому письменникам які майже один за одним будують своє альтернативне середньовіччя дракони? Адже, схоже, магія в фентезі це своєрідний Deus ex machina що ставить собі за мету знайти вихід коли ситуація вимагає чудодійного порятунку. Зауважу що у Дискосвіті Пратчетта вдавання до магії – це своєрідне визнання поразки.
Що дає фентезі автору? Як на мене, цей жанр робить його творцем нової дійсності. При цьому автору надається максимальна свобода творчості та простір для фантазії (недарма назва даного жанру і походить від англійського «fantasy» – фантазія), адже при створенні вигаданого світу можна спробувати описати його будь-яким, проявити свою індивідуальність на повну силу. Спробувати поділитися своїми ідеями про побудову ідеального світу чи переказувати історію сучасного аналогіями та пасхалками-відсилками до реальних особистостей, подій чи, наприклад, цитат. Назва першого роману Джо Аберкромбі трилогії “Перший Закон” – «На лезі клинка» звучить англійською «The Blade Itself», і можливо цє посиланням на рядок з «Одіссеї» Гомера: «For iron by itself can draw a man to use it» (в українському перекладі поеми: «…Бо тягне до себе людину залізо»).
Давньогрецька епічна поема розказує нам про пригоди Одіссея, царя Ітаки. У Гомера герой-авантюрист подорожує казковими краях велетнів і чудовиськ щоб повернутися до свого справжнього кохання.
Сучасний роман Аберкромбі розповідає нам про пригоди героїв-авантюристів (можливо майбутніх королів) що подорожують казковими краями чудовиськ щоб знайти справжнє кохання.
Схоже за 2700 років історії Одіссея лише трохи адаптувалася до вимог сучасного читача. Бібліографи поділяють романи «Перший закон» на цикли, підцикли чи самостійні романи. Але зауважу, що на відміну від пратчеттівського “Дискосвіту” події на Земному Крузі романів «Першого закону» відбуваються послідовно. Тобто читати треба починати з першого – «На лезі клинка».
Що ще треба написали, але так щоб не переказувати сюжет? Не знаю, можливо що автор працював кіномонтажером і розповідь ведеться від третьої особи від імені героїв. Ми фактично можемо побачити думки персонажів, спробувати зрозуміти їх логіку дій. Коли відбуваються якась подія, то фоново не робиться нічого. Тобто перемістившись з точку А в Б нам не треба думати що в А буде відбуватися далі. Все що потрібно – нам покажуть. Дуже кінематографічну картинку малює уява під час читання. Книга написана сценами та епізодами яки можна майже без доопрацювання відправляти як готовий сценарій.
І як в “Пісні льоду й полум’я” Джорджа Мартіна в нас не буде позитивних героїв, а як тільки хтось вирішить вести добропорядне життя – так одразу і загине. Хоча вибір іншого варіанту не від чого не рятує.
Події роману розгортаються в столиці Союзу — федеративній-державі, яка фактично являє собою конституційну монархію без писаної конституції, з парламентом і кабінетом міністрів, що об’єднало під своєю владою різні землі, а також міста-держави та має окрему провінцію на півночі. Її столиця Адуя знаходиться в майже в географічному центрі світу.
І ось на Півночі колись розділені війною, клани нині об’єднані під владою харизматичного вождя, який проголосив себе королем Півночі планують вторгнутися в провінцію яка належить Союзу і є джерелом цінних копален.
Тим часом на крайньому Півдні сусідня імперія вторглася у місто Дагоска яке знаходиться під управлінням Союзу.
В Союзі король майже недієздатний, всі очікують початку боротьби за трон, армії не вистачить на війну на два фронти і політики схоже хочуть поставити власні інтереси вище за державні.
Перед нами темне фентезі в сетінгу Пізнього середньовіччя Європи. Цікаве, нелінійне, в якому є кохання (книжка 16+), зрада, війна, тортури і навіть один механічний дракон.
Про такі ініціації для отримання магічного ступеню як канібалізм, зауважувати не буду, адже це “Другий закон”. А ось про Перший – таки раджу почитати.
За легендою Шон Коннері не хотів щоб поціновувачі його таланту сприймали прізвище актора як синонім “Джеймс Бонд”, а тому він заявив що після 1971 року ніколи більше не зніматиметься в цій франшизі. Але не так сталося як гадалося, і 1983 року вийшов фільм про пригоди вигаданого агента MI-6 з промовистою назвою “Ніколи не кажи ніколи” де легендарний шотландський кіноактор був в головній ролі.
Після жахливого перекладу книжки Джеремі Кларксона “Світ за Кларксоном” яка вийшла у видавництві ВСЛ під назвою «Джеремі Кларксон та світ довкола», багато прихильників творчості англійського письменника вирішили не ризикувати грошима купуючи ерзаци замість перекладів. І анонс нового видання “Світ за Кларксоном. Як я вже казав…” від того самого “старого Лева” не обіцяв нічого цікавого, хоча коректний переклад назви запалював слабкий вогник надії.
Виявилося, що видавництво запропонувало відомому блогеру Любомиру Футорському зробити переклад. Свого часу він пославшись на зайнятість не став перекладати першу частину, але розуміючи що у “леві” можуть зробити з другою, припускаю що пожалів українських читачів і взявся за переклад. Можна по різному оцінювати діяльність Любомира, але він щіро любить гарні автомобілі та творчість Кларксона. А для гарного перекладу тексту, іноді важливо відчувати емоції які намагається передати автор в оригіналі.
Хто з нас у житті не помилявся? Але одні вміють визнавати свої помилки и працювати над ними, а інші… Тому “Як я вже казав…” вважаю що треба давати другий шанс видавцям які намагаються долучити своїх читачів до прекрасного. Тому придбавши нову книжку від ВСЛ можу впевнено сказати що майже будь-яку мою думку хтось висловив до мене і краще за мене. Зазвичай це Фома Аквінський або Джеремі Кларксон, який закликає тиснути пішоходів, бо вони повинні засвоїти, що раз вони не платять дорожній податок, – то не мають права шлятися по тому, що їм не належить. А потім додає що він як чоловік ні за що не буде питати перехожих, як проїхати в бібліотеку. Кого тут питати, якщо він все одно розумніший? Адже хтось сидить в теплій машині, а ці ідіоти ходять пішки. Додам лише що електромобілі теж не платять дорожній збір, але ми не про відсутність логіки у нашого уряду.
Кларксон специфічний автор, і письменником його можна вважати лише формально. Припускаю що коли видавець запропонував йому надрукувати нову книжку він просто приніс до редакції вирізки з своїх щотижневих публікацій в газеті. Свого часу Умберто Еко так видавав збірки своїх наукових праць, але все ж таки робивши для книг адаптацію. Кларксон пішов далі, і взагалі нічого не редагував, зібравши під однією обкладинкою тексти зі своїми коментарями до подій, що і в гуглі не завжди збереглися.
Але чи втрачають цінність “Моральні листи до Луцілія” Сенеки якщо в нас немає текстів-відповідей Луцилія?
Що до книги. Особисто в мене були побоювання що Джеремі з віком стане більш спокійним і врівноваженим. Викривати несправедливість і апелювати до здорового глузду не так вже і просто, коли тобі не 16 і ти вже маєш мільйони доларів на рахунку.
Але схоже, на щастя, ні. Він все такий ж неполіткоректний англієць, що полюбляє запах напалму з ранку.
То ж, в цьому світі ще залишилися моральні авторитети на кшталт Папи Римського та Джеремі, хоча що до останнього Папи є різні думки.
P.S. Що до України в текстах Кларксона. Перекладач у вступному слові зауважив що перед тим як робити висновки, треба спробувати зрозуміти чому автор сказав те що сказав.
І додам від себе, що повчання чи критику ми по різному сприймаємо від друга та ворога, навіть якщо вони промовляють до нас однаковими словами.
Donald Trump – Think Like a Billionaire: Everything You Need to Know About Success, Real Estate, and Life Пока в государствах не будут царствовать философы… до тех пор, дорогой Главкон, государствам не избавиться от зол.
(Платон. Государство) Народы были бы счастливы, если бы цари философствовали, а философы управляли государством.
(Плутарх) Если я захочу наказать какую-нибудь провинцию, то посажу управлять ею философа.
(Фридрих II)
Умберто Эко как-то заметил что не важно что за чушь несет автор, важно что за имя стоит на обложке. То же касается и литературного героя, например, по своим литературным качествам «Гамлет» не является шедевром — он стал шедевром потому, что не поддается нашим интерпретациям. “Иногда достаточно произнести несколько бессмысленных слов, чтобы войти в историю” – добавляет Маэстро.
В чистой науке такое невозможно, будь Фалес или Фейнман автором тезиса – для математиков и физиков не принципиально, а вот Фройд или эпикуреец Федр – для философов авторитеты с которым можно вести дискуссию, но не более того.
Для обывателя любая банальность подписанная авторитетной для них личностью – приобретает смысл. При этом одна и та же глупость может приписываться Наполеону, Ницше или Набокову.
Возможно, Такой подход можно оправдать когда мы пытаемся разобраться в неизвестной нам сфере, – то ищем поддержки у известных нам авторитетов.
Учебник как заработать миллион, мы готовы покупать только за авторством миллионера. При этом, не принципиально, как он сам заработал миллион.
Дональд Трамп не просто миллионер, он – миллиардер который пишет книги которые становятся бестселлерами. В свободное от игры гольф время он строитель, торговец недвижимостью, продюсер, актер, ведущий-шоумен. В любой деле – он лидер. Его дома, гостиницы, рестораны, казино поля для гольфа всегда являются синонимом слова роскошь. Его жены фотомодели или актрисы, а гедонизм – стиль жизни.
Подсознательно или нет, с целью критики или получения мудрости люди покупают книги Трампа.
О чем же он (или Мередит Макивер, которую многие книжные магазины даже не упоминают как соавтора) пишет в книге «Думай как миллиардер»?
По-сути это повторение эссе Михаила Жванецкого “Великий администратор”. В котором автор рассказывал об одном вечно гонимом, презираемом и великом администраторе Одесской филармонии: великий администратор всегда стоит на улице (или играет в гольф), а дело делается и без него. Но когда вы выходите на сцену (или телеэфир), вы обязаны иметь успех. “Вам простят всё, если вы будете иметь успех. И не слушайте никого. Успех всегда один. Не бывает коммерческого, симфонического. В низком есть высокое, в высоком – низкое”, – текст Михаил Михайловича можно смело применить и к Трампу.
При желании текст книги “Всё, что следует знать об успехе, недвижимости и жизни вообще” можно как и шекспировские пьесы препарировать в поисках смысла.
Например, Трамп позиционируя себя миллиардером рассказывает историю как в США решили найти самого скупого миллионера. Для этого разослали чеки от $0.5 до $5 заранее отобранным 58-ми миллионерам и решили посмотреть кто будет обналичивать эти небольшие деньги. Как всегда “победил” Трамп. Правда ещё 27 человек оказались не менее скупы. Тогда журналисты послали чек на $0,64 в порядке компенсации некоей «допущенной компьютером ошибки». Только 13 человек обналичили эти чеки, в том числе Дональд Трамп. В финале были отправлены чеки на сумму всего $0,13, и только два человека из них обналичили эту крошечную сумму — Дональд Трамп и торговец оружием Аднан Хашогги. Вывод который делает Дональд – надо всегда идёт до конца, не бывает различных подходов к деньгам и не важно сколько нулей в чеке.
Работая в очень конкурентном бизнесе миллиардером не станешь, и Трамп буквально в нескольких предложениях пишет что он купил здание в Нью-Йорке за миллион а продает через 10 лет за 400, потому что поменялась конъюнктура рынка. 399 миллионов он заработает на спекуляциях недвижимостью, но ведь и книга не о том как заработать деньги. Это заметки о мыслях миллиардера, причем конкретного миллиардера. И на последней странице книги Трампа мы увидим благодарность Дональду Трампу за то что он остается самим собой. Как говорил Терри Пратчетт о ведьме Эсмеральде Ветровоск (более известной как матушка Ветровоск) – она всегда всегда знает где она, ибо стоит на месте, а мир крутится вокруг.
И если бы наш герой захотел стать президентом США (книга написана в 2004), то стал бы им. Хотя, подождите…
Мені здається, у цієї книжки великі проблеми з влучанням у цільову авдиторію. Ті, хто цікавиться темою, а отже, найімовірніше куплять книжку, вже уявляють усе викладене тут, навчилися перевіряти джерела інформації ще давніше й гортатимуть сторінки, тужачи за значно-значно глибшими exposé навколо того ж Cambridge Analytica, на тлі яких ця книжка – вода водяниста. Жодних неочевидних інсайтів саме про українську сцену, які могли б виправдати існування цієї книжки, там немає. Натомість ті, кому ці простенькі поради з інформаційної гігієни й функціонування інформаційного простору могли би стати в пригоді, думаю, й купувати такого не стануть, бо не усвідомлюють потреби. Коротше, для кого це все було? Хіба що більш медіа-грамотним людям купувати на подарунок своїм менш медіа-грамотним друзям.
Натомість були речі, які мене дивували. Скажімо:
* Однією рукою авторка критикує віруси, а з іншого – некритично відтворює цілу низку, скажімо:
– про Україну як сільську державу: “Цей сегмент [сільських мешканців] дуже численний … можна стверджувати, що вони формують більшість, яка голосує на виборах”. Lol whut? У 2018 році сільські мешканці складали 31.1%, і цей сегмент активно скорочується (приблизно на 16% за 10 років, тобто зараз, імовірно, теж уже менше тих 30%). Явка там теж з низки причин не найвища.
– про прекрасну освіту в СРСР, яка “вчила людину думати комплексно і формувала світогляд”, а радянське інформаційне поле і потреба існувати в тоталітарній державі “розвивали кмітливість і розширювали світогляд” – з усією стандартною ностальгією про розмови на кухні. Тут у мене закінчуються фейспалми, бо мені небезпідставно здається, що (а) існування в СРСР розвивало привчену безпомічність, цинізм і тотальну недовіру до всього, а не кмітливість і аналітичне мислення; (б) відсоток аналітично налаштованих людей (та сама кухонна інтелігенція) лишається приблизно сталим, тільки зараз їх не кошмарять і доступ до інформації більший; (в) радянська освіта давала (тим, хто хотів узяти) широку ерудицію і прокачану пам’ять, але якраз аналізувати й дискутувати не вчила, просто заточена не під те.
– self-congratulatory фігня про те, що блоггери – прям люди з найкращим інформаційним імунітетом, які Розуміють, Як Усе Працює. Ну кам он, блоггери – це не однорідна спільнота, це що завгодно, від бук-блоггінгу до ведичних женщін, які розказують про домашні пологи й анти-ваксерство. Там гуляє стільки інформаційних вірусів, що тримайся.
– І, між іншим, про лайфстайл-міфи – випиймо шот щоразу, як авторка книжки заводить пісню “сегодня слушает он джаз, а завтра родину продаст” “сьогодні ти їси цукор і звикаєш до легкого притоку допамінів, а завтра починаєш для того ж читати сенсаційні сайти-помийки”.
* Фейки, націлені на маніпулювання авдиторією (“віруси”) авторка ніяк не відрізняє від реальних новин. Я розумію, кожен із нас схильний перебільшувати важливість своєї професії, навіть кожен пастух яків певен, що без його череди яків усе пропаде, тому бачити весь світ крізь призму свого фаху – це природно, але ж кам он. Ну, наприклад: “Не такий гучний, але важливий вірус: у період ключових переговорів зі звільнення українських заручників Кремля в ЗМІ було злито інформацію про те, що Україні поставлено ультиматум про звільнення Володимира Цемаха”. Чи спровокувала ця інформація дискусію і чи вплинула на думку багатьох людей? Так. Чи була вона правдивою і реальною підставою для роздумів? Теж так. І мені в авторки бракує розрізнення між інформуванням і маніпулюванням (хіба що вона повністю об’єднує ці два поняття, але тоді це профдеформація така профдеформація).
Щось іще було, що викликало багато запитань, але зараз не згадаю (мабуть, бо каву з цукром випила, лол тричі).
Видання дуже прикольне, з дудлами і наклеєчками штибу “Демократія в країні овочів = диктатура” (це до питання про його можливе функціонування як подарункового), але в цілому, якщо тема цікавить, можна погортати інтерв’ю авторки й тим і обмежитися.
Екклезіяст пише: Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!
Бо часу свого людина не знає… так хапаються людські сини за час лиха, коли воно нагло спадає на них!…
Може здатися що людина сама свій шлях, долю і будує майбутнє. Але іноді трапляються події що змінюють наше життя на до та після.
Ми багато говорили про книжки які описують життя “до”, але жодного разу про те що буває в житті “після”.
Олександр Терещенко, – в минулому, відеооператор однєї з миколаївських телекомпаній. Але коли настав 2014 рік він вирішив стати добровольцем на безіменній, поки що, війні. Під час виконання бойового завдання потрапив в Донецький аеропорт. В приміщення, де знаходився Терещенко з іншими захисниками, було кинуто гранату, яку Олександр намагався викинути…
Однак ця повість – не про подвиги, не про звитягу, не про війну, а про про зовсім інше…
Іноді можна зустріти у книгоманів запитання «яку мотиваційну книжку почитати». І не зважаючи на позицію багатьох вчених, що зовнішні джерела мотивації не дуже працюють, і жоден гуру не допоможе вам заправити своє ліжко, люди все рівно вірять в секретні знання мільйонерів, пікаперів чи людей які знайшли просвітлення. Іноді статечні люди побожно складаючи руки, звертаються до скам’янілих діячів культури з проханням «Поможи нам дать ладу» в любій країні.
Фахівці з області психології, особистісного росту, підприємці та бізнесмени діляться з вами у своїх книжках тонкощами успіху за зовсім невеличкі гроші. За декілька доларів вам обіцяють розповісти як заробити мільйони.
Можливо людям потрібна мотивація щоб почати щось змінювати у своєму житті.
Сьогодні ми поговоримо про книгу, яка на перший погляд зовсім не мотивує щось робити щось конкретне. Зазвичай у псевдонаукових психологічних бестселерах пишуть маячню накшталт:
«Створіть картинку приємного, щасливого майбутнього. Попросіть себе обов’язково виконати щось важливе. Сплануйте досягнення певної мети. Похваліть самого себе за те, що досягнув навіть незначного успіху».
Ця книга, як на мене, говорить інше, в тебе, да саме в тебе не може бути ніякого, виправдання для бездіяльності, лінощів чи образ на свою долю. Особливо не смій грішити на здоров’я та відсутність можливостей.
Якщо в тебе дві руки, та два ока – вітаю, ти вже виграв в лотереї життя. І вже маєш все для перемоги.
Не віриш? Твоє перше завдання: «застелити з ранку ліжко». Це зовсім не важко. Головний герой не має обох рук, а щоранку робить цю, звичну для багатьох справу. Якщо вийшло в нього, то в тебе не може бути аргументів, чому треба жалітися на життя.
«Життя після 16:30» – це книга не про війну, хоча і про війну теж, але війну поза фронтом.
– Чому я навмисно не писав про війну, і саме вибух цієї гранати, який, так би мовити, розколов моє життя навпіл. 16:30 – той час, який написали на мені моєю ж кров’ю, коли наклали на мене жгути. І після 16:30 пішов зовсім інший відлік, зовсім інше життя, і це я намагався показати в книзі. – говорить автор, – Це роздуми філософські, – продовжує Олександр, – як я намагаюсь справлятися і з тою же депресією, і з іншими своїми почуттями, коли ти не можеш щось робити руками, коли ти від когось залежиш. Тому така назва – «Життя після 16:30».
Френсіс Форд Кополла каже про героя свого фільму «Апокаліпсіс сьогодні»: міг стати генералом, але вирішив стати самим собою. Не знаю чи планував нашерой бути генералом, але себе він знайшов. Той бій в Донецькому аеропорті змінив не тільки фізичну оболонку нашого героя, скалічивши його тіла, не залишивши йому багато варіантів для роздумів: змінитися і вижити чи загинути.
Ця книга своєрідний щоденних, зібрання постів з Фейсбуку, 38 глав, які автор назвав «Маячня перша, друга, тридцять восьма».
Зазвичай в нашій передачі ми говоримо про книги які можна сміливо радити всім, звісно з поправкою на вік.
Сьогоднішня книга мабуть не для всіх. Дехто побачить в ній мотивацію і тягу до життя, хтось полюбляє історії тих хто був за межею і повернувся. А для когось вона може так і залишитись не зрозумілою. Щоб відчути біль та радість перемоги автора, треба мати певний, можливо навіть специфічний, життєвій досвід.
Сам автор теж не позиціонує свою роботу як книжка «для всіх», і з самого початку відверто попереджає:
«Єдиний сенс який я вбачаю в цій історії: якщо комусь, хто вже в десятий чи сотий раз повертається в «Попереднє меню», моя маячня на 1/1000 допоможе нарешті вибрати «Далі», – я буду щасливий більше, ніж від 10,000 «лайків» і стількох же схвальних коментів».
Шануймося!
Медовий місяць у Карфагені : вибрані вірші та симфонії
В книзі “Не намагайтеся позбутися книжок” Умберто Еко згадував одного італійського автора афоризмів, який зауважив що не можна бути великим болгарським поетом. Сама по собі думка ця начебто пройнята презирством до малих націй. Ймовірно, він хотів висловити одну з наступних ідей – або обидві разом (замість Болгарії він міг би назвати будь-яку з маленьких країн):
навіть якщо великий поет і був, його мова недостатньо відома, а значить, наші з ним дороги ніколи перетнуться. Тож якщо “великий” означає “відомий”, то можна бути гарним поетом і не бути знаменитим. Коли Умберто Еко був у Грузії, йому сказали, що грузинська національна поема “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі – це найбільший поетичний шедевр людства. Еко погодився, як і годиться чемному гостю, але покинувши Грузію, згодом зауважив що вона не мала такого резонансу, як п’єси Шекспіра…
щоб сформувати поета, який може писати не тільки любовну лірику, а й громадянську, щоб навчитися мислити у всесвітньому масштабі, необхідно пожити в країні, яка опинилася в центрі великих історичних подій.
Україні пощастило на поетів, і подій світового масштабу у нас вистачає… Дмитро Дмитрович Кремінь – історик, філософ, мудрець і поет. А в нашій історії, якщо це справжній поет, то він майже завжди ще й Пророк – згадаймо шевченкове «І мертвим і живим і ненарожденним»: Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли…
Погодьтеся, деяких дарунків від братів ми не чекали. Дмитро Дмитрович в своєму вірші пророче попереджає: Перші особи живуть на портреті
В різних народів, народностей, рас…
Тільки у нас уже першими треті,
Гамлета вбито — гряде Фортінбрас…
Тихо у Каневі плаче Тарас
Кожним месією, кожним засланцем.
Переболіти іще нам не раз.
Ну а перкладати Креміня, це завжди загадка для філолога, своєрідний квест. Один приклад, в «Тендрівських мустангів Одіссея»: Світанки схарапуджені встають.
А на Кінбурні знову склянки б’ють.
Бити склянки можна як в прямому, так і переносному сенсі, тобто відміряти час. «In Kinburn, some people break bottles», тобто б’ють скло, говорять нам перекладачі, втрачаючи сенс який на англійській називається Ship’s bell, тобто корабельний дзвін. Можливо “The vestal Kinburn Spit in shards of hourglass from ship bell strikes”?
Тому до “проблемних” авторів, накшталт вищезгаданного Еко та Террі Пратчетта, перекладачі яких пишуть листи та ессе з теми: «не знаю як це взагалі перекласти можна», можемо сміливо додати Дмитра Дмитровича.
Поезія Креміня це дуже часто умбертоековщина в самому кращому розумінні цього слова.
«В фіналі еллінської драми «Бог з машини» одне повелів». «Бог з машини» – це відсилка до прийому в античній драматургії, що означає несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх могутніших сил чи обставин. Фраза бере свої витоки у театрі Стародавньої Греції, де для виходу богів на сцену застосовувалися механічні пристрої. Перевести її дослівно – безумовно буде помилкою. Тому що перекладати Креміня, потрібна, мабуть не одна вища освіта потрібна.
У вірші «Втрачений манускрипт» Дмитро Дмитрович говорить про те, що для поневолення народу треба знищити літопис його історії: «спалити рукопис. Довести, Що нас на світі й Не було ». І закінчує фразою: А Галя сіє чорнобривці
Посеред лютої зими,
І плачуть птахи – самовбівці,
Щоб ми зосталися. Людьми …
Чомусь, по наївності багато хто думає, що фінал життєстверджуючий, адже Галя навіть взимку сіє чорнобривці. Але в приватній бесіді автор мені пояснив, що його героїня просто збожеволіла …
Тому раджу почитати «Медовий місяць в Карфагені» одного з найбільших геніїв сучасності.
Richard Feynman – Surely You’re Joking, Mr. Feynman!
«Досягни того ж, чого й він … А до того часу тримай язик за зубами» вчить нас Гі де Мопассан. Людина не повинна критикувати інших в тій діяльності, якою сама не займається, вважав Марк Твен. А доктор Геббельс узагальнив цю думку словами: «Критик повинен бути готовий і здатний у будь-який момент і на першу вимогу зайняти місце критикованого їм і виконувати його справу продуктивно і компетентно».
Але в двадцятому сторіччі домогтися успіхів у всіх питаннях, за якими хотілося б висловити свою думку важко. Адже виходить що тільки повар може сказати дружині що в мами борщ смачніший. А в більшості випадків, за цією логікою, теза про щось не раціональне, натикається на аргумент «зроби краще, або мовчи».
На щастя, у нас є Річард Фейнман якій взяв зробив все краще і не промовчав, видавши книгу про роздуми людини, що пізнала світ на квантовому рівні.
В середньовіччі музикант міг працювати організатором вечірок, і навіть винаходити нові м’ясні страви, будучи вегетаріанцем, а увійти в історію як художник Леонардо да Вінчі.
Але якщо ви думаєте що сьогодні важко бути талановитим музикантом, композитором, художником, біологом, хіміком, співтворцем ядерної бомби, а також поціновувачем заборонених в деяких країнах речовин, галюцинацій і гарних дівчат – Містер Фейнман поділиться з вами секретом як це все поєднувати з Нобелівською премією по фізиці.
Як на мене, багато хто читає біографії мільйонерів щоб спробувати зрозуміти хід їх думок, і приходить до висновку що людям просто пощастило.
Richard Feynman at Caltech in 1959
Будучи одним із творців квантової механіки, наш герой чесно зізнається: «Якщо ви думаєте, що розумієте квантову механіку, значить ви її не розумієте», але дає дуже корисні поради, як дивитися на світ так, щоб порозумітися зі своєю совістю.
Електронні бібліотеки відносять текст цієї книги до рубрики анекдоти, хоча перед нами класичні мемуари. Ну не винен ж автор що він любить пожартувати? Іноді люди висловлюють дуже складні припущення і їм здається що все правильно, але на думку Фейнмона, це не так, – бо істина завжди виявляється простіше ніж можна було припустити. Що нам дійсно потрібно, – так це уява, але уява в надійному спеціальному одязі, що застосовується для контролю рухової активності пацієнтів психлікарень.
Математика, фізика, хімія, біологія – ці науки, які багатьох лякали в школі чи університеті під час лекцій Фейнмана стають зрозумілими, навіть якимись затишними і домашніми.
Напевно, в дитинстві кожен мріяв мати якусь супер-здатність: хлопчики бажали швидко бігати, або розбивати стіни одним влучним ударом, а дівчинки мріяли дізнатися секрети магічної здібності подобаються людям.
А чи багато хто з нас хотів бути геніальним? Фейнман повторює шлях Соломона, який бажаючи отримати задоволення від життя, просив у Бога не сили, а мудрості. А з нею в житті з’явилися гроші, слава і успіх, в тому числі успіх у протилежної статі.
Автор дає власну, дуже переконливу відповідь на питання «Хто більше захоплюється красою світу вчений чи художник?» пройшовши шлях від ученого до митця.
А суперечку з філософами Фейнман виграв майже заочно, показавши що до науки філософія, не має жодного відношення.
Також наш герой радить ніколи не звертатися до психіатрів, на його думку вони здебільшого мають психологічні девіації. Щоправда психіатри завдали удару у відповідь, надавши Фейнману довідку що його не можна допускати до служби в армії і взаємодії з військовими. Зроблю припущення, що Америку і світ врятувало те, що психіатри поспілкувалися з вченим вже після того як він допоміг зробити ядерну бомбу.
Також книга буде цікава, в першу, чергу педагогам та батькам.
За свою допитливість наш герой дякує в першу чергу батьку, який не прагнув дати прості відповіді на складні питання, а навпаки – закликав сина самому спробувати зрозуміти Світ у всьому його різноманітті.
Присвятивши багато років викладанню Фейнман був вражений наскільки вчителі замість того щоб навчити, імітують процес освіти, змушує студентів і школярів заучувати по тисячі визначень. В результаті ми отримуємо людей з гарною пам’яттю і повною відсутністю розуміння того, що вони так добре запам’ятали.
Для школяра, студента, дослідника – не може бути аргументом те що так вважає хтось. Якщо людина хоче в чомусь розібратися, треба навчити її науковому методу, критеріям що виробила наука, а не вбивати сліпу віру в авторитети.
Свого часу сам Ейнштейн приходив послухати студента Фейнмана. Славетному фізику була цікава думка молодого хлопця без наукових регалій, – бо справжній вчений тримає мозок відкритим до нового знання.
Ну і про свої помилки наш герой пише дуже відверто:«Оскільки я не знав, куди саме мене занесе в Південній Америці, я вирішив вивчити іспанську, так як в більшості південноамериканських країн говорять саме на цій мові.
Отже, коли настав час записуватися на курс, і ми стояли в коридорі, готові увійти в аудиторію, повз нас пройшла блондинка з пишними формами… Вона виглядала просто приголомшливо. Тоді я сказав собі: «Може бути, вона теж буде вивчати іспанську – це було б здорово!» Але ні, вона увійшла в аудиторію, де вивчалась португальська. Тоді я подумав, що я, чорт забирай, з тим же успіхом можу вивчати і португальську.
Я вже було пішов за нею, але тут властива мені англосаксонська розсудливість заявила: «Ні-ні, це не найвагоміша причина, щоб вибирати мову, який збираєшся вивчити». Тому я повернувся і, на превеликий жаль, записався на курс іспанської мови».
Через деякий час Фейнмана запросили приїхати до Бразилії в «Центр фізичних досліджень». Ось тепер йому довелося перетворювати свою іспанську в португальську.
Навіть генії помилятися, тому що намагаються думати раціонально, а не давати волю емоціям.
Але яким би, центром ухвалення рішень не користувалися ви при відповіді на питання: «Яку книгу читати наступної неділі?» – раджу зупинитися на цій.
Станіслав Лем вважав що «незбагненна нікчемність людського життя перед обличчям масового винищення не може бути передана засобами літератури, яка в центр оповідання ставить окремих людей або невеликі групи. Це все одно що намагатися зобразити Мерилін Монро за допомогою точного опису молекул, з яких складається її тіло. Це просто неможливо». Але люди яки пройшли через війну часто з ним не згодні. Наприклад, автор “Грязь [*khaki]” який до війни спробував себе в різних статусах, а на війні почав писати в Фейсбук про оточуючу дійсність мовою цієї дійсності.
Мовознавці досліджуючи зміни в українській мові будуть приємно враженні тим, як він збагатив літературну мову. Бо в окопі солдат відповідаючи на питання “що сталося?” замість літературного дієприслівникового зворота може і не літературно але дуже чітко підібрати дефініцію. Завдяки Конституції України, яка заборонила цензуру, ми маємо можливість насолодитися не літературною, але дуже щирою, мовою дісності.
Навряд чи в інші часи Сергій Сергійович з позивним «Сайгон» написав би книгу. Умберто Еко свого часу “написав роман тому, що… так захотілося”. Він вважав “це достатньою підставою, щоб сісти і почати розповідати. Людина від народження – тварина що розповідає». А ось Сергій Сергійович написав книгу бо «на війні у нас загострене почуття справедливості. Я зрозумів, що історія – це Вікіпедія. Будь-який герой України, заслужений або незаслужений, він залишиться Героєм України. Через 30 років помруть ті, хто знають, що він незаслужений, а героєм України він залишиться назавжди. І я вирішив написати про тих людей, про які ніхто не напише. Ну, так про кого писати, про Воркуту, який прикручували гіпсокартон в Києві, кинув нафіг шуруповерт, підписав контракт і сказав, що хоче служити в розвідці. Або про Келим а, який то там, то тут, то там, а тут він кулеметник. І я вирішив написати про них».
з facebook “Сергей Сергеевич”
Сайгон пояснює що це «книга військових оповідань, про яку ви просили». І вона не — класичний щоденник: дата, місце, подія – це філософія війни. Можливо окопна, але дуже аутентична.
Авторство стародавнього китайського трактату Мистецтво війни приписується генералу й стратегу Сунь Цзи. Кажуть що під час навчання військовій справі в деяких арміях світу використовуються цитати з неї.
Можемо констатувати що у 2018 році в Україні з’явилася її адаптована версія.
Мемуари Сергія Сергійовича – це філософська робота яка передає тези китайського генерала словами звичайного учасника антитерористичної операції. Хоча може і не зовсім звичайного, зауважу що саме ця книга стоїть на книжковій полиці у президента України.
Порівняйте, Сунь-Цзи казав: “Війна – справа державної важливості. Не можливо до кінця не розібратися в цьому предметі”. А Сайгон в свою чергу пише: “Готовим до війни буть нєльзя. Треба вчитись на війні”, а далі пояснює що “прочитане може створити враження що війна переважно складається з… спокійних моментів і чаювання але це війна в будь-який момент може пролунати постріл довжиною у все твоє нікчемне життя може перший може єдиний для того хто його зробив може а може останній а може… коротше коли почався бій я люблю стрілковий на коротку. Кулемет на кулемет.
Це шоу інтелектуалів ціною в життя”.
Їдемо далі, Сунь-Цзи вважає: “У стані єдності взагалі немає місця страху”. Порівняйте з поясненням Сергія:
“Смерть стала не страшною, ні я не був безстрашним і не поспішав здохнути і під час прийняття рішень важливо в кінцевому рахунку чи боїшся ти померти Коли людина втомлюється боятися страх перед смертю розсіюється. Ні не всі напевно перестають але у багатьох вийшло. Під час війни Сайгона з Серьогою війна в голові перемогла, і за військовою звичкою спалила за собою мости”.
Сунь-Цзи радить: “У місці смерті – воюй!”. Сайгон згадує: “Побачивши спалахи на позиціях ворога я зібрав залишки мужності встав з окопу і спокійним голосом наказав Лому відпрацювати півкоробу патронів кулемета. Бо цигарки спокійно палити не дають. Щоб стріляти Лому теж треба було випрямитися на пів тулуба висунувшись з окопу. Він відкрив вогонь а я стояв поруч кулемет нас швидко спалили і останні 6 секунд стояти було дурістю. Але ми стояли. Пів коробу патронів було достатньо щоб вирішити що він не новий кулеметник а мій кулеметник”.
Сунь Цзи визнає що «всім відомо, що я зробив, аби перемогти, але ніхто не знає, які методи та стратегії я застосував». Читаючи Сагона який майже не називає конкретних дат, все ж можна зрозуміти що він розкриває одну з військових таємниць, і ділиться рецептом, що дозволяє нашим солдатам бути в постійній бойовій готовності – це вживання розчинної кави та нескіченне паління цигарок. Коли читаєш цю книгу, то присмак хімічної речовини під назвою «Три в одному» майже відчувається на смак.
Сайгон пояснює нам не тільки думки Сунь Цзи, але і максими Наполеона. “З часів Карла Великого піхота завжди була погана”, – говорить славетний корсиканець. А потім додає: “у моїй армії не було французького солдата, який не вважав би себе здатним протистояти ворогові і перемогти”. Сайгон лаконічніший: “Піхота… вона піхота. Просто ми тут працюємо… так Вася-піхотний, і ти можеш тут працювати. Переводись, і будемо разом”.
Сайгон написав тому що, по-перше сам бажав цього, написав як вважав за потрібне і переконаний тисячі читачів вдячні йому за це. Умберто Еко вважав що «автору слід було б померти, закінчивши книгу. Щоб не ставати на шляху тексту». Але Сайгон разом зі своїми побратимами вижив, і зберіг для нас історію про справжніх Героїв.
Дуже емоційна книга для повнолітніх, яка як на мене може викликати тільки дві реакції: дуже сподобається, або це не ваша література.
…Шекспіра не можна визнати не тільки великим, геніальним, але навіть найпосереднішим автором…
Стисло рецензію на цикл подібних сюжетів дав український художник Лесь Подерев’янський у своїй двохактовій п’єсі “Гамлєт, або Феномен датського кацапізму”: Входить Зігмунд Фрейд. Його окуляри таємничо блищать в темноті.
